Війни Росії проти Фінляндії. Висновки та уроки для України

Історичні паралелі між діями Росії на фінському та українському напрямах

 

 

Іван Січень

В одній з наших попередніх статей ми вже порушували питання історичних паралелей путінської війни проти України. Зокрема, мова йшла про перманентні спроби Росії знищити Польщу, починаючи ще з Московського царства. Саме це й стало причиною рішення Варшави щодо вступу країни до НАТО.

Хотілося б продовжити цю тему на прикладі Фінляндії, яка має такі ж самі проблеми з Росією, як Польща та Україна, що у кінцевому підсумку також призвело до рішення Фінляндії вступити до НАТО. В результаті Росія не тільки не змогла стримати процес розширення НАТО, але й зітнулася з перспективою виходу Північноатлантичного блоку на її північно-західний кордон.

Будемо сподіватися на те, що напад Москви на Україну також завершиться вступом нашої держави до НАТО. Причому ще за життя В. Путіна, що стане справжнім «тріумфом» його політичної кар’єри.

 

З огляду на значний обсяг інформації, яка стосується політики та інтересів Росії у відношенні Фінляндії, розпочнемо із висновків, які будуть підтверджені історичними даними. Ми проведемо паралелі між повністю аналогічними діями Росії на фінському та українському напрямах. Своєю чергою, це надасть можливість зробити прогноз і щодо перспектив України. Отже:

  • Росія завжди вважала Фінляндію та Україну своїми «історичними територіями» та намагалася поширити на них сферу свого виключного впливу. Теж саме відбувається і сьогодні;
  • для досягнення своїх цілей стосовно Фінляндії та України влада Московії чи Росії ніколи не зупинялися перед застосуванням спеціальних методів дій та військової сили, а також порушувала всі договори з ними. Наведений підхід включав створення маріонеткових режимів, надання їм військової підтримки у захопленні місцевої та центральної влади з подальшим повномасштабним застосуванням російських військ;
  • з огляду на військову перевагу Росії над Фінляндією та Україною, російська правляча верхівка зазвичай переоцінювала свої сили і недооцінювала фінські та українські можливості щодо оборони. В результаті російські «бліцкриги» зазнавали провалів та переростали у затяжні бойові дії;
  • війни Росії завжди супроводжувалися масовими звірствами і репресіями у відношенні військовополонених та цивільного населення країн-противників. Втім російська влада не жаліла і своїх та безжалісно карала командирів і бійців, які не виправдали її сподівань або не виконали накази;
  • як Фінляндія, так і Україна отримували та отримують підтримку союзників у протистоянні з Росією. На жаль така підтримка не завжди мала достатні обсяги та форми, однак наразі набуває принципово нового змісту. Попри це Москва намагається скористатися сумнівним досівом війни СРСР проти Фінляндії 1939–1940 років, коли західні країни фактично змусили Гельсінкі піти на поступки, намагаючись припинити черговий збройний конфлікт в Європі;
  • «успіхи» Росії у реалізації її планів стосовно Фінляндії та України, як правило, діставалися їй занадто високою ціною через високі військові втрати в ході бойових дій, економічні збитки внаслідок санкцій та підрив репутації країни у світі. Більш того, такі російські «успіхи» мали лише тимчасовий характер.

На сьогодні Фінляндія вже відмовилась від нейтралітету та подала заявку на вступ до НАТО. А Україна повністю позбавилась російського впливу та прямує до Європи. Разом із нашими партнерами ми неодмінно переможемо Москву.

 

На підтвердження наведених висновків та уроків звернемося до історичних аспектів політики та дій Росії стосовно Фінляндії. Вони добре відомі, однак нагадаємо їх ще раз в контексті відповідних аналогій з Україною.

Території Фінляндії, що увійшли до складу Росії у 1721 та 1743 роках

Так, інкорпорація окремих частин Фінляндії до складу Російської імперії почалася ще під час російсько-шведської війни 1700–1721 років. На той час Фінляндія мала статус великого герцогства у складі Шведського королівства, що дозволяло їй зберігати власний парламент, прапор та внутрішню автономію.

Згідно з Ніштадським мирним договором 1721 року, Швеція, яка отримала поразку у війні, була змушена поступитися Росії низкою своїх територій. Так, до Російської імперії відійшли східна частина Фінляндії з м. Виборг, частина шведської Карелії на північ від Ладозького озера, а також Іжорська земля від Ладозького озера до м. Нарва, частина Естляндії з Ревелем, частина Ліфляндії з м. Рига та острови Езель і Даго. Це дозволило Росії закріпитися на Балтійському морі.

Наступним етапом «поглинання» Російською імперією Фінляндії став Абоський договір, укладений за результатами чергової російсько-шведської війни 1741–1743 років, яку Швеція також програла. Згідно з договором, Росія отримала Кюменогардську провінцію та частину Саволакської провінції. З цих земель була сформована Виборзька губернія.

Повна інкорпорація Фінляндії до Російської імперії відбулась після поразки Швеції у новій російсько-шведській війні 1808–1809 років. Відразу ж після цього російський імператор Олександр I проголосив себе Великим князем Фінляндським. В результаті Фінляндія стала великим князівством у складі Російської імперії, а її монархами — російські імператори.

Такий статус Фінляндії зберігався понад століття. При цьому у початковий період Росія ще дозволяла їй зберігати певну автономію, але потім перейшла до повної асиміляції цієї країни. Зокрема, за часів Олександра III та Миколи II були ліквідовані автономні фінські війська, фіни примушувались до служби у загальноімперській армії, русифікувалися освіта та державні установи. Крім того, імператор Микола II скасував прийняту фінським парламентом конституцію Фінляндії, а потім розпустив і сам парламент.

Велике князівство Фінляндське у складі Російської імперії в 1809–1917 рр.

 

Картина фінського художника Едварда Істо «Атака», де російський двоголовий орел атакує діву Фінляндію (1899)

Після повалення царського режиму в Російській імперії в лютому 1917 року Фінляндія стала на курс побудови незалежної держави. Такі наміри викликали опір з боку Тимчасового уряду Росії, який намагався утримати Фінляндію під своїм контролем за допомогою російських військ на її території.

Радянський пропагандистський плакат «За Червоний Петроград! За червону Фінляндію!»

Однак подібним спробам поклав край більшовицький переворот в Росії в жовтні (листопаді) 1917 року. Новий фінський парламент взяв на себе всю повноту влади та оголосив про створення королівства Фінляндія, в подальшому — Фінляндської республіки. На диво сучасних істориків, радянський уряд визнав незалежність Фінляндії. За деякими оцінками, таким чином правляча верхівка більшовиків намагалася забезпечити можливість отримання притулку на випадок падіння їх влади. Втім, вже в 1918 році була здійснена спроба організації більшовицького перевороту у Фінляндії.

По суті, методика перевороту мала характер, подібний до дій Росії проти України в 1918 та 2014 роках. Зокрема, вона включала надання підтримки місцем лівим і проросійським силам, створення незаконних збройних формувань та застосування їх для захоплення влади в країні за підтримки російських військ. Втім, збройні сили Фінляндії не тільки змогли придушити заколот, але й встановили контроль над історичними фінськими територіями, які залишалися у складі Росії, зокрема містом Виборг. Війна між Росією і Фінляндією тривала до 1921 року та завершилась територіальними надбаннями останньої. При цьому на першому етапі війни суттєву допомогу Фінляндії надали противники більшовиків, які відійшли на її територію.

У 1920–1930-х роках відносини між Радянським Союзом (фактично — Росією) та Фінляндією залишалися складними. Москва не відмовлялася від спроб захопити Фінляндію та проводила у її відношенні агресивну політику. Однак через нестачу сил до кінця 1930-х років СРСР утримувався від нападу на Фінляндію. Зокрема, в 1932 році був підписаний, а в 1934 році — продовжений договір про ненапад між двома країнами.

Більш того, Москва намагалася нав’язати Гельсінкі певну форму воєнно-політичного союзу для спільної протидії можливому нападу з боку гітлерівської Німеччини. Так, СРСР запропонував Фінляндії ввести свої війська на її територію, що на практиці означало б окупацію та позбавлення суверенітету країни. Крім того, Москва висунула вимоги Гельсінкі щодо відсунення фінсько-радянського кордону від м. Ленінград, а також передачі СРСР низки фінських островів у Балтійському морі. Керівництво Фінляндії відмовилось від цього та активізувало заходи зі зміцнення збройних сил країни та будівництва смуги оборонних споруд на кордоні з СРСР — так званої Лінії Маннергейма.

З огляду на це, СРСР у своїй звичній манері «розподіляй та пануй» домовився з гітлерівською Німеччиною про включення Фінляндії до сфери свого впливу. Відповідна угода була досягнута у рамках пакту Молотова-Ріббентропа в серпні 1939 року. А в листопаді того ж року Радянський Союз розпочав нову війну проти Фінляндії.

Як вважає більшість неупереджених істориків, метою таких дій СРСР була повна окупація Фінляндії та приведення до влади в країні маріонеткового комуністичного режиму. Так, ще до початку війни у Радянському Союзі була створена «фінська» дивізія, яка мала вдавати з себе «війська повстанців». А для надання їм «допомоги» поблизу кордону з Фінляндією був розгорнутий Північно-Західний фронт у складі 7-ї та 9-ї армій Ленінградського військового округу, а також авіаційних і корабельних з’єднань. Загальна чисельність Червоної армії складала близько 500 тис. солдатів та офіцерів (співвідношення з фінською армією — 1,6:1), 2,9 тис. гармат та мінометів (5,4:1), 2,3 тис. танків (88:1), 2,4 тис. літаків (9,1:1). Тоді ж було розпочато формування прокремлівського «фінського уряду».

Привід для війни був створений Москвою шляхом провокаційного обстрілу російськими спецслужбами власної прикордонної застави на кордоні з Фінляндією, внаслідок чого загинуло декілька військовослужбовців. Виправдовуючись цією провокацією, СРСР розірвав із Фінляндією дипломатичні стосунки та розпочав бойові дії. За поглядами керівництва СРСР, тотальна перевага Червоної армії над Збройними силами Фінляндії створювала сприятливі умови для швидкої перемоги протягом двох тижнів, як це відбулось під час радянського нападу на Польщу кількома місяцями раніше. Таким чином будувалися і плани війни, які навіть передбачали проведення парадів в окупованих фінських містах.

Загальний перебіг Радянсько-фінської війни 1939–1940 років

Так, 7-а армія наступала на Карельському перешийку, де передбачалося здійснити прямий прорив Лінії Маннергейма у напрямку на м. Виборг та північніше Ладозького озера. 9-а армія завдавала удару із центральної Карелії з завданнями розділу території Фінляндії на дві частини та виходу до Ботницької затоки. Крім того, для недопущення контрударів та висадки можливих десантів західних союзників Фінляндії з боку Баренцового моря передбачалось вести бойові дії в Лапландії. Водночас розпочались масовані бомбардування фінських міст та інших населених пунктів.

Однак з перших же днів все пішло не по плану. 7-а армія була зупинена фінськими військами та частково розгромлена. Причому дві її дивізії попали в оточення, а інші зазнали значних втрат. Більших успіхів досягла 9-а армія, яка не мала перед собою потужної оборони. Але вона також була зупинена із суттєвими втратами.

Причиною цього як завжди стала переоцінка російсько-радянською правлячою верхівкою своїх можливостей та недооцінка противника. Попри перевагу у силах та засобах Червона армія відразу ж зіткнулася з абсолютно неочікуваними для неї проблемами.

Як виявилося, ні командири, ні бійці Червоної армії на ділі не були підготовлені до війни з сильним противником. Насамперед це стосувалося недоліків у координації різних родів і видів військ; неспроможності командирів приймати ефективні рішення, а бійців виконувати їх; низького рівня вишколу спеціалістів (танкістів, артилеристів, льотчиків та зв’язківців); поганої якості техніки та слабкого матеріально-технічного забезпечення військ. Критичним питанням постала неготовність Червоної армії до дій в умовах холодної і сніжної зими та складного рельєфу місцевості. Свою вагому роль зіграла і майже неприступна Лінія Маннергейма.

Повністю інші якості продемонстрували Збройні сили Фінляндії, які вдало поєднали жорстку оборону на укріплених позиціях та маневрені дії на інших ділянках лінії фронту. Спільно з населенням була організована масштабна диверсійна, партизанська і снайперська війна на флангах, в тилах та на лініях комунікацій Червоної армії. Успіхам таких дій сприяв масовий патріотизм фінських військовослужбовців і населення країни.

Червона армія виявилася непідготовленою до війни з сильним противником

Важливе значення для Фінляндії мала підтримка з боку її іноземних партнерів. Так, СРСР був виключений з Ліги Націй, а США ввели економічні санкції проти нього. Водночас США, Великобританія, Франція, Італія, Данія та Швеція розпочали надання зброї для потреб фінської армії. Крім того, до Фінляндії прибула значна кількість добровольців з інших країн.

Попри невдачі Червоної армії на фронті, 1 грудня 1939 року Москва офіційно оголосила про створення на території СРСР у містечку Терійокі так званої Фінляндської Демократичної Республіки. Уряд цієї «держави» був створений з-поміж представників Комуністичної партії Фінляндії, яка у повному складі знаходилась в Москві. Втім, це не допомогло СРСР у реалізації його планів.

На початку січня 1940 року угруповання Червоної армії на фінському фронті втратило свій наступальний потенціал та припинило активні бойові дії. Звичайно, зазнали втрати і Збройні сили Фінляндії. Тому обидві сторони перейшли до відновлення та поповнення своїх військ.

Після перекиду з’єднань та частин з інших регіонів СРСР загальна чисельність Північно-Західного фронту була доведена до 760 тис. солдатів і офіцерів. На фронт була направлена додаткова кількість танків та артилерії.

Відновлення бойової спроможності Червоної армії супроводжувалося репресіями проти військового командування, яке провалило кремлівські плани. У Червоній армії пройшли показові розстріли перед строєм вищих командирів, які не виконали поставлених завдань. Був знятий з посади командувач Ленінградського військового округу командарм 2-го рангу К. Мерецков. Його місце зайняв командарм 1-го рангу С. Тимошенко. Загальне керівництво Північно-Західним фронтом було покладено на наркома оборони К. Ворошилова.

В лютому 1940 року радянські війська врешті-решт прорвали фінську оборону на Карельському перешийку, однак були зупинені на другому рубежі. Втім, Фінляндія вже вичерпала свої сили, що змусило її погодитись на переговори та поступки Радянському Союзу. Додатковим чинником, що спонукав Гельсінкі до прийняття такого рішення, став тиск західних країн, які мали зацікавленість у припиненні чергового збройного конфлікту в Європі та намагались не допустити його переростання у загальносвітову війну.

Території передані Фінляндією Радянському Союзу після «Зимової війни»

Згідно з Московським мирним договором, підписаним в березні 1940 року, Фінляндія втратила близько десятої частини своєї території (включно із м. Виборг і прилеглим до нього районом) та таку ж частку свого економічного потенціалу. Радянсько-фінський кордон був значно відсунутий від Ленінграда та стратегічно важливої залізниці між Москвою та Мурманськом. Крім того, СРСР отримав можливість розміщення своїх військових баз на колишніх фінських островах, що спільно з такими ж базами в анексованих ним країнах Балтії дозволяло перекрити вхід до Фінської затоки.

Здавалося б Москва отримала перемогу. Однак чого це їй коштувало? Звичайно, комуністичну владу СРСР абсолютно не хвилювали втрати Північно-Західного фронту, які становили 40 % його особового складу, а саме — понад 100 тис. загиблих та 300–600 тис. поранених (точні дані досі не відомі). Але їх порівняння зі втратами Збройних сил Фінляндії (23 тис. загиблих та близько 50 тис. поранених) наочно продемонструвало масштаби непідготовленості Червоної армії. Своєю чергою, це впевнило гітлерівську Німеччину у можливості досягнення перемоги над СРСР та стало додатковим поштовхом для нападу на нього.

Крім того, як і слід було очікувати, Фінляндія підтримала Німеччину у її війні проти Радянського Союзу та взяла у ній безпосередню участь. Зокрема, саме завдяки Фінляндії, яка звільнила захоплені Радянським Союзом фінські території, була забезпечена повна блокада Ленінграда та створена постійна загроза роботі залізниці між Москвою та Мурманськом, який був головним пунктом доставки до СРСР всіх видів матеріально-технічної допомоги від західних союзників. І щоб там не казали про Фінляндію, але Москва сама підштовхнув її до такого кроку.

Через поразку Німеччини у війні Фінляндія знову втратила частину своїх територій, що було закріплено у Паризькому мирному договорі від 1947 року, який підбив підсумки Другої світової війни. Але під тиском США, Великобританії та Франції Радянський Союз був змушений відмовитись від окупації Фінляндії.

У післявоєнний період Фінляндія добровільно проголосила свій нейтралітет, однак через збереження військових загроз з боку СРСР/Росії підтримувала тісне співробітництво з НАТО. А в травні 2022 року, коли розширення масштабів російської війни проти України засвідчило перехід Москви до відверто агресивного курсу зовнішньої політики, подала заявку на вступ до Північноатлантичного союзу.

Росія власними руками зруйнувала всю систему її безпеки на Північно-Східному напрямку

Внаслідок цього, як ми вже писали у попередніх публікаціях, Росія власними руками зруйнувала всю систему її безпеки на Північно-Східному напрямку. І це лише початок. Після розпаду Росії в результаті внутрішньої кризи, яка наближається з кожним днем її війни проти України, Фінляндія обов’язково відновить контроль над своїми територіями.

 

Схожі публікації