Світлана Леонтьєва: «Мрію про успішну країну для людей — мою Україну!»

Інтерв’ю з популярною українською телеведучою каналу іномовлення UA TV «ДОМ»

 

 

— Ви — популярна українська телеведуча, заслужена журналістка і сьогодні працюєте на телеканалі ДОМ. Для мене це закономірно навіть тому, що ЗМІ стали одним із засобів протистояння і на їх «теренах» проходить справжня лінія фронту. Як себе почуваєте на цій «лінії»?

— ДОМ, за великим рахунком, це канал іномовлення України, UA TV. Він розпочав роботу з березня 2020 року як канал для тимчасово окупованих територій, і мене запросили там працювати…Та й сама ідея створення такого каналу мені імпонує, бо вона давно була на часі. Адже якщо ми вже сьомий (!) рік стверджуємо, що окуповані на сході землі, де тривають бойові дії, — це Україна, то потрібно спілкуватися з населенням, яке не з власної волі там опинилося…

Говоримо про те, що може бути цікавим для громадян, які живуть на окупованих територіях. Українські канали допомагають нам своїм контентом. З березня 2021 року, кажуть, будемо вести мовлення протягом 24 годин на добу в ефірному форматі і канал дивитимуться також за кордоном. Сподіваємося зацікавити широку аудиторію.

— Але ж новин саме з наративом російським сьогодні зустрінеш у ЗМІ чи не на всіх континентах…

— Давно не можу дивитися російські канали через їх агресивну і істеричну пропаганду. І я така — не одна, бо 95 % їхніх новин про Україну — відверта неправда. Можна дивитися лише «Настоящее время» — проєкт, створений «Радіо Свобода» — офіс розташований у Празі. Ось там подається російською більш-менш об’єктивна інформація, але про цілий світ…

Впевнена, що по той бік лінії розмежування є багато людей, здатних думати, аналізувати і робити об’єктивні висновки! Саме вони дослухаються до правди, на них можна впливати у кращому розумінні цього слова. Також частина тамтешнього населення відстоює своє українство, хоч це дуже важко робити. На каналі ДОМ/ДІМ працюють вихідці з тих територій…

І у наш час є багато речей, які ми повинні знати. Але — не знаємо, як сьогодні не можуть їх знати наші громадяни, опинившись не з власної волі на захоплених територіях. Про це і треба розповідати у наших засобах масової інформації.

— Під час цієї війни…

— Так, під час війни, яку можна назвати ще й дивною…

— Вважаєте, що у наших ЗМІ достатньо справжніх матеріалів про сучасну війну, які справляють враження на суспільство?

— Завжди цікавлюсь такими матеріалами, але переважно у них констатують окремі факти. Уважно стежу за репортажами Андрія Цаплієнка, Геннадія Вівденка, Наталії Нагорної, з якими знайома особисто і які, буваючи на передовій, намагаються розповісти нам про тих, хто чесно виконує свій військовий обов’язок. Служити у війську, на передовій можуть лише справжні українські громадяни. Це на їхніх плечах тримається Україна і від них, а не від політиків залежить її подальша доля…

— У зрілому віці ви побували у відрядженні на Близькому Сході, де українці виконували миротворчу місію. Порівняйте своє тодішнє бачення воєнних дій з тим, що випадає бачити сьогодні? Признаюсь, коли мені випало безпосередньо спостерігати за воєнними діями у колишній Югославії, то перші мої думки від там побаченого — не дай боже, щоб це спіткало Україну!

— Та мені й на думку тоді не спало, що це може статися у нашій мирній Україні! Геополітичне рішення тодішнього керівництва держави ухвалювалося з метою здобути для України незалежність. Для цього навіть відмовлялися від володіння ядерною зброєю! Та, як бачимо, це не врятувало від війни на нашій землі. Ми дуже пізно почали усвідомлювати, що все могло бути абсолютно інакше…

Часом думаю, що для нас нинішні випробування — закономірні, бо змусили нас, українців, взятися за формування армії. Це як з пандемією, що змусила припинити руйнацію медицини, якою протягом тривалого часу нехтували. Так, медицині багато чого бракує, вона функціонувала за системою Семашка, тобто як екстремальна, коли необхідно визначити причину негараздів і негайно їх усувати! Реформувати треба, але не за рахунок втрати фахівців! Ми забуваємо, що країни хоч і відрізняються між собою, та є загальна, базова система цінностей, які зневажати не можна нікому і ніде! На Заході це розуміють краще і подають нам приклад. Ми зараз вкотре переконуємося, що майбутнє — за демократичними країнами, за демократією. І Євросоюз — це та система, що об’єднує країни з однаковими для всіх цінностями…

Так, Україна перебуває в епіцентрі геополітичних інтересів. І військову базу зі штабом у Севастополі ми чомусь віддали росіянам, а тепер потерпаємо внаслідок колись необачно підписаних «дарувальних» угод, слухаючи, що така ситуація розв’язується не інакше, як у мирний спосіб…

— …створюючи на Донеччині вільну економічну зону чи, як називають, якусь агломерацію, куди вкладатимуться великі кошти для розвитку промисловості, створення робочих місць, що в разі запровадження такого плану виллється у примітивний дерибан, як сталося у 2014 році, коли на захоплених росіянами територіях великі підприємства різалися на металобрухт, викрадалися виробничі потужності з подальшим вивезенням до Росії.

— Так, це — надзвичайно складна тема. Якщо колись комусь з політиків вдасться знайти рішення проблеми «повного припинення вогню і відновлення економіки окупованих регіонів» (хоча, це вже ДВІ проблеми!) — він увійде в історію як геніальний діяч!

— …Ось зараз ми перебуваємо у стані інформаційної війни, коли журналісти практично виступають у ролі її солдатів. Уявімо ситуацію, коли керівництво з якихось причин запропонувало вам оприлюднити інформацію під певним кутом зору, який вам не до душі. Що робитимете?

— Непростий вибір! Траплялося, коли саме подача інформації не подобалася і я протестувала. Наш телеканал — державний. Часом мені хочеться розбавити якусь офіційну інформацію чи не так часто її оприлюднювати. Але ми повідомляємо про події, що відбуваються насправді, їх не заперечиш. Дорогу — проклали, міст — відновили, і це — факт. Що тут не так? Правду кажучи, не вважаю, що у нас журналісти навмисне щось перекручують. Наприклад, категорично не погоджуюсь з тим, що новини варто починати з криміналу. Для цього мають бути окремі формати і вони є! Це стосується і «смажених фактів» про якихось відомих осіб чи про необачність недолугих громадян. Суспільству корисно знати про масштабні події, які стосуються всіх! Ми маємо право знати, чим живе сьогодні наша країна, і що на неї чекає завтра, і що робиться у наших сусідів, і як це нас стосується… Наголошую, що потреба в об’єктивній інформації російською мовою для населення захоплених територій надзвичайно велика. Та й в цілому світі! Бо наші сюжети про той же Нагірний Карабах, про події в Білорусі — мають мільйонні перегляди в соцмережах. Пояснення просте: глядачі вже не сприймають російський наратив, вони прагнуть знати правду, про Україну — зокрема!

…Зараз пояснюють, що редакційна політика одних наших телеканалів орієнтована на Захід чи на Америку, інших — на Схід. Не вважаю, що це саме так. На тому ж Заході чи в США є різні телеканали, і народ, який сплачує за телебачення, «голосує» доларом, натискаючи кнопку обраної для себе програми…

Якщо замислитися, то новини — це майже завжди повідомлення з негативним відтінком. Упав літак, обвалився міст, згорів автомобіль, загинув наш військовий — це така негативна серія. І з неї вибирають те, про що варто розповісти. Тут вмикається людський фактор, що пояснюється характером редактора новин, телеведучого, керівника каналу. Це їхня уява про важливість, їхній стиль. Та має бути баланс. Завжди баланс!

Наш телеканал державний, де йдеться про роботу уряду, державних структур, про важливе для всіх — так має бути. Про те, що люди повинні знати, від чого залежить їхнє життя. Наприклад, що діється з тарифами і як вийти з глухого «тарифного кута», куди ми потрапили? Бо пороздавали у приватні руки облгази і обленерго. І що держкерівництву, яке відповідає за добробут країни, тепер необхідно зробити, щоб уникнути жахливих для населення наслідків. Адже розхвалений механізм контролю своїх функцій не виконує, облгазам немає діла до державної політики і до наших малозабезпечених громадян, кількість яких збільшується у геометричній прогресії…

— Знаю, що вам випадало ставити питання під час інтерв’ю з відомими особами. Не вдаючись у зміст розмов, хто з них і чим запам’ятався найкраще?

— Натан Щаранський, у якого мені пощастило брати інтерв’ю. Знакова особистість, борець за права і свободи, відомий політик, який родом з Донецька…

Колись перед телекамерою спілкувалася з президентом РФ Дмитром Медвєдєвим, тепер колишнім, і зафіксувала, як він чітко відповідає на поставлені запитання. Реакція його миттєва, фрази змістовні і короткі, суть справи знає не поверхнево, наводить приклади конкретні. У нього ж українське коріння, родина з козацького краю — Бєлгородської губернії…

— Якби вам запропонували, крім тих програм, які зараз ведете, зробити програму з нашими політиками, то кого б запросили до телестудії на зустріч?

— …Свого часу мені імпонував Георгій Кирпа. Особисто не була з ним знайома, але за тиждень до його загибелі ми стояли поруч на сцені, де йому вручали державну відзнаку. Невеселий, щось вже тривожило. Але всі знають, як він займався державними справами, як розбудовував залізничну інфраструктуру. Пам’ятаю, як враз якось — після десятиліття розрухи — у вагонах наших потягів стало чисто, з’явилась нова суха білизна. А яку він збудував в «Артеку» школу з сучасними навчальними класами, з передовими навіть на сьогодні апаратурою і кабінетним устаткуванням…

Цікаво було б поспілкуватися з нардепом Іриною Геращенко, з якою свого часу ми разом працювали на телеканалі «Інтер». Вона пристрасна і послідовна. З молодих політиків мені подобається хіба що Дмитро Разумков, пам’ятаю його батька — Олександра Разумкова, знайома з його мамою, народною артисткою України Наталею Кудрею. Він розумник, бо йому в ролі очільника виборчого штабу вдалося привести до влади нинішню команду…

— Вам випадало висвітлювати такі політичні події, як зібрання «групи семи» (G7), саміт «Великої двадцятки», Більдерберзької групи тощо. Під час такої роботи відчували важливість таких заходів для України, що «сусідить» з тією ж Росією, яку, як кажете, не можна недооцінювати?

— Не як політик, а як тележурналіст вважаю, що такі геополітичні заходи надзвичайно важливі, адже там намагаються визначати подальший розвиток нашого світу. Якщо там ухвалюють якісь рішення стосовно РФ як країни-агресора, то це нас стосується без-по-се-ред-ньо і повинно обов’язково у нас висвітлюватися. Як і те, що зачіпає загальнолюдські принципи, як сталося з нещодавніми вчинками Трампа… Зважте, в США також є проблеми з молодим поколінням, і політиками — зокрема. Нині там при владі люди поважного віку, і такі опоненти змагаються за найвищі владні крісла. Варто ще й звернути увагу, що у світі чимало ерудованих людей (як і в Україні), але абсолютно демонічних за своїм характером, запрограмованих на руйнацію, на усунення того, що заважає їм збагачуватися…Ми повинні знати їх, їхні обличчя не повинні сходити з телеекранів, де кажуть «ось це — злодій, він робив те і те». І такі не мають права повертатися у владу.

Не даремно США запроваджують щодо таких хитрунів санкції, які обома руками підтримую. Бо хоч у такий спосіб нечесним треба вказати на їхню непорядність. І це історія з членами наглядової ради «Укрзалізниці», які отримують якусь захмарну зарплатню… Жодна компанія не повинна платити наглядачам, такого немає ніде у світі. А у нас — будь ласка! Що в «Укрзалізниці», що в «Укроборонпромі». А у журналіста завжди повинне бути одне головне, про що він мусить постійно дбати — його репутація.

— Які теми телепередач вважаєте корисними для нашого суспільства?

— Мені цікаві програми, пов’язані з системою цінностей, з історичною спадщиною, культурним підґрунтям. Слід визнати, що вже не буде так, як було колись, і з подальшим розвитком суспільства виникатимуть нові проблеми, нові виклики, нові шляхи розвитку. Нам треба бути готовими, ми не маємо права пручатися новому, а, навпаки, усвідомлювати, бо зобов’язані змінюватися разом зі світом.

Колись, ще у 2014 році, коли росіяни захопили Крим і розпочали бойові дії на Донеччині, знайомий угорський актор мені розповідав, як після Першої світової розсипалася Австро-Угорська імперія і частина її громадян-угорців опинилися у складі інших новоутворених держав. Угорщина, як він розповідав, втратила тоді 80 % своїх територій… Як бачимо, світові події постійно призводять до змін, які треба вивчати, які слід не лише вчасно передбачати, але й вживати слушних заходів, щоб людство не зазнавало непоправних втрат, рухалося далі й розвивалося. У людей планети Земля різні погляди, різне світосприйняття, але щось спільне для них повинно-таки залишатися, що забезпечує подальше їхнє гідне співіснування. Повторюю: це — система цінностей. Мені цікаво спілкуватися з такими особистостями, які можуть позитивно впливати на таку систему. Називаю їх моральними авторитетами. У кожній країні є такі авторитети.

— Не замислюючись, кого готові назвати зараз?

— Любомир Гузар, Василь Симоненко, Богдан Гаврилишин.

— Щодо панів, яких ви назвали, то цілком розумію і погоджуюсь. А ще хто?

— Найперше — поет і громадянин Ліна Костенко, яку вважаю першим номером серед моральних авторитетів. Вона «не носить політичної біжутерії» — саме цими словами Ліна Василівна відмовилася від звання Герой України і не побоялася сказати це президенту Ющенку. З нею вперше випало щастя познайомитися і спілкуватися на презентації збірки поезії Павла Тичини «Сонячні кларнети», яку за радянських часів не видавали друком. А ще згадаю у такому ряді керівника УНІАР (Українська незалежна інформагенція «Республіка») журналіста і борця за свободу слова в Україні Сергія Набоку. Це він ініціював видання інформаційного дайджесту, що став альтернативою державним новинам, і випускав на телеканалі ЮТАР «Новини УНІАР», які я вела колись. Він — член Гельсінської спілки, і був за ґратами як політв’язень у 1980–1983 рр.

…Кажучи про авторитетних українців, ловлю себе на думці, що вже по-іншому сприймаю те, чого навчали батьки. Бо тепер досвід більший, аніж був за нашої молодості чи за досвід наших батьків, хоча також там були свої плюси і мінуси. Але то були інші, радянські часи, то вже історичне минуле, і воно саме таке, яке ми запам’ятали і цінуємо. Вже й навіть по-різному, оскільки мешкаємо у різних країнах. Мої родичі, що живуть в Білорусі, по-своєму сприймають те, що відбувається в Україні, бо схоже, що їхнє сприйняття таке, яке було за часів СРСР. Спілкуючись, кажу, що вони тільки з часом зрозуміють наші події, наш Майдан. І ось цей час випробувань в Білорусі настав — там нині відбувається процес переосмислення і точиться боротьба за свої права. Відчуваю, що особисто мені було б важко жити у якійсь країні, де інша ментальність, де немає свободи і демократії. Давно мрію про одне — вільну, незалежну і дуже успішну країну для людей — мою Україну.

 

Записав Олег Махно

У повному викладі інтерв’ю надруковане у № 4 журналу «БІНТЕЛ», 2020 року.

 

Схожі публікації