Розвідка України в 1917–1991 рр.

Побудова та діяльність розвідувальних органів України в радянську добу 1917–1991 рр.

Ю. Левінська, студентка 2 групи ФСНТ

 

Вступ

Обраний для дослідження час являв собою надзвичайно складний період не тільки для державності України, але й для можливості забезпечення гідних та безпечних умов життя, правової захищеності та виконання державою усіх покладених на неї зобов’язань. До початку радянського періоду, Україна хоч і зберігала певну автономію, однак постійно мала оборонятися від загарбників, насильницьких заходів щодо повної втрати державності та підпорядкуванню агресору, штучного зрощення з його культурою, законами та порядками. У цьому широкому спектрі проблем не останнє місце займали розвідувальні органи, які ще у сукупності з відсутністю кваліфікованих кадрів та постійною зміною обстановки не змогли виконати покладені на них функції збирання, обробки та надання органам правління розвідувальної інформації, яка змогла б певним чином попередити про наміри чи діяння сусідніх держав. Проте, цей період, хоч і приніс надзвичайно багато жертв, але надав органам, які діяли на території України, досвіду роботи в одній з наймогутніших і найзакритіших розвідок світу, ознайомлення з її методами, стратегіями, розширення зон впливу (на відміну від доби Української Революції). Дослідивши такий спадок, у порівняльному аспекті з Генштабом, можна буде зробити кореляцію з ефективністю сьогоденної розвідки України.

 

Поновлення спецслужб за революційного періоду як необхідність державотворення

Хоча поступове становлення радянської розвідки розпочинається з 1917 року зі створення Всеросійської надзвичайної комісії, на моє переконання варто розпочати саме з розвідки періоду Української Революції. Саме в цей період відбувається певним чином відродження національних спецслужб, бо в основу їх діяльності лягли надбання Гетьманщини. Також, доволі логічним є те, що розвідка з самого початку і була саме воєнна розвідка. Пояснити це можна збройним протистоянням, що потребувало постійного надходження розвідувальних даних щодо сил противника.

 

Відродження розвідувальної діяльності на теренах України за доби УНР

На мою думку, варто розпочати зі структурної реорганізації Генштабу УНР, проведеної полковником О. Сливинським у березні 1918 р., що посприяла створенню окремих структур, які очолював В. Колосовський, на які покладалися функції забезпечення армії конфіденційною службовою інформацією. Поряд з цим, для повноцінного відродження розвідки для організації роботи військового аташату УНР був створений підвідділ закордонного зв’язку. Для цього періоду діяльності розвідки характерне вивчення становища наближених до кордонів України регіонів, здобування інформації через допит полонених та опитування осіб, які знаходилися на території країн-опонентів, опрацювання іноземних видань та обмін конфіденційною інформацією, пов’язаною з розвідкою, у тому числі з союзниками [1, с.62].

 

Визначальні аспекти воєнної розвідки за Гетьмана П. Скоропадського

Більш серйозний та масштабний підхід проявився саме за цей період що проявилося в створенні 21.06.1918 р. частин у розвідувальному відділі ГУ Генштабу. Така система спрямовувалися на всебічне розвідувальне вивчення таких країн як Румунія, Болгарія, Туреччина, Росія, регіону Кавказу, а також забезпечило зв’язок з союзними арміями та їх командуванням [2]. Характерною рисою цього періоду було застосування професійних військових, приділення уваги збереженню конспірації в діяльності розвідки, особливо у роботі з агентурою та здійснювання спеціальних операцій за кордоном, спрямованих на підтримку союзних політичних сил та протидію агресивним планам стосовно України.

 

Інкорпорація до радянської системи

Більшість історичних джерел пов’язують розвідку періоду УСРР з 1925 роком, а точніше — вказівками Державному політичному управлінню УРСР з Іноземного відділу ОДПУ СРСР про необхідність створення закордонних резидентур, однак розпочати все ж таки варто з наказу Голови ВНК 20.12.1920 № 169 [Додаток 1]. Такий підхід можна пояснити навіть з позитивістського типу праворозуміння, оскільки впродовж попередніх років Об’єднане державне політичне управління СРСР не надавало жодних офіційних розпоряджень щодо ведення розвідувальної роботи, її фінансування. Проте, цей період є безцінним для української розвідки, оскільки давав певну автономність для її органів, чого в подальшому вдалося досягнути тільки за часів незалежності. Після створення Іноземного відділу ВНК при НКВС РРФСР, на території України розгорнулися перші підрозділи радіорозвідки, підпорядковані Спеціальному відділу ВНК, розташовані в Одесі та Новоград-Волинську [3], що давало можливість задіяти до розвідувальної діяльності не лише Київ, та розвивати видову розвідку. Показовим у зміні розвідки є, до прикладу, директивний лист ДПУ УРСР від 30.06.1925 року про прикордонну роботу, за яким розвідка набувала більш організованого та спрямованого на чіткий результат характеру. Це проявлялося в завданнях закордонної мережі у Польщі та Румунії, якими були: висвітлення розвідувальної діяльності відповідної експозитури або інформаційного бюро, спостереження за військовими приготуваннями на терені корпусів, висвітлення економічного та політичного становища у вищезгаданих регіонах [3]. Окрема увага приділялася діяльності білогвардійської еміграції, оскільки вона становила одну з основних загроз для більшовицької влади. Тобто, фактично, це було проникнення в утворення в екзилі, сформовані діячами Української Революції. Визначною рисою того часу була реорганізація підрозділів, уточнення їх завдань, надання кваліфікації кадрам.

Забезпечення дипломатичної автономності як елемент побудови розвідувальної діяльності

Повертаючись до питання більш-менш автономної діяльності, хотілося б звернути увагу на можливість УСРР ведення самостійної дипломатичної діяльності. Такий прорив сприяв подальшому проведенню органами держбезпеки України активної закордонної роботи (легальної) у країнах, де діяли її представництва. Певно, що в такій співпраці були зацікавлені самі держави, оскільки міжнародна позиція того часу виявилася ворожою до більшовизму. Підсумувавши період 1920–1931 рр., для України можна винести такі надбання:

  • фігурування на міжнародній арені, що певним чином підвищило її авторитет;
  • підпорядкування централізованому органу, який ставив відповідні завдання;
  • формування декількох розвідувальних осередків для розподілу території, що сприяло підвищенню ефективності, розробці стратегій.

Реорганізація розвідки за другої світової війни

Тактика ведення Другої світової війни більшою мірою залежала від розвідників, які здобували розвідувальну інформацію про плани ворога. Зважаючи на окупаційний період території Української РСР, визначальний тривалий внесок так і не надійшов від сформованих ЦК ВКП(б) Розвідувального управління та 4 Управління НКДБ, які впровадили широку диверсійну діяльність, спрямовану на підрив військово-економічного потенціалу ворога. Добування інформації та донесення її до військових управлінь й штабів покладалося на осіб, які під прикриттям проводили розвідувальну діяльність закордоном.

Зародження позаштатної розвідувальної діяльності

Одним з найбільш результативних діячів успішної розвідувальної діяльності під прикриттям можна назвати Миколу Глущенка, який був художником-розвідником. Його вклад важно переоцінити, бо він ще до початку війни добував та передавав важливу інформацію про напад гітлерівської Німеччини. За його допомогою, радянська розвідка одержала креслення 205 видів військової техніки противника, що дало змогу у стислі терміни прискорити створення вітчизняних аналогів, а викриття декількох діячів зарубіжних антирадянських організацій дозволило визначити ворожу діяльність проти СРСР [4]. В той же час діяли розвідувальні резидентури, які були розподілені залежно від сфери дії, сил і засобів на наземну та морську. Розвідники першої з яких («Світ», «Тарас», «Дніпро») добували відомості про місцезнаходження складів зброї, військових частин, протиповітряної оборони та агентуру ворога. Однак внаслідок контррозвідувальної роботи гітлерівських спецслужб та групове виконання, більшість з них зазнали поразки та подальшого розгрому [5].

Партизанські загони як осередки розвідувальної діяльності

Окрім диверсійної діяльності, на партизанські загони, сформовані партійними радянськими органами, покладалися ще й розвідувальні функції відповідно до Наказу НКО СРСР «Про завдання партизанського руху» № 00189 від 05.09.1942 року [6]. Розвідувальні завдання становили:

  • особливо відбирати людей, здатних вести приховану розвідувальну роботу і впроваджувати їх на заводи, депо, станції;
  • з’ясовувати чисельність, рід військ і нумерацію частин, кількість і характер бойової техніки, напрям руху і час проходження;
  • встановлювати точне місце розташування військ і штабів, їх найменування і нумерацію, установ і органів окупаційної влади;
  • з’ясовувати, де і які оборонні рубежі вже побудовані, їх обладнання в інженерному відношенні, озброєння, пристрій зв’язку, чи є там гарнізони;
  • при будь-яких можливостях захоплювати накази, донесення, оперативні карти і інші документи противника.

Тобто, можемо побачити, що зважаючи на сформовані групи партизанських загонів, верхівка правління СРСР вирішила розширити повноваження підконтрольних їм формувань, тим самим активізуючи їх роботу та розгортаючи агентурну розвідку на окупованій території.

Союзники Німеччини як об’єкти української розвідки

Звільнення української території від окупації поставило нові завдання перед розвідкою, а саме — подальші плани окупанта та хід війни. Четверте управління НКВС УРСР потребувало обробляти інформацію, добування якої покладалося на агентуру, що перебувала у них на зв’язку. Правове регулювання відновлення повноцінної розвідувальної діяльності було забезпечено директивним наказом НКДБ УРСР № 1395/с від 28.07.1944 р. [7]. Поміж таких пріоритетних країн, як США та Велика Британія, об’єктом розвідки була також Румунія, яка виступала союзником гітлерівської Німеччини. Відряджена оперативна група «Дакія» мала за допомогою радіотехнічних засобів зв’язок з Києвом, що дало можливість закріпити свою агентуру та знайти цінні джерела інформації.

Значення нових органів розвідки УСРСР

Створення Комітету Державної Безпеки, а на теренах України — КДБ при Раді Міністрів УСРС у 1954 році здійснило значну реорганізацію розвідувальних органів, напряму їх діяльності та досліджуваних «об’єктів». Серед значних зрушень можна відмітити особливий акцент в кадровій політиці на молоді. Разом з тим, згідно з наданою інформацією, розпорядженням заступника голови КДБ при РМ УРСР О. Кардашова від 10.04 1958 р. вживалися заходи по «наповненню органів держбезпеки грамотними кадрами» та підвищенню загальноосвітньої та спеціальної підготовки працюючих співробітників [8]. Реструктуризація розвідувальних органів свідчить про послаблення «впливу» на союзну діяльність з боку Української РСР. Так, згідно з наказом Голови КДБ при РМ СРСР № 00236 від 23 липня 1959 р. « Про зміни в структурі Комітету державної безпеки при РМ УРСР та його місцевих органів» КДБ при РМ УРСР дозволялося об’єднати друге, п’яте управління та перше спецвідділення КДБ при РМ УРСР; другі відділи, п’яті відділи-відділення-групи та перші спецвідділення-відділення УКДБ областей в контррозвідувальні управління КДБ при РМ УРСР та контррозвідувальні відділи УКДБ областей. 19.03.1960 р. вийшов наказ голови КДБ при РМ СРСР № 0084 про істотне скорочення штати КДБ при РМ УРСР у всіх областях УСРС [9]. Це здійснювалося для того, щоб посилити свої позиції переслідувань діячів ОУН, які перебували за кордоном та покласти на українські кадри обов’язок протидії ворожим елементам — антирадянським угрупованням, розповсюдженням антирадянської літератури, тобто проявам інакомислення [10].

«Перебудова» як посилення репресивного апарату КДБ

Незважаючи на таку розгалужену систему органів КГБ УРСР, які поділялися на Центральний орган (до нього входили зокрема контррозвідувальні, оперативні, ідеологічні, аналітичні, оперативно-технічні підрозділи та відділи), територіальні та органи КДБ СРСР на території УРСР, важко говорити про всебічне та ефективне використання розвідувальних кадрів, їх розбудову та сприяння ефективності у добуванні інформації. Фактично, «перебудова» посприяла переслідуванню діячів націоналістичних рухів та їх близького оточення в СРСР та за його межами й, поряд з цим, проведенню підривної діяльності стосовно їх авторитету закордоном. Ця діяльність проявлялася у інформаційному напрямку: дискредитація українського повстанського руху та наполегливі вимоги депортації активістів ОУН. Яскравим прикладом подібних фальсифікацій, застосованих КДБ УРСР, можна вважати підготовку та висвітлення інформації про колаборантські дії ОУН на парламентській комісії Канади у 1985 році стосовно причетності громадян своєї держави до нацистських злочинів під час Другої світової війни. Проте, все ж таки, цей період ознаменувався занепадом репресивної машини, бо славнозвісне 1-е Управління КДБ УРСР припинило своє існування до розпаду СРСР. Дипломатична діяльність була здійснена цілковито від імені СРСР і спрямована не на встановлення дипломатичних стосунків, а на посилення меж впливу, вербування, здобуття інформації щодо своїх громадян для подальшого застосування заслань.

 

Висновок

Підсумовуючи мій короткий огляд діяльності розвідувальних органів України за доволі довгий проміжок часу: з 1917 р., який ознаменувався наданням можливості самостійної побудови стратегії розвідувальної діяльності, до 1991 р., коли фактично вся розвідувальна діяльність УРСР зводилася до переслідування власних громадян, можна сказати, що це був надзвичайно великий та важкий досвід для України. За цей період, розвідники брали участь у розвідці за воєнного періоду, періоду дипломатичної кризи та найголовнішеза відсутності власної державності. Увесь цей спадок говорить як про патріотичні настрої, так і про зрадницькі явища, однак визначальним є централізація розвідувальної діяльності, формування головних цілей, необхідність достатнього фінансування та постійне підвищення кваліфікації кадрів. На прикладі Миколи Глущенка можна визначити причину його успішної діяльності та актуальності здобутої інформаціїзавчасність. На жаль, через брак власної державності, а отжевирішувати нагальні питання на власний розсуд, сьогочасна вітчизняна розвідка не застосовує цей критерій у формі застосування нових технологій, відповідного фінансування та доречної підготовки. В такому випадку потрібно орієнтуватися на іноземний досвід, але аж ніяк не на власний.

 

Додаток 1.

 

Петро-Григорій Орлик — син Станіслава Лещинського,  військовий діяч і агент дипломатичної служби на службі в короля Франції Людовіка XV.

 

 

 

Список використаних джерел

[1] Сідак В. С. Національні спецслужби в період Української революції 1917–1921 рр. (невідомі сторінки історії): монографія. — К.: Альтернативи, 1998. — С. 62.

[2] Феденко П. В.Український рух у 20 столітті.  — Лондон: Наше слово, 1959. — 267 с.

[3] Зародження зовнішньої розвідки радянської України у 20–30-ті роки XX століття: Публікації Служби Зовнішньої Розвідки України. —Режим доступу: https://szru.gov.ua/news/publikacii/zarodzenna- zovnisnoi-rozvidki-radanskoi-ukraini-u-20-30-ti-roki-hh-stolitta.

[4] Вєдєнєєв Д., Шевченко С. Розвідник «Ярема» і підпільник «Зот». Дзеркало тижня, 2000, № 33

[5] На таємному фронті Другої світової. Публікації Служби Зовнішньої Розвідки України. — Режим           доступу: https://szru.gov.ua/news/publikacii/na-taemnomu-fronti-drugoi-svitovoi

[6] Приказ НКО СССР от 5.09.1942 № 00189

[7] З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. Голов. редкол. наук.-докум. сер. кн. «Реабілітовані історією». Науковий і документальний журнал. — К., 2000 (спецвипуск), № 1(12) 2000.

[8] Олег Бажан. Реформування органів держбезпеки УРСР у 1950 – першій половині 1960-х рр. Радянські органи державної безпеки в Україні (1918–1991 рр.): історія, структура, функції: Матеріали круглого столу, 19 грудня 2013 р. Упоряд.:О. Г. Бажан, Р. Ю. Подкур К.: Інститут історії України НАН України, 2014. —469 с.

[9] Галузевий Державний Архів СБ України, ф. 9, спр.61, арк. 1. — Режим доступу: http://avr.org.ua/index.php/ARH/2658/?a=l

[10] Наказ КДБ при Раді Міністрів СРСР № 00175 від 28 липня 1962 р. «Про посилення боротьби органів держбезпеки з ворожими проявами антирадянських елементів».

[11] Чура В., Чура О. Боротьба КДБ УРСР проти українських закордонних націоналістичних структур на початку перебудови радянського суспільства. Східноєвропейський історичний вісник: Дрогоб. держ. пед. ун-т ім. І. Франка. — Дрогобич (2017). Спец. вип. 2 — С. 142–147.

Схожі публікації