Журнал «Бінтел» № 2, 2021 рік

Черговий номер журналу «Бінтел»

 

 

 

 

Однією з останніх статей Віктора Гвоздя, який тривалий час очолював Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень «Борисфен Інтел», відкривається черговий номер журналу геополітичної аналітики «Бінтел». Її заголовок — «Україна в епіцентрі протистояння Росії та Заходу» — чітко окреслює тему, що зрештою ніби продовжує всі попередні статті автора, які з’являлися на журнальних сторінках протягом шести років і знаменували те, чим він професійно так чи інакше займався все своє свідоме життя: відстоюванням права Батьківщини на незалежність. Цього разу автор, спостерігаючи і аналізуючи останні події на Європейському ТВД, почав визначати їх геополітичні причини, зокрема й те, як Україні вкотре у своїй історії випало перебувати між двома потужними угрупованнями, що знову зійшлися в протистоянні одне з одним, як це було, наприклад, за часів холодної війни.

Автор пише: «Як і у 1950–1980-х роках, сторони нарощують свій військовий потенціал, розгортають угруповання військ не лише на Європейському ТВД, демонструючи свою міць. Втім, напад Росії на Україну у 2014 році можна вважати лише каталізатором такого процесу, започаткованого Москвою ще на початку 2000-х років… Після того, як у Росії в той час стабілізувалася економічна і політична ситуація, а також в основному була розв’язана чеченська проблема, президент В. Путін почав посилювати як на пострадянському просторі, так і у відносинах із Заходом жорсткість російської політики». І далі описує, як російське керівництво намагається консолідувати російське суспільство, для чого застосовує різноманітні гібридні методи впливу на країни, що утворилися на теренах колишнього СРСР, з якою метою відновлює оперативну і бойову підготовку ЗС РФ і кого у Кремлі нині вважають своїми ворогами, погрожуючи вжити не лише звичайну, а й ядерну зброю.

Зрозуміло, що на такі «запити» російського керівництва Європа і світ змушені реагувати. Серед іншого автор вказує на розгортання США/НАТО повноцінних бойових з’єднань та об’єднань сухопутних військ, які стануть основою першого ешелону їх оборони на Європейському ТВД. Зокрема, у 2020 році в Польщі з’явилися командні структури та окремі бойові частини 5-го армійського корпусу ЗС США, який у період холодної війни базувався у ФРН. В цей же час відновлюється і 2-й флот ВМС США, призначений для дій в Атлантиці (в тому числі — для забезпечення передислокації американських військ до Європи). Замість принципу у міжнародних відносинах «сили права», констатує В. Гвоздь, сьогодні з’явився і остаточно закріпився інший принцип — «права сили». За традицією В. Гвоздь подає детальний перелік військових сил і засобів обох сторін — Заходу і Росії — що можуть незабаром зважитися на гаряче протистояння, яке може стати визначальним у найгіршому розумінні цього слова.

«Німецька геополітична думка та німецька практична геополітика: історична взаємопов’язаність та сучасні реалії» — такий заголовок статті професора Мирослава Дністрянського, що за традицією розміщена в черговому номері і знову ж таки відповідає темі геополітичній порядку в Європі, зокрема в Німеччині, «народ якої відзначався на той час уже порівняно високим рівнем етнонаціональної свідомості та соціально-культурного розвитку, але переживав період політичної роздробленості». Зрозуміло, що біля витоків тодішньої геополітики в Німеччині стояли поважні особистості. Їм і випало досліджувати та узагальнювати поточні події, оприлюднювати свої висновки, заперечувати чи підтверджувати їх, і все — в ім’я прийдешніх поколінь, яким доводилося формувати німецьку націю. Це такі, як філософ і письменник Й.-Г. Гердер (1744–1803), який, «наголошуючи на єдності мови як основного об’єктивного чинника етнонаціональної єдності (на той час для територіально-політично роз’єднаної Німеччини це було особливо важливо)… розглядав націю як природний орган людства, а державу — як штучний витвір»; німецькі філософи Й. Г. Фіхте (1762–1814) та Г. Гегель (1770–1831). Перший «акцентував увагу на необхідності морально-духовного піднесення німецької нації як передумови соціально-політичного розвитку», а другий, зокрема, «висловив суперечливу ідею про те, що народи, які не зуміли створити національних держав, є неісторичними»; економіст Ф. Ліст (1789–1846), ідеї якого є не менш важливими і в сучасних геоекономічних і геополітичних умовах з огляду на порушення балансів у взаєминах національних економік та різних глобальних економічних структур; німецький біолог та географ Ф. Ратцель (1844–1904), який «геополітичні проблеми розглядав у контексті політичної географії… а держави — як біологічні організми, що мають певні цикли розвитку і потребують розширення свого життєвого простору»; Р. Челлен (1864–1922), який застосував термін «геополітика» і подав її складові, лідер німецьких інтелектуалів, Ф. Науманн (1860–1919), якому імпонували ідеї територіально-політичної реорганізації Центрально-Східної Європи під загальною назвою «Середня Європа» тощо.

Окрему увагу автор М. Дністрянський приділяє поглядам політичного публіциста П. Рорбаха (1869–1956), який послідовно відстоював українські політичні інтереси на міжнародній арені, соціологу М. Веберу (1864–1920), який наголошував на соціально-культурній відрубності України від Росії, принциповому несприйнятті українського політичного самовизначення навіть з боку «найпослідовніших російських демократів».

Читач також зможе ознайомитися з поглядами автора німецької геополітичної доктрини К. Гаусгофера (1869–1946), що «були до певної міри дороговказами експансіоністської політики гітлерівського режиму».

Щодо висновків М. Дністрянського у його статті, то їх варто уважно прочитати безпосередньо, оскільки автор, за своєю традицією, послідовно викладає процес розвитку геополітичних напрямів, демонструючи одночасно їх і причини, і логіку, і наслідки, які нині, якщо можна так висловитися, пожинають суспільства багатьох держав Європи.

Останнім за порядком для цього номеру був матеріал кандидата історичних наук Олексія Воловича «Виборча епопея в Ізраїлі. Кінець епохи Нетаньягу?» Підсумки цього виборчого процесу підбивалися практично у червні, тому і з випуском журналу «Бінтел» довелося відкласти, щоб їх узагальнити. Автор не просто фіксує сам факт виборів. Він більш широко подає їх картину, розповідає про політичні процеси, що їх супроводжують, навіть пояснює причину тих чи інших вчинків головних політичних державників і їхні погляди на геополітику Ізраїлю. «Внутрішньополітичні процеси в Ізраїлі ніколи не вирізнялися особливою стабільністю, однак період 2019–2021 років характеризується винятково гострою політичною турбулентністю: чотири рази поспіль відбувалися позачергові вибори до парламенту — у квітні 2019 року, у вересні 2019 року, в березні 2020 року і в березні 2021 року. Непомірні амбіції ізраїльських політиків чимало вартують ізраїльським платникам податків — приблизно 3 млрд шекелів (близько 1 млрд дол.) за кожні вибори. Головна підсумкова подія цього тривалого і драматичного виборчого процесу — відставка 13 червня ц. р. харизматичного прем’єр-міністра Беньяміна Нетаньягу, який обіймав пост глави ізраїльського уряду останні 12 років, а загалом — аж 15 років, що стало рекордом в 73-річній історії Держави Ізраїль», — так розпочинає свою розлогу статтю автор, що, без сумніву, зможе привернути увагу не лише вузькопрофільних фахівців.

Наші читачі добре знайомі з попередніми публікаціями нашого постійного автора професора Ігоря Дацківа. В основному у його статтях йшлося про надзвичайно важливий, а тому і цікавий період української історії — налагодження дипломатичних відносин Української держави періоду початку минулого століття. Цього разу І. Дацків продовжує цю тему, подаючи на розсуд читачів нову роботу «Статус і функції української зовнішньополітичної служби у період Директорії УНР», написану у співавторстві з кандидатом історичних наук Мар’яною Полич. Йдеться у статті, зокрема, про популяризацію української справи в Європі, яку випадало виконувати українському посольству в Австрії, Туреччині, Румунії, Швейцарії, Греції, Швеції, Норвегії, Данії, Голландії, Фінляндії, Бельгії, Угорщині, Чехословаччині, Польщі, Королівстві сербів, хорватів і словенців (з 1929 року — Югославії) Грузії, Вірменії, Азербайджані, Балтійських країнах. До речі, невизнаній на той час Білорусії українська дипломатія допомагала порозумітися з Польщею, «…яка наполягала на федерації Білорусі з Литвою». Автори цієї статті також порушують тему ролі, яку випало відігравати українській військовій дипломатії. Військові аташе, що входили до складу багатьох дипломатичних представництв, займалися питаннями збору інформації про стан збройних сил країн акредитації та інших держав у перспективі укладання військових союзів з ними, можливості допомоги Армії УНР у збройній боротьбі за незалежність України. Як бачимо, сучасних наших військових дипломатів можна вважати повноправними послідовниками тих своїх українських колег, яким випало відстоювати українську державу сто років тому.

Про геополітичну ситуацію в регіоні Близького Сходу, що визначається протистоянням за лінією Ізраїль — Іран, пише у своїй роботі Олександра Ковальова, стажистка відділу Близького Сходу МЗС України. Актуальність цієї теми більш ніж очевидна, і можна лише вітати підходи авторки до висвітлення поточних подій, зокрема те, як вона їх подає в історичному і сучасному аспекті. Статтю розміщено в журналі під заголовком «Іран у регіональній політиці Держави Ізраїль».

Олег УруськийПід рубрикою «В гостях у «Бінтел» цього разу в інтерв’ю на наші запитання погодився відповісти віце-прем’єр-міністр України — міністр із питань стратегічних галузей промисловості України Олег Уруський. З цим інтерв’ю «Ми ще цікаві іноземним партнерами, адже наша наукова та матеріально-технічна база досі залишається однією з найпотужніших у світі» можна ознайомитися на сайті Центру «Борисфен Інтел», де такі матеріали ми розміщуємо, як правило, у скороченому варіанті.

Олег Махно, головний редактор журналу

 

 

 

 

Журнал видається українською та англійською мовами, матеріали не дублюються на сайті Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел».

Придбати журнал в електронному вигляді
можна на нашому веб-сайті.

 

Схожі публікації