Протистояння центральної влади з місцевими елітами через призму гібридного протиборства

Віктор Петров

Конфлікт навколо запроваджених карантинних обмежень, що виник між керівництвом держави з одного боку і мером Черкас, підтриманим головами інших міст, — з іншого, привернув увагу практично всього українського суспільства. В даному контексті цікаво подивитися на таке протистояння центральної влади з місцевими елітами через призму гібридного протиборства.

Спробуємо розглянути цю не зовсім приємну ситуацію, акцентуючи увагу на наступних чинниках:

• чи можна стверджувати, що конфлікт виник і розвивається ситуативно/стихійно, чи у нього є як об’єктивне підґрунтя, так і ознаки штучного «розпалювання» для подальшого поширення?
• кого зі сторонніх (передусім — зовнішніх) «гравців» може цікавити саме такий перебіг подій? (Зазначимо, що про інтереси внутрішніх «гравців» вже написано достатньо, тому повторно розглядати їх детально немає сенсу).
• як антиукраїнські сили зможуть цим скористатися?

Отже, розпочнемо за порядком викладеного.

Незалежно від того, хто ініціював конфлікт, в його епіцентрі сконцентровані об’єктивні розбіжності сторін. Ці розбіжності учасники протистояння намагаються узгодити у комунікаційному супроводженні.

Безумовно, політики чи державні діячі можуть скористатися сучасними інформаційними технологіями, активно використовувати соціальні мережі для спілкування зі своїми цільовими аудиторіями. Але в умовах кризової ситуації, за реальної загрози для громадян така «розкіш» інколи може бути ризикованою. Замість того, щоб тверезо оцінити ситуацію, конструктивно, цивілізовано і непублічно вести діалог, сторони відразу почали застосовувати «важку артилерію», привселюдно погрожуючи одна одній. Даруйте, але хто з українських політиків у такій ситуації зможе утриматися від спокуси, щоб не набрати безкоштовних політичних дивідендів в очах виборців?

Слід поглянути на ситуацію з інших позицій, особливо очима зарубіжних геополітичних «гравців». Зараз цілком доступні так звані адаптивні стратегії і технології рефлексивного управління під час реалізації державою своїх, національних інтересів. Конфлікт через дії міської влади Черкас міг виникнути будь-якого штибу, навіть стихійний. Але як цим всім скористалися зацікавлені сторони? Вони, оперативно адаптуючи свої підходи до розвитку подій, намагаються завзято використовувати та модерувати власне самі події. Щоб в результаті зняти для себе «вершки» з ситуації, що було б неможливо за цивілізованих, конструктивних і професійних підходів основних сторін конфлікту.

З цього приводу пригадується виступ 2013 року авторитетного американського воєначальника і політичного діяча Джеймса Меттіса, який, зокрема, влучно зауважив: державним інституціям перед тим, як діяти, слід подумати, особливо коли йдеться про перехідний період у історії країни.

Важко сказати, чи думали завчасно безпосередні учасники цієї публічної дискусії, але, виходячи з подальшого розвитку подій, можна зауважити, що поширення викривленої інформації координувалося досить вправно, як і штучно модерувався в інформаційному просторі розвиток подій.

Безумовно, деяка відповідальність за такі деструктивні дії покладається на внутрішніх «гравців». З етичних міркувань не повторюватимемо досить поширені в ЗМІ тези щодо їхніх інтересів. Зауважимо, що дуже неприємно, коли на темі епідемії та інших нагальних проблемах пересічних громадян будь-хто намагається «наварити» політичні чи фінансові дивіденди: чи то політичні аутсайдери, які працюють над проектами реваншу; чи місцеві еліти, які вишукують «аргументи» для майбутніх місцевих виборів; чи навіть бізнес-структури, що успішно для себе послуговуються правилом «кому — криза, а кому — нові можливості»; чи ті ж структури сумнівного походження, що заробляють, «кришуванням» малих і середніх підприємців тощо. Незалежно від ступеню зовнішньої респектабельності, їм притаманне лише те, що вони переступили умовну «червону лінію» і, як наслідок такого вчинку, протиставили себе суспільству.

На превеликий жаль, є всі ознаки того, що й зовнішні сторони негативно використовують інформаційний привід. Передусім, це — Російська Федерація, зокрема, контрольовані нею антиукраїнські сили, що невтомно функціонують всередині нашої держави. Власне, їх так званий інструментарій достатньо відомий: технології з гібридного протиборства, серед яких та сама військова складова є лише однією з багатьох. Зарубіжні дослідники описують це явище як інтеграцію та комбінацію інструментів та складових «Hard Power», «Soft Power», «Sharp Power» та «Smart Power» (відповідно, «жорсткої», «м’якої», «гострої» та «розумної» сили). Зазначене посилюється використанням технологій адаптивного управління власними силами та рефлексивного управління діями супротивника.

Крім власне досягнення основної мети, на що спрямовуються дії Російської Федерації для дестабілізації суспільно-політичної обстановки в нашій країні, супротивник паралельно досягає низки допоміжних цілей. А саме:

• щодо українській аудиторії — просувається теза про необхідність розвивати потужні та максимально самодостатні регіони. Це може слугувати своєрідним трампліном до теми федералізації України, чим спрощується просування ідей про особливий статус для тимчасово окупованих територій;
• щодо російській аудиторії — крім «как плохо живется украинцам», актуалізується формування потреби в наявності «сильного та справедливого царя» за скрутних для Росії часів, який здатен врятувати державу від розповзання і розвалу;
• щодо зарубіжних аудиторій — просувається теза про «несостоявшееся государство», центральна влада якого неспроможна подбати під час епідемії про безпеку громадян.

Отже, загалом реалізується найбільш ефективний і досить відомий підхід в історії геополітичного протистояння: щонайбільше знищувати ворога його ж руками.

Зважаючи на поточну ситуацію, можна дійти певних висновків.

Перш за все, в кризових ситуаціях ніщо так не понижує шансів на успіх, як нерішучість у діях чи їх половинчастість. Безумовно, політики змушені лавірувати поміж різними цільовими аудиторіями і навіть загравати з суспільством. Але коли йдеться про життя людей і безпеку нації, то небезпека популізму і нефаховості зростає незрівнянно. Заходи держави в умовах протистояння кризам не повинні бути половинчастими. Саме для таких умов і передбачений Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану», коли органи влади отримують додаткові повноваження, а суспільство — інструмент, яким можна запобігти небезпечні і дестабілізуючі дії тих чи інших недоброзичливців. Якщо більш-менш правові норми обмежень існують лише в межах дії правового режиму надзвичайного стану — його слід було запроваджувати. Натомість ми стали свідками режиму ручного управління, що за відсутності системи стримувань та противаг в діяльності влади дає збій.

Нашим політикам з державними діячами, представникам органів влади всіх рівнів слід негайно опановувати мистецтво кризових комунікацій. Виборчі політичні дебати та публічний спіч під час вирування епідемії — вони різні за призначенням, формою чи змістом. Без усвідомлення таких досить простих істин можна забути про якусь успішну політичну кар’єру.

Хоч як не було б кумедно нагадувати зараз про таке поняття в українській політичній культурі, як соціальна відповідальність, але воно все ж існує. І якщо стосовно публічної політики у певної особи є амбіції, то їй слід обов’язково прогнозувати наслідки будь-яких своїх вчинків (включно з бездіяльністью), пам’ятати, що кожен публічний крок чи висловлювання мають своє значення і свою вагу.

Саме через те, що відсутній нормальний прогноз наслідків публічної і одночасно деструктивної дискусії навколо карантинних заходів в Черкасах, керівництво і пропагандисти Російської Федерації змогли безкоштовно отримати ідеологічні, дипломатичні і інформаційні дивіденди.