Микола Голомша: «Це велике зло, коли державне керівництво використовувало прокуратуру, як елемент політичної розправи»

Перший заступник Генпрокурора (2014–2019 рр.), Заслужений юрист України, професор права

 

 

 

— Миколо Ярославовичу, чому в Україні прокурор йде у політику? І чому українські закони сприймаються як політичні умови, для дотримання яких законослухняному громадянинові необхідні надзвичайні зусилля?

— Для українського суспільства притаманна дія тих обмежень, які перейшли у спадок від колишніх радянських часів. Ми сьогодні не формуємо посадовця, як державну персону чи особистість. Ще зі шкільної лави навчений не йти у політику, він звужує свій світогляд до тих певних меж, які колись вже були встановлені для нашого суспільства, дотримується тих, що насильно запроваджувалися, правил. За такого стану справ немає можливості усвідомлювати усі проблеми, що виникають у країні, зокрема, верховенства права. Це зрозумів вже тоді, коли пішов у політику. Інакше кажучи, ти, як прокурор області чи як прокурор Генпрокуратури, вже стаєш складовою того, що називається політикою…

Людина, працюючи в державних органах, — чи то у прокуратурі, чи то у органах держбезпеки тощо, — вона обов’язково стикається з тим, що називається адміністративно-командним стилем управлінням, що було колись притаманним колишній державі сталінського часу. Але там є те, що ми назвали бюрократичним апаратом. Він повинен бути настільки формалізованим, щоб не міг помічати проблеми, які потрібно вирішувати.

— Цей бюрократичний апарат існував сам по собі?

— Щоб пояснити, що маю на увазі, то достатньо одного прикладу стосовно нашої Генеральної прокуратури, де не менше 40 % часу витрачається на обов’язкові відписки, складання відповідей на запити, що надходять тощо. Але ж не це повинно бути, м’яко кажучи, притаманним прокуратурі, завдання якої полягають зовсім у іншому! Щодо запитів, то вони надходять, наприклад, і з Офісу президента, і з ВР, і Кабінету міністрів, і з різних громадських об’єднань… І ось така адміністративно-командна підпорядкованість не дає можливості прокуророві ефективно працювати, належним чином виконувати свої обов’язки. Тож у підсумку ти, як прокурор, маєш можливість виконувати те, за що відповідаєш, то не більше, аніж відсотків на 20. Це не той принцип, за яким повинні працювати органи прокуратури.

— Службові досягнення будь-якого фахівця, прокурорського включно, безпосередньо залежать від того, де і як він набирався досвіду. Якщо він розпочинав свою кар’єру за фахом з найнижчих щаблів, «не перестрибував» їх, то набутий досвід стане справжнім фундаментом у його подальшій діяльності…

— Вважаю, що таке проходження службових щаблів — справа безальтернативна і правильна… Це й називалося школою професійної майстерності, яка існувала, як така… А що сьогодні? Більшість нових службовців, керівників з дипломами на руках про освіту зовсім безпорадні у своїй практичній діяльності.

— Але ж виправдовують тим, що дипломи про освіту — «червоні», отож і отримані знання гарантують учорашньому студентові успішну діяльність навіть на найвищих державних посадах…

— Погодьтесь, що якщо ви добре вивчили мову і правопис, то це зовсім не гарантує, що станете справжнім письменником… Мусимо визнати, що ми не лише втратили, що називається, «кадрову машину», ми втратили ще й можливість її вдосконалювати… У нас руйнується система забезпечення кадрами, а з нею — і перспектива будь-якого виробництва країни, а також і органів державного управління. Ви ж зі мною погодитеся, що так не повинно бути! В тому числі і з добором на прокурорські посади керівників чи управлінців, де повинні бути і старші, досвідчені, щонайменше третина таких, і не більше третини молоді, яка переймає від старших досвід.

Для цього в Україні повинен запрацювати інститут кримінології, який викриватиме причини корупції, умови, за яких вона виникає і завдяки яким вона проникає у владні структури, визначати ризики, декларувати ухвалення законів, що усувають причини і умови появи корупції.

— Слухаючи Вас, дозволю собі зауважити, що у мене менше претензій до того, хто навмисно намагається нам зашкодити. Бо зловмисник, так чи інакше, а розуміється на тому, що робить. У мене претензії до того, хто не усвідомлює своїх дій зовсім і не відрізняє шкоди від корисних справ. Чи можна такого призначати на держпосаду, обирати до парламенту? В разі потреби, їх жодним чином не переконаєш у шкідництві чи навіть вчиненні злочину. І тут не допоможуть «курси крою і шиття», де наших законотворців намагаються якось вишколити чи щось вкласти у їхні голови…

— Так, у вашому зауваженні все викладено логічно і заперечити щось важко.

— Тоді, чи не закономірно те, що нам нині доводиться пожинати плоди подій вісімдесятих років минулого сторіччя у СРСР, коли почали створювати ринок і руйнувати державну економіку?

— Таке закономірно не лише для колишнього СРСР, але й для всіх країн у світі. Радянська командно-адміністративна система не була життєспроможною, а з приходом Горбачова почалося її прискорене руйнування. І навіть законодавчо не можна було запобігти такому руйнуванню держави, аби що там не прагнули зробити тодішні можновладці. Це природний процес, з яким не змогло тоді впоратися командно-адміністративне керівництво. Наслідки ми відчуваємо і відчуватимемо ще довго, якщо зважати на наш складний час, який нам сьогодні випадає переживати…

Зауважу, що будь-яка територія — чи то район, чи область, чи край — не позбавленні кримінального впливу. Вважаю це хоч і неприємним, але таким собі природним явищем у суспільстві, бо у кожного з його членів є свої особливості, часом не зовсім для суспільства корисні, внаслідок чого і виникають ті проблеми, про які ми зараз говоримо, а люди, внаслідок своїх особливостей, приречені на те, що називається протиправною діяльністю. І причини — різні: психологічні, моральні, матеріальні тощо. Щодо СРСР, то там бракувало системності у вихованні людей для впливу на їхню свідомість. Тодішня система її ламала, і цьому ніхто не міг зарадити. І якщо людина до того ще й ненароком схибила і, як наслідок, потрапила до буцегарні, то там, як кажуть, була приречена проходити «кримінальні університети» і, у кінцевому рахунку, стати членом кримінального світу, інакше кажучи, злочинцем… І це — факт…

До речі, так відбувалося не лише в СРСР. У різних країнах світу виникали транснаціональні корпорації, діяльність їх була протизаконною, завдавала шкоди суспільствам багатьох країн.

Річ у тому, що завдання правоохоронних органів не просто боротися з кримінальними діями чи вчинками, а перш за все — запобігати їх…

— Держава, яка не в змозі впоратися зі злочинністю, керівником своїх правоохоронних органів призначала особу з чималим кримінальним досвідом з тим, щоб вона, знаючи цей «світ», знешкодила своїх «подільників», за що потім їй скасовували покарання? Здається, цей факт стосується Франції…

— Пам’ятаю цю історію, відоме і прізвище такого призначенця — Відок… У нас колись щось подібне було в Бердянську, у повоєнній Одесі, і у двадцятих роках минулого століття траплялося, коли правоохоронці працювали вкупі з такими відомими злочинцями, як Япончик, Котовський… Правоохоронні органи за всіх часів прагнули діяти не на шкоду суспільству, а щоб запобігти негативним суспільним явищам.

— Наскільки правильним є таке поняття, як перехідне правосуддя, про яке йдеться зараз стосовно неконтрольованих територій України? Чи є прецеденти у новій всесвітній історії людства? І чи це не така собі гарантія для тих, хто у 2014-му році виступив проти України?

— Відповім так: є деякі країни, до яких відноситься і Росія, яким подобається деструктивна робота з руйнації міжнародного права. Їм притаманні імперські амбіції і вони дуже тужать за своїм минулим, за втраченими територіями, а тому вдаються до таких процесів. А жага влади їх ватажків, таких осіб, до яких можна віднести і В. Путіна, — безмежна, можна казати, на рівні хвороби. Ось він вишукує різні способи, щоб якось задовольнити свої «капризи». Своєму суспільству він прагне подати себе таким собі царем-батечком, який дбає про свій народ. Щойно у такому суспільстві виникають об’єктивні негаразди, такий «батечко» починає відволікати увагу населення зовнішніми подіями, які, як правило, і сам «ініціює». Захоплення Криму подає, як надзвичайно важливу для росіян справу, тих же «росіян» починає боронити на Донеччині… А коли справа дійшла ще далі, наприклад, до Франції, то з’ясовується, що і там він присутній — допомагає «жовтим жилетам» виступати проти французького президента Е. Макрона. Там і російські «грушники», осівши у Альпах, коштами підігрівають «температуру виступів» європейців. І врешті-решт їх нав’язування товариськості виливається у таку собі співпрацю на політичному ринку, коли і Е. Макрон, і його німецька колега А. Меркель не проти підтримати російського президента у його намаганнях співпрацювати з Європою і демонструвати це росіянам, як досягнення їхнього «батечка».

І те, що стосується перехідного правосуддя, про яке ми зараз говоримо, безпосередньо можна вважати «похідним» логіки російського керівництва, яке вважає це пристойною пропозицією, а насправді — звичайним «кульбітом» для відволікання уваги росіян.

— На початку 2000-х у Генпрокуратурі України Ви займалися наглядом за дотриманням природоохоронного законодавства. Зараз поцікавлюсь лише одним: російські власники тих підприємств, що розташовані на українській території, відповідально ставилися до виконання наших законів зі збереження довкілля?

— Такі підприємці намагалися бути непомітними і діяли, зазвичай, через своїх підставних осіб. Але законодавство, так би мовити, проявляло себе досить потужно, і коли мене призначили на таку посаду, то моєю особою почали цікавитися, бо до того моменту у Києві я не працював. Мене «вивчали» упродовж місяця, протягом якого я вже розпорядився зупинити судноплавство, оскільки судновласники, не дотримуючись санітарних вимог, забруднювали Дніпро. Ми на катерах виявляли брудні стоки у ріку з заводів, інших виробництв, порушення чи нищення берегів і притягували винуватців до відповідальності. Зокрема, через недотримання заходів безпеки і недосконалість документації зупинили будівельні роботи метрограду. Тож така правоохоронна діяльність була принциповою і ефективною, оскільки тоді був загальний нагляд і прокурор міг вчасно реагувати на будь-які порушення, притягнути винуватців до дисциплінарної чи кримінальної відповідальності, внести подання з вимогою усунення порушень.

А сьогодні такий прокурорський нагляд — відсутній. У перехідних положеннях Конституції записано, що його можна відмінити тоді, коли функції нагляду візьмуть на себе відповідні органи. А органи їх ще не перейняли… Петро Олексійович Порошенко, який будучи держслужбовцем, став олігархом, і якого «тиснула» прокуратура за порушення закону, відомстив, ліквідувавши таку її функцію, як прокурорський нагляд. І навіть більше, урядові була дана команда припинити усілякі перевірки, внаслідок чого виник хаос, що не припиняється дотепер…

Вважаю великою помилкою допущення впливу наших т. зв. еліт на законодавство, на прокурорський нагляд. Це велике зло, коли державне керівництво використовувало прокуратуру, як елемент політичної розправи. Цим дискредитовано органи прокуратури.

— Чи є в Україні такі, хто це не лише усвідомлює, але й здатні щось змінити?

— Нам сьогодні потрібно вдосконалювати нашу політичну систему. Ось, наприклад, сьогодні наш президент не належить до жодної з гілок державної влади, не має щодо них жодних повноважень, а якщо і має якісь, то це щось на кшталт повноважень, які нагадують права першого секретаря компартії України. Президент призначає генерального прокурора, усіх силовиків і, не відповідаючи за них, керує ними усіма, при цьому ще й використовуючи репресивний апарат, як елемент свого впливу. Вважаю, що ми повинні невідкладно вдосконалити нашу парламентсько-президентську форму управління, за якої президент очолюватиме виконавчу гілку влади. У такому випадку ми виграємо, бо зліквідуємо цілу бюрократичну машину. Зважте, у 1992-му році у нас було 40,6 тисячі чиновників, а сьогодні їх приблизно 560 тисяч…

— Питання з огляду на воєнні дії: під час виконання бойових завдань військовослужбовець несе відповідальність за якесь порушення закону? Особливо, коли ще й ліквідовується воєнна прокуратура у той час, коли у країні триває війна.

— У цьому вбачаю великий прорахунок законодавчої влади, яка не ухвалила закон про колабораціонізм, як кажуть, не виставила певні маркери. А ліквідацію під час війни воєнної прокуратури вважаю злочином!..

Професійність необхідна усюди, а щодо війська — у першу чергу. Прокуратура військова — не виняток. Повторюю, перше, що не повинно втрачатися — це середовище…

— Можливо, військову прокуратуру також ліквідували завдяки «принципам»?

— Така, я б казав, бездумність породжує злочин перед державою. Ну як можна призначити на посаду генерального прокурора особу, у якої немає відповідної фахової освіти, вже не кажучи про досвід роботи?

Я закінчив судово-прокурорський факультет, і якщо б прийшов працювати до прокуратури без відповідного досвіду, то на мене дивились би, як на прибульця з іншої планети. Сьогодні вважають, що достатньо там мати якогось менеджера. А такий «менеджер» у судовій справі — це не просто згуба для суспільства, це — злочин…

До речі, ви згадували на початку про прокурора в політиці. Так от, все, що така особа у такому ранзі промовлятиме, не відповідатиме внутрішньопартійній дисципліні партії, яка створена лише для того, щоб взяти у свої руки державну владу.

— Це ж не може означати, що слід змиритися з таким станом справ, пустити їх на самоплин.

— Наші партійно-ідеологічні сили, які здатні брати на себе відповідальність за стан справ у країні, лише зароджуються. Ми живемо в олігархічно-корумпованому суспільстві, де, по один бік, панує олігархат, утворюється те, що називається мафією. У них є кошти, вони мають у владі своїх представників, контролюють правоохоронні органи, ЗМІ, якими «пудрять» мізки українців. По інший бік опинився народ, у якого геть нічого немає, навіть якихось прав.

— Але ж відомо, що олігархат не спроможний дбати ані про розвиток суспільства, ані про науку, ані про передове виробництво, що у кінцевому рахунку призводить до знищення не лише державності, а й усього суспільства!

— У олігархату немає справжньої ідеологічно-культурної спадщини, яка створюється протягом історичного існування суспільства. Зрощений на принципах «какая разница», олігархат ніколи не усвідомить справжньої ролі держави і народу, що у ній проживає. Скажіть-но, чи розуміють такі, яку роль відіграє мова, культура, історична спадщина?..

— Не даремно американці до своєї Силіконової долини нині запрошують вже не айтішників, а філософів, бо відчули гостру потребу в дослідженні подальшого розвитку суспільства, яке комп’ютер не в змозі виконати.

— Розумієте, наше продажне «дипломування» у вишах і призначення на посади двійочників прийшло до нас від росіян, а не від американців. Це і формує таку нашу кадрову «машину», про яку щойно згадував. Бо ж росіяни вправно користуються тим, що знають нашу ментальність, тому і підкидають нам «кадри», намагаються виставити нас в очах світу такими, якими є самі — продажними, безпринципними, такими, що не дотримуються даного слова. За час нашого багаторічного під ними існування втрачено чимало, і не лише того, що називається матеріальним.

— Ми ж нині бачимо, що українець завжди може деінде себе реалізувати, тільки не у себе вдома, де для цього немає можливості з багатьох відомих причин. Українця звинувачують у заробітчанстві, але невже це недолік, коли людина прагне заробити своєю працею, а не захопити чуже? Це також підтверджує Вашу правоту щодо думки про необхідність «ремонтувати нашу кадрову машину».

— У світі, коли беруть фахівця на роботу, то цікавляться тим, яких він потребує умов для реалізації своїх можливостей. У нас підходи зовсім протилежні і не мені зараз про це ще раз нагадувати…

Влада сьогодні повинна збагнути, що перша хвиля приватизації пройшла антиконституційно, коли стратегічними об’єктами народного господарства злочинно заволоділа партійна номенклатура. Та її представники не помітили, як самі під себе підклали бомбу сповільненої дії. Адже приватизація відбувалася з метою подрібнення монополій, а в результаті отримали ще більше їх зрощення. І якщо це не відповідає умовам договору, то держава має право все забрати. Якщо це на шкоду державі і її народові, то держава має право націоналізувати такі об’єкти. Це я кажу, як юрист.

Якщо сьогодні олігарх А. має 50 % валютної виручки країни, володіє 30-ма відсотками ВВП, то це ніщо інше, як загроза національній безпеці! Сьогодні нам потрібно відокремлювати владу від бізнесу, що для нас є завданням № 1.

— Мені здається, що Захід це добре бачить, розуміє і намагається допомогти нам, щоб ми це усвідомили і, відповідно, вживали належних заходів, на підставі законів.

— Захід очікує, коли у нас нарешті з’являться справжні лідери… Наше завдання — позбутися того закляття України, про яке казав ще у 1919 році Грушевський: «Україною керують ті, кому вона не потрібна».

Тож наше завдання в тому, щоб сформувати уряд, якому потрібна Україна як справжня держава, громадяни якої відчувають себе достойно. Щоб не було серед нас такого, який у зібраному у своєму іспанському маєтку колі спільників висловився, що «Украина — это не государство, это место для зарабатывания денег». Ми повинні відстоювати свої національні інтереси, не вестися на «посили» з білокам’яної, викорінювати колаборантів. Нині влада ніби демонструє, що прагне навести в країні лад. З моменту обрання президентом США Дж. Байдена влада намагається показати, що прагне змінити зовнішній і внутрішній курс нашої державної політики. Аби тільки це робилося насправді, а не імітувалося. Як це зробили з Харківськими угодами, що не відповідають нашій Конституції, тому і є злочинними, але їх намагаються виправдати ті, хто причетний до їх ухвалення. Та всі ці закиди розбиваються персоніфікацію, тобто відповідальністю тих, хто віддав за такі угоди свій голос. Це ж зрада батьківщини, бо всупереч Конституції надали право іноземцям бути присутніми у Криму. Квінтесенцією цього стало його захоплення у 2014 році.

— Про Ваш погляд на історію з «вагнерівцями»…

— Відкинув би політично-мотиваційну складову, яка має місце. Адже тут йдеться про команду колишнього президента і команду президента нинішнього. Коли чітко вбачається війна, воєнне протистояння, то слід все відкинути і професійно все з’ясувати. Не можна ігнорувати факт зради, якщо він мав місце. Є два злочини, за які завжди карають: вбивство і зрада батьківщини. Якщо президента обрав народ, то він не має права цей народ зраджувати. Бо у історію можна увійти, а можна вляпатися. То щоб не було такого вляпування, треба провести об’єктивне розслідування.

Але не так, як робилося з Революцією гідності, коли розслідування спотворювалося і перекручувалося, докази вилучалися. І все це нав’язували народові за допомогою ЗМІ.

— Така роль відведена ЗМІ у нашому суспільстві.

— В усьому світі працюють закони, за якими ЗМІ не можуть бути власністю олігархів. І нам потрібний такий закон, щоб олігарх не мав змоги впливати на суспільну свідомість. Він тому і олігарх, що має такі засоби впливу. Це ж вже політика, а її треба відділяти, щоб олігарх ставав просто власником крупного легального бізнесу і не міг втручатися у державні справи. Бо олігархат свідчить про появу мафії, яка руйнує державу як таку…

Записав Олег Махно

 

У повному викладі інтерв’ю надруковане у № 1 журналу «Бінтел», 2021 року

 

Схожі публікації