Дипломатія і розвідка

Дипломатія і розвідка. Роль і місце розвідувальних спецслужб у реалізації зовнішньополітичних пріоритетів держави

В. Толстолєсов, студент Національного авіаційного університету

 

 

 

Зміст

Вступ
Розділ 1. Дипломатія і розвідка

1.1. Співвідношення понять «розвідка» і «дипломатія»
1.2. Особливості діяльності та взаємодії дипломатичної та розвідувальної служб
Розділ 2.  Роль і місце розвідувальних спецслужб у прийнятті державних політичних рішень
Висновки
Список використаних джерел

 

Вступ

Актуальність теми дослідження: взаємовідносини між дипломатією та розвідкою досить часто обговорюються у міжнародних відносинах. Часто розвідку подають як прямого конкурента дипломатії. Деякі науковці стверджують, що розвідка та її діяльність часто суперечить цілям і практикам діяльності дипломатичної служби , що ускладнює взаємовигідне існування цих двох інститутів.

 Однак у даній роботі розглядається також інша точка зору, а саме: що розвідка насправді є продовженням дипломатії, а відмінності є суто структурними, а не концептуальними.

Об’єкт дослідження: дипломатична і розвідувальна служби.

Предмет дослідження: діяльність розвідувальної служби в контексті реалізації зовнішньополітичних інтересів держави.

Мета роботи: дослідити особливості діяльності та взаємовідносин дипломатичної та розвідувальної служб і визначити роль та місце розвідувальної спецслужби у реалізації зовнішньополітичних інтересів держави.

Завдання:

  • розглянути основні визначення понять «розвідка» та «дипломатія»;
  • проаналізувати спільні та відмінні риси у діяльності дипломатичної та розвідувальної служб;
  • визначити роль розвідки у прийнятті державних політичних рішень.

 

Розділ 1. Дипломатія і розвідка.

1.1. Співвідношення понять «розвідка» і «дипломатія».

Поняття «дипломатія» походить із Старо­давнього Риму, де «дипломатами» спо­чатку називали осіб, які мали диплом — рекомендаційну, або вірчу, грамоту, що видавалася сенатом офіційним послан­никам, яких направляли у провінції імперії чи за кордон.

Класичне визначення дипломатії міститься в Оксфорд­ському словнику англійської мови: «Дипломатія — це здій­снення міжнародних відносин шляхом переговорів; сукупність засобів, що їх використовують посли й посланники з метою забезпечення переговорного процесу; праця або мистецтво ди­пломата»[1]. Англійський дипломат Е. Сатоу уточнює: дипло­матія — це «застосування розуму і такту з метою розвитку офіційних відносин між урядами незалежних держав»[2].

У сучасному вигляді практика дипломатії бере початок з кінця XV століття у містах-державах на італійському півострові. Хоча її основною метою було допомогти державам здійснювати їх зовнішню політику, вона також давно використовується як інструмент для збору інформації.

Дипломатія — засіб здійснення зовнішньої політики, внутрішнього регулювання держави, народної дипломатії, що являє собою сукупність невоєнних практичних заходів, прийомів і методів, застосовуваних з урахуванням конкретних умов і характеру розв’язуваних задач; офіційна діяльність глав держав і урядів міністрів закордонних справ, відомств іноземних справ, дипломатичних представництв за кордоном та державі, делегацій, представництв народної дипломатії на міжнародних конференціях по здійсненню цілей і задач зовнішньої політики держави, захисту прав та інтересів держави, його установ і громадян за кордоном та у державі.[3]

Хедлі Булл визначає дипломатію як «забезпечення відносин між суверенними державами у світовій політиці офіційними агентами та представниками влади за допомогою мирних засобів». [4]

 Джефф Беррідж описує цей термін і його визначення в історичному контексті: дипломатію слід розуміти як практику збереження міждержавних відносини переважно мирними засобами [5]. Майкл Герман розширює уявлення про дипломатію, називаючи її «інституція, що займається розробкою та проведенням політики, а також отриманням інформації». [6]

Таким чином, дипломатія безпосередньо належить до сфери зовнішньої політики і по своїй суті є одним із головних і найбільш ефективних засобів ЇЇ здійснення. Дипломатія — це діяльність щодо ведення переговорів, підписання між­народних угод, вивчення основних тенденцій та перспектив розвитку як регіональних, так і глобальних міжнародних відносин.

Отже, критеріальними ознаками дипломатії є:

  • належність до сфери міжнародних відносин, сфери зов­нішньої політики держави;
  • застосування переговорів як основного інструмента облаштування мирними засобами міждержавних стосунків;
  • наявність інституту державних службовців-дипломатів, які безпосередньо ведуть переговори і виконують всі інші функції, передбачені статутом дипломатичної служби кожної держави.

З іншого боку, розвідка часто працює у відносно більш непрозорій сфері. У той час як необхідність збору розвідувальної інформації є незаперечною, способи її здобуття та морально-етичні обмеження часто стають джерелом суперечок у міжнародній спільноті.  Значна частина цих протиріч випливає з проблеми визначення поняття «розвідки». Визначення «розвідки» складне і не завжди досить чітке, часто через те , що державні та політичні діячі мають розпливчате розуміння, що таке розвідка і як вона використовується.

Незважаючи на історичну еволюцію, сучасні визначення розвідки численні. Рідко ці визначення співвідносяться між собою, або ж є достатньо вичерпними самі по собі. Особливо розпливчатим є визначення ЦРУ, яке визначає розвідку як «власне знання та передбачення світу навколо нас».[7]

Визначення Шермана Кента визначає розвідку з точки зору цивільно-військової сфери «Розвідка — це … знання, яке наші громадяни і військові повинні мати щоб забезпечити національний добробут». [8]

Визначення Абрама Шульського акцентує увагу на важливості таємниці всередині розвідки: «Розвідка — це офіційний таємний збір та обробка інформації про зарубіжні країни для допомоги у формулюванні та здійсненні зовнішньої політики, та проведення прихованої діяльності за кордоном для сприяння здійсненню зовнішньої політики».[9]

Узагальнюючи вітчизняні та зарубіжні трактування терміна, існує також наступне визначення: розвідка — «широке поняття, що охоплює цілий ряд видів діяльності від збору інформації до її аналізу та поширення, здійснюваних секретно і спрямованих на підтримку і зміцнення безпеки шляхом запобігання реальних або потенційних загроз в результаті своєчасного здійснення превентивної політики або стратегії, включаючи таємні операції».[10]

1.2. Особливості діяльності та взаємодії дипломатичної та розвідувальної служб.

Незважаючи на історичні паралелі та схожість функцій існує досить різка диференціація між цими двома інституціями.

Одна з принципових відмінностей між розвідкою та дипломатією полягає в легітимності, яку надає міжнародна система дипломатам. Віденська конвенція встановлює наступні функції дипломатичного представництва «встановлення усіма законними способами в державі, що приймає, і звітування про це  Уряду держави, яка відправляє».[11]

На практиці дипломати — це люди, що перебувають на передовій міжнародної системи, тоді як розвідка як інститут заслуговує лише на «мовчазне» міжнародне визнання. Цей факт підкреслює, що дипломатія та розвідка завжди співіснують у двох різних сферах легітимності, у чому і полягає основна відмінність цих складових як інструментів забезпечення зовнішньополітичних інтересів держави.

Однак, можна стверджувати, що розвідка набула нової легітимності в міжнародній системі після подій одинадцятого вересня 2001 року. Резолюція Ради Безпеки  у 2001 р. закликала всі держави «знайти шляхи активізації та прискорення обміну оперативною інформацією».[12]  Це дало розвідці новий рівень легітимності у міжнародній системі, за рахунок збільшення бюджетів, витрачених на підвищення можливостей збору розвідувальної інформації. На сьогодні існує тенденція до збільшення витрат саме на розвідувальну службу, порівняно з дипломатичною, що демонструє актуальність та важливість інформації, яка збирається таємно саме за допомогою розвідки.

Також існує різниця між функціями, які виконують дипломатія та розвідка. Розвідка як інституція надає інформацію для подальших дій. Це не інститут, який приймає рішення, чи виконавчий орган. З іншого боку, дипломатія несе відповідальність за вироблення та проведення політики, а також за отримання інформації. Однак після Другої світової війни, у світі, який повільно став свідком виникнення “холодної війни”, розрізнення між дипломатією та шпигунством, а також між шпигунством та прихованими військовими операціями стали поступово розмиватися в інституціолізованому світі. Таким чином, розрив між дипломатією та розвідкою, який існував з точки зору функцій, які вони виконують, поступово зникає.

Інша відмінність між розвідкою та дипломатією стосується методу збору інформації спецслужбами, на відміну від дипломатів. Деякі методи здобування розвідувальної інформації є унікальними, як наприклад, розшифровка повідомлень. Вважається, що існує два способи отримати класифіковані знання — чесно, через бесіди з журналістами, чиновниками, політиками та виданнями, і підпільно, через хабарництво, криптоаналіз та використання секретних агентів та пристроїв. В той час як чесний спосіб збору інформації розглядається як законна функція дипломата, будь-яке постачання знань підпільними засобами вважається шпигунством. Головною особливістю підпільного таємного збору вважається збір інформації без згоди цілі або її співпраці,тобто коли ціль не підозрює, що вона є об’єктом отримання інформації. Підкреслюючи непрозорість цієї діяльності, держави дають згоду на існування дипломатів та дипломатичної звітності, але не розвідувальних джерел.[6]

Однак практика підпільної дипломатії нівелює це твердження. Це діяльність, яку здійснюють секретні спецслужби, щоб забезпечити комунікацію між супротивниками. Ця форма дипломатії може перетинатися з розвідкою, але з мотивом впливати на противника.  У цьому виді діяльності агенти розвідки є головними суб’єктами для досягнення дипломатичних цілей. Це часто дає змогу націям домовитись при наявності відкритих конфліктів. Подолання розриву між традиційними поняттями розвідки та дипломатії додає значної ваги аргументу про те, що розвідка та дипломатія мають також спільні функції.

Інший спосіб, за допомогою якого розвідка допомагає дипломатії у досягненні зовнішньополітичних цілей, — це кращий доступ до недержавних суб’єктів, особливо з точки зору оборони та безпеки. Сьогодні міжнародна система складається з поєднання держав і потужних недержавних акторів, таких як основні терористичні групи. У таких ситуаціях дипломатія як усталений канал комунікації між двома державами залишається обмеженою, і саме розвідка забезпечує доступ до суб’єктів, які лежать поза межами встановлених дипломатичних кордонів. Вбивство Осами бен Ладена планувалося за допомогою саме розвідувальних каналів, при цьому дипломатичні канали мали обмежений вплив на цю справу. Це підкреслює, наскільки розвідка доповнює дипломатію у досягненні національних цілей.[13]

Зв’язок між розвідкою та дипломатією також працює навпаки. Розвідка потребує та регулярно використовує прикриття, яке надає дипломатія для виконання зазвичай прихованих завдань. Служби розвідки працюють в посольствах за кордоном, щоб максимально збільшити шанс на збір необхідної інформації або ж виконання спеціальних завдань. До прикладу можна привести діяльність Йосипа Григулевича, який під прикриттям дипломатичного представництва центральноамериканської держави у Ватикані та Італії виконував спеціальні завдання Радянського Союзу. [14]

І навпаки, посольства є ціллю спецслужб інших держав. Ця співпраця ілюструє складність взаємозв’язку між розвідкою та дипломатією.  

Інша відмінність між дипломатією та розвідкою — це їх суб’єктність. Розвідка та дипломатія мають різний вплив на певні ситуації. Юрисдикція кожної установи чітко окреслює проблеми та пріоритетні задачі, які їх стосуються. Наприклад, розвідка може мати більші повноваження щодо таких питань, як певний конфлікт, насильство або питання безпеки, в той час як дипломатична діяльність стосується більше політичних ситуацій чи оцінки країни перебування. Важливо враховувати те, що незважаючи на цей очевидний поділ у юрисдикції, і розвідка, і дипломатія доповнюють, а не конкурують одна з одною у виконанні спільної мети – забезпечення державних інтересів.

Дипломатія є замовником розвідувальних даних як державної установи. Дипломати використовують інформацію, яку надає розвідка, для розробки політики, тактики та стратегії ведення переговорів, тощо. Розвідка також надає підтвердження інформації, зібраній дипломатами. Це, знову ж таки, показує як розвідка допомагає дипломатії спростити і максимально розширити її сферу діяльності. По суті, розвідка та дипломатія не можуть бути конкурентами, оскільки вони не мають влади чи самостійного  впливу, як це відбувається, коли обидві інституції працюють в тандемі над спільною метою, що доповнює роботу один одного. Таким чином, основні функції розвідки та дипломатії сходяться, виконуючи ті самі завдання з аналогічною легітимністю. Таким чином, можна говорити про еволюцію розвідки як рівноправного гравця міжнародної системи,а не тільки як про доповнення до інституту дипломатії. Насправді, шпигунство та дипломатія є обома складовими міжнародної системи на додаток до інших міжнародних інституцій, які разом створюють порядок у міжнародних відносинах.

 

Розділ 2. Роль і місце розвідувальних спецслужб у реалізації зовнішньополітичних пріоритетів держави.

Яку роль відіграють розвідувальні органи у розробці зовнішньої політики?  На основі сучасної літератури з питань розвідки можна виділити три основні проблеми щодо аналітичних функцій розвідки. Перша — проблема інформаційної доби, яка збільшила сукупність інформації, яку необхідно досліджувати, тим самим ускладнивши її аналіз. Друга — проблема мислення, в якій упередження в свою чергу спотворюють виробництво або споживання розвідувальної інформації. Третє — проблема політизації розвідки.

Розвідувальні спецслужби існують для підтримки проведення як внутрішньої так і зовнішньої політики. Більш конкретно — це сукупність служб, єдиною метою якої є надання допомоги політикам у вирішенні питань національної безпеки. Члени розвідувальних служб працюють консультантами, які надають експертний аналіз актуальної інформації. Однак, хоча інформація — це все, що можна знати, розвідка працює для забезпечення конкретних вимог та інформаційних потреб політиків. Аналітик перетворює інформацію в знання, які заповнюють прогалини у тому об’ємі інформації, який необхідний для досягнення національних цілей, від тактичного до стратегічного рівня.[15]

Сьогодні недержавні суб’єкти представляють більший виклик для розвідки, ніж раніше. Розвідувальні спецслужби працюють над тим, щоб допомогти запобігти та викрити загрози від таких ворогів, виявивши їх слабкі сторони та повідомивши цю інформацію  політикам, військовим командирам та правоохоронним органам. Розвідники збирають, аналізують та синтезують актуальну інформацію з різних джерел, а потім ці дані подаються політикам та особам, що приймають рішення, щоб забезпечити інформаційну основу для оцінки поточної політики та альтернативних дій. Внесок розвідки полягає у тому, щоб допомогти політичним керівникам зрозуміти складні ситуації та прийняти оптимальне рішення, яке відповідатиме національним інтересам держави.

Щоб сприяти ефективній взаємодії розвідувальний спецслужб та політичних керівників, обидві сторони повинні визнати важливість своїх очікувань та існуючі обмеження. Розвідка покликана інформувати політиків, щоб допомогти їм прийняти відповідні рішення. Якщо політичний керівник не розуміє ролі розвідки, або просто ігнорує її — політика здійснюється майже наосліп. Тому необхідно наголосити на важливості розвідки як такої та використання цього інструменту для ефективної реалізації зовнішньополітичних інтересів держави. Визначаючи роль і місце розвідки у реалізації зовнішньополітичних інтересів держави, слід також згадати про спеціальні операції,які реалізуються в інших державах з різною метою.

 

ВИСНОВКИ

На підставі вищезазначених аргументів можна зробити висновок, що розвідка та дипломатія відрізняються за своїми повсякденними функціями. Однак, історично кажучи, обидва ці інститути мають однакові функціональні корені.  Як інформації, дипломати за визначенням давно брали участь у розвідувальному зборі такого роду. Як допоміжний інструмент дипломатії, розвідка підсилює її функціонування, вплив та ефективність. Відмінність між двома установами з точки зору методів їх роботи очевидна і може бути обманливою. Існування та прийняття підпільної дипломатії та посилена легітимізація прихованого збору розвідки у світі після подій 11го вересня  свідчить про те, що розрив між розвідкою та дипломатією значно завищений. Дипломатія розвивалася, зберігаючи свою первісну функцію збору інформації. Взаємовідносини двох інститутів як виробника та споживача інформації дають зрозуміти, наскільки вони є доповненням одне одного, особливо з розвідкою, яка розширює сфери, які дипломатія не може охопити.

У той же час, необхідність розвідки в інституційній підтримці, яку дипломатія надає у формі посольств. Таким чином, розвідка — це розширення дипломатії (інституту в цілому), а не антитеза до того, чим виступає дипломатія. Виходячи з цієї тези, можна також сказати, що позиція розвідки щодо дипломатії сьогодні може розглядатися як еволюція дипломатії у багатоцільовий інститут з постійно зростаючим мандатом на задоволення потреб мінливої ​​міжнародної системи.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. The Oxford English Dictionary. Oxford Dictionaries.
  2. Руководство по дипломатической практике = A guide to diplomatic practice / Перевод [с англ. С. А. Панафидин и Ф. А. Кублицкий]. — Москва : Международные отношения, 2018. — 476, [1] с
  3. Дипломатія// Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1958. — Т. 2 : Д — Є, кн. 3. — С. 344-345. — 1000 екз.
  4. Hedley Bull, The Anarchical Society: A Study of Order in World Politics (Columbia University Press, 1977),
  5. R. Berridge, Diplomacy: Theory and Practice (Palgrave Macmillan, 2015), p. 1. Herman, Intelligence Power in Peace and War, p. 34.
  6. Michael Herman, Intelligence Power in Peace and War (Royal Institute of International Affairs, 1996).
  7. Central Intelligence Agency Office of Public Affairs, A Consumer’s Guide to Intelligence (Central Intelligence Agency, 1999), p. vii.
  8. 14 Sherman Kent, Strategic Intelligence for American Foreign Policy (Princeton University Press, 1949), p. vii.
  9. A. Random, ‘Intelligence as Science’ in Studies in Intelligence, Vol. 2, No. 2 (1958), p. 76. Also see Warner, ‘Wanted’.
  10. Винокуров В. И. Дипломатия и разведка как средства осуществления внешней политики государства: Общее и особенное. Монография. 2-е изд., исправл. и дополн. — М. : Русская панорама, 2015
  11. Венская конвенция о дипломатических сношениях 18 апреля 1961 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_048
  12. United Nations Security Council Resolution 1373 (2001), 3.e
  13. Scott, ‘Secret Intelligence, Covert Action and Clandestine Diplomacy’, p. 333.
  14. Гвоздь В. І. Розвідка в історії людства. Розвідник, ліквідатор, дипломат, вчений. Київ, Борисфен Інтел, 2018 [Електронний ресурс] — https://bintel.org.ua/nukma/fragmenty__gvi/
  15. Lowenthal, Mark M. Intelligence: From Secrets to Policy, 3rd ed. Washington, DC: CQ Press, 2006, 7

 

Схожі публікації