Путінська Росія і війна в Україні

Валерій Іващенко

військовий і політичний експерт,
перший заступник міністра оборони України в 2007–2010 рр.,
перший заступник міністра з питань стратегічних галузей промисловості України в 2020–2021 рр.

 

 

Російська військова агресія, розв’язана путінським режимом проти України на початку 2014 року, без аніякого перебільшення призвела до незворотного розлому світового порядку, запровадженого на той момент у міжнародних відносинах після 1975 року (у Гельсінському Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва у Європі). Розлом цей не лише в буквальному сенсі стався на території однієї з найбільших країн Європи — України, а й позначився на долях окремих людей, сімей та цілих народів, які протягом десятиліть чи століть мешкали на українських землях.

Жахливість цього розлому (як наслідок російської агресії) полягає ще й у тому, що він розколов свідомість, волю і совість мільйонів людей:

  • як тих, кого розв’язана Росією війна торкнулася найжорстокішим чином (вбивши їхніх рідних та близьких, позбавивши гідних умов існування), так і тих, у кого благополучне, далеке від війни мирне життя;
  • як пересічних, звичайних громадян, так і впливових політиків, лідерів світових держав, багато з яких, незважаючи на військові жертви, кількість яких вже перевищила 13 тисяч, наполегливо і боязко відмовляються визнати війну — війною, військову агресію — військовою агресією, військові злочини — військовими злочинами.

Для мене було дивно чути і бачити, як багато впливових і шановних політиків плутаються у хибних поняттях та формулюваннях («внутрішньоукраїнський збройний конфлікт», «громадянська війна в Україні» тощо). У той час, як, наприклад, зовсім ще молоді курсанти Данського Королівського коледжу оборони, з якими я працював протягом кількох років, точно, безпомилково називали і дату офіційного оголошення Росією війни Україні (1 березня 2014 року), і час її фактичного початку, і її реальні наслідки — напад Росії та окупацію нею частини української суверенної території.

Росія відкрито і грубо порушила норми міжнародного права, основоположні принципи мирного співіснування та співробітництва держав, недоторканність їх кордонів, що закріплені Гельсінським Заключним актом 1975 року. Росія також знехтувала іншими міжнародними договорами, учасником яких вона була (такими, як Будапештський меморандум 1994 року, так званий «Великий» українсько-російський договір про дружбу, співпрацю та партнерство 1997 року та Угоду про статус та умови перебування Чорноморського флоту в Україні 1997 року тощо).

…Путін кинув дуже зухвалий, нахабний виклик міжнародній світовій спільноті. Водночас — дуже ризикований (для нього) виклик…

Усі в світі розуміють, що Путін кинув дуже зухвалий, нахабний виклик міжнародній світовій спільноті. Водночас — дуже ризикований (для нього) виклик. Тому для таких дій мають бути дуже важливі, вагомі причини, оскільки Путін, безперечно, усвідомлював великий ризик отримати жорстоку відплату за агресію проти миру, за кровопролиття, за вбивства людей. Тож які були причини цього, які були «рушійні сили» цих дій Путіна на початку 2014 року?

Кожен, хто пильно стежив і аналізував історію правління Путіна, а також зміни, що відбулися останніми роками в економічному та політичному житті Росії, повинен був зауважити, що під час його перебування на вершині влади російська економіка та національні статки стрімко виснажувалися.

Основні причини цього:

  1. загальна науково-технічна та технологічна відсталість національних виробничих фондів порівняно з передовими країнами — світовими лідерами, а тому — орієнтація на сировинний характер економіки; від спроб проривів у високотехнологічних, наукомістких галузях успіхів як не було, так і досі немає;
  2. руйнація колишньої радянської виробничої кооперації у найважливіших, капіталомістких галузях економіки, критична частина якої залишилася у новостворених незалежних державах — колишніх союзних республіках (а найбільша частина — в Україні);
  3. тотальна корупція та розкрадання ресурсів, що перепали після розпаду колишнього Радянського Союзу;
  4. відмова від політичного курсу ліберальних економічних реформ, розпочатих у період раннього Єльцина. Як наслідок — «смерть» малого та середнього бізнесу, як економічної основи соціальних та політичних змін під час переходу від тоталітаризму до демократії;
  5. поляризація суспільства за майновим і фінансовим становищем, зубожіння та деморалізація більшості населення Росії; масова еміграція та скорочення тривалості життя найбільш освіченої та працездатної частини населення; як наслідок — швидке погіршення якості робочої сили та, відповідно, — погіршення якості продукції, що виробляється.

…Путінська кримінально-чекістська «команда» не має перспектив у найближчому майбутньому залишитися при владі…

Навіть цей далеко не повний список дає підстави вважати, що путінська кримінально-чекістська «команда» не має перспектив у найближчому майбутньому залишитися при владі, а отже, і — перспектив необмеженого розпоряджання ресурсами найбільшої державної території у світі. А також жодної перспективи можливого збереження в особистому майні величезних статків кримінального походження. У кращому разі у цієї злочинної «команди» залишалася перспектива піти у небуття та втратити колишню всемогутність. А в найгіршому випадку… Не знаю, навіть припустити не можу.

Поза всяким сумнівом, для путінського кримінально-КДБшного режиму цих причин було цілком достатньо, щоб піти «ва-банк» у боротьбі за збереження влади. А Україна просто опинилася на перетині трьох путінських «цілевказівок», завдань:

  1. не дати Україні «піти у Європу», розтерзати її, послабити у військовому конфлікті, а потім утримати під «протекторатом» Росії. Опісля перетворити Україну на підлеглу квазідержаву, як Білорусь чи Вірменію; далі — включити Україну до російського економічного простору, а потім повністю — до так званого «Руського світу»;
  2. відвернути суспільну свідомість населення Росії від внутрішніх проблем (економічних та політичних) на зовнішнього ворога — «фашистську» Україну; після того «за допомогою» зовнішнього ворога відродити войовничий російський патріотизм, який має стати основним змістом національної суспільної свідомості. До розв’язання цього завдання (відродження войовничого патріотизму) залучити державне православ’я, віддавши «другу» частину національної свідомості архаїчній, мракобісній Російській православній церкві. Інакше кажучи, це означає, що сьогоднішня офіційна російська ідеологія ґрунтується на войовничому патріотизмі та державному православ’ї. Нічого більше. Відповідно, і основне завдання цієї ідеології — сформувати російську суспільну свідомість з тих самих двох частин: войовничого патріотизму та державного православ’я;
  3. перевірити на міцність («на вошивість») інститути західної демократії: визначити, наскільки далеко можна зайти в порушенні міжнародного права і руйнуванні існуючого світового устрою — до отримання гідної відсічі з боку Заходу (встановлення «кордонів дозволеного» за допомогою «розвідки боєм»).

…Сьогоднішня офіційна російська ідеологія ґрунтується на войовничому патріотизмі та державному православ’ї…

Сьогодні найкраще Путіну вдалося реалізувати друге завдання зі свого плану. Не так успішно Путін реалізує третє завдання, але процес досягнення мети ще триває. Захід теж «у процесі»: він все ще у пошуках відповідних рішень. Але Захід «грає» за своїми цивілізованими правилами (на відміну від Путіна). Сьогодні складно визначити, як і коли ця «гра» закінчиться.

На жаль, зрозуміле одне: Україна не є ані гравцем у цій грі, ані шаховою фігурою. Україна — це лише «шахова дошка», на якій західні лідери все ще грають у шахи, а Путін — від самого початку — грав на цій шахівниці в хокей.

Доказом цього є так званий «Мінський процес». Знамениті «Мінські домовленості» — це велика брехня, тому Путіну найбільше комфортно з цією великою брехнею. Захід, Євросоюз все ще виробляють свою позицію: розглядати «Мінські домовленості» як досягнення (реальні, чинні та ефективні міжнародні договори), чи — ні. Україну вони зовсім не влаштовують. (Якщо це хоч якось влаштовує Україну, то не більше, ніж Мюнхенська угода 1938 року влаштовувала Чехословаччину напередодні Другої світової війни).

…Міжнародній спільноті необхідно нарешті подивитися правді в очі: путінська Росія здійснила акт військової агресії проти однієї з європейських країн…

Міжнародній (і насамперед європейській) спільноті необхідно нарешті подивитися правді в очі: путінська Росія здійснила акт військової агресії проти однієї з європейських країн. Агресора слід покарати. Як було покарано СРСР 1939 року за напад на суверенну Фінляндію. На той час (до Другої світової війни) світова спільнота виключила агресора з Ліги Націй. Але сьогодні, у глобальному, взаємопов’язаному світі є більше можливостей та інструментів для впливу на осіб та держави, що чинять злочини, вбиваючи тисячі людей.

Фінансові і економічні санкції проти Росії через військову агресію проти України дуже далекі від пропорційної адекватної відповіді на злочинні дії Кремля. І вони не єдині можливі. Захід, демократична Європа повинні усвідомити, що сп’янілий від безкарності агресор не зупиниться, доки не отримає жорстокої відсічі та неминучої відплати.

…Сп’янілий від безкарності агресор не зупиниться, доки не отримає жорстокої відсічі та неминучої відплати…

В Україні російський агресор досі не зупинився та не покараний за свої злочини. Чи чекатиме Європа, щоб побачити, кого путінська орда обере наступною жертвою своєї агресії? Це питання дуже нагадує знамените Гамлетівське запитання: «Бути чи не бути, ось у чому питання?»

Без перебільшення.

 

Схожі публікації