Дещо про історичні відносини України з її сусідами

На думку видатного українського географа й геополітика Степана Рудницького (1877–1937 рр.), Україна — це «земля, де живуть українці». Вона є всюди там, де наша рідна українська мова й пісня, всюди там, де люди зберігають давній український звичай, всюди там, де люди пам’ятають про спільну минулу долю й недолю, всюди там, де люди хочуть вільного українського життя.

Усе, перелічене С. Рудницьким, складає національний дім, ХАТУ українського народу… — соціокультурний інститут, виплеканий народним генієм попри всі інтелігентсько-просвітницькі, люмпенські, авантюрно-гультяйські, злочинно-кримінальні, революційно-романтичні, урбаністично-модерні та інші нищівні напади та знущання над нею. Бо, як стверджував митрополит Андрей Шептицький: «…Завдання українського народу у тому, щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відцентрові тенденції внутрішнього розкладу й успішно захищати межі від зовнішніх ворогів. Такою могутньою та запевнюючою щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних і різнорідних частин (не «децентралізованою» — ред.), а подібним до МОНОЛІТУ організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки і з природи є здоровим, сильним, свідомим своїх цілей, не тільки матеріальним, але й моральним тілом… Маючи приступити, як Бог дасть, до будови нашого національного моноліту, треба нам приступити до такого важного діла озброєними в достатні знання і всі потрібні прикмети».

За розмірами території (603,7 тис. км²) держава Україна перевищує Французьку Республіку (544 тис. км²), Іспанію (505 тис. км²), Королівство Швецію (450 тис. км²), Федеративну Республіку Німеччину (356,3 тис. км²) та Польську Республіку (312,7 тис. км²). Розташована у Центральній та Південно-Східній Європі, Україна на заході має спільні державні кордони з Польською Республікою, Словацькою Республікою, Угорською Республікою, Румунією, Молдовою. З ким має спільний кордон на сході і півночі вже й згадувати сьогодні зайве. А ось південну частину України омивають води Чорного й Азовського морів, на крайньому південному заході вона виходить до нижнього Дунаю — найбільшої ріки Європи, важливої транспортної магістралі. Таке її розташування сприяло у минулому й нині сприяє розвитку господарства й суспільно-політичних відносин, посиленню економічних та культурних зв’язків з іншими народами.

Займаючи вигідне для життя населення та господарської діяльності фізико-географічне положення, Україна характеризується великим і різноманітним природоресурсним потенціалом. Переважно рівнинний рельєф, порівняно теплий помірно-континентальний клімат, високоякісні ґрунти, зокрема родючі чорноземи, повноводні й судноплавні ріки здавна сприяли її компактному заселенню, великій господарській, зокрема землеробській, освоєності земель.

Ареал Трипільської культури

У 1896 році археолог Вікентій Хвойка біля села Трипілля на Київщині знайшов залишки дуже стародавнього землеробського поселення. За місцем першої знахідки цю нововідкриту археологічну культуру було названо Трипільською. Більшість істориків датує її початок шостим тисячоліттям до нашої ери. Хоча існують думки і про більш раннє походження культури Трипілля.

На основі географії відкритих пам’яток було встановлено ареал Трипільської культури. Він фактично збігся з етнічною територією українського народу. В. Хвойка, виходячи з методологічних засад еволюціонізму та автохтонізму, відзначав спадкоємний етнічний розвиток мешканців Лісостепової України, принаймні від часів давньоземлеробської Трипільської культури через скіфський час до власне слов’янської доби. Відомий шумеролог Анатолій Кифішин (1935–2017 рр.) теж стверджував, що землі Північного Причорномор’я споконвіку населяв один і той самий народ — пращури сучасних українців, яких античні, візантійські та інші літописці та хронологи називали у різні часи різними іменами.

Культурний розвиток на українських землях не переривався. Послідовна зміна культур на території майбутньої України складала з давніх часів етапи, щаблі формування та розвитку спільності, що поступово оформилася в сучасну українську.

Згідно із загальноприйнятою науковою термінологією, українці належать до індоєвропейців. Останнім часом дедалі більшого визнання у наукових колах заслуговують погляди австралійського археолога Гордона Чайльда (1892–1957 рр.), який на початку ХХ століття висловив думку, що саме вихідці з сучасної України здійснили індоєвропеїзацію Євразії. Зрештою, про це було відомо й раніше. В Арбротській декларації 1320 року, підписаній представниками тодішньої вищої знаті Шотландії, сказано, що предки шотландців (шкотів, скоттів, скитів) прибули на цю землю з Великої Скитії (Скіфії), тобто з України — прабатьківщини аріїв (оріїв).

Геополітичне становище України

Терени, які український народ посідає, мають неабияке геополітичне і стратегічне значення. На думку військового міністра і начальника Генерального штабу армії Української Народної Республіки генерал-хорунжого Всеволода Петріва (1883–1948 рр.): «По-перше, українська територія перехоплює всі шляхи, що йдуть від Петербурга, Москви й Поволжя до всіх придунайських земель, незалежно, чи вони йдуть суходолом, чи водними шляхами. Всі найдоступніші перевали в Карпатах, якими можливо дістатися й до родючої Угорської рівнини, й до Моравського поля — цього історичного регіону, на якому не раз вирішувалася доля Європи, лежать у межах українських земель. Тільки через українську територію можливо дістатися до важливих нафтоносних районів по нижній течії Дунаю. Лише маючи міцну базу в Україні, можливо вести наступ до Егейського й Адріатичного морів. Той, хто розпоряджається територією України, може базувати військово-морський флот у північних портах Чорного моря і контролювати його південний і західний береги й мати змогу просуватися на Балкани й у Малу Азію, а через них і до Середземного моря.

Ті ж північні порти Чорного моря, так вигідні для флоту, дають можливість виходу на Закавказзя й далі у напрямку долини Месопотамії через порти Батумський і Трапезундський.

Треба зазначити, що це значення північних портів при сучасному стані техніки й можливості повітряних десантів значно збільшується, бо північна частина Криму з прилеглою до неї частиною Таврії, є вигідна для створення авіабаз, забезпечених від ймовірних ворожих ударів можливістю дальніх спостережень за повітряною обстановкою з гористого південного берега Криму та розміщенням на ньому протиповітряної оборони».

З огляду на сказане, важливість державних портів північного Причорномор’я для безпеки Україна важко переоцінити. Тому, рішення уряду про їх розпродаж викликає, щонайменше, подив. Адже історичний досвід свідчить, що той, хто контролює порти Північного Причорномор’я, також контролює левову частку українського експорту…

Загальна протяжність державних кордонів України сягає майже 6500 км, з них на морські кордони (по береговій лінії, без урахування довжини чорноморських лиманів) припадає 1050 км. Але вони, оконтурюючи значно меншу площу, не збігаються з етнічними межами українського народу. Значні частини української етнічної території перебувають у складі сусідніх держав, куди вони потрапили внаслідок іноземного завоювання.

Видатний український географ і геополітик ХХ століття Володимир Кубійович (1900–1985 рр.) на підставі радянського перепису населення 1926 року, польської та чехословацької статистики й інших джерел з’ясував, що у ХХ столітті українська етнічна територія охоплювала 932 тис. км². Однак вона не увійшла повністю до складу нашої держави. Бо державна територія сучасної України є територією колишньої Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) у складі СРСР. І вона формувалася т. зв. союзним урядом у Москві без врахування інтересів українського народу й набула свого остаточного вигляду після Другої світової війни. У повоєнні роки до складу УРСР не увійшли з політичних причин усі українські етнічні землі. У Польщі залишилося 19,5 тис. км² (звідти українське населення у 1947 році, під час операції «Вісла», було примусово виселене на німецькі землі, які Польща отримала за рішенням переможців у Другій світовій війні), у колишній Чехословаччині — 3,5 тис. км², у Румунії — 1,7 тис. км², у Білорусі — 27 тис. км².

Територіальні проблеми на південно-західних кордонах

Україна-Румунія

Після проголошення незалежності України жодна з перелічених держав не повернула українському народу отриману від т. зв. Радянського Союзу (Радянської Росії) «свою» частину української етнічної території. Ба більше, ці сусіди часом у прихованій, а часом і у відкритій формі й далі висувають територіальні претензії до України та здійснюють експансію на її землю. Так, 1993 року Румунія в односторонньому порядку денонсувала договір від 1961 року, а у 1995 році — протокол від 1948 року, які після розпаду СРСР і проголошення у серпні 1991 року незалежності України були міжнародно-правовою основою українсько-румунського територіального розмежування. Після цього румунська сторона висунула вимогу щодо зміни чинного кордону між обома державами на свою користь. У вересні 2004 року Румунія звернулася до Міжнародного суду справедливості ООН про перегляд статусу українського острова Зміїний та делімітації кордону виняткових економічних зон і континентального шельфу. Причиною стало виявлення на континентальному шельфі о. Зміїний покладів нафти й газу, у яких була зацікавлена румунська сторона. Внаслідок кількарічної судової веремії Україна втратила майже 80 % площі спірних територій шельфу з покладами вуглеводнів. Після цього Румунія виступила з претензіями на український острів Майкан у гирлі Дунаю, щоб взяти, таким чином, під контроль глибоководний вихід з Дунаю у Чорне море через гирло Бистре. Є територіальні проблеми з Румунією і на теренах українського Закарпаття.

Нерівноцінним для української сторони, на думку деяких експертів, став також обмін дозволу на вихід Молдови до Дунаю на ділянку автомобільного шляху Одеса — Ізмаїл — Рені, що пролягає молдовською територією біля населеного пункту Паланка.

Неспокійний Південь

У 2021 році лідер турецької «Партії націоналістичного руху» (MHP) Девлет Бахчелі презентував на саміті Ради співробітництва тюркомовних держав у Стамбулі карту «Тюркського світу», до якої потрапили українські етнічні землі, окуповані й анексовані в різний час Російською Федерацією: Краснодарський край, Ростовська область і Крим. Цю карту було подаровано президенту Туреччини Реджепу Таїпу Ердогану. Учасники саміту, на якому було представлено таку карту, ухвалили декларацію «Бачення Тюркського світу до 2040 року». Згідно з прогнозом, озвученим тоді турецьким телеканалом TGRT Haber, до вказаного часу цей світ («Великий Туран») включатиме Балкани, Закавказзя, Близький Схід, Середню Азію, Поволжя, а також Чорноморський регіон.

Територіальні непорозуміння з Росією

Найбільше української етнічної території з багатомільйонним автохтонним населенням привласнила Росія — 146,5 тис. км². Це сталося внаслідок збройної агресії Радянської Росії проти Української Народної Республіки у 1917–1920 роках.

Визнавши Україну самостійною державою за Брестським мирним договором від 3 березня 1918 року та взявши на себе зобов’язання негайно впорядкувати свої відносини з Україною шляхом переговорів, зокрема й у справі державного українсько-російського кордону, Росія порушила міжнародне право договорів. Мирна конференція, яка розпочалася 23 травня 1918 року у Києві, закінчилася безрезультатно з вини російської сторони. Вона всіляко затягувала переговори, сподіваючись на сприятливу для себе зміну воєнно-політичної обстановки в Європі та світі. Тоді українська делегація запропонувала проєкт державного кордону, який, за свідченням міністра закордонних справ Української Держави Дмитра Дорошенка, мав починатися від Вигоновського озера (у Білорусі, східна частина якої перебувала на той час під контролем російського уряду) річкою Щарою, далі на Любашево, Круговичі, Локтиші, Чепелі, Погост, на Уріччя, Пасіки, Слуцьк, Борову, Новий Степ; у межах Могилевської губернії: річкою Дніпром 4 версти вище від Жлобина, далі на Рачин, Шепетовичі, потім річкою Сожем до річки Беседь, далі на Святське; звідси по адміністративній межі Чернігівської губернії до Красного Рогу, далі на Семець, Трубчевськ (в межах Орловської губернії), річками Нерусою і Сєвою до річки Тари на Олешковичі. Далі в межах Курської губернії на схід на Амонь, Софронівку, річку Свапу, далі Свапою й річкою Сеймом до Глушкова, на Гущино, Лук’янівку, Старий Оскол і Петропавлівське (Обухівка). У межах Воронезької губернії: на Шаталівку, Ріпівку, Колбино до Дону поверх Коротояку, далі Доном на Ліски, Масловку, потім на Шестаково, Нижній Кисляй, Козловку, Бутурлинівку, Василівку (Водяне), Банне і до східного кордону Воронезької губернії. Звідси належало впорядкувати кордон із Всевеликим Військом Донським, яке було визнано тоді Україною самостійною державою, але, в майбутньому, бачилося злученим з Україною в одну державу з огляду на етнічну спорідненість населення (особливо низового донського козацтва з історичним центром у Старому Черкаську) й інші, сприятливі для цього, фактори.

Отже, на півночі межі України мали б поширюватись на територію північних губерній, що цілком входили до складу Української Держави, й південні частини Мінщини, Могилевщини, Орловщини, Курщини й Вороніжчини (в межах старих адміністративних одиниць), заселені українською людністю.

Окреслюючи ці межі, українська сторона брала до уваги різні фактори, зокрема й воєнного характеру. Адже, з огляду на історичну агресивність північного сусіда щодо України, майбутній українсько-російський державний кордон мав бути зручним для оборони сухопутними військами Української Держави. Саме ця лінія мала би стати, на нашу думку, основою нового українсько-російського кордону після завершення нинішньої російсько-української війни. Від Російської Федерації до України мали би відійти, зокрема, Білгородська й Ростовська області, Краснодарський і Ставропольський краї. Можливо, й Ногайський і Тарумовський райони Дагестану чи якась їх частина.

Внаслідок цього Азовське море стало б внутрішнім українським морем. Також Українська Держава отримала б вихід до Каспійського моря. І це було б актом міжнародної справедливості. Адже взимку 2014 року Російська Федерація окупувала, а згодом анексувала український Крим. Після цього здійснила збройний напад на Україну та силоміць відірвала від неї східну частину Донецької та Луганської областей. А взимку 2022 року розпочала повномасштабну війну проти України з метою повної ліквідації незалежної держави українського народу й анексії її території. Україні завдано колосальних матеріальних збитків. І після закінчення війни вони повинні бути компенсовані російською стороною різними засобами, зокрема й територіальними.

Україна–Білорусь

Українсько-білоруський кордон, через який без перешкод з боку силових структур Білорусі перейшли російські війська взимку 2022 року, прямуючи на столицю України місто Київ, міг би в майбутньому пролягти по річці Прип’ять. Республіка Білорусь же взамін своїх земель південніше Прип’яті могла б отримати компенсацію коштом частин Смоленської, Брянської та Псковської областей Російської Федерації. Адже історично й значною мірою етнічно вони — білоруські. Офіційний Мінськ про це знає. Так, на прес-конференції президента Республіки Білорусь журналістам російських регіональних засобів масової інформації 17 жовтня 2014 року О. Лукашенко на запитання щодо його позиції в українсько-російському конфлікті, зокрема й територіальних претензій Росії щодо України, сказав наступне: «Коли про це говоримо у вузькому колі, президенти й інші, я кажу (В. Путіну — ред.): «Володимире Володимировичу, ви не хвилюйтеся, у нас нема напруги в цій частині, це ви, кажу, повинні напружуватися, тому, що частина Псковських, Смоленських і Брянських земель колись належала Білорусі, тому доведеться поділитися…» Хоч сказано це було наче у жартівливому тоні, однак, насправді це не жарт. Бо ще в 1990 році депутатська делегація Білоруського народного фронту вела попередні неофіційні переговори з російськими колегами на парламентському рівні про можливість повернення Білорусі східних земель — Смоленщини, Псковщини і Брянщини. Було досягнуто взаємопорозуміння і навіть відзначене бажання смоленських колег приєднатися до Білорусі.

Наш найбільший західний сусід

Природно, що предкам сучасних українців упродовж своєї історії випадало мати справу з різними народами. Серед них є народ польський — наш північно-західний сусід. Його кращі представники такі історичні зустрічі обох сусідніх народів вважали собі за честь. Так, у 1880 році в Одесі опубліковано наукову статтю поляка Михайла Красуського «Давність української мови». Стаття була революційна. Вона ламала всі стереотипи тих та й теперішніх часів. Ось деякі цитати з цього великого за обсягом допису:

 «…Останнім часом закордонні вчені почали переконуватися, що колискою арійських племен не була Середня Азія, а так звана Сарматська долина (степова частина території нинішньої України)».

«Коли вже ми переконалися, що українське слово зробилося надбанням багатьох народів, навіть не арійських, то, зрозуміло, що й первісна слов’янська (українська) цивілізація, звичаї, закони та релігія слугували зразком для інших».

На північ від західних Карпат у межиріччі Вісли й Одри здавна жили слов’янські племена: поляни над річкою Вартою, куяв’яни над річкою Бзурою, біловачі (висляни) над горішньою Віслою на лівому її березі, між Карпатами й Віслою жили білі хорвати, судомиряни жили на лівому березі Вісли на схід від біловачів у гирлі ріки Сян, любляни — між Віслою і Вепром, дуліби — по обох берегах Західного Бугу. Всі ті племена були русинсько-сколотського походження.

У VI–VIІ ст. ці племена були підкорені, як вважають науковці, прибулим десь із Північного Кавказу племінним союзом аварів, яких в давньоукраїнських літописах звуть обрами. Завойовники жорстоко поводилися з місцевим населенням. Про це збереглися згадки в історичних джерелах.

У час володарювання хана Баяна плем’я лехів (ляхів), що прийшло разом із обрами, поселилося над річкою Вартою, на землях полян. Їх сусідами стали рештки обрів, розгромлених імператором франків Карлом Великим й поселених на річці, що від них стала називатися Оброю. Лехи, обри й поляни впродовж одного-двох століть змішалися й витворили своєрідну за звучанням польську мову — з «Ą» (он), «Ę» (ен) і «Rz» (рж) на русинській (староукраїнській) мовній базі. Ті три племена дали початок Великопольщі (Познаньщині). Згодом вони підкорили собі слов’янські племена майбутньої Малопольщі й утворили родоплемінну державу. Верхівку цієї держави складали переважно нащадки лехів та обрів, як більш войовничі й агресивні — майбутня польська шляхта. Державу очолювали спадкові вожді (князі), згадки про яких збереглися в історичних легендах. Згідно з однією з них, після смерті князя Попеля (9 ст. н. е.) місцеві дворяни постановили, що їхнім правителем буде мандрівний єврейський торговець Авраам Проховник (Abraham Prochownik). Однак він відмовився і запропонував обрати князем селянина П’яста, створивши таким чином першу польську королівську династію.

У 960 році на сторінках офіційної європейської історії з’явився Мешко І із династії П’ястів — перший історично підтверджений князь лехів. Як стверджував польський історик Генрик Пашкєвіч, до того часу про них не згадують ні римські, ні грецькі історичні джерела чи літописи, бо до приходу обрів їх у Центральній Європі не було. А у Х столітті лехів підкорив німецький імператор Отто І і тоді вперше витягнув їх на культурний світ.

Під час володіння обрів на землях теперішньої Великопольщі (Познань, Гнєзно, Крушвіца) із тих земель, уникаючи насильства обрів, відійшли на північний схід пинчі, що поселилися над Прип’яттю й заснували місто Пинськ (Пінськ), радимичі, які осіли між Дніпром і Десною північніше сіверян, і в’ятичі, що осіли над верхньою Окою на землях угро-фінів, взявши участь разом із ними в етногенезі московитів.

Отже, у ті давні часи українська етнічна територія сягала річки Вісли. І пізніше, відірване політично від українських земель, тамтешнє населення довго зберігало свою віру і народність, на що вказують звістки про православні церкви у тих областях, наприклад, у Казимирі над Віслою. Навіть у ХVI–XVII ст. Люблін вважався наполовину українським містом і Люблінське братство відігравало важливу роль в українському церковному та освітньому житті. Цікаво, що у козацьких колах вважали Віслу за польсько-українську етнографічну межу.

Гетьман України Богдан Хмельницький роз’яснював у 1656 році московському послу В. Кікіну, що історичне розмежування між українцями і поляками має бути таким, «як за давніх князів руських», і «від початку кордон у великих князів руських з польськими королями був по саму Віслу і угорський кордон».

Ряд українських гетьманів (Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Самойлович) теж ставили питання про західні кордони України з Польщею вздовж Вісли або поблизу неї. Наприклад, Іван Самойлович заявляв: «Вся тогобічна сторона Дніпра, Поділля, Волинь, Підляшшя, Підгір’я і вся Червона Русь, де стоять славні міста Галич, Львів, Перемишль, Ярослав, Люблін… від початку існування тутешніх народів до руських монархів належали».

Українські князі збудували на західних кордонах своїх володінь низку міст-«гродів»: Червен, Холм, Ярослав, Перемишль та інші. Археологічні пам’ятки засвідчують український характер стародавніх Перемишля і Червена не тільки з 981 року (перша літописна згадка), але й раніше. Перемишль був столицею найдалі на Захід висуненого українського князівства, яке межувало з Краківською землею Великоморавської держави. Деякі історики вважають, що в першій половині X століття Київська Держава приєднала Краківську землю до себе. Із літописів відомо, що деякі тамтешні племена, наприклад лендзяни (сілезяни), були залежні від Києва і платили йому данину човнами. Але ця, радше формальна, ніж обтяжлива, феодальна залежність мала насправді надзвичайно позитивні цивілізаційні наслідки для Польщі.

На думку видатного українського геополітика Юрія Липи, у роки антихристиянської т. зв. язичницької реакції, очоленої князями Мазовії, у Краківській землі завдяки видатній допомозі могутнього володаря Києва Ярослава Мудрого утрималося християнство й королівський трон у 1047 році зайняв Казімір І Відновитель.

А на переломі ХІІІ–ХІV ст. вдруге рятує цю християнську землю перед язичницькою Мазовією галицько-волинський володар і так вдало, що князь Локєтек коронується на короля Польщі. Це, властиво, джерело першої основи т. зв. польськости, наближеного до своїх дунайсько-дністрянських сусідів. Краківська основа польськости, на думку Ю. Липи — це найбільш вартісне, що є в ній.

Особливості геополітичного руху у Польщі

Зважаючи на геополітичні реалії, єдиним правильним вектором розвитку цієї основи польськости мав би стати рух Одра (Одер) — Лаба (Ельба). Цю територію здавна займали полабські слов’янські племена, які наприкінці VIII століття створили племінні союзи: бодрицький, лютицький і сербський. На схід від полабських слов’ян на узбережжі Балтійського моря жили поморські слов’яни.

І полабські, і поморські слов’яни досягли на той час високого рівня культурного й господарського розвитку. Згідно з повідомленнями історичних джерел, вони збудували чимало міст — осередків адміністрації, ремесла й торгівлі.

Значна кількість цих міст і досі існує, хоч і з онімеченими назвами: Хемніц (Chemnitz) — Кам’яниця мовою лужицьких сербів, Лаузіц (Lausitz) — Лужиця, Лейпциг (Leipzig) — Липськ, від «липа», Любек (Lübeck), — Любіца, Росток (Rostock) — Розтоки, Пренцлау (Prenzlau) — Преслав, Переяслав, Бранденбург (Brandenburg) — Бранібор, в минулому — головний грод слов’янського племені гаволян. І ще багато інших.

І полабські, і поморські слов’яни зазнали збройної агресії з боку своїх західних сусідів — германських племен і їх держав. У цій ситуації династія П’ястів мала би підтримати опір полабських і поморських слов’ян німецькому завоюванню. Однак вона зробила протилежне: присягнула на вірність німцям і допомогла їм підкорити своїх слов’янських родичів. Ба більше, ляські* правителі атакували цивілізацію, якій мали завдячувати своїм нещодавнім спасінням.

*Етнонім «поляки» виник набагато пізніше.

Король Казімір III розпочав анексію українських земель, захопивши у 1339 році Сяноцьку та Ряшівську землі. У 1340 році він захопив Львів, і «…по опануванню замків і міста Львова, знайшовши там, до давніх князів руських належних, скарбів (…), серед яких було два золоті хрести, в яких була частка Хреста Христового, і дві корони великої ціни з каменями, перлами, а також шати і прекрасний трон, оздоблений золотом і дорогими каменями, загарбав все до свого Кракова».

Двадцять шість років Казімір III вів війну за опанування «сусідніх областей Русі», оббираючи українські землі й одночасно зрікаючись прав на західні території Польщі, між іншим Шлеська, на користь німців або чехів. Кульмінаційним пунктом реалізації цієї неприродної і затратної для Польщі геополітичної програми стало перенесення столиці Польщі до Варшави (1596) — центру Мазовії. Коли Краків був символом південно-християнського світогляду, то Варшава стала символом експансії на Литву й Білорусь і торгівельно-економічної — на українські придніпрянські землі. Ця експансія, на думку багатьох польських вчених, давши короткочасні користі, насправді виснажила Польщу й створила передумови до занепаду Першої Речі Посполитої і німецько-російських поділів її території.

Історичні втрати української етнічної території на Заході

У цій геополітичній грі владних еліт зазнав територіальних втрат і український народ. Адже польсько-українська етнічна межа здавна перебувала у тісному зв’язку з політичним кордоном між польською та українською державами. А він поступово посувався на Схід внаслідок перманентної збройної агресії польських феодалів, яка завжди посилювалася, коли в Української Держави виникали зовнішньополітичні ускладнення з Москвою.

Теперішній польсько-український державний кордон показує територіальні втрати українського народу не тільки щодо його стану у Х–ХІ ст., але й XIII–XIV ст., а також етнографічної межі першої чверті XX століття. Тоді вона пролягала від Щавниці над Дунайцем у напрямку із заходу на схід південніше таких населених пунктів: Північна — Грибів — Дукля — Риманів — околиця Сянока, далі на північ майже вздовж Сяну поблизу осель: Сянік — Динів — Радимно — Ярослав — Синява — Лежайськ — Білгорай — Щебрешин — Замостя — Красностав, далі Вепром до Коцька, звідти на Радинь, Луків, Сідлець до Дорогичина над Бугом, а далі через Ботьки до Лісної над Нарвою, де закінчується західна межа з поляками й починається північна межа з білорусами.

Як відомо, втрата території призводить до негативних наслідків геополітичного, економічного, демографічного і оборонного характеру. Наш історичний досвід свідчить, що формула: «Мир в обмін на території» для українського народу неприйнятна.

Досвід євроінтеграції України XVI–XVIII століть

Історичний досвід стосунків українського народу з т. зв. колективним Заходом справді значний. Так, перший своєрідний вступ греко-візантійського та православного обряду України за посередництвом нашого «адвоката в Європі» Польщі до тодішнього римо-католицького, умовно кажучи, «Євросоюзу» відбувся внаслідок укладення на відомому Люблінському сеймі 1569 року унії (договору про об’єднання в одну союзну державу) між Польським королівством і Великим князівством Литовським, в якому на той час перебувала на федеративних чи конфедеративних засадах більшість українських земель. Головною причиною підписання цього договору урядом Великого князівства Литовського стала його чергова та тяжка війна з Росією. І, погоджуючись під тиском зовнішньополітичних обставин на об’єднання двох держав, він сподівався на воєнну допомогу Польщі. Своєю чергою, польська правляча еліта розраховувала на використання людських та матеріальних ресурсів Литви у перманентному польсько-німецькому конфлікті. Але для України, як писав відомий вітчизняний історик Михайло Грушевський, «прославлений пізніше як акт любови, братерства, пожертвування у дійсності Люблінський сейм був ланцюгом насильств над чужими переконаннями, чужими правами, насильств, довершених тиском державної влади й тяжких політичних обставин».

Так, польський сейм оголосив «пустелею», тобто «нічийними» всі українські землі, що до того часу не належали ніяким феодалам, а були заселені вільними українцями; дав право польській шляхті забирати їх силою у власне володіння, як «займанщину». Сотні тисяч гектарів землі, на яких здавна працював український народ, опинилися в руках польських феодалів.

Щоб збільшити прибутки, польська шляхта віддавала свої фільварки, корчми, греблі, а навіть християнські церкви орендарям, які накладали на українців всілякі нові податки, з кривдою для людності вишукували різні доходи і викликали на себе загальну ненависть. Польський уряд не допускав українців до державних та виборних посад, навіть до ремісничих цехів; не дозволяв купувати у місті будинків, окрім як у визначеному невеликому кварталі.

На той час більшу частину населення України складали мирні селяни-хлібороби. І хліборобський спосіб життя: спокійний, у гармонії з природою; і традиційне виховання: справедливе й доброзичливе; і християнська набожність виплекали тип людини мирної, неагресивної вдачі, правдивої та чесної. Та прибула в українські землі польська шляхта сприйняла ці чесноти українського народу як слабкість і взялася чинити над ним всілякі насильства. У мемуарах безпосереднього свідка подій в Україні ХVIІ століття інженера й картографа французького походження на польській службі Гійома Левассера де Боплана (1600–1673 рр.) читаємо: «Селяни тут змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у таких тяжких умовах не залишається нічого для себе. Але це ще не все: пани мають безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям; такою великою є необмежена свобода польської шляхти (яка живе наче в раю, а селяни наче в чистилищі*), що коли селяни потрапляють у ярмо до такого пана, то опиняються у гіршому становищі, ніж каторжанин на галері».

*Чистилище — згідно з римо-католицьким віровченням — місце страждання; майже пекло.

«Діяння» в Україні польської шляхти — спадкоємиці літописних звірств обрів, влучно охарактеризував польський проповідник єзуїт Томаш Млодзіановскі: «Якби можна було зібрати сльози, які уяремлений люд в Україні виплакав, то в тому морі втопився б чоловік». Звідси й негативні оцінки Люблінської унії українських істориків. Але подібні оцінки знаходимо і в польському науковому середовищі. Хоч вони іншого змісту.

Так, до 350-ї річниці Люблінської унії професор Міхал Бобжиньский, визначний польський історик і політик консервативного табору, у своїй історії Польщі (Dzieje Polski. с. 338) відгукується про Люблінську унію ось-як: «Польський народ не мав сили, щоби вчинити дієвий опір німцям, тож вхопився за унію, як за рятувальну дошку. Німців було відбито, але на Польщу впало завдання цивілізувати і колонізувати величезні українські й литовські простори. Це завдання забрало у Польщі найжиттєздатніші сили… Коли б ті мільйони польського населення, той капітал та праця, які пішли на схід, залишилися у наших (польських) етнографічних межах, як би ми (поляки) краще розвинулися!»

Інший історик Польщі, але іншого, демократичного напряму, Юзеф Домбровський (Ю. Ґрабєц) в своєму дослідженні (Dzieje narodu polskiego. с. 162) засуджував унію, як подію шкідливу в своїх наслідках для Польщі. Він вже виразно вказав на ціль т. зв. цивілізаційного походу Польщі в українсько-литовські землі, визнаючи, що йшлося тут виключно про накопичення велетенських, мільйонних прибутків з тамтешніх пребагатих просторів. Некорисні наслідки унії для Польщі бачив у тім, що польські колонізатори, збагатившись надзвичайно на нових землях, захопили усю владу в державі у свої руки. Полякам таки вдалося златинщити і спольщити більшу частину українських бояр та вельмож (польські аристократи, магнати, якими так люблять хизуватися у Варшаві, насправді у переважній більшості своїй українського походження). Однак простолюд залишився вірним своїй народности і церкві, а незабаром з нього виросло могутнє козацтво, яке взяло провід у національно-визвольній боротьбі. Козацькі повстання потрясли до основ польську державу, а відірвання великої частини українських земель від Польщі, довершене гетьманом Богданом Хмельницьким, та прилучення їх до Москви дало тій останній перевагу над Польщею і в дальших своїх наслідках довело до її повного занепаду і поділу між Росією, Австрією і Прусією. Тож історія, ця «учителька життя» (magistra vitae), вчить, що Люблінська унія не вийшла полякам на здоров’я! Обидва народи повинні жити у згоді, але побіч себе, у своїх власних, окремих домівках, у своїх етнографічних межах.

Вдруге Україна, за представництвом Галичини, побувала у своєрідному тодішньому «ПротоЄвросоюзі» — багатонаціональній імперії австрійських Габсбургів — у 1772–1918 роках. Українську Галичину зайняла Австрія при першому поділі Польщі у 1772 році, аргументуючи своє, начебто, «право» на цю землю через древні династичні зв’язки галицько-волинських князів з угорськими королями (на той час Угорщина перебувала у складі імперії Габсбургів, які титулувалися, відповідно, й угорськими королями) і договори тих королів із середньовічним польським королівським двором.

Галичину адміністративно об’єднано австрійцями з польською Краківщиною в один коронний край «Королівство Галичина й Володимирія з великим князівством Краківським та князівствами Освєнцімським і Заторським», якому дано автономні права, окремого намісника й сейм. Переважну більшість населення краю складали українці, офіційно звані «рутенами». Однак всю політичну й економічну владу над ними австрійський двір передав у руки польської шляхти. Про те, як польська верхівка реалізовувала політичну владу в Галичині, дізнаємося, наприклад, зі споминів доктора Михайла Лозинського. Він стверджував, що австрійський «коронний край» Галичина перебував під політичним пануванням польської меншини, яка створила собі тут такий собі сурогат польської держави у складі Австрії.

Щодо української більшості, то в Галичині поляки продовжили політику колишньої Речі Посполитої. На думку польських політиків, шлях українського племені до культури повинен був пролягати через полонізацію; культурний тип людини з українського племені повинен був бути gente Ruthenas, natione Polonus. Було це становище аналогічне до становища російського уряду та більшості російського громадянства царської Росії щодо українського народу на Наддніпрянщині.

Згодом виявилося, що це ставлення поляків щодо українського народу не принесло успіху, відтак польська політика перейшла до чинення якнайбільших перешкод розвиткові української мови й культури, розуміючи дуже добре, що за досягнення певного ступеня їх розвитку український народ розпочне боротьбу вже за політичну владу.

Коли ж ця боротьба за політичну владу у краї справді розгорілася, польська політика початку ХХ століття вирішила відібрати в українського народу територіальну підставу боротьби за політичну владу. Цю політику продовжила польська влада на західноукраїнських землях і після Першої світової війни. Як відомо, вона закінчилася поразкою блоку обох німецьких імперій та їх розпадом. Як і Російської на Сході.

Право націй на самовизначення не для українців?

Коли почався розпад Австро-Угорщини, українські депутати в австрійському парламенті заявили 4 жовтня 1918 року, що українці будуть боротися за «прилучення всіх українських земель Австро-Угорщини до Української Держави, що утворилася на Дніпрі».

8 жовтня 1918 року Польська Регентська Рада у Варшаві, створена німцями та австрійцями як найвищий орган проголошеної ними польської держави, видала маніфест до польського народу про «утворення незалежної держави, яка охопила би всі польські землі». Поляки заявили, що до цієї держави мають належати й усі українські землі, що були тоді під Австро-Угорщиною (Галичина, Холмщина та інші).

Українці ж у відповідь на маніфест від 16 жовтня про перебудову Австрії на засадах самовизначення народів та на заяву поляків про прилучення всієї Галичини до новоутвореної Польщі скликали 18 жовтня у Львові Українську Національну Раду, яка маніфестом до народу заявила, що «українська національна територія (Східна Галичина з граничною лінією Сяну з включенням Лемківщини, північно-західна Буковина з містом Чернівці, Сторожинець і Серет та українська смуга північно-східної Угорщини) проголошується цим Українською Державою».

Поляки, нехтуючи такою заявою, призначили на 1 листопада 1918 року передачу державної влади в Галичині від тогочасного австрійського намісника Карла фон Гуйна представникам Польщі. Українці випередили їх. Зробили це в ніч на 1 листопада. Того ж дня видали маніфест Української Національної Ради, який оповістив, що волею українського народу утворилася на українських землях колишньої Австро-Угорської монархії Українська Держава, яку названо «самостійною Західно-Українською Народною Республікою», в якій «всім громадянам без різниці народності й віросповідання гарантується громадянська, національна й віросповідна рівноправність», і запрошено «національні меншості української держави — поляків, євреїв, німців — вислати своїх представників до Української Національної Ради», яка «взяла владу у столичному місті Львові та на цілій території Української Держави».

13 листопада Українська Національна Рада видала «тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель». Водночас вона відрядила делегатів на Наддніпрянську Україну для переговорів з тамтешньою українською владою про злучення Галичини з Придніпров’ям в єдину Соборну Самостійну Українську Державу. Але ще 1 листопада 1918 року польські військові організації у Львові розпочали збройний переворот, а польська держава негайно вислала їм на допомогу великі військові сили. Одночасно надзвичайну активність у Парижі на мирній конференції держав-переможниць, що обговорювали повоєнний устрій Європи, розвинув Польський національний комітет на чолі із Романом Дмовським та Ігнацієм Падеревським, які виступили з пропозицією, за якою райони бодай з якимось відсотком римо-католиків, зокрема Волинь, Східна Галичина та частина Поділля, мали увійти до складу Польщі. Для реалізації свого задуму польський уряд заручився воєнною, дипломатичною і фінансовою допомогою Франції. Платою за неї мав стати Дрогобицько-Бориславський нафтоносний район, який поляки обіцяли передати французам у концесію на пільгових умовах після перемоги над українцями. На мирній конференції у Парижі українська делегація намагалась знайти підтримку в англійців. Однак надії на Англію і на її протидію французькому імперіалізму виявилися марними. 14 березня 1923 року Англія в обмін за нафтові поля в Мосулі (Ірак) передала Франції свою частку акцій нафтових промислів Галичини, тим самим зробивши галичан польськими невільниками. Так тодішні «провідні» країни світу продемонстрували основний принцип, яким вони керувалися у своїй зовнішній політиці: власні інтереси — понад усе.

Сергій Рудюк
політичний експерт