Туреччина — Лівія: новий етап відносин

Спільна історична доля турків і арабів

 

Олексій Волович
кандидат історичних наук

 

Більшість аналітиків схиляється до того, що різноманітна військова допомога Туреччини Урядові національної згоди (УНЗ) Фаїза Сараджа у першій половині 2020 року відчутно змінила співвідношення сил на його користь у протистоянні з Лівійською національною армією (ЛНА) фельдмаршала Халіфи Хафтара. Але зараз спробуємо проаналізувати ті історичні, політичні, дипломатичні і економічні передумови, на яких ґрунтується ця військова допомога. Що ж до конкретного змісту воєнно-політичної і військово-технічної співпраці між Туреччиною і УНЗ, її впливу на ситуацію в Лівії, то такий аспект лівійсько-турецької взаємодії детально аналізуватимемо в наступних публікаціях.

Суть сучасних турецько-лівійських відносин краще усвідомлюється, якщо зважати на те, що їх тривалість налічує близько 500 років. Серед неарабських народів найближчими до арабів були, залишаються і ще довго залишатимуться турки, яких об’єднує територіальна близькість, спільна історична доля, релігія, культура і звичаї. Перші контакти між турками і арабами мали місце на початку VIII-го століття н.е., в період зародження і поширення нової релігії — Ісламу. З VIII по X століття н.е. відбувався поступовий перехід турків в Іслам, який став державною релігією спочатку держави турків-сельджуків (1071–1299 рр.), згодом Османської імперії (1299–1923 рр.) і сьогодні є державною релігією сучасної Турецької Республіки (ТР).

Найбільше розквітла Османська імперія у ХVI столітті, коли султан Селім І (1512–1520 рр.) і його наступник султан Сулейман І Пишний (1520–1566 рр.) завоювали Персію, Сирію, Палестину, Єгипет, Лівію, Туніс, Алжир, Марокко, Ірак та Аравійські емірати. На вершині своєї могутності Османська імперія простягалася від Відня і Криму до Перської затоки і від Персії до Марокко.

У Північній Африці турецькі завойовники з’явилися на початку XVI століття. У серпні 1518 року османський адмірал Хейруддін Барбаросса розбив іспанський флот в західній частині Середземного моря і оголосив, що Алжир приєднаний до володінь турецького султана Селіма I. У 1541 році наступники Х. Барбаросси витіснили іспанців з усіх їх укріплених пунктів на узбережжі Алжиру, а в 1551 році захопили Триполітанію і у 1574 році окупували Туніс, перетворивши їх на провінцію (пашалик) Османської імперії. Турецькі завойовники не внесли істотних змін у суспільний устрій арабських країн, в тому числі і Лівії. Місцеві арабські феодали, які проявляли лояльність до турецьких завойовників, не лише зберегли, але і значно розширили свої земельні володіння, і в якості васалів турецьких пашей правили в арабських країнах від імені султана. Основним їх завданням було збирати податі з населення пашалика. Панування Туреччини над арабськими країнами тривало до Першої світової війни. Впродовж чотирьох століть відбувався процес взаємної інтеграції арабської і турецької культур.

Під час італійсько-турецької війни з вересня 1911 року і по жовтень 1912 року на території Лівії турки і лівійці боролися з італійцями. Майбутній засновник сучасної Туреччини генерал Мустафа Кемаль Ататюрк разом з турецькими солдатами і лівійськими повстанцями воював проти італійських інтервентів в районі Тобрука і Дерни на сході Лівії.

У грудні 1911 року він здобув перемогу над італійцями у битві під Тобруком, а в березні 1912 року його призначили на посаду командувача османськими військами в Дерні.

 

Доктрина неоосманізму

Наприкінці XIX століття офіційною доктриною Османської імперії вважався османізм, суть якого полягала в рівності перед законом всіх підданих, незалежно від їх віросповідання чи етнічного походження, і згуртування їх в єдину «османську націю». Розпочинаючи з 80-х років минулого століття, турецькі політики і можновладці почали поступово відходити від кемалізму і натомість розглядати османізм у якості основи національної ідеології і зовнішньої політики Туреччини. Ідеологію неоосманізму започаткував турецький президент Тургут Озал (1983–1991 рр.), вважаючи, що Туреччина має повернутися в лоно османізму.

На початку ХХІ століття концепцію неоосманізму розвинув екс-міністр закордонних справ (2009-2014 рр.) і екс-прем’єр-міністр ТР Ахмет Давутоглу (2014-2016 рр.), який обґрунтував необхідність повернення Туреччині втраченого впливу на «колишній османський світ». Незважаючи на те, що у травні 2016 року А. Давутоглу подав у відставку через відсутність порозуміння з президентом ТР Р. Ердоганом з деяких питань внутрішньої політики, все ж неоосманізм і сьогодні залишається фундаментом внутрішньої і зовнішньої політики Туреччини. Згідно з постулатами неоосманізму, зовнішня політика Туреччини має базуватися на кількох принципових положеннях: повернути в поле неоосманізму переважно арабські країни за допомогою «м’якої сили» (soft power); проводити активну дипломатичну і економічну політику з метою перетворення Туреччини на провідну регіональну державу; посилити вплив Туреччини на мусульманські європейські країни — Боснію, Албанію, а також християнські Македонію і Болгарію, де проживає значна частина мусульман. Ідеологи неоосманізму також вважають, що Туреччина може претендувати на роль «модернізатора» Близького Сходу. Паралельно з неоосманізмом ще однією державною ідеологією Туреччини є неопантюркізм, головною метою якого є об’єднання тюркомовних народів Центральної Азії і Азербайджану навколо Туреччини. Останнім часом неоосманізм і пантюркізм стали підґрунтям внутрішньої і зовнішньої політики Туреччини. Ідеологію неоосманізму і пантюркізму підтримують турецькі партії різної політичної спрямованості — «помірковані ісламісти», марксисти-соціалісти, ліберали, радикальні націоналісти, кемалісти тощо.

В теорії Туреччина, у результаті реалізації доктрини неоосманізму, має перебрати на себе роль посередника в регіональних конфліктах на Близькому Сході, але в дійсності вона стала учасником цих конфліктів, особливо в Сирії і Лівії. Туреччина також прагне стати моделлю модернізації і демократизації в арабських країнах і посередником між Сходом і Заходом, але це прагнення все ще далеке від реалізації, тим більше, що у неї напружені і навіть ворожі відносини з багатьма сусідніми країнами — Сирією, Грецією, Кіпром, Вірменією, Іраком, Ізраїлем, ОАЕ та Саудівською Аравією. І це незважаючи на висунутий ще А. Давутоглу принцип «нуль проблем із сусідами». Достатньо проблемним є відносини Туреччини з такими союзниками по НАТО, як США, Франція та Німеччина. Відносини Анкари і Москви також нестабільні і непередбачувані. В кулуарах НАТО неодноразово поставало питання — чи потрібен Альянсу такий союзник, як Туреччина? І щоразу доходили висновку, що таки потрібен, попри постійний «головний біль», якого він додає НАТО.

 

Турецько-лівійські відносини при М. Каддафі і після нього

Для того, щоб краще зрозуміти сутність політики Анкари на лівійському напрямку варто коротко нагадати про особливості турецько-лівійських відносин до 2011 року і після нього.

Триполі — столиця Лівії

Починаючи з 70-х років минулого століття, Туреччина в економіці активно співпрацювала з Лівією, особливо у сфері будівництва. І в цьому автор цих рядків мав нагоду переконатися особисто, коли служив військовим перекладачем у Лівії у 1979–1983 рр. До 2011 року там працювали десятки тисяч турецьких будівельників. Турецькі компанії з величезними інвестиціями в Лівії брали участь в реалізації 214 проектів вартістю 15,3 млрд дол. США. Обсяг торгового обороту між Туреччиною і Лівією у 2010 році склав 2,4 млрд дол. (Для порівняння: у 2010 році обсяг торгівлі між РФ і Лівією становив 319,6 млн дол., між Україною і Лівією — 151,9 млн дол.).

Туреччина з самого початку громадянської війни в Лівії виступала проти іноземного військового втручання і проти підтримки лівійської опозиції. У численних виступах турецького керівництва військове втручання ЄС і НАТО у лівійський внутрішній конфлікт подавалося не інакше, як імперіалістична агресія, що, на мій погляд, на той час цілком відповідало ситуації у Лівії. Але згодом, щоб не опинитися в ізоляції, Туреччина змушена була підтримати ухвалення Радою Безпеки ООН резолюції 1973 від 17 березня 2011 року, сподіваючись, що це припинить збройні дії і сприятиме початку діалогу між опозицією і владою.

1 березня 2011 року Р. Ердоган звернувся до М. Каддафі із закликом піти у відставку і сприяти демократичним перетворенням в країні. У середині березня 2011 року, виступаючи на міжнародній конференції у Стамбулі, Р. Ердоган назвав можливу операцію НАТО в Лівії «контрпродуктивною». Анкара наполягала на тому, щоб під час військового втручання країн НАТО до Лівії не завдавалися удари по урядових збройних силах і обмежувалися захистом цивільних осіб, встановленням ембарго на постачання озброєнь і безпольотної зони, наданням гуманітарної допомоги.

Після тривалих вагань турецьке керівництво все ж погодилося брати участь в імплементації згаданої резолюцій РБ ООН, але без застосування зброї. Коментуючи це рішення Анкари, Р. Ердоган зазначив, що «Туреччина ніколи не стрілятиме у лівійців і не скидатиме на них бомби». Небажання Туреччини застосовувати зброю проти військ М. Каддафі і озброювати повстанців обурило лівійських заколотників.

Наприкінці березня 2011 року Туреччина відправила до берегів Лівії 4 фрегати і один підводний човен для забезпечення ембарго на постачання озброєнь в Лівію. Проте, з самого початку лівійської кризи країни НАТО порушували це ембарго, поставляючи озброєння і направляючи військових інструкторів для лівійської опозиції, що викликало роздратування Анкари, яка звинувачувала країни Заходу в подвійних стандартах і довільній імплементації резолюцій РБ ООН 1970 і 1973.

Стосовно розбіжностей Туреччини і деяких країн НАТО з приводу військового втручання Альянсу у внутрішній лівійський конфлікт слід зазначити, що її керівництво гостро критикувало президента Франції Н. Саркозі за його намагання очолити військову кампанію проти режиму М. Каддафі. І це незважаючи на те, що Н. Саркозі отримав величезну «фінансову допомогу» від Лівії під час його президентської кампанії у 2006–2007 роках. У квітні 2012 року французьке видання Mediapart опублікувало документи, де йшлося про передачу лівійським режимом 50 млн євро на потреби президентської кампанії Н. Саркозі. Про це, зокрема, заявляв і син лівійського лідера Сейф аль-Іслам Каддафі. Подальше погіршення відносин між Туреччиною і Францією сталося після того, як Н. Саркозі демонстративно не запросив Туреччину 19 березня 2011 року до Парижа, де відбувся саміт 22 країн НАТО щодо ситуації у Лівії. На наш погляд, опір Франції членству Туреччини в ЄС, а також боротьба за сфери впливу в Північній Африці є додатковим чинником, який до цього часу викликає напруження у відносинах між Парижем і Анкарою.

 

Новий етап турецької політики щодо Лівії

Туреччина з самого початку конфронтації між Триполі і Тобруком однозначно стала на бік УНЗ в Триполі. Останнім часом надходить інформація про активізацію військово-політичної діяльності Туреччини в Лівії.

Меморандум між Туреччиною і УНЗ Лівії про безпеку і співпрацю у військовій сфері було підписано у Стамбулі 27 листопада 2019 року. Він настільки всеосяжний, що може охопити практично будь-який напрям військово-політичного та військово-технічного співробітництва між Туреччиною і УНЗ, включно з поставками ОВТ, спільними навчаннями, підготовкою військовослужбовців і питаннями безпеки, технологічними дослідженнями, обміном розвідувальною та іншої інформацією, а також можливістю направлення турецьких військ до Лівії. Згідно з положеннями цього меморандуму, Туреччина надаватиме також допомогу УНЗ у справі створення Сил швидкого реагування у складі військових частин Лівії. Один з пунктів документа стосується співробітництва в розвідці і морському патрулюванні.

Положення меморандуму про введення турецьких військ до Лівії пройшло процедуру узгодження в Меджлісі (парламенті) Туреччини у грудні 2019 року. Опозиційні партії, включно з Народно-республіканською партією (НРП), Хорошою партією (ХП) і Партією демократії народів (ПДН), виступили проти запропонованої резолюції. Однак депутати народного альянсу у складі правлячої Партії справедливості і розвитку та Партії націоналістичного руху проголосували за резолюцію. Загалом вона набрала 325 голосів «за» серед 600 депутатів. Як наслідок, 2 січня 2020 року турецький парламент надав повноваження президентові Р. Ердогану ухвалювати рішення про введення турецьких військ до Лівії.

Наприкінці 2019 року Туреччина розпочала відправляти до Лівії бойовиків терористичних угруповань ІДІЛ і «Джабхат ан-Нусра» з Сирії через аеропорт Джерба в Тунісі. Питання про таке направлення бойовиків терористичних угруповань, турецьких військовослужбовців до Лівії обговорювалося 25 грудня 2019 року в рамках візиту Р. Ердогана до Тунісу у супроводі начальника Генштабу ЗС Туреччини та керівника Національної розвідувальної організації (МIТ). На прес-конференції після завершення цих переговорів Р. Ердоган заявив, що Анкара готова розглянути можливість відправки турецьких військових до Лівії, але в тому разі, якщо подібний запит надійде від УНЗ в Триполі.

27 листопада 2019 року також був підписаний меморандум про взаєморозуміння між Туреччиною і Лівією щодо розмежування континентального шельфу та виключних економічних зон двох країн в Середземному морі. Переговори про розподіл виняткових економічних зон між Туреччиною і Лівією велися ще при М. Каддафі, але після його загибелі довелося все розпочинати з початку. Слід зазначити, що стаття 4 згаданої угоди дозволяє Туреччині вести пошук нафти і газу біля берегів Лівії. Меморандум при цьому суперечить правам Греції на її територіальні води в Середземномор’ї. Однак Анкара не бере до уваги заперечення Греції і застереження ЄС, оскільки не вважає, що численні грецькі острови можуть мати виняткову економічну зону, що простягається на 200 миль від берега.

На все це різко негативно зреагували Єгипет, Кіпр та Греція, яка відмовилася від свого нейтралітету в лівійському конфлікті на користь Тобруку і Х. Хафтара, що своєю чергою посилило конфронтацію між Афінами і Анкарою. Крім того, досягнуті домовленості між Анкарою і Триполі про розмежування морських зон створюють додаткові проблеми для справи з реалізації планів Ізраїлю щодо будівництва газопроводу EastMed (1300 км по дну моря і 600 км суходолом з ізраїльського сектору Східного Середземномор’я до Греції через Кіпр і Кріт і далі до Італії), чим, звісно, невдоволене ізраїльське керівництво і що ще більше ускладнює і без того непрості турецько-ізраїльські відносини. Такі дії Туреччини на лівійському напрямку підштовхнули Єгипет, Грецію і Кіпр до формування військового союзу, про що свідчать назначені на листопад 2019 року у Східному Середземномор’ї спільні військові навчання Medusa 9.

У відповідь на угоду між Триполі і Анкарою Єгипет і Греція підписали 6 серпня ц. р. у Каїрі угоду про демаркацію морських кордонів і встановлення виключної економічної зони, яка перетинається з лівійсько-турецької зоною. 7 серпня МЗС ТР поширило заяву, в якій йдеться про невизнання підписаної у Каїрі угоди, оскільки, мовляв, «між Грецією і Єгиптом не існує морського кордону, а окреслена в цій угоді акваторія знаходиться на турецькому континентальному шельфі». У заяві також повідомляється, що Анкара не допустить будь-якої діяльності Греції і Єгипту у виключній економічній зоні Туреччини і Лівії. 8 серпня МЗС Ізраїлю оприлюднило офіційне комюніке, в якому висловлюється повна підтримка Греції та Єгипту в їх нинішньому протистоянні з Туреччиною. 14 серпня президент Франції Е. Макрон закликав Туреччину припинити розвідку нафти та газу у спірних водах у Східному Середземномор’ї. Через напругу між Грецією та Туреччиною міноборони Франції ухвалило рішення доправити два винищувачі Rafale та фрегат Lafayette у цю частину Середземномор’я.

 

Економічні інтереси Туреччини в Лівії

До падіння режиму М. Каддафі у жовтні 2011 року лівійсько-турецькі економічні відносини стабільно розвивалися. До 2000 року сукупний товарообіг між Туреччиною і Лівією склав 15,7 млрд дол. США. Незважаючи на громадянську війну в країні з 2011 року, обсяг торгівлі між Туреччиною і Лівією у другому десятилітті 2000-х років залишався на попередньому рівні. З точки зору товарної номенклатури, турецький експорт до Лівії включав ювелірні вироби, текстиль, меблі, ліки, будівельні матеріали. Основний лівійський експорт до Туреччини представлений сирою нафтою і зрідженим природнім газом, золотом та алюмінієм.

…Основою лівійсько-турецьких економічних відносин було і залишається цивільне і промислове будівництво…

Основою лівійсько-турецьких економічних відносин було і залишається цивільне і промислове будівництво. Для турецьких будівельних компаній Лівія стала другим за величиною ринком після Росії. Протягом багатьох десятиліть турецькі будівельні фірми залишалися лідерами на лівійському ринку. Нагадаю, що до початку 2011 року турецькі будівельні компанії мали там проектів на суму близько 15,3 млрд дол. Понад 200 турецьких фірм реалізували близько 214 проектів по всій країні. У той час у Лівії перебувало близько 25 тис. турецьких будівельників. Наприкінці лютого 2011 року майже всі вони повернулися додому.

31 січня 2019 року у Стамбулі відбувся спільний турецько-лівійський бізнес-форум з метою активізації економічного співробітництва між двома країнами. Наприкінці зустрічі присутні підписали меморандум про взаєморозуміння щодо подолання проблем на шляху розвитку двостороннього економічного співробітництва в умовах нестабільності в Лівії. У меморандумі зазначалося, що загальний обсяг незавершених з 2011 року проектів турецьких фірм в Лівії становить 19 млрд дол. Останніми роками Туреччина намагається реалізувати стратегічні будівельні проекти в Лівії та інших країнах за моделлю «будуй — експлуатуй — володій» (build — operate — own), що передбачає встановлення права власності над цими проектами. Саме за цією моделлю РФ будує в Туреччині АЕС «Аккую»…

Досягнуті у листопаді 2019 року домовленості між Анкарою і УНЗ у сфері військової співпраці і розподілу акваторії Середземного моря сприяють також просуванню турецького бізнесу на лівійський ринок. Хоча безпекова ситуація в Лівії в цілому залишається нестабільною, тим не менш, багато турецьких компаній в першій половині 2020 року вже відкрили свої філії на Мальті з метою входу на лівійський ринок за першої ж нагоди. Це такі компанії, як турецька судноплавна компанія Akbasoglu Shipping Group, в розпорядженні якої знаходиться флот нафтових танкерів, компанія Cenker Shipping, що зареєстрована на Мальті під назвою Arges Trade Limited. Будівельна компанія Ege Yapi створила на Мальті свою дочірню компанію Ege Yapi Malta, розраховуючи на укладання контрактів з відновлення інфраструктури та різних будівель в Тріполі. Рекламне та PR-агентство Wediacorp відкрило філію у Ла-Валлетті під назвою Wediacorp Global.

Під час візиту до Триполі 17 червня ц. р. міністра закордонних справ Туреччини Мевлюта Чавушоглу на чолі великої делегації, у складі якою було кілька міністрів, обговорювалися питання політичного і економічного співробітництва Туреччини з УНЗ, зокрема щодо реконструкції порту Місурата. Цей глибоководний порт є головними морськими воротами Лівії і в перспективі може стати великим торговим центром в Північній Африці. На даний час готується поїздка представницької делегації турецьких бізнесменів в Триполі, щойно це дозволить ситуація у сфері безпеки. Делегацію очолить бізнесмен Муртаза Каранфіль, який давно спеціалізується в комерційних операціях між Стамбулом і Триполі. Він активно працює в оборонному, будівельному, агропромисловому, готельному та фармацевтичному секторах через холдингову компанію Karanfil Group і регулярно супроводжує президента Туреччини Р. Ердогана в його поїздках до країн Африки. Також він очолює лівійський комітет Ради з питань зовнішньоекономічних зв’язків Туреччини (DEIK). Кілька турецьких компаній ведуть переговори з державною лівійською компанією General Electric Company of Libya (GECOL) про їхню участь у відновленні лівійської електротехнічної інфраструктури і у виробництві електроенергії.

На лівійський ринок також прагне зайти фірма Karadeniz Holding, що спеціалізується на сонячній енергетиці та пропонує встановити на середземноморському узбережжі в районі Триполі плавучі електростанції. Державна нафтова компанія Türkiye Petrolleri AO (TPAO) домовилася з лівійською корпорацією National Oil Corp (NOC) про активізацію розвідки нафти поблизу територіальних вод Греції, незважаючи на жорсткі протести з боку Афін. Так, 7 серпня ц. р. міністр закордонних справ Греції Нікос Дендіас заявив, що його країна відстоюватиме свої суверенні права всіма доступними засобами, включно з військовими, якщо Туреччина направить дослідницьке судно Oruc Reis в грецькі територіальні води.

Крім ринку вуглеводнів, турецький бізнес в Лівії займає провідні позиції також в портах і логістичних центрах в контрольованій УНЗ зоні. Рішення лівійської митниці від 20 липня ц. р. передати управління електронними записами відстеження вантажів (ECTNs) на аутсорсинг турецькій компанії SCK дозволить їй контролювати ввезення всіх товарів до Лівії через морські порти. В останні роки SCK розширила свою діяльність більш ніж у 20 країнах Африки. На даний час SCK активно лобіює передачу їй від французької компанії Bolloré операційної концесії для стратегічно важливого порту Місурата. Турецький прапор вже давно майорить над портом в Місураті, населеній переважно лівійськими тюрками, оскільки турецька корпорація TML ось уже понад десять років здійснює технічне обслуговування, модернізацію та розширення цього порту. У період з 2009 по 2014 рік ця корпорація побудувала в порту Місурати кілька контейнерних причалів.

 

Лівійські етнічні тюрки

Певну опору Туреччини в Лівії складають лівійські етнічні тюрки, яких ще називають «кологлу» (від тур. кul — «слуга/раб» + оğlu — «син»).

Юсеф-паша Караманлі (1795–1832) — нащадок Ахмеда Караманлі

Як відомо, турецький офіцер албанського походження Ахмед Караманлі заснував династію лівійських правителів Караманлі (1711–1835 рр.), за яких Лівія стала практично самостійною державою і мала номінальну залежність від Порти. У 2014 році міністр у справах релігій Лівії Алі Хаммуда заявив, що лівійські тюрки становлять 15 % від загальної кількості населення Лівії. За іншими даними, станом на 2019 рік загальна кількість лівійських тюрків у Лівії становила близько 1,4 мільйона, тобто близько 25 % від всього населення країни. Лівійські тюрки є нащадками турецьких (османських) яничар (yeniçeriler) — етнічних албанців, боснійців, сербів, Деякі яничари піднімалися на високі посади при дворі султана. Так, боснійський серб Бойко Соколович (1505–1579 рр.), який у дитинстві потрапив до корпусу яничарів та був навернений до Ісламу, під іменем Мехмед-паша Соколлу посідав високі посади при трьох султанах: Сулеймані I, Селімі II і Мураді III, зокрема командував турецьким флотом, був намісником султана в європейській частині Османської імперії а також великим візиром (керівником уряду) Османської імперії (1565–1579 рр.).

Дослідники відзначають, що лівійські тюрки в усі часи відігравали у житті Лівії помітну роль. М. Каддафі високо цінував османський період і роль лівійських тюрків в історії Лівії. Після оголошення у грудні 1951 року незалежності Лівійського королівства на чолі з королем Ідрісом І етнічними тюрками були прем’єр-міністр Садуллах Кологлу, головнокомандувач збройних сил Умран Ешільташ та міністр закордонних справ Абдель-Салям Буайрі.

Одним із соратників М. Каддафі після революції 1969 року був лівійський тюрк Омар Мохейші, який у 1975 році після невдалої змови проти М. Каддафі утік з Лівії, але у 1983 році був депортований з Марокко і наступного року страчений. Значна частина діячів нинішнього УНЗ є лівійським тюрками. Сам голова УНЗ Ф. Сарадж належить до лівійського племені «аль-карагла», яке утворилося внаслідок злиття лівійських тюрків, автохтонних берберів і арабів. До лівійських тюрків належать також прем’єр-міністр у 2014 році Ахмед Майтіг, міністр внутрішніх справ Фатхі Башага, командир ополчення «Світанок Лівії» генерал Віссам бен Хамід, а також керівник сил спеціального стримування Абдель-Рауф Кара та чимало інших діячів УНЗ.

На даний час більшість лівійських тюрків проживають у місті Місурата на Середземноморському узбережжі, де їх чисельність становить близько 270 тис. із 400–тисячного населення цього міста. Крім Місурати, тюрки проживають також в містах Триполі, Дерна, Злитен і Бенгазі та в селищах поблизу цих міст. За деякими даними, лівійські тюрки становлять не менше 80 % особового складу війська УНЗ.

Місурата

Багато представників лівійських тюрків-кологлу поряд з лівійським громадянством мають і турецьке. У Лівії також проживає й інша етнічна група лівійських тюрків під назвою «кьолемени» (кьолеменлер), які є нащадками єгипетських мамлюків і в більшості своїй вихідцями із Північного Кавказу. В період османського панування в Єгипті частина кьолеменів-мамлюків переселилася в Триполітанію. На даний час їхні нащадки в основному проживають в Місураті і досі називають себе кьолеменами або черкесами.

Деякі мечеті та палаци, що побудовані турками в османський період, залишаються в Лівії і до сьогодні. Нащадки лівійських тюрків-кологлу — значною мірою інтегруються у свої місцеві спільноти, проте вони все ще зберігають деякі свої культурні традиції, зокрема в одязі та їжі. Вони також є послідовниками Ханафійського мазгабу (відгалуження) в Ісламі і здебільшого мають турецькі прізвища.

Мечеть Ахмеда Караманлі у Триполі

Лівійські тюрки ідентифікують себе в основному за сімейними переказами. Втім, турецькою мовою серед них мало хто володіє. В Лівії немає шкіл з турецькою мовою викладання, а також місцевих турецькомовних ЗМІ. За деякими даними близько 1 тис. турецьких слів увійшли до сучасної арабської мови у Лівії. У Лівії і Туреччині існують асоціації лівійських тюрків. У Лівії у 2011 році створена Асоціація турецько-лівійського співробітництва, а в 2015 році створена Лівійська асоціація кологлу. У Туреччині з 2011 року діє Асоціація турків лівійського походження. Молодь, яка належить до лівійських тюрків, користується грантами турецьких благодійних організацій для безкоштовного навчання в турецьких університетах, кількість яких у Туреччині становить близько 200, із яких 120 є державними.

 

* * * * *

…Критики Анкари оцінюють її зовнішньополітичну активність, користуючись дещо застарілими критеріями, ігноруючи при цьому нові реалії, які полягають в тому, що за останні 20 років Туреччина значно збільшила свій економічний потенціал і перетворилася на потужну регіональну державу…

Новий етап в турецько-лівійських відносинах розпочався у листопаді 2019 року після підписання двох меморандумів — про військове співробітництво та про розмежування континентального шельфу і виняткових економічних зон двох країн у Середземному морі. Підписання цих меморандумів стало значним досягненням турецької дипломатії, оскільки вони на даний час складають правову, хоча і далеко небездоганну основу дій Туреччини в Лівії і особливо в Східному Середземномор’ї. Якщо перший меморандум формально стосується переважно двосторонніх відносин Анкари з УНЗ, то другий стосується інтересів практично всіх країн Східного Середземномор’я і, перш за все, Єгипту, Греції та Кіпру, викликаючи у них категоричне несприйняття згаданих меморандумів і відповідних дій Анкари. При цьому слід зазначити, що ані ООН, ані ЄС досі офіційно не дезавуювали ці документи, хоча було чимало критичних зауважень з боку окремих представників цих міжнародних організацій.

Останнім часом як в західних, так і в російських ЗМІ почала з’являтися критика зовнішньої політики Р. Ердогана, якого звинувачують у спробах відродити «Османську імперію» вже у поточному ХХІ столітті. На мій погляд, критики Анкари оцінюють її зовнішньополітичну активність, користуючись дещо застарілими критеріями, ігноруючи при цьому нові реалії, які полягають в тому, що за останні 20 років Туреччина значно збільшила свій економічний потенціал і перетворилася на потужну регіональну державу. Її домінування на Близькому Сході, на Кавказі і в Центральній Азії ґрунтується не на агресивній ідеології і релігійній схоластиці, а, перш за все, на економіці і торгівлі. Туреччина повертається до Лівії і до інших країн Північної Африки з вигідними проектами, передовими технологіями, дешевими кредитами, тобто з усім тим, що необхідно для лівійців, тунісців, алжирців і марокканців. Зрозуміло, що в Лівії та інших країнах Туреччина передусім дбає про свої національні інтереси. Але її інтереси у більшості випадків збігаються з інтересами цих країн. І в цій взаємовигідній співпраці з країнами Північної Африки у Туреччині є позитивний досвід, який налічує сотні років.

…Домінування Туреччина на Близькому Сході, на Кавказі і в Центральній Азії ґрунтується не на агресивній ідеології і релігійній схоластиці, а, перш за все, на економіці і торгівлі…

В останні роки Туреччина все частіше і досить успішно прагне виступати на міжнародній арені в ролі актора, який самостійно «змінює гру» (game changer), маючи для цього достатні економічні, фінансові та військові ресурси. Зокрема, в Лівії Туреччина прагне вести свою гру і встановлювати свої правила цієї гри (my game — my rules), що змушує глобальних і регіональних акторів, як мінімум, зважати на «турецький фактор» в цій країні. При цьому цілком очевидно, що зараз основним елементом дій Туреччини в Лівії, як і в Сирії, є використання в критичні моменти не тільки протурецьких «проксі», а й безпосередньо турецьких збройних сил, зважаючи на відомий постулат, що «перемоги на полях битв визначають перемоги дипломатії».

З огляду на важливе геостратегічне розташування Лівії в центрі Північної Африки і Середземномор’я, вона розглядається в Анкарі у якості майбутнього потужного логістичного, енергетичного і торгівельного хабу на стику Африки і Європи. Тому навіть частковий контроль над країною може колись принести Туреччині значні економічні і політичні дивіденди. Основним мотивом цих дій Анкари є відстоювання і захист турецьких національних інтересів. І що більш економічно могутньою буде країна, то впевненіше вона це робитиме. Прикладом такої країни є Туреччина, наш стратегічний партнер.

 

Схожі публікації