Німецько-українські відносини на початку ери після Меркель

Рекомендації для України та нового федерального уряду Німеччини

 

 

 

2021 рік, коли закінчилося довготривале виконання Ангелою Меркель обов’язків федерального канцлера, співпав з черговим загостренням політичних проблем у Німеччині та її європейських партнерів. Щодо того, як вони сприймають проблеми України (перш за все, політикум ФРН), то тут багато що залежить від деструктивної ролі Росії, яка, прагнучи залишитися у середовищі світових гравців, дестабілізує все, до чого вона торкається.

До цього непростого процесу долучилися чергові парламентські вибори в Німеччині. Наступним після А. Меркель федеральним канцлером став Олаф Шольц, лідер Соціал-демократичної партії Німеччини — переможниці виборних перегонів. Олаф Шольц (міністр фінансів у колишньому уряді Меркель) поки що уникає давати відповіді на гострі запитання стосовно німецько-українських відносин, чи про позицію Німеччини у справі реалізації проекту «Північний потік-2», що дісталася йому у спадок від Ангели Меркель — палкої прихильниці Росії та політики Путіна.

Щоправда, під час виборчої кампанії Олаф Шольц у своїх виступах жодного разу, на відміну від партнерів по коаліції, не згадував про можливу реальну загрозу для європейської енергетичної безпеки в разі запуску згаданого газогону, зокрема, і для національної безпеки України. Отож навряд чи у подальшому новий канцлер змінить свою політичну риторику, чи робитиме щось у зовнішньополітичному напрямі на користь України та інших країн ЄС, які вбачають у газогоні не економічні, а насамперед політичні чинники чи важелі впливу Росії. Об’єктами таких впливів і стануть, власне, сама Німеччина, інші країни ЄС та Україна.

* * * * *

Розташований у Берліні аналітичний центр «Фонд науки і політики» (SWP), який вивчає міжнародну політику та питання безпеки, нещодавно оприлюднив висновки свого дослідження стосовно розвитку німецько-українських відносин — «Німецько-українські відносини на початку ери після Меркель. Розчарування та роздратування накладаються на стратегічні проблеми».

Довідково:

Фонд науки і політики (Stiftung Wissenschaft und Politik, SWP) — незалежна наукова установа Німеччини. На основі своїх досліджень фонд консультує осіб, які ухвалюють політичні рішення, зокрема у сферах зовнішньої політики та політики безпеки, міжнародної та європейської політики.

Це один з найбільших аналітичних центрів в Європі. Фонд в основному консультує німецький Бундестаг і федеральний уряд, а також надає пропозиції особам, що приймають політичні рішення в інтересах Німеччини у таких міжнародних організаціях, як ЄС, НАТО та ООН.

…Україна завжди очікувала більшої підтримки своєї політики з боку Берліна і тепер остерігається, що новий німецький уряд знову сконцентрується на Росії…

У дослідженні SWP зазначається, що за свого останнього федерального уряду Німеччина стала найважливішим міжнародним партнером України після США. Незважаючи на це, українське керівництво завжди очікувало більшої підтримки своєї політики безпеки з боку Берліна і тепер остерігається, що новий федеральний уряд знову сконцентрується на Росії. Дружні до Росії сили в новій урядовій коаліції Німеччини можуть скористатися тим, що внутрішні українські реформи, яких вимагали Німеччина та ЄС, втратили інтенсивність за президентства Володимира Зеленського. Проте новий федеральний уряд має сприймати «українську кризу» насамперед під кутом зору інтересів німецької та європейської безпеки. Тому Берліну радять надати пріоритет розв’язанню «українського конфлікту» і більш активно долучатися до усунення безпекових проблем.

…Жоден з двох федеральних урядів Ангели Меркель не відстоював належним чином інтереси України…

Аналітичний центр SWP загалом позитивно оцінює баланс німецько-українських відносин, вбачаючи у цьому заслугу А. Меркель. Зокрема, у дослідженні вказується, що зміна уряду в Берліні та залишення А. Меркель посади канцлера є відчутним поворотним моментом у німецько-українських відносинах. Жоден з двох федеральних урядів на чолі з А. Меркель (2013–2017/2017–2021 рр.) не відстоював належним чином інтереси України. Однак після російської анексії Криму та розгортання конфлікту на сході України у 2014 році роль німецького уряду як провідного посередника та захисника українського суверенітету, ймовірно, була вирішальною у справі зупинки просування Росії на сході України. У складному процесі досягнення консенсусу в Європейській раді щодо запровадження санкцій (та їх продовження) стосовно Росії, у переговорах у Мінську про припинення вогню, у питанні направлення спеціальної місії спостерігачів від Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) до України або у справі надання міжнародної допомоги Києву — роль Німеччини, зокрема особиста ініціатива та активність канцлера, завжди був вирішальною. Таким чином Німеччина стала важливим джерелом з підтримки крихкої української державності та однією з тих держав, які підтримували цілі країни — налагодження євроатлантичних зв’язків та побудова консолідованої, демократично структурованої державності.

Особливо примітно, відзначає SWP, що федеральний уряд взявся за виконання цієї ролі у критичні 2014 та 2015 роки, попри опір провідних партнерів по соціал-демократичній коаліції Німеччини, деяких представників німецької економіки та громадськості. Незважаючи на очевидну агресію Москви, чимало спостерігачів засумнівалися у доречності традиційної східноєвропейської і, перш за все, російської політики Федеративної Республіки Німеччини. До того часу ця політика базувалася на моделі стабільного стратегічного («модернізаційного») партнерства з Москвою і ставилася до України, яку Росія завжди вважала «ближнім зарубіжжям», доброзичливо, але чітко структуровано.

…Хоча німецько-українські відносини якісно покращилася від 2014 року, зараз з’являється все більше ознак того, що вони зазнають серйозних випробувань…

Хоча німецько-українські відносини якісно покращилася від 2014 року, зараз з’являється все більше ознак того, що вони зазнають серйозних випробувань. Наразі у обох сторін є підстави для розчарування, критики та роздратування, головним чином через різні очікування. Крім того, ще конкретно не визначено, наскільки політика нового федерального уряду Німеччини щодо України буде стабільною. Аналітичний центр SWP визначає, під яким саме ракурсом українські політики та експерти сприймають Німеччину у цій критичній фазі, яка може стати переломною, і як німецькі політики сприймають те, що зараз відбувається в Україні.

 

Занепокоєність у Києві: чи не повертається німецька політика стосовно України до російського центризму?

…Німецька зовнішня політика не має якихось важелів для того, щоб змусити Росію послідовно виконувати Мінські домовленості…

В Україні довготривала позитивна картина двосторонніх відносин з Німеччиною почала погіршуватися перед виборами (2021 року) до Бундестагу. Зокрема, після «Нормандського» саміту в Парижі в грудні 2019 року ставало все більш очевидним, що німецька зовнішня політика, незважаючи на інтенсивні зусилля на дипломатичному рівні, не має якихось важелів для того, щоб змусити Росію послідовно виконувати Мінські домовленості щодо конфлікту на Донбасі. Гірким розчаруванням для Києва стала передусім німецько-американська угода щодо газогону «Північний потік-2» влітку 2021 року, яка розчистила політичний шлях для введення його в експлуатацію. Маючи значну міжнародну та внутрішню підтримку, українське керівництво до кінця намагалося запобігти завершенню цього будівництва або зробити його політично залежним.

…«Північний потік-2» є лише частиною всього того, через що Україна розчарувалася у федеральному уряді Німеччини…

Тим не менш, «Північний потік-2» є лише частиною всього того, через що Україна розчарувалася у федеральному уряді Німеччини. Зокрема, патріотично налаштована українська політична еліта завжди підсвідомо підозрювала, що німецька політика в регіоні після анексії Криму змінилася менш адекватно, ніж здавалося на перший погляд. Німеччина також могла б активніше агітувати за посилення санкцій стосовно Росії, за членство України в НАТО та ЄС, а також за постачання Україні зброї. З точки зору Києва, те, що цього не сталося, пояснюється головним чином тим, що Берлін намагався захищати свої інтереси у відносинах з Москвою, зокрема від того, що «український конфлікт» привніс у стосунки між Заходом і Росією. З цього приводу українське керівництво також критикує уряд Німеччини за те, що він свідомо розділяє свою подальшу українську політику на різні сфери (а отже, і на інституційні обов’язки), замість того, щоб застосовувати більш цілісний та менш амбівалентний підхід.

…Якщо новий німецький уряд беззастережно не підтримуватиме суверенітет України, то це може стати поштовхом для подальших експансіоністських планів Росії…

Стриманість, з якою президент Зеленський приймав у серпні ц. р. в Києві канцлерку Меркель, конкретність, з якою він пізніше вказував на роль США, як найважливішого безпекового партнера Києва, під час свого візиту до Вашингтона, або наступальна риторика українського посла в Берліні Андрія Мельника з нагоди вшанування річниці трагедії у Бабиному Яру (заявив, що Німеччина не визнає своєї історичної провини перед Україною і сказав, що українське населення з розумінням ставиться до німецьких репараційних виплат) — все це, однак, є лише частиною критики для усвідомлення нинішньої німецької політики. Вищезгадані посадовці висловлюють занепокоєння міжнародним балансом сил в «українському конфлікті», який напружено досягається з початку 2015 року, опорою якого є Німеччина та її відповідальна позиція, — вважає SWP. І більшість українських зовнішньополітичних діячів та експертів поділяють цю думку. Українське керівництво побоюється геополітичних наслідків політики Німеччини, яка за нового канцлера може більше розвернутися до Москви. Якщо новий німецький уряд беззастережно не підтримуватиме суверенітет України, про що побоюються в Києві, то це може стати поштовхом для подальших експансіоністських планів Росії.

…Берлін недооцінив масштабів російських підходів і неправильно зрозумів стратегічні цілі Кремля, які виходять далеко за межі контролю над Україною…

Українське сприйняття Німеччини наразі є продуктом того тиску, який Росія здійснює на Україну. Додатковими безпосередніми загрозами Україна вважає мілітаризацію Криму, блокування морських шляхів у Чорному та Азовському морях, поступову безпекову інтеграцію Білорусі та Росії та, не в останню чергу, російську газову політику. Берлін, на думку більшості українських політиків та експертів, недооцінив масштабів російських підходів і неправильно зрозумів стратегічні цілі Кремля, які виходять далеко за межі контролю над Україною.

 

Занепокоєність у Берліні: куди рухається президентство Зеленського?

…На погляд Берліна, деякі події в Україні викликають роздратування. Перш за все, це дуже критична зовнішньополітична риторика щодо європейських партнерів…

На погляд німецької сторони, деякі події в Україні викликають роздратування. Перш за все, це змінена і, насамперед, дуже критична зовнішньополітична риторика щодо європейських партнерів, до якої президент Зеленський вдається приблизно з кінця серпня ц. р., після урочистостей з нагоди 30-ї річниці незалежності України. Під час свого виступу в ООН у вересні ц. р. Зеленський назвав цю організацію «супергероєм на пенсії», а нещодавно закликав, з огляду на відсутність в України перспектив членства в євроатлантичній спільноті, до «більш зухвалої» зовнішньої політики. З точки зору Заходу, подібні заяви малореалістичні та невдячні. Зокрема, вимоги Києва щодо якнайшвидшого прийняття до ЄС і НАТО, що постійно лунають як мантра, сприймають в Берліні як відволікання від більш важливих поточних питань, зокрема, забезпечення ролі України у транзиті газу чи боротьби з корупцією, що розцінюється як помилковий менеджмент очікувань. Членство України в цих організаціях нереальне у середньостроковій перспективі. У цьому відношенні існує ризик, що доброзичливе заперечення, до якого зазвичай призводять такі прохання, викличе в українського населення розчарування. Як наслідок, політика реформ може втратити підтримку, що робить її реалізацію політичними елітами ще менш імовірною.

…Вимоги Києва щодо якнайшвидшого прийняття до ЄС і НАТО розцінюють у Берліні як помилковий менеджмент очікувань…

Проте, саме ці реформи, яких з усіх боків вимагає Захід, наразі не є пріоритетом для Києва. На відміну від часів Петра Порошенка, який принаймні в перші роки свого президентства включав реформаторів до складу уряду, наразі як в офісі Зеленського, так і у фракції «Слуги народу» домінують сили, що наполегливо відстоюють існуючий статус-кво. Інакше кажучи, той факт, що українські лідери хлопають один одного по спині перед міжнародними партнерами, різко контрастує з уповільненим процесом реформ, який у деяких секторах навіть зайшов у глухий кут. До негативних подій можна віднести, зокрема, затримку судової реформи, косметичну реформу потужної та непрозорої Служби безпеки (СБУ) та прокуратури, а також неефективність антикорупційної системи, яка давно дискредитована. Крім того, в офісі президента спостерігаються такі тривожні тенденції, як:

  • оминання ролі таких важливих конституційних інституцій, як парламент і суди, у спосіб модернізації Ради нацбезпеки, яка підпорядковується лише президентові. З початку року Зеленський все частіше за допомогою РНБОУ ухвалює важливі рішення і, як правило, без додаткової перевірки;
  • нехтування юридичними процедурами, зокрема, блокування телеканалів (112, NewsOne, ZIK), наближених до проросійського олігарха та депутата Верховної Ради Віктора Медведчука, що зроблено у лютому ц. р. без ухвали суду;
  • популістські політичні проєкти на кшталт нового «антиолігархічного закону», який зачіпає інтереси впливових українських олігархів. На думку експертів, лише президентові закон дозволяє визначати, хто «олігарх», а хто — ні.

Поки що завчасно визначити, чи утвердився тут «авторитарний популізм», на що вже вказують українські критики Зеленського. Однак мало що свідчить про те, що після двох років президентства Володимира Зеленського Україна змогла досягти значного прогресу на шляху до незворотного подолання вад існуючої політичної системи, яка, незважаючи на вільні вибори та активне громадянське суспільство, все ще має успадковані радянські рудименти, зокрема, такі як відсутність верховенства права, домінування олігархів та слабкі державні інститути влади.

Аналітичний центр SWP запитує, наскільки проблематичною для політики Німеччини в Україні є відсутність у Києві дієвих реформ і наявність авторитарних тенденцій? Європейські політики погоджуються, що лише успішні реформи, які консолідують державність і демократію, можуть допомогти Україні створити надійну «стійкість» до агресивних російських нападів. Однак часто вони недооцінюють, наскільки тривалими та локальними є ці реформаторські процеси і наскільки коштовними вони є для еліти. Крім того, малоймовірно, щоб Україні, навіть посиленій політично, інституційно та економічно, але не зміцненій у військовому плані, було до снаги змусити Кремль відмовитися від агресивного курсу.

Президент США Джо Байден визнає, що Києву важко боротися із вкоріненою корупцією. Проте, на відміну від Німеччини чи ЄС, Вашингтон не має жодних ілюзій щодо нестійкої безпекової ситуації в Україні чи щодо успіхів українських реформ. США з готовністю підтримують Київ у сфері політики безпеки, продовжують тиск на Росію і опосередковано забезпечують стратегічно важливе існування України. І навіть більше: важелі політики безпеки американців змушують українське керівництво знову і знову якщо не просувати реформи хоча б поетапно, то пропонувати нові реформаторські ініціативи.

 

Причини більш жорсткої політики нового федерального уряду Німеччини щодо України

…Формування нового федерального уряду Німеччини може швидко стати стрес-тестом для німецько-українських відносин…

Формування нового федерального уряду Німеччини може швидко стати стрес-тестом для німецько-українських відносин. Це важливий момент (critical juncture) у взаємовідносинах між країнами, який може змінити їх загальний характер. У будь-якому випадку, формування нового федерального уряду Німеччини є приводом для обох сторін більш уважно оцінити попередні здобутки та структурні проблеми їх партнерства, з яких може виникнути їх переоцінка. Наразі існують значні ризики для безпеки та регіональної політики Німеччини, пов’язані з двосторонніми відносинами з Україною:

  • Стратегічно невигідний. Конфлікт в Україні зробив Німеччину важливим регулюючим фактором на пострадянському просторі. Нинішній крихкий режим припинення вогню на сході України та стабільність лінії зіткнення і неокупованої України можна підтримувати лише завдяки нестійкому балансу сил, зважаючи на відверто ревізіоністську політику Росії. Ключову роль відіграє контртиск, створений Німеччиною та її партнерами з ЄС шляхом санкцій та через дипломатичні важелі, зокрема у «Нормандському» форматі.

Зміна уряду в Берліні та нинішні тертя в німецько-українських відносинах надають Москві потенційну стратегічну перевагу. Якщо новий федеральний уряд Німеччини, як і його попередник, залишиться пасивним у плані політики безпеки, інвестуватиме значно менше політичного капіталу у врегулювання «українського конфлікту» або тривалий час не зможе знайти чіткої власної лінії в цьому конфлікті, то Росія, ймовірно, посилить свій тиск, спрямований на дестабілізацію та контроль України.

  • Втрата статусу та впливу в Києві. Не зважаючи на те, що федеральний уряд Німеччини став для України від 2014 року важливим партнером, межі попередніх німецьких зобов’язань щодо Києва стають все більш очевидними. Формальні гарантії безпеки, значні поставки зброї в інтересах більш ефективного стримування російської агресії або запровадження місії ЄС зі стримування конфліктів — це червоні лінії в Берліні, які не можна перетинати. Натомість німецькі дипломати активно протестують, коли Україна вперше, як нещодавно, використовує безпілотники, щоб вивести з ладу важке озброєння сепаратистів. Однак для українського уряду загроза існуванню країни з боку Росії та сепаратистів явно стоїть на першому місці. У зв’язку з цим Німеччина та ЄС ризикують все більше бути сприйнятими українським керівництвом як іграшковий тигр, який живе в іншій реальності.

Україна не має багато варіантів партнерства, окрім США та ЄС. Якби Київ уникнув підтримки Брюсселя і Берліна, наприклад, налагодивши у перспективі співпрацю з Туреччиною, це було б визнанням провалу амбітної Спільної безпекової та оборонної політики ЄС (Common Security and Defence Policy). Крім того, чим менш серйозно до вас ставляться в Києві у безпекових питаннях, тим менше існує можливостей впливати на політику реформ в Україні.

  • Побічний збиток регіональної політики. В Україні, як ключовій серед країн «Східного партнерства», Євросоюз з його підходами до регіональної політики від 2013 року сприймається критично. З одного боку, ЄС все ще привабливіший за всі інші альтернативи, особливо в очах населення країн-партнерів, але з іншого боку, йому доводиться стикатися із зростаючою критикою на місцевому рівні.

Зараз ЄС не має ефективних стимулів для сталих змін і стратегічних підходів. Але перш за все, «Східне партнерство» виявилося занадто технократичним і негнучким, тому насправді нездатним допомогти зацікавленим країнам усувати нагальні практичні проблеми. Йдеться не лише про агресивну зовнішню політику Росії, а й про важливі інфраструктурні проєкти, в яких партнери, крім ЄС, наприклад, Китайська Народна Республіка, все частіше вважаються менш бюрократичними і політично вимогливими.

Погляд на країни, які орієнтовані на реформаторський і проєвропейський курс, зокрема Грузію, Молдову та Білорусь, як і раніше, переводиться насамперед на Україну, успіх чи невдача якої у стримуванні Росії та в її державотворенні вирішуватиме, в якому напрямку буде надалі розвиватися регіон — до ЄС чи Росії? З огляду на Київ, для Берліна на карту поставлено дві речі: інвестиції, зроблені до цього часу для зміцнення довіри та розширення впливу ЄС у його східному сусідстві, а також стабільність Центральної та Східної Європи з точки зору політики безпеки — традиційні середовища зовнішньої політики Німеччини.

 

Рекомендації новому федеральному уряду Німеччини: пріоритет — проблемам, від яких залежить безпека

…Після 2014 року Україна стала ключовим гравцем у зовнішній політиці Німеччини стосовно Східної та Центрально-Східної Європи…

Для нового федерального уряду німецько-українські відносини і, зокрема, конфлікт в Україні залишаться пріоритетом і тривалим викликом. На відміну від часів до 2014 року, Україна стала ключовим гравцем у зовнішній політиці Німеччини стосовно Східної та Центрально-Східної Європи. Про ризики і загрози йшлося вище. Але зміна влади в Німеччині також відкриває певні перспективи. Мандат нового федерального канцлера та участь у коаліційному уряді дружнього до України «зеленого» керівництва, відкритого до переосмислення зовнішньої політики, слід використати як можливість переглянути двосторонні відносини на основі наступних рекомендацій та розставити нові акценти:

  • Стратегічні дебати замість «звичних справ»: новому федеральному урядові Німеччини слід пам’ятати, що його попередникові за останні два роки майже не вдалося забезпечити реального прогресу, особливо у врегулюванні конфлікту на Донбасі. Тому гасло «Продовжуйте так і надалі» не є конструктивним варіантом для нового уряду. Необхідними орієнтирами стратегічних дебатів були б збереження власних інтересів Німеччини у відносинах із суверенними і політично та економічно стабільними країнами-сусідами по ЄС, а також перегляд ставлення у східному сусідстві до агресивних дій Росії.

В ЄС Німеччина також явно несе основну відповідальність за Україну. З огляду на «інтеграційну політику» Кремля на окупованих територіях, новому федеральному урядові слід перевірити, чи його нинішній підхід і стан форматів розв’язання конфлікту все ще відповідають перебігові конфлікту та які імпульси потрібні для формування більшої протидії Росії та тиску на неї. Зустрічі глав держав і урядів у «Нормандському» форматі або їх особиста прихильність безальтернативні, якщо мається на меті протидіяти повзучому розмиванню форматів і досягти стійкого прогресу, зокрема, у дотриманні режиму припинення вогню. Призначення для вирішення конфлікту Спеціального представника Євросоюзу (European Union Special Representatives, EUSR), який зможе чинити більший тиск на всіх учасників конфлікту, також забезпечить більшу стабільність.

  • Пріоритет безпекових питань: на сході України вирує війна, де гинуть люди тиждень за тижнем. Росія також свідомо підриває безпеку та економічну інфраструктуру України в інших регіонах, таких як Чорне та Азовське моря. У цих умовах не можна ставитися до цієї країни, як до будь-якої іншої у сусідньому регіоні. Федеральний уряд у співпраці зі своїми партнерами з ЄС також має підтримувати Україну безпосередньо з точки зору політики безпеки замість того, щоб покладатися виключно на технічну та фінансову підтримку процесів реформ, які покликані швидко підвищити стійкість країни до російської агресії.

У нинішніх підходах федерального уряду та ЄС, які стратегічно ґрунтуються на негативному ставленні європейців до військових засобів чи вигод від них, недооцінюється агресивність російських дій в Україні. Можливість й надалі успішно супроводжувати Україну на довгому шляху до демократичної спільноти зараз залежить насамперед від того, чи залишиться Україна суверенною державою. Тому безпека країни має бути на першому плані. Така форма підтримки не повинна суперечити ролі Німеччини як посередника в «українському конфлікті», але могла б, з огляду на нинішню динаміку цього асиметричного конфлікту, забезпечити більш серйозне ставлення російської сторони до Мінських домовленостей, які вона перестала б їх постійно зривати.

І навіть більше: якщо уряд Німеччини та партнери з ЄС бажають і надалі мати в своїх руках потужний важіль впливу для підтримки та прискорення процесів реформ в Україні, то їм також слід бути для Києва партнерами у політиці безпеки. Запровадження ефективної військової тренувальної місії, що є більш ніж символічною політикою і, до того ж, відповідає високому рівню готовності до співпраці з боку міністерства оборони України, постачання принаймні ненаступального озброєння або запровадження місії спостереження за морською акваторією, — такі напрями також мають бути варіантами дій для Німеччини та ЄС.

  • Чітке спілкування з Києвом: новий федеральний уряд не повинен бути дезорієнтованим нинішньою критичною риторикою Києва і має сприяти посиленню відчуття реальності у відносинах. Українському керівництву необхідно дати зрозуміти, що їхні вимоги щодо швидкого вступу до ЄС чи НАТО є контрпродуктивними. Особисту енергію та політичний капітал, що витрачається в цьому процесі, слід більше спрямовувати на окремі кроки та двосторонні проекти, які можуть посилити стійкість політики безпеки України в середньостроковій перспективі.

Сюди входять, зокрема, питання енергопостачання. Федеральний уряд повинен ще більш рішуче працювати над прискореною модернізацією української інфраструктури та над зменшенням залежності від російського транзиту та імпорту. На додаток до обіцяних німецьких внесків у «зелену енергетику», могли б допомогти швидко збільшити видобуток природного газу в країні і інвестиції в українську інфраструктуру.

Федеральний уряд Німеччини також повинен сприяти покращенню політичної та економічної інтеграції людей на неокупованому Донбасі. Це стосується також й ініціатив українського уряду та громадянського суспільства, які мають на меті зберегти відкритою перспективу реінтеграції окупованих територій. Новий федеральний уряд Німеччини повинен вимагати, насамперед від Росії, більшої прозорості лінії зіткнення для населення, а також активно супроводжувати та підтримувати реалізацію вже існуючих творчих ідей, зокрема, щодо економічного майбутнього міст на Донбасі, досі окупованого Росією.

 

Схожі публікації