Лівія: анархія, двовладдя і конфронтація

Війна «всіх проти всіх»

 

 

Олексій Волович
кандидат історичних наук

Частина 2

 

Збройна конфронтація між Триполі і Тобруком

До початку наступу ЛНА на Триполі у квітні 2019 року активні бойові дії розпочалися ще на початку 2017 року між силами Х. Хафтара і озброєною міліцією міста Місурата, хоча ще наприкінці 2016 року вони обговорювали взаємодію і навіть плани спільних дій проти «триполітанських ісламістів». Однак компромісу досягти не вдалося через розбіжності щодо контролю над містом Себха — адміністративним центром південного регіону Феццан, що дозволяло контролювати місцеві нафтові родовища.

Просування військ Х. Хафтара восени 2017 року уздовж середземноморського узбережжя країни зі сходу на захід і встановлення контролю над другим за величиною лівійським містом Бенгазі давало йому можливість поступово брати під свій контроль прибережні нафтоналивні термінали і порти, і, відповідно, — основні фінансові потоки. Подальші дії Х. Хафтара полягали у встановленні контролю над столицею Лівії — Триполі. Задля досягнення цієї мети Х. Хафтар спочатку сподівався на підтримку племені зіндан. Однак у такій підтримці йому відмовили, оскільки це плем’я на свій бік зумів переманити Ф. Сарадж. І вже 7 листопада 2017 року підконтрольні Ф. Сараджу зінданські збройні формування і триполітанці під командуванням Усами аль-Джулі витіснили сили Х. Хафтара з міста Азізія, розташованого за 55 км на південний захід від Тріполі. З іншого боку, армії Х. Хафтара не вдавалося ні закріпитися у Феццані, ні заручитися підтримкою місцевих племен.

У січні 2019 року ЛНА розпочала наступ на півдні, де в той час хазяювали повстанці з Чаду і Судану. Згодом ЛНА захоплює адміністративний центр провінції Феццан — Себху і перемагає чадівських терористів у битві при Гаддуві, на півдорозі між Себхою і Мурзуком. На початку лютого 2019 року ЛНА бере під свій контроль найбільше лівійське родовище нафти аш-Шарара, яке на той час перебувало під контролем туарезького ополчення. Проте наступ ЛНА з метою встановити контроль над територією, що прилягає до кордонів Лівії з Нігером і Чадом, виявився безуспішним, оскільки місуратівці і триполітанці зуміли зберегти у Феццані свої позиції і навіть встановити контроль над основними нафтовими полями в цьому регіоні, де основним оператором з видобутку нафти є італійська компанія ENI.

Згодом, взаємодіючи з місцевими племенами туарегів і російською ПВК «Вагнера», Х. Хафтар намагався встановити контроль над нафтовими родовищами у Феццані. У разі реалізації такого плану він контролював би видобуток, транспортування і експорт вуглеводнів з родовищ цього регіону через вже контрольовані ним нафтові термінали, розташовані на середземноморському узбережжі Лівії в районі між Сиртом і Бенгазі. 12 лютого 2019 року Х. Хафтар заявив про взяття під повний контроль родовища аш-Шарара, яке не функціонувало з грудня 2018 року через бойові дії.

В цій ситуації безпосереднє збройне протистояння між Тобруком і Триполі було невідворотнім. 4 квітня 2019 року ЛНА почала наступ на Триполі з південної провінції Феццан. Війська Х. Хафтара вели наступ з трьох напрямків — з боку міст Таджура, Джанзур і Бен-Гашір. Мета такого наступу військ Х. Хафтара полягала в необхідності «очистити Триполі від ісламістів і терористів», хоча насправді він мав намір розігнати УНЗ на чолі з прем’єр-міністром Ф. Сараджем. Крім цього, Х. Хафтар планував взяти під контроль нафтові родовища, нафтосховища і нафтопереробні заводи, що розташовані на підконтрольній УНЗ території. Х. Хафтар прагнув, щоб доходи від експорту нафти надходили в розпорядження ЛНА, тоді як на той час вони надходили до УНЗ. У самому Триполі основною метою Х. Хафтара була «приватизація» Центрального банку і Національної нафтової компанії (NOC), 100 % акцій якої володіє УНЗ.

Слід зазначити, що і до наступу армії Х. Хафтара ситуація в Триполі протягом багатьох років була нестабільна. Розпочинаючи з 2011 року, Триполі перебував під контролем більш як 15 різних збройних формувань чисельністю до 16 тис. бойовиків, які абсолютно формально підпорядковувалися УНЗ, вели спорадичні бойові дії між собою, намагаючись контролювати західний регіон Лівії, постійно вдаючись до розбою і пограбування місцевого населення. Серед цих угруповань найбільш потужними і впливовими були і залишаються наступні: «Організація у боротьбі з організованою злочинністю і тероризмом» під командуванням Абдеррауфа Кари; підрозділ «Абу Слім» центрального апарату безпеки; «Батальйон Навасі» та «Революційні батальйони Триполі» на чолі з Хейсамом ат-Таджурі.

Саме ці чотири угруповання контролювали більшу частину Триполі, що викликало гостре почуття заздрості у інших збройних бандформувань і призводило до нескінченних збройних сутичок. Час від часу Ф. Сарадж намагався розвести протиборчі угруповання за допомогою потужних у військовому відношенні формувань з інших міст Триполітанії, головним чином з Місурати, Сирту і Зінтану, які формально також підпорядковані міноборони УНЗ. Ситуація різко змінилася 4 квітня 2019 року, з початком наступу ЛНА на Триполі, що змусило протиборчі клани в столиці на деякий час припинити свої чвари і об’єднатися проти спільного ворога. Згодом ця єдність стала підкріплюватися фінансуванням з боку Катару і Туреччини. Таким чином, Х. Хафтар в певному сенсі згуртував раніше ворогуючі угруповання в Триполітанії, які до його наступу на Триполі могли цілком перебити одне одного, скинути і вигнати Ф. Сараджа та його уряд.

Прем’єр-міністру Ф. Сараджу не вдавалося стабілізувати ситуацію в Триполітанії і ефективно протидіяти ісламістам, що викликало розчарування в США і країнах ЄС. У цих умовах Х. Хафтар виглядав більш ефективним і перспективним лідером, тому США, Італія, Франція та інші країни, формально підтримуючи УНЗ Ф. Сараджа в Триполі, водночас налагоджували приховані контакти і з Х. Хафтаром та владою у Тобруку, керуючись цинічним принципом — «хто з партнерів переможе — той і кращий».

З самого початку бої в передмістях Триполі були переважно позиційними за характером і такими вони практично залишалися протягом всього 2019 року. Бліц-кріг Х. Хафтара не вдався. Його головними супротивниками є лівійські «брати-мусульмани», а також місуратівські і триполітанські клани, яких підтримують Туреччина і Катар. Влітку і восени 2019 року підрозділи ЛНА і їх союзники просувалися до лівійської столиці, але повільно через недостатню чисельність особового складу і віддаленість тилів. Крім цього, Триполі — велике місто, в якому кожен будинок у його передмісті перетворювався в опорний пункт. До того ж практично всі дороги, що ведуть до Триполі, захисники міста замінували.

Наземні операції ЛНА в основному зводилися до спроб прориву штурмовими групами, що діють за підтримки танків, броньованих машин і пікапів, до одного з великих районів столиці. Але захисникам Триполі, розташованим у укріплених районах оборони, в основному вдавалося відбивати ці атаки з відносно невеликими втратами. Втрачати своїх бійців в лобових атаках Х. Хафтар уникав, тому бойові дії були досить млявими. З огляду на те, що обидві сторони зазнали відчутних втрат в авіаційній техніці зі складу своїх невеликих і навіть символічних ВПС, останнім часом вони дедалі більше переходять до застосування бойових БПЛА і дронів переважно турецького та китайського виробництва (відповідно Bayraktar і Wing Loong-2). При цьому слід зазначити, що кількість літаків, гелікоптерів, льотчиків і техніків при Джамагирії була досить значною. У ВПС ВСНЛАД налічувалось близько 1,5 тис. літаків і гелікоптерів, а також 80 тис. особового складу. До цього часу в Лівії збереглося близько 30 великих військово-повітряних баз, хоча більшість із них значно зіпсовані. Загальна кількість невеликих аеродромів або ЗПС місцевого значення становить 700 об’єктів.

Розпочинаючи з квітня 2019 року, Триполі стійко утримують місцеві повстанські формування, які завдяки щедрій фінансовій допомозі Катару продовжують чинити запеклий опір ЛНА. Уряд в Триполі також контролює кілька стратегічно важливих міст Лівії на середземноморському узбережжі, зокрема Сирт і Місурату, що допомагає йому уникати повної ізоляції чи оточення військами Х. Хафтара. У ЛНА утворився дефіцит сил, який Х. Хафтар намагався компенсувати шляхом залучення найманців із Судану, Чаду, Нігеру і РФ, а також проводячи маневрування своїми силами на кількох напрямках, розтягуючи тим самим резерви супротивника, і досягаючи своєї переваги завдяки авіаційній підтримці і використанню БПЛА та дронів.

13 лютого 2020 року за 30 км на південь від Триполі в районі Машруу аль-Хадба поновилися бої між протиборчими сторонами. 18 лютого реактивними снарядами обстріляно другий за значимістю порт Триполі — аш-Шааб. Він використовувався для торгівлі, а також в інтересах лівійської морської прикордонної служби. 27 лютого вкотре ракетами обстріляли аеродром Маатіга.

У період з 13 по 15 березня, використовуючи міномети, танки, бронетехніку і найманців з числа «джанджавідів» (суданських найманців), війська ЛНА намагалися організувати черговий наступ на місто аз-Завія, де розташований великий НПЗ, що забезпечує бензином столицю і один з експортних морських терміналів. До аз-Завії сходяться нитки нафтопроводу, що йде від південних родовищ в районах Мурзука і Убара. Однак спроби військ ЛНА захопити це місто провалилися. Збройні загони УНЗ змусили їх відступити подекуди на 40–50 км, кинувши на полі бою озброєння, бойову техніку і близько 150–200 поранених і вбитих бойовиків.

В цілому у лютому–березні ц. р. серйозних змін в обстановці навколо Триполі не сталося. Переважно виникали спорадичні бойові зіткнення малої інтенсивності. Силам ЛНА не вистачало особового складу і можливостей вогневого придушення оборони супротивника з повітря, оскільки їх повітряні нальоти досить успішно придушувалися турецькими засобами ППО, зокрема корабельними. З іншого боку, у підрозділах УНЗ також відчувався дефіцит живої сили, тим більше, що вони були змушені вести оборонні дії одночасно на кількох напрямках. При цьому рівень підготовки і дисципліни особового складу загонів УНЗ досить низький. Частина загонів приходить на передову і йде з неї не за розпорядженням центрального командування, а на власний розсуд. Таким чином, у першому кварталі ц. р. між військами УНЗ і ЛНА спостерігається хитка рівновага взаємного безсилля. Жодна зі сторін не мала і не має достатнього потенціалу для досягнення вирішальної військової переваги.

4 квітня 2020 року виповнився рік облоги Триполі військами ЛНА. Як повідомив 5 квітня Національний лівійський комітет з прав людини, за рік боїв за столицю жертвами стали майже 4,4 тис. осіб, в тому числі понад 500 цивільних, поранення дістали понад 12,7 тис., біженців — понад 140 тис. осіб. У квітні бойові дії в районі навколо Триполі дещо активізувались. Так, 10 квітня командування ЛНА оголосило про взяття міста Абу Грейн, розташованого між містами Сирт і Місурата. Але незабаром сили УЗН швидко відновили контроль над цим містом. 13 квітня сили УНЗ відбили у ЛНА два міста на заході Лівії поблизу кордону з Тунісом — Сорман і Сабрату за 60 і 70 км на захід від Триполі відповідно. Раніше ці міста контролювала союзна з ЛНА міліція салафітів. За оцінками спостерігачів, ці успіхи сил УЗН були досягнуті завдяки турецькій артилерії і турецьким ударним безпілотникам, які запанували у повітрі. 27 квітня Х. Хафтар виступив із заявою, в якій в черговий раз стверджував, що нібито отримав «мандат народу» на управління Лівією. При цьому він повідомив, що «Схиратська угода» втратила силу. Одночасно він пообіцяв продовжити наступ на Триполі. США, Євросоюз і навіть РФ засудили цю заяву Х. Хафтара.

У міру посилення військової допомоги силам уряду Ф. Сараджа з боку Туреччини і Катару, починаючи з травня і протягом червня та липня ц. р. війська ЛНА почали втрачати свої позиції і відступати від Тріполі у східному напрямку. Роль Туреччини в лівійському конфлікті ми спробуємо розкрити в подальших публікаціях, а зараз слід зупинитися на основних причинах невдач ЛНА. Не будемо поки що говорити про повну поразку ЛНА. Спонсори Х. Хафтара, скоріш за все, цього не дозволять.

По-перше, слід зазначити, що ЛНА переважно складається з іррегулярних формувань і по суті представляє собою слабо підготовлені у військовому відношенні і недисципліновані угруповання або племінні ополчення, які за першого ж серйозного бойового зіткнення з більш навченим супротивником панікують і зазнають поразки. Саме так сталося з турецьким військовим контингентом, професійні навички якого і застосування ним нових засобів розвідки і планування бойових операцій на порядок перевершили можливості бойовиків ЛНА.

По-друге, відсутність єдиноначальності, низький рівень організації штабної роботи, розвідки, зв’язку і управління також неминуче призводить до поразки.

По-третє, недооцінка супротивника і переоцінка власних сил і можливостей не сприяють успішним бойовим діям.

По-четверте, наявність великої кількості іноземних найманців з африканських країн (Судану, Чаду та Нігеру), а також найманців російської ПВК «Вагнера», які воюють лише за грошову винагороду, зазвичай призводить до малоістотних досягнень.

По-п’яте, ідеологічна мотивація наступу армії Х. Хафтара на Тріполі часто змінювалася: спочатку це була «боротьба з ісламістами і терористами», потім Х. Хафтар почав претендувати на роль верховного правителя (другого Каддафі) на всій території Лівії. І, нарешті, останнім часом висувається ідея національно-визвольної боротьби проти «турецьких окупантів». Однак слід зазначити, що для більшості населення Триполітанії, і особливо Місурати, де проживає до 80 % етнічних тюрків («кьолемени» і «кероглу»), турки аж ніяк не є ворогами, а співвітчизниками. Ще М. Каддафі свого часу гордо сповіщав: «Всі ми — османці! Туреччина — наш союзник!».

* * * * *

…В короткостроковій перспективі політичне розв’язання лівійського конфлікту неможливе. Сподівання Росії, Єгипту, ОАЕ і Франції, що Х. Хафтар як сильний лідер зможе швидко об’єднати Лівію, поки що примарні і навряд чи стануть реальними…

Зважаючи на динаміку бойових дій і на втручання у справи Лівії низки світових та регіональних акторів, в короткостроковій перспективі політичне розв’язання лівійського конфлікту неможливе. В умовах подальшого розпаду і фрагментації лівійської держави, продовження війни «всіх проти всіх» президентські і парламентські вибори у Лівії вкотре відкладаються на невизначений час. Тому проблеми багатостраждального лівійського народу не усуватимуться через злочинні амбіції певних лівійських високопосадовців і політиків, а також деяких світових і регіональних лідерів, які діють в дусі неоколоніалізму.

Сподівання Росії, Єгипту, ОАЕ і Франції, що Х. Хафтар як сильний лідер зможе швидко об’єднати Лівію, поки що примарні і навряд чи стануть реальними. Видається, що військова кампанія Х. Хафтара, незважаючи на потужну зовнішню підтримку, починає буксувати і втрачати легітимність в очах пересічних лівійців, які дедалі більше зазнають страждань внаслідок гуманітарної катастрофи і збільшення числа жертв конфлікту серед цивільних осіб.

На наш погляд, спроби в ближчій перспективі відродити лівійську державність у федеральному, конфедеративному чи унітарному форматі при збереженні на своїх постах Х. Хафтара і Ф. Сараджа малоймовірні. В основному зважаючи на великий пласт недовіри і ворожнечі між ними, який утворився протягом останніх років і через який їм буде важко переступити. Видається, що вони обоє вичерпали свій потенціал лідерів лівійської нації. Схоже, що це вже починають розуміти і їх спонсори. Очевидно, що скоро вони шукатимуть більш надійних і більш перспективних лідерів серед молодого покоління лівійських політиків. На жаль, внаслідок десятирічної громадянської війни лівійський народ опинився в лещатах неоколоніалізму і протягом найближчих десятиліть навряд чи зможе сам собі зарадити. А надії на ООН, ЛАД та АС є безпідставними, зважаючи на очевидну неспроможність цих світових і регіональних інституцій розв’язувати міжнародні і внутрішні конфлікти.

…У лівійському конфлікті, на відміну від сирійського чи єменського, набагато менше антагонізмів релігійного, політичного чи етнічного характеру…

Майбутньому врегулюванню тривалого конфлікту в Лівії сприяє та обставина, що у лівійському конфлікті, на відміну від сирійського чи єменського, набагато менше антагонізмів релігійного, політичного чи етнічного характеру. Лівійці переймаються більш прозаїчними, так би мовити, меркантильними інтересами. З огляду на те, що в Лівії проживає близько 140 племен, кожне з них бореться за присутність у регіональних чи центральних владних структурах, що дає можливість наблизитися до розподілу дивідендів від реалізації головного багатства країни — нафти. Власне, так звана Лівійська революція 2011 року відбулася в країні не тому, що лівійцям погано жилося, а тому що М. Каддафі надто довго затримався у владі і деяким вождям племен захотілося «покерувати країною» і мати можливість розподіляти доходи від продажу нафти. Крім цього, кожне лівійське плем’я переймається більше не стільки долею всієї країни, скільки можливістю збереження свого домінування на певній обмеженій території, успадкованої від дідів-прадідів. Тому лівійці готові воювати і захищати переважно лише територію свого племені. Виходячи з цього, для них, очевидно, буде досить прийнятним конфедеративний або федеральний устрій майбутньої лівійської держави. Очевидно також, що майбутні лівійські збройні сили повинні будуватися за територіальним принципом, особливо що стосується сухопутних військ.

…Неспроможність жодної зі сторін конфлікту однозначно перемогти і підпорядкувати собі інших певним чином сприяє зниженню рівня інтенсивності конфронтації і змушує шукати вихід в примиренні і співіснуванні…

Неспроможність жодної зі сторін лівійського конфлікту однозначно перемогти і підпорядкувати собі інших певним чином сприяє зниженню рівня інтенсивності конфронтації і змушує шукати вихід в примиренні і співіснуванні. Саме така патова ситуація, точніше рівновага безсилля між військами ЛНА і УНЗ, виникла в Лівії і саме Туреччина у першій половині 2020 року змогла змінити цю рівновагу на користь УНЗ. А чи надовго? Напевно, могутні спонсори ЛНА зроблять все можливе для посилення її боєздатності, результатом чого стане продовження конфронтації у Лівії. Про це матимете можливість прочитати в нашій наступній статті під заголовком «Туреччина — Лівія: новий етап відносин». Як відомо, крім Туреччини помітна роль в лівійській громадянській війні належить РФ, Єгипту, ОАЕ, Катару, Саудії, США, Франції, Італії, а також до певної міри Алжиру і Тунісу, про що також розповідатиметься у наступних публікаціях.

Частина 1

 

Схожі публікації