Розвідка УНР, ОУН

Діяльність розвідувальних служб часів Української революції 1917-1920 рр. Розвідка Руху українських націоналістів 1921-1945 рр.

В. Крутоверцев, студент Національного авіаційного університету

 

 

Примітка НАЦГД «Борисфен Інтел»: Робота становить інтерес для вивчення історії. створення розвідувальних органіві України, проте, матеріал вимагає додаткового вивчення і доопрацювання.

Цей реферат є спробою узагальнити ключові аспекти становлення та розвитку розвідувальних органів України та дати короткий опис їх діяльності протягом двох певних історичних періодів.

І. Діяльність розвідувальних служб часів Української революції  1917-1920 рр.

Для кращого розуміння історичних процесів, а також розуміння етапності виникнення та розвитку перших організаційних розвідувальних структур і органів управління розвідкою незалежної держави, ми можемо умовно розділити період Української революції 1917-1920 рр. на три основні етапи, зокрема:

  1. березень 1917 – квітень 1918. Утворення та діяльність Української Центральної Ради, проголошення її Універсалів;
  2. 29 квітня – 14 грудня 1918. Правління гетьмана Павла Скоропадського;
  3. грудень 1918 – листопад 1921. Встановлення влади Директорії УНР.

Протягом кожного з перелічених етапів, формування тієї чи іншої служби розвідки, або напряму їх роботи, було зумовлено певними вимогами часу та обставинами щодо протидії внутрішнім та зовнішнім загрозам.

Перший етап Української революції розпочався відразу після перемоги Лютневої революції у Петрограді. У Києві створено Українську Центральну Раду (УЦР). Засновано Збройні Сили УНР (1 травня 1917 р.).

У цей час Україна не припиняла збройне протистояння як в середині, так і на зовнішніх фронтах, що потребувало регулярного надходження розвідувальних даних стосовно противника. Тому, у складі Генерального штабу Армії Української Народної Республіки був сформований відділ розвідки, основними завданнями якого було вивчення становища на фронтах, а також здобування інформації про плани та наміри армій інших держав щодо України.

Першою успішною операцією української розвідки вважається придушений більшовицький заколот проти УЦР у січні 1917 р.

Скористатися цією перемогою Центральна Рада не зуміла. У грудні 1917 р. Радянська влада починає проти молодої Української Республіки неоголошену війну. А вже у січні ворог наблизився до столиці.

Стає цілком зрозумілим, що без повноцінно організованої розвідки неможливо організувати оборону української державності. Поразки початку 1918 року є саме результатом відсутності такої розвідки. УНР взагалі не чекала наступу більшовиків. Коли наступ почався, то основні сили Червоної Армії чекали з боку Полтави, натомість наступ відбувся зі сторони Чернігова. Після повернення Української влади до Києва проводиться аналіз прорахунків і їх виправлення.

І вже 10 березня 1918 р. формуються перші розвідувальні підрозділи. Втім, організація нової структури тривала повільно. Виною тому стали політичні катаклізми у новій державі.

Зрештою, слабка боєздатність військових формувань і новостворених спецслужб у сукупності з несприятливою розстановкою політичних сил, залежністю уряду від іноземного впливу зрештою призвели до поразки. На цьому етапі представники українського уряду ще не приділяли структурам розвідки значної уваги.

Після державного перевороту, на зміну Республіці прийшов Гетьманат Павла Скоропадського, який ознаменував Другий етап Української революції. В цей час створено Український військово-морський флот (29 квітня 1918 р.).

Керівництво Гетьманату, зберігши старі кадри, призначає начальником розвідувального відділу Генштабу Збройних Сил УНР В. Колосовського, який обіймав цю саму посаду і за часів Центральної Ради.

Начальник розвідувального відділу Генерального Штабу Збройних сил Української Держави та Армії УНР Володимир Колосовський

В.Колосовський розпочинає вдосконалення розвідувальної системи. Діяльність служби структурується за напрямами.

Для добування розвідувальної інформації широко використовуються різні форми агентурної роботи, технічні засоби, зокрема радіоперехоплення, військова авіація, налагоджується діяльність закордонних резидентур. Особлива увага приділялася збору інформації закордоном. До цього залучалися як агенти, так і українські дипломати.

Згодом, на військову розвідку почали покладати функції й загальнодержавної політичної розвідки, зокрема, добування, збирання і вивчення відомостей про політичну ситуацію в країнах, їх військово-економічний потенціал, створення позицій впливу з метою пошуку союзників у справі визнання й гарантування суверенітету Української держави. Найбільшою мірою це проявилося за часів Директорії УНР (14 листопада 1918 р. – створено Директорію Української Народної Республіки; відновлено Українську Народну Республіку). Увесь цей період УНР вела важкі бої за незалежність і територіальну цілісність.

24 січня 1919 р. Директорія УНР створила при Міністерстві внутрішніх справ Політичний департамент з відділом зовнішньої розвідки. За короткий час цій структурі вдалося налагодити агентурну мережу в Києві, Одесі, Харкові та Румунії. Збирали інформацію про плани АНТАНТи, Червоної та Білої російських армій, Польщі та Румунії.

Відділ закордонної інформації Політичного департаменту МВС УНР

Створюється достатньо розгалужена структура спеціальних служб: загальнодержавна розвідка і контррозвідка, військова розвідка і контррозвідка, допоміжні підрозділи, школа підготовки розвідників.

Голова «Інформаційного бюро» Розвідочної управи Генерального штабу Армії УНР полковник Микола Красовський

Окрім цього, у 1920 році з метою вдосконалення структури центрального апарату військової розвідки і створення регіональних органів, у складі Розвідочної управи Генштабу було сформовано окремий центральний розвідувальний орган – Інформаційне бюро («ІНФІБРО») на чолі з М.Красовським. Зазначена постать й досі вважається легендарною. Він вважався найкращим детективом колишньої Російської імперії. Завдяки професіоналізму керівника, ця структура відзначалася високою ефективністю роботи. Також, завдяки Інформаційному бюро, були попереджені три замахи на С.Петлюру, декілька терористичних актів проти інших керівників держави, ряду диверсій, розкрита низка терористичних організацій.

Цілком свідомо я омину в цьому рефераті Західно-Українську Народну Республіку (період з листопада 1918 по липень 1919 року) та розповідь про її військову розвідку, яка, на мою думку, варта окремої роботи.

Попри те, що до середини 1920-х років усі землі сучасної України опинилися під владою чотирьох держав, питання єдності української нації вже ніколи не ставилося під сумнів. Саме під час Української революції було проголошено незалежність України, продемонстровано можливість цивілізованого демократичного збирання територій в єдину суверенну державу. Це був вагомий і багато в чому трагічний досвід державницько-правової розбудови України.

Водночас, українці вже не хотіли бути безмовними заручниками великих політичних держав, тому продовжили боротьбу за своє місце на світовій мапі. Сам час вимагав змінити способи боротьби, види зброї, тактику. Аванґардом цієї боротьби стала Організація Українських Націоналістів (ОУН).

 

ІІ. Розвідка Руху українських націоналістів 1921-1945 рр.

ОУН – політичний рух, який мав на меті створення незалежної української держави на всіх українських етнічних землях. Саме вона стає найпотужнішою зброєю українців за власну державу.

Її керівники розуміли, що здобути волю можна лише силою та вмілою політичною грою. Проте, аж ніяк не вмовлянням. Її вороги – Польща та Радянський Союз. Націоналісти шукають проти них союзників у Німеччині, Японії, Англії, Франції, Фінляндії, Італії, Туреччині та Югославії. За зв’язки з Німеччиною радянська пропаганда згодом назвала ОУН українсько-німецькими імперіалістично-буржуазними націоналістами, забуваючи про власну тривалу дружбу з нацистським рейхом.

Проте, саме на німецькому прикладі найбільш рельєфно проявилися зміни в тактиці українського націоналістичного руху.

Взявши на озброєння жорстку дисципліну, ОУН залучала до своїх лав відданих бійців, а старанна конспірація допомагали організації виживати під пресом польських та радянських спецслужб.

Знаковим для ОУН став 1938 рік, коли агент НКВС вбив керівника організації Євгена Коновальця. Далі неможна було гаяти зі створенням власної спецслужби та розвідки. Без неї організацію знищать. Так зробили свого часу більшовики, створивши ЧК – Надзвичайну комісію по боротьбі з контрреволюцією та саботажем. За час існування Радянського Союзу вона кілька разів міняла назву: ГПУ, НКВС, МГБ та КДБ. Проте, суть її роботи не мінялась: боротьба з внутрішнім та зовнішнім ворогом, охорона вищого партійного і державного керівництва.

Голова Служби безпеки ОУН Микола Лебідь

Так само і ОУН у лютому 1939 році створює Службу безпеки (далі – СБ) для здійснення розвідки, контррозвідки та захисту лідерів націоналістичного підпілля. Очолив її Микола Лебідь, його першим заступником призначили Миколу Арсенича, який став другим керівником служби та найбільше доклався до її розбудови.

Другий керівник СБ ОУН Микола Арсенич

У липні 1941 р. за спробу відновити Українську державу, гітлерівці заарештовують та невдовзі кидають до концтабору Степана Бандеру та майже все вище керівництво ОУН.

Лебідь заміняє Бандеру. Арсенич стає шефом СБ. Він був найкращим конспіратором і в цьому напряму зумів організувати всю роботу згори донизу, добре поставивши і організувавши розвідку ОУН і особливо в СБ.

З відновленням української держави СБ ОУН мало стати національною службою безпеки. Тому, створювали її з нуля, старанно підбираючи кадри. До майбутніх співробітників були високі вимоги. В основному, це були молоді люди, щонайменше з неповною університетською освітою. Зверталася увага на психологічні якості людини, на підпільний стаж роботи, вивчалися сімейні стосунки, ставлення до батьків тощо.

Інформацію про методи розвідки, контррозвідки, охорони, маскування, конспірації, ведення допитів збирали по крихтах. Наприклад, один з перших підручників з конспірації 1937 року з’явився під назвою «Пашні буряки». Активно запозичували досвід інших спецслужб. Саме для цього, М.Арсенич, разом з деякими провідниками українських націоналістів навчався у німецьких розвідувальних спецшколах.

Схема організації розвідувальної і контррозвідувальної діяльності ОУН(Б) в Західній Україні (1940–1941)

Під час відступу Червоної армії з Західної України влітку 1941 року СБ ОУН вдалося заволодіти архівом НКВС у Луцьку та документацією львівської в’язниці. Оунівці захопили особові справи агентів, директивні документи Московського центру боротьби з націоналістичним підпіллям, звіти закордонних джерел НКВС. Ця інформація допомогла у подальшому в боротьбі з ворожою агентурою, дозволила вдосконалити власні контррозвідувальні методи. Матеріал аналізували та узагальнювали. І згодом, лектори викладали підпільникам спеціальні курси. До них включали також лекції з української історії та елементи політичного виховання. Через подібні вишколи проходили майже всі члени організації, від провідника до простого зв’язкового. На такі вишколи запрошували колишніх старшин галицької армії, УНР та ін. Черпали знання з усіх джерел

СБ мало чітку структуру. На чолі – шеф Служби безпеки. Йому підпорядковувалися крайові, окружні, надрайонні, районні та кущові референти. До штату кожної з референтур входили власне референт, декілька слідчих, архіваріус і боївка – збройна сила осередку СБ. Боївка нараховувала від двох, до десятка бойовиків. Бойовикам заборонялося потрапляти до рук ворога живими. Вони охороняли керівництво ОУН, конвоювали арештованих осіб, здійснювали диверсії та теракти.

Якщо до бойовиків висувались вимоги володіння усіма видами зброї та бути фізично підготовленим, то робота в референтурі передбачала аналітичний склад розуму.

ОУН запроваджує широку мережу інформаторів, проникаючи у поліцію, допоміжні батальйони, установи окупаційної влади. Наприклад, агент СБ «Кость» працював перекладачем у штабі елітної дивізії СС «Адольф Гітлер».

Інформацію передавали через зв’язкових, зокрема через так звані живі, або мертві пункти зв’язку. У першому випадку відбувається контакт між живою людиною та адресатом. Під час другого – послання залишається в умовленому місці. Така робота вимагала винахідливості та швидкої реакції.

Дмитро Грицай (псевдо: «Перебийніс», «Дуб», «Олег», «Сірко») — референт Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях у 1933–1934 рр., генерал-хорунжий УПА, з січня 1944 року начальник її головного штабу

Як наслідок, СБ вдається проводити все більш складні операції. Так, наприкінці 1942 року, завдяки підробленим документам, а також вдало проведеному вербуванню, оунівці звільнили з в’язниці ГЕСТАПО двох своїх провідників, Дмитра Грицая та Ярослава Старуха.

Ярослав-Михайло Старух (псевдо: «Синій», «Стяг», «Ярлан», «Стояр») — державний секретар міністерства інформації й пропаганди Українського державного правління, член ОУН та крайовий провідник ОУН Закерзонського краю.

Попри всіх намагань, німецькій окупаційній владі так і не вдалося глибоко впровадити свою агентуру в середовище ОУН. На середину 1943 року до нацистів приходить розуміння, що вони занадто погарячкували, коли заборонили створити українцям власну державу та не скористалися антирадянськими настроями значної кількості населення СРСР. Під натиском Червоної Армії німецькі війська відступали. Фронт рушив на захід, і у Служби безпеки з’явився новий, більш потужний та небезпечний противник – НКВС.

Першою ознакою його появи стало різке зростання кількості більшовицьких агентів у повстанських підрозділах. Чекісти часто вербували своїх агентів серед колишніх військових Червоної Армії, чимало з яких, за роки війни, вступили в повстанські ряди. Також активізувалася чекістська агентура, залишена під час більшовицького відступу 41-го року. Головним методом її роботи стала провокація.

Як наслідок – серед повстанців поширилася взаємна недовіра, і підозра у зраді падала на будь-кого. З іншого боку, провали операцій списували на «агентів», що знижувало вимоги до себе самих.

Аби запобігти розвалу підпілля і зберегти кадри, напередодні повернення радянської влади керівництво ОУН вирішує провести «чистку» націоналістичного руху. Водночас, нестача кваліфікованих слідчих виливалася у поспішні несправедливі вироки, часто під удар своїх потрапляли й невинні люди.

Служба Безпеки працює над власними помилками. Основну вагу перенесено на скрупульозну слідчу роботу. За наказом Миколи Арсенича відшукували старі та нові підручники зі слідства, карного розшуку, щоб на їх основі створювати власні методичні посібники для підготовки слідчих кадрів СБ. До наявних інструкцій додаються нові: як провадити слідство, допитувати, збирати інформацію, зберігати документи. Детально вивчаються методи роботи основного противника, вивчається психологія і логіка з небільшовицьких підручників.

Основною тактикою стає терор проти представників влади, комуністичних активістів, співробітників спецслужб та провокаторів. У цій схемі опору важливе місце відіграла СБ. Вона проводить розвідку й контррозвідку, охороняє керівників, забезпечує їх безпечний перехід з однієї місцевості в іншу.

НКВС ж працює вельми вигадливо. У протиборстві з повстанським рухом вона застосовує так звані легендовані проводи, легендовані повстанські загони та агентурно-бойові групи.

Під виглядом підпільників енкаведисти пересувалися Західною Україною, заманюючи в пастку справжніх учасників визвольного руху або під виглядом повстанців знищуючи села, вбиваючи їхніх мешканців, залякуючи та налаштовуючи місцеве населення проти бійців ОУН. Саме в таких каральних операціях часто брали участь спеціальні загони знаменитого партизанського об’єднання С.Ковпака.

По завершенню Другої світової війни радянська влада мобілізувала проти націоналістичного руху величезні сили. Він фактично став для неї «третім фронтом», «війною після війни». У кожному райцентрі, більш-менш значному населеному пункті розмістили гарнізон. Оперативно-чекістські групи перебували у постійній бойовій готовності.

За таких умов УПА (Українська Повстанська Армія) та ОУН перейшли до тактики боротьби дрібними підрозділами з використанням замаскованих схованок, відому як «бункерна війна», що тривала аж до кінця 1950-х років !

До речі, про останній етап боротьби Української повстанської армії з каральними загонами НКВС після закінчення Другої світової війни яскраво зображений у повісті Леоніда Бородіна «Перед судом», за мотивами якої, режисер Вадим Іллєнко у 1991 році зняв художній фільм «Останній бункер».

Кадри з фільму «Останній бункер»

Заключення

Більшість студентів нашого циклу будуть працювати на дипломатичній ниві. Дипломатія, також як і розвідка, знаходяться на передньому краї. Вони йдуть паралельним курсом, іноді доповнюючи одна одну. І, якщо діяльність дипломатів, в основному, лежить в публічній площині, діяльність розвідки не оприлюднюється, вона не помітна. Але результати її діяльності доволі відчутні. Показовим підтвердженням тому є приклад спільної діяльності дипломатів та співробітників СБУ зі звільнення українських військовослужбовців та громадян, які опинилися в полоні терористів, підтримуваних росіянами. Близько 2,5 тис. наших співвітчизників повернуто додому, до їхніх родин.

У цей час, коли на порядку денному стоїть питання збереження суверенітету, територіальної цілісності та незалежності нашої держави, хочу згадати слова Президент України під час його виступу перед співробітниками СБУ в 23-ю річницю створення Служби Безпеки України: «Демократія – це не просто цінність. Це – один з ключових маркерів нашої національної ідентичності, який вирізняє та відділяє нас від деяких наших сусідів, схильних до авторитаризму. Хотілося би перефразувати відому фразу: «Демократія лише тоді чого-небудь варта, коли вона вміє захищатися».

 

Список використаних джерел:

  • Конституція України (1996 р.), ред. 2019;
  • Указ Президента України «Про Службу зовнішньої розвідки України», 14.10.2004 р.;
  • В. Гвоздь, Курс лекцій, Історичні, правові і політичні аспекти розвідувальної діяльності держави, 2019 р.
  • Патриляк І.К. Організація українських націоналістів, Енциклопедія історії України, т. 7; Редкол.: В.А.Смєлий, НАН України. Інститут історії України. – В-во “Наукова думка”, 2010. – 728 ст.;
  • П.Мірчук, Нарис історії Організації Українських Націоналістів 1920 — 1939, Українське видавництво, Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк 1968 р.;
  • Промова П.Порошенка перед співробітниками СБУ на честь 23-ї річниці створення Служби безпеки України;
  • Док. фільм «Історія розвідки УНР» 5 канал, програма «Машина Часу»
  • Спецслужби УНР. https://uk.wikipedia.org/wiki/Спецслужби_УНР
  • Зовнішня розвідка України відзначає 100-річчя. https://www.vectornews.net/exclusive/101392-zovnshnya-rozvdka-ukrayini-vdznachaye-100-rchchya.html
  • Володимир Сідак. Національні спецслужби 1917-1921 рр. – § 4.2. Спеціальні підрозділи Міністерства внутрішніх справ.  http://exlibris.org.ua/sidak/r4-p2.html
  • Архіви ЦРУ: як українці співпрацювали з розвідкою США. https://www.bbc.com/ukrainian/blog-history-40200662
  • Микола Арсенич: найтаємничіший генерал. http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2016/03/blog-post_31.html

Схожі публікації