Іспит російсько-українською війною китайсько-російського альянсу
Підтримка Пекіном Москви у її війні з Україною та Заходом є нічим іншим, як інвестицією в путінську Росію –до такого висновку йшли польські автори статті «Три роки війни в Україні — надійна перевірка китайсько-російського альянсу» Міхал Богуш і Вітольд Родкевич, розміщеної у поважному виданні, де працюють досвідчені вчені Центру східних досліджень ім. Марка Карпія. Аналітичні дослідження працівників цієї наукової структури вже випадало розглядати на нашому сайті, і зауважимо, що вони, ці дослідження і висновки, виявилися досить об’єктивними, оскільки так чи інакше підтверджувалися подальшим розвитком подій на відомих теренах, а щодо Україні — то й поготів.
На початку цієї статті йдеться, що Китай не зацікавлений у провалі воєнних дій росіян, оскільки «…це становитиме загрозу стабільності тамтешнього антизахідного режиму… Крім того, війна в Україні зв’язує частину ресурсів американців та їхніх європейських союзників — тому, всупереч пропагандистському наративу, КНР не зацікавлена в її швидкому та компромісному завершенні». Щодо самої війни, то вона стала, так би мовити, перевіркою союзництва РФ з Пекіном. І перевірка проходить успішно, що спонукатиме Росію до подальшого зміцнення співпраці з Китаєм у справі послаблення позиції Заходу та спільної побудові нового, вигідного обом режимам міжнародного порядку. Підставляння плеча допомоги Москві протягом кількох років зумовлене стратегічною ситуацією Китаю, суперництво зі США якого поглиблюється. У такій ситуації Китай потребує безпеки та стабільності на своєму північному кордоні та партнера для стримування Заходу в Центральній Азії. Тому і інвестує політичний та економічний капітал в авторитарний, антизахідний режим Путіна, розраховуючи, що у такий спосіб зв’яже частину сил Сполучених Штатів і їх європейських та близькосхідних союзників.
Стосовно РФ автори звертають увагу на те, як під час війни на виснаження росіянам довелося зіткнутися з потенціалом західного альянсу. Але через відсутність політичної волі Захід використовує його лише в незначній мірі. Щоправда, потенціал цей також не безмежний, оскільки і КНР, і китайські економічні суб’єкти прагнуть обмежити економічні та політичні витрати своєї підтримки дій Кремля — насамперед, щоб уникнути вторинних американських санкцій.
Автори також звертають увагу, що ані Пекін, ані Москва не розкривали, чи повідомляв Путін заздалегідь Сі Цзіньпіна про свій намір розпочати повномасштабне вторгнення в Україну. Але, можливо, за 20 днів до нападу, під час свого візиту до Пекіна, російський лідер міг заручитися підтримкою лідера Народної Республіки Китай радикальних дій щодо Києва. Швидше за все, він представив йому сценарій, у який сам вірив, тобто у швидку і безкровну операцію, а не повномасштабну тривалу війну. Цим, зокрема, може пояснюватися недостатня підготовленість дипломатії Китаю до евакуації власних громадян.
Про спосіб розв’язання Китаєм своїх проблем
Щодо ефективності українського опору та перетворення конфлікту в затяжну звичайну війну (що породило низку проблем для КНР), то цим Пекін був здивований. Це негативно вплинуло на його відносини із Заходом, який почав прискорювати процес зменшення своєї економічної залежності від Китаю. Особливо це було помітно у Європі, яка через китайську матеріальну та дипломатичну підтримку агресії проти України дедалі більше почала сприймати Пекін і Москву як своїх стратегічних суперників. Також це прискорило оновлення та зміцнення американських альянсів в Індо-Тихоокеанському регіоні та призвело до пожвавлення контактів НАТО з партнерами в регіоні. «Пекін, особливо в перші два роки війни, побоювався, що Москва поширить її на інші країни або застосує зброю масового знищення, що створить ризик неконтрольованої ескалації, яка може втягнути Китай у відкритий конфлікт із Заходом». Тому Пекін вдався до стратегії поєднання реальної підтримки свого союзника з риторикою та жестами, спрямованими на те, щоб створити враження дистанціювання від нього та створити видимість нейтралітету. Основна увага — дати можливість російській економіці пережити санкції Заходу і таким чином дати Кремлю змогу продовжувати війну. При цьому обидві сторони — російська та китайська — намагаються опрацювати механізми, щоб зробити свою економічну співпрацю більш стійкою до цих обмежень, наприклад, проводячи розрахунки в юанях і шукаючи альтернативні методи.
Якщо вести мову про способи подальшого китайсько-російське зближення, то у статті вказується, що Пекін продовжує підтримувати військові зусилля Росії, імпортуючи її енергетичну сировину та заповнюючи своїм експортом прогалини на місцевому ринку, що виникли внаслідок санкцій стосовно Росії. «Постачання цивільно-військової продукції подвійного призначення слід вважати визначальним, включно з електронними інтегральними схемами (зростання на 140 % між 2021 і 2023 роками) і напівпровідниками (збільшення на 45 % за той самий період), а також китайськими технологіями, в тому числі промисловим устаткуванням (частка КНР в імпорті металообробних верстатів зросла з 28 % у 2021 році до приблизно 90 % у 2023). Незабаром частка Китаю в зовнішній торгівлі Росії зросла з 18 % у 2021 році до 33 % через два роки (в імпорті з 25 % до 39 %, в експорті з 13,8 % до 28 %) і до 33,8 % за перші десять місяців 2024 року».
У політичному плані проявом підтримки Москви стали заяви Пекіна, що він має намір і далі поглиблювати співпрацю з нею в усіх сферах, у тому числі й у військовій. Першим таким сигналом можна вважати слова міністра закордонних справ Китаю Ван І під час першого з початку війни візиту до Китаю його російського колеги Сергія Лаврова 30 березня 2022 року. У телефонній розмові з Путіним 15 червня 2022 року, Сі Цзіньпін оголосив про тіснішу стратегічну координацію та підтримку з питань, що стосуються «фундаментальних інтересів» сторін. Згодом таку позицію підтвердив офіційний візит китайського лідера до Москви в березні 2023 року. А вже через сім місяців Путін вирушив до Пекіна, зберігаючи традицію частих контактів на найвищому рівні. Вже у травні 2024 року в декларації, підписаній під час перебування російського лідера в КНР, обидві країни зобов’язалися активізувати спільну протидію американській політиці «подвійного стримування» Росії та Китаю. Висновок у статті наступний: у контексті протистояння Москви із Заходом така заява засвідчує підтримку Москви з боку Пекіна і може вважатися серйозним політичним успіхом Кремля.
Окрема увага налається військовому співробітництву обох сторін. Загальна кількість спільних навчань збройних сил зросла в середньому з трьох на рік у 2011–2021 роках до п’яти у 2022–2024 роках. Цим навчанням притаманні нові елементи: використання бойової авіації з баз партнера, відпрацювання атак на територію партнера після зльоту з власних аеропортів, створення спільного командного пункту на території Російської Федерації.
Якщо ж йдеться про якісь санкції, то найбільш яскравим проявом обмеженої співпраці між сторонами став відхід цілої низки китайських банків від обслуговування транзакцій з Росії через побоювання потрапити під вторинні санкції. Це явище було настільки поширене, що у другому кварталі 2024 року російський експорт до КНР сповільнився, а в третьому кварталі навіть фіксувався його спад. Проте певне пожвавлення на зламі років свідчить, що спосіб хоча б частково їх оминути таки винайдений. Та переговори щодо оновлення угоди про взаємний захист інвестицій, які тривають уже кілька років, досі не завершені. Без цього зростання китайських витрат залишається сумнівним. Не слід також забувати, що війна і санкції призвели до того, що в Китаї спостерігається відновлення давнього переконання, що Росія є небезпечним ринком для бізнесу і одночасно не надто прибутковим. Місцевий експорт все ще складається в основному із сировини та напівфабрикатів, тоді як китайський експорт складається в основному з машин і товарів високої обробки. Ця тенденція ще більше поглибилася внаслідок експансії КНР на російський ринок промислових товарів і заповнення ним прогалини, в тому числі після відходу європейських виробників, особливо в автомобільному секторі. Єдиний позитив для Кремля — поступове відкриття Китаю для сільськогосподарської продукції з РФ.
У політико-дипломатичній сфері Москва була змушена визнати та прийняти позицію Пекіна щодо її війни з Україною: не було висловлено чіткої та повної підтримки дій Кремля. Китай ніколи не засуджував агресію і не критикував прямо дії Росії, але в цьому випадку звернув увагу на міжнародне право, яким вимагається мирне розв’язання конфліктів і повага до територіальної цілісності держав. Як наслідок, під час голосування щодо вторгнення Росії в Україну в ООН (Раді Безпеки чи Генасамблеї) КНР утрималася замість того, щоб виступати проти резолюцій із засудженням Росії. Мирний план, оприлюднений у лютому 2023 року, був побудований таким чином, щоб представити себе як нейтральну державу.
Якщо ж казати про якісь політичні здобутки Пекіну, то автори статті вважають, що після трьох років російської агресії йому (на його ж погляд) вдалося зберегти видимість нейтралітету, що особливо важливо у відносинах з країнами Глобального Півдня. Авторитарний, антизахідний і дружній до Китаю режим у Москві зберігся і навіть посилився, що має вирішальне значення для стратегічної перспективи Китаю. Водночас зменшилася загроза того, що Путін в акті відчаю застосує зброю масового ураження або спробує втягнути Пекін у передчасний конфлікт із Вашингтоном. Більш широка міжнародна ситуація, в тому числі на Близькому Сході, ще більше поглибила розбіжності між Заходом і Глобальним Півднем, компенсуючи політичні та іміджеві витрати з підтримки Росії. Остаточний баланс прибутків і збитків дає Пекіну змогу зробити висновок, що три роки російського вторгнення в Україну не принесли йому всіх бажаних прибутків, але вони все ж можуть матеріалізуватися. Захід витрачає ресурси, а Росія все тісніше асоціюється з Китаєм. Витрати прийнятні, якщо немає загрози краху кремлівського режиму чи неконтрольованого поширення конфлікту, особливо на Східну Азію. Тому можна припустити, що — всупереч пропагандистському наративу — КНР не бачить необхідності швидко завершувати війну.
Повертаючись до дій і зусиль Росії, автори вказують, що для неї повномасштабна агресія проти України та паралельна гібридна війна із Заходом також є випробуванням відносин, які вона будувала з Китаєм після розпаду СРСР. Беручи до уваги перипетії стосунків між двома країнами, історію контактів у трикутнику Москва-Пекін-Вашингтон і масштаби китайсько-американських економічних зв’язків, у Кремля могли виникнути сумніви, чи в ситуації тривалого конфлікту і посилення тиску з боку США КНР не відвернеться від Росії і не прийме менш дружню формулу нейтралітету. Проте ця перевірка пройшла успішно: союзник, незважаючи на сильний тиск Заходу — передусім США — і формальне дистанціювання від війни, надав Москві економічну та політико-дипломатичну підтримку. У статті, зокрема, зазначається, що допомога Китаю, особливо економічна, має вирішальне значення для Кремля і її ніяк не можна замінити.
У контексті конфлікту Росії із Заходом та її вторгнення в Україну відбулося подальше зближення Москви і Пекіну. Вироблена протягом трьох десятиліть формула відносин, яка нині визначається як «всеосяжне партнерство і стратегічне співробітництво», фактично трансформувалася в неформальний антиамериканський альянс. Згідно з офіційним наративом, відносини між Китаєм і Росією «перевершують альянс».
Залежність Росії від Китаю буде повною ?
Але й інший бік медалі таких стосунків обох країн. Зміцнення між ними зв’язків у поєднанні зі зростаючою економічною асиметрією викликали у деяких російських еліт і суспільства занепокоєння щодо незалежності від Пекіна. Це опосередковано підтверджується матеріалами кремлівських аналітиків, які своєю чергою поспішають вказати на безпідставність таких побоювань. Вони стверджують, що в умовах зростаючого і непереборного конфлікту між Китаєм і США Росія стала незамінним союзником КНР, що робить відносини між партнерами взаємними. Ба більше, економічна перевага Китаю все ще певною мірою компенсується військовою перевагою Росії, особливо в частині ядерного потенціалу. Про особливість політики Росії свідчить також інтенсивне військово-технічне співробітництво з країнами, які конфліктують з Китаєм. Це — Індія та В’єтнам. Коли йдеться про Центральну Азію, то річ в тому, що Москва та Пекін змогли відійти від логіки гри з нульовою сумою та побудували формулу, засновану на спільному інтересі у підтримці стабільності цього регіону та виключенні Заходу як стратегічного суперника. Автономія Росії також розширюється завдяки її союзу з Пхеньяном, який Китайська Народна Республіка змушена була прийняти, незважаючи на ризики, які він тягне за собою. «Китайські представники нижчого рангу неодноразово висловлювали несхвалення тісної співпраці між Росією та Північною Кореєю. Проте важко визначити, якою мірою це було застереженням проти них, а якою — елементом дипломатичної гри із Заходом.
Наостанок вчені аналітики у статті пишуть, що «Кремль, незважаючи на явне небажання Пекіна, систематично вдається до погроз Заходу та Україні застосуванням ядерної зброї та привертає увагу до рішення Росії розмістити ядерну зброю в Білорусі, ухваленого всупереч офіційно висловленій позиції Китаю, який виступає проти розміщення такої зброї в третіх країнах. Варто, однак, зазначити, що КНР утрималася від прямої критики цих дій». Зрештою, Москва «готова змиритися з існуючою асиметрією у відносинах з Пекіном, оскільки вважає, що ризик використання партнером проти неї нівелюється тим, що Росія є для Китаю незамінним союзником у протистоянні з Вашингтоном».
Насамкінець науковці прогнозують, як довго може тривати фактичний альянс між Пекіном і Москвою. Позитивний його результат наразі спонукатиме Росію продовжувати свою нинішню політику і зміцнювати політичну та військову співпрацю з тим, щоб послабити Захід і побудувати разом із Пекіном новий міжнародний порядок. І Москва не переглядатиме таку свою політику, хоча вона не приносить задовільних результатів в економічній сфері, на зміну якої Кремль, схоже, постійно розраховує. Навіть завершення війни в Україні на російських умовах не спонукатиме російську владу відмовитися від «розвороту до Китаю». Навпаки: можлива перемога над Заходом в Україні лише посилить їхні прагнення переглянути порядок після холодної війни як в Європі, так і в світі. «Однозначно необхідною умовою такої реалізації буде союз з КНР». І основне бажання такого альянсу — перемога над Україною — зміцнить віру Кремля в принциповий збіг інтересів Пекіна та Москви. А Китай згодом може спробувати використати свій вплив на Росію, щоб домовитися про тактичні поступки з боку США.
Як бачимо, обсяг виконаного дослідження польськими науковцями досить пристойний, як і цікава їхня поточна аргументація. Висновки корисні передусім для визначення напрямів політики Польщі, що надзвичайно важливо в такий непростий час, коли Європі доводиться бути більш конкретною у своєму сприйнятті російсько-української війни і ролі політичних сил, яку вони збираються відігравати найближчим часом.
Підготував Олег Махно
