Німецький досвід будівництва держави і суспільства

Консерватизм у Німеччині

 

Консерватизм у Німеччині розвивався з часів революції 1848–1849 рр., розпочинаючи з Пруссії шляхом створення консервативних об’єднань, угруповань та визначення окремих уповноважених осіб. До них належала, зокрема, Асоціація захисту прав власності (Verein zur Wahrung der Interessen des Grundbesitzes). Але слід зазначити, що німецьке сприйняття консерватизму нерозривно пов’язується з Отто фон Бісмарком.

 

Створення Консервативної партії

Головну роль у створенні прусської Консервативної партії (Konservative Partei) зіграли політики та члени парламенту, а також видавці газети «Нової прусської газети», насамперед Ернст Людвіг фон Герлах та Фрідріх Юліус Шталь, які у лютому–березні 1849 року розробили проект Консервативної партії, що став основою її першої партійної програми. Згідно з ним Консервативна партія у двох палатах прусського земельного парламенту (Ландтагу) з 1851 року дістала назву «Партія Залізного Хреста» (Kreuzzeitungspartei), оскільки засновники публікували свої матеріали переважним чином у виданні Kreuzzeitung.

На титулі цього видання було зображено залізний хрест. Тому у повсякденному використанні, а в подальшому й в офіційних колах, назву видання «Нова прусська газета» (Neue Preußische Zeitung) замінили на «Газета Хреста» (Kreuzzeitung).

Ернст Людвіг фон Герлах (1795–1877) — консервативний прусський суддя, політик і редактор Фрідріх Юліус Шталь (1802–1861) — німецький конституційний юрист, філософ і політичний діяч

У 1867 році у Німеччині на уламках прусської Консервативної партії було засновано Вільну консервативну партію (Freikonservative Partei), спочатку як Вільне консервативне об’єднання (Freikonservative Vereinigung) під керівництвом графа Едуарда Георга фон Бетюсі-Гука.

Католицька Німецька партія Центру (Deutsche Zentrumspartei), яка була заснована у 1870 році, на перших виборах до Рейхстагу у 1871 році стала другою фракцією за кількістю місць та водночас провідною партією консервативного табору.

У парламентах окремих земель Німеччини, насамперед у Пруссії, а пізніше також у німецькому Рейхстагу до 1918 року існувало три консервативні партії. Окрім Німецької партії Центру, діяла Німецька консервативна партія (Deutschkonservative Partei), утворена у 1976 році та орієнтована на аграрний регіон, що на сході від Ельби. Також діяла Вільна консервативна партія (Freikonservative Partei), яку підтримували високі кола німецької знаті та очільники промисловості Німеччини. З 1871 року ця крайня права екстремістська, націонал-консервативна партія дістала назву Німецька імперська партія (Deutsche Reichspartei).

 

Ера Бісмарка

Німецьке сприйняття консерватизму суттєво розвинув Отто фон Бісмарк. Зокрема, розв’язання ним традиційного конфлікту між церквою та державою (так звана «боротьба за культуру», Kulturkampf) на користь останньої по суті дало змогу поширити консервативну державну ідею.

Отто Едуард Леопольд фон Бісмарк-Шенгаузен (1815–1898) — німецький державний і політичний діяч. Прем’єр-міністр Пруссії, бундесканцлер Північнонімецького союзу, перший рейхсканцлер Німецької імперії

Під час свого правління фон Бісмарк, по-перше, намагався вирішити так зване «соціальне питання», тобто усунути конфлікт між робітничим рухом та економічним лібералізмом, з одного боку у спосіб заборони соціал-демократії та з іншого, — встановленням власної системи державної безпеки (соціального законодавства).

По-друге, у принциповій боротьбі держави з церквою (Kulturkampf) він надавав перевагу інтересам держави перед традиційними світськими претензіями на владу з боку католицької церкви, де були відчутні і інтереси євангелістської церкви. Ця церква була тісно пов’язана з консерваторами та, серед іншого, також втратила свій вплив на молодь, що раніше існував у формі релігійного нагляду у початкових школах.

Обидві ініціативи фон Бісмарка мали лише частковий успіх і посилили врешті-решт засновану у 1863 році і вороже налаштовану до монархії Соціал-демократичну партії Німеччини (Sozialdemokratische Partei Deutschlands, SPD), а також прокатолицьку Німецьку партію Центру. Зрештою, вони розширили владні повноваження держави та надали нового імпульсу справі створення нового соціального законодавства.

Стабілізація і зміцнення фон Бісмарком ідеї консервативної держави призвела до порівняно пізнього запровадження у Німеччині демократичних принципів та створення відповідних інституцій. Хоча загальне рівне виборче право було запроваджене для Північнонімецького рейхстагу в 1867 році та поширилося на Німецький Рейхстаг у 1871 році, вплив Рейхстагу, як вищого представницького і законодавчого органу Німеччини часів Веймарської республіки, на законотворчу діяльність і, перш за все, на формування уряду Німецької імперії (Рейху) залишався досить незначним.

Будівля Рейхстагу зараз, західний фасад

У деяких федеральних землях, зокрема у Пруссії, демократичне виборче право не було запроваджене взагалі, а будь-які прогресивні зміни з цього приводу жорстко-негативно сприймалися консервативними партіями.

Лише перед закінченням Першої світової війни, так званими «жовтневими реформами» (Oktoberreformen) у жовтні в 1918 року була запроваджена парламентська форма правління, за якої рейхсканцлер повинен був мати більшість у парламенті.

Окремої консервативної народної партії, на зразок партії торі у Великобританії, в Німеччині не виникло. Політична діяльність партій у кайзерівській Німеччині була оформлена та закріплена не у повній мірі.

 

Веймарська республіка, націонал-соціалізм

Із занепадом монархії в Німеччині зазнав змін і консерватизм. З огляду на те, що всі ідеологічні постулати, які намагалися зберегти, швидко застарівали, стала актуальною ідея творчої перебудови, заснованої на дусі вічних принципів.

Після завершення Першої світової війни в 1918 році німецький консерватизм сконцентрувався в різних партіях та в духовно-інтелектуальних течіях, що асоціювалися з поняттям «консервативна революція» (Konservative Revolution). Один з представників такої течії, письменник, німецький історик, критик, один із чільних представників консервативної революції Артур Меллер ван ден Брук (1876–1925), виклав виразну формулу для опису процесу реформування німецького консерватизму: «Консервативним є створювати ті речі, які варто зберігати».

До слова, ван ден Брук був провісником гітлерівського націонал-патріотизму, хоча й особисто відмовив йому у співробітництві над розробкою нової ідеології Рейху. Зокрема, для ван ден Брука не існувало питання расових відмінностей, він вважав первинною і домінуючою необхідністю панування нації, яка поглинає всі інші другорядні категорії співіснування. Він зневажливо поставився до розумових здібностей Гітлера, заявивши після зустрічі з ним, що «цей хлопець нічого не зрозуміє». Щоправда, у подальшому ван ден Брук не досяг особистих успіхів та покінчив з життям самогубством внаслідок психологічного зламу.

Найбільш відома робота Артура Меллера ван ден Брука — «Третій Рейх» (Das dritte Reich, 1923). У ній він створив політичну концепцію Третього Рейху як Пангерманської націоналістичної держави, якою негайно скористався націонал-соціалізм, запровадивши в якості політичного поняття і сам термін «Третій Рейх». До того часу цей термін належав до містичної сфери середньовічних хіліастичних богословських вчень про тисячолітнє царство на землі Христа і християн, після чого має настати Страшний суд.

Як голова Німецької національної народної партії (Deutschnationale Volkspartei, DNVP), консервативний медіа-підприємець Альфред Гугенберг з 1929 року сприяв піднесенню популярності у Німеччині Адольфа Гітлера і у січні 1933 року створив коаліційний уряд з націонал-соціалістами.

Альфред Ернст Крістіан Александр Гугенберг (1865–1951) — впливовий німецький бізнесмен і політик. У 1933 році був членом першого кабінету Адольфа Гітлера

У травні та у червні 1933 року консервативні партії Німеччини були змушені розформуватися. Деякі консервативні політики, зокрема Франц Сельдте, перейшли до гітлерівської Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (Nationalsozialistische Deutsche Arbeiterpartei, NSDAP), інші, зокрема Франц фон Папен та Константін фон Нейрат, працювали безпартійними в уряді Гітлера. Радник Папена — Едгар Юліус Юнг — планував позбутися Гітлера та сформувати консервативно-революційну державу на християнсько-авторитарній основі. Ця рання консервативна опозиція була фізично ліквідована націонал-соціалістами в 1934 році під час так званої «Ночі довгих ножів» (Nacht der langen Messer).

Багато консерваторів норовили пристосуватися до націонал-соціалізму, деякі опинилися у вигнанні. Були і такі, які чинили активний опір, зокрема з «Групи опору 20 липня 1944 року» (Widerstandsgruppe vom 20. Juli 1944), що брала участь у операції «Валькірія» (Unternehmen Walküre) — заколоті офіцерів і аристократів, котрі намагалися фізично усунути Гітлера.

 

Молода Федеративна Республіка Німеччини

Після 1945 року консерватизм у класичному розумінні більше не мав у Німеччині перспектив. Відповідно до досвіду тоталітарної диктатури, він вимушено визнавав принцип демократичної правової держави та втратив незалежну політичну роль у німецькій політиці.

Невелику консервативну Німецьку партію (Deutsche Partei, DP) вважали у 1949–1960 рр. правлячою урядовою партією періоду правління Конрада Аденауера. Перш за все, традиційний конфесійний антагонізм між протестантами і католиками, що зійшлися у партії CDU, втратив свою вибухонебезпечність.

Заснована у 1945 році партія «Християнсько-Демократичний Союз Німеччини» (Christlich Demokratische Union Deutschlands, CDU) з часів закінчення Другої світової війни була найбільш поважною партією у Німеччині, якій були притаманні консервативні, міжконфесійні погляди.

Вона розірвала стосунки з традицією мислення значної частини консервативних партій Веймарської республіки, що відкидали ідею демократичної конституційної держави. CDU вдалося інтегрувати подальші ідеї консерватизму та поєднати їх у демократичному процесі формування спільної позиції.

До неї перейшли члени Німецької національної народної партії (Deutschnationale Volkspartei, DNVP), право-ліберальної Німецької Народної партії (Deutsche Volkspartei, DVP) та ліберальної Німецької демократичної партії (Deutsche Demokratische Partei, DDP), що сприяло створенню народної партії, яку вважали «християнсько-демократичною, християнсько-соціальною, ліберальною та центристською консервативною партією».

У молодій Федеративній Республіці Німеччина активно просувалася концепція «технократичного консерватизму» (Technokratischen Konservatismus), заснована Фрідріхом Георгом та Ернстом Юнгером, які змирилися із неминучістю технічної цивілізації, не визначаючи її в якості прогресу.

Такі представники технократичного консерватизму, як Ганс Фрейер та Гельмут Шельські, критикували надмірні обмеження, але вважали домінування більш самостійних ділових процесів менш шкідливим, ніж панування ідеологів.

У рамках цих фактичних законів технічної цивілізації простір для діяльності людей обмежений. Щоправда, можна і необхідно знову і знову підживлювати ці процеси новими гуманітарними ідеями, але фундаментальний перехід до абсолютно вільного суспільства невідсторонених людей є небезпечною ілюзією, яка представлена лише псевдорелігійно мотивованими прогресивними ідеологами.

 

Консерватизм у сьогоднішній Німеччині

Політичні консервативні течії у Німеччині сьогодні спостерігаються насамперед у народних партіях «Християнсько-демократичний союз» (CDU) та «Християнсько-соціальний союз» (Christlich-Soziale Union in Bayern, CSU, заснована у 1945 році), з урахуванням того, що обидві ці партії від початку також були ліберальними та соціальними течіями. Партія CDU, відповідно до її самовизначення на 20-му з’їзді партії у 1972 році, переорієнтувалася з правоцентристської на політично центристську партію.

Традиційні напрямки християнської демократії в Німеччині є сумішшю цінностей консерватизму, католицизму (включно з вченням католицької соціальної віри), течій політичного протестантизму, а також економічного, регулятивного та національного консерватизму.

Водночас така характеристики не призводить до визначення, що саме є власне конкретно консерватизмом. Термін «консервативний» визначається обома партіями коаліції, хоча нерідко лише як важлива політична характеристика, без подальшої конкретизації.

Зі зменшенням традиційних груп виборців консервативні позиції поступово зникли з програм політичних партій. Партії, котрі зараз вважаються консервативними, у принципових і важливих моментах відходять від історичного консерватизму. Зокрема, у сучасних поглядах християнських демократів технологічний прогрес зазвичай подається позитивно. Також існує політичне економічно-ліберальне крило. У відповідь на німецький студентський рух 1960-х років християнські демократи вимагали створити сильну державу, яка була б несумісна з лібералізмом, оскільки він ставив під сумнів необхідність втручання держави у свободу особистості. Приблизно з 2007 року в CDU намагаються консолідувати різні консервативні течії.

Створена у 1948 році Вільна Демократична партія Німеччини (Freie Demokratische Partei, FDP) з 1980-х років, зважаючи на глобальну «теорію таборів» (Lagertheorie), розроблену політиком і генеральним секретарем партії CDU Хайнером Гайслером, часто вважається в Німеччині «природним» партнером у коаліції правлячих партій, хоча ідейно-історичний фундамент ліберальних та консервативних течій історично протилежні.

Саме основна ідея лібералізму врешті-решт замінила консервативну урядову коаліцію на федеральному рівні після виборів у Бундестаг 1969 року і призвела до створення соціально-ліберальної коаліції під керівництвом канцлера Віллі Брандта (SPD) та федерального міністра закордонних справ і віце-канцлера Німеччини Вальтера Шеєля (FDP).

Віллі Брандт (1913–1992 рр.) — німецький та європейський політик, соціал-демократ, державний діяч, лауреат Нобелівської премії миру Вальтер Шеєль (1919–2016 рр.) — німецький політик, колишній віце-канцлер Німеччини, у 1974–1979 рр. обіймав пост Федерального президента Німеччини

У Соціал-демократичній партії Німеччини (SPD) з 1974 року консервативну позицію вважали характерною для об’єднання депутатів німецького Бундестагу під назвою «гурток Зеехаймер» (Seeheimer Kreis). Але лише заснована у 2009 році Німецька консервативна партія (Deutschkonservative Partei, DKP) виразно поставила консерватизм до власних головних програмних засад.

Як у Соціал-демократичній партії Німеччини (SPD), так і у заснованої у 1980 році Партії Зелених Німеччини (Bündnis 90/Die Grünen) існують течії, програмні засади яких виразно протистоять цінностям консерватизму.

Частково це пов’язано з тим, що термін втратив більшу частину свого раніше існуючого значення. У Партії Зелених консервативну позицію можна знайти насамперед у питаннях захисту екології, вона базується на частково визнаному християнському терміні «збереження створіння» (Wahrung der Schöpfung). Водночас, окремі нові ідеї та технології «зелених» сприймаються дуже критично, що неодноразово призводило до оцінки діяльності цієї партії як «антиіндустріальної».

Екологічно-демократична партія Німеччини (Ökologisch-Demokratische Partei, ÖDP) виникла у 1982 році як консервативно спрямований відламок Партії Зелених. Проте вона політично не змогла реалізуватися та швидше відіграє роль підпорядкованої партії, за винятком деяких виборів до окремих земельних парламентів, де вона з 1990 року змогла отримувати 1–2 % голосів виборців.

Первинні активісти заснованої у 2013 році правопопулістської, екстремістської партії «Альтернатива для Німеччини» (Alternative für Deutschland, AfD) визначалися як консерватори та націонал-консерватори. При цьому обов’язковою умовою членства в AfD є визнання кандидатом вільного і демократичного світоустрою та заборона попереднього членства кандидата в екстремістських партіях. Така вимога міститься у положеннях партії щодо несумісності з екстремізмом (§§ 2-4 Федерального статуту партії).

 

Схожі публікації