Мирослав Дністрянський
доктор географічних наук, професор
Поряд із безпосередніми воєнними діями, агресія Росії проти України поєднується з намірами спровокувати чи підштовхнути воєнно-політичні конфлікти у різних частинах світу, які могли б відволікти увагу від України. Великих зусиль докладає держава-агресор також і для того, щоб заблокувати взаємини із сусідніми державами, підтримуючи діяльність різних антиукраїнських політичних сил у Польщі, Угорщині, Словаччині, Румунії. Але у всіх цих відношеннях найскладнішою є ситуація в Молдові, яка російськими й радянськими режимами завжди цинічно розглядалася і як «територіальний ресурс» у процесі розширення імперії, і як плацдарм для реалізації своїх інтересів у Центральній та Південно-Східній Європі.
З огляду на збереження російських позицій у політичній, економічній та соціально-культурній сферах, а також наявність непідконтрольного молдовській владі самопроголошеного проросійського утворення — Придністровської Молдавської Республіки, Молдова, на думку кремлівських геополітиків, є однією з найслабших ланок у ланцюгу суверенних пострадянських держав, але водночас стратегічно важливою, тому її можна і необхідно тримати у полі зору своїх впливів. Задля цього Москва докладала і докладає величезних зусиль та вкладає чималі кошти у просування проросійських політиків в Молдові й дискредитацію антиросійських політичних середовищ, ускладнюючи внутрішньополітичну ситуацію у цій державі.
Дивує, що такі небезпеки від російського втручання не помічають в ЄС і у сусідній Румунії, зокрема, намагаючись надати певну підтримку цій державі, але цілком очевидно, що таких зусиль недостатньо. Тому, на сьогодні Молдова перетворюється у складний геополітичний вузол, розв’язання якого може суттєво вплинути не лише на подальшу долю цієї країни, але й на розвиток ситуації в Україні, Росії, а також і у Центрально-Східній Європі загалом.
Для визначення можливих варіантів подальшого політичного розвитку Молдови важливо розкрити її сукупний геополітичний образ, розглядаючи його, як поєднання найсуттєвіших історичних, етнокультурних, релігійних, економічних, регіонально-політичних ознак, які визначають потенціал та місце цієї держави у територіально-політичній організації сучасного світу.
З ретроспективного погляду очевидно, що ця держава має давні історично-політичні традиції, адже незалежне Молдавське князівство впродовж тривалого часу (XIV–XIX ст.) існувало як самостійним, так і певною мірою залежним суб’єктом територіально-політичних відносин у Східній Європі. Але з іншого боку, і та частина Молдови, що в ХІХ ст. об’єдналася з Валахією в єдину державу, і та, що увійшла до складу Російської імперії, у процесі подальшого національно-політичного руху відмовилися від збереження політичної ідентичності Молдови та однозначно стали на позиції єдиної румунської нації і єдиної держави Румунія. Для цього були деякі об’єктивні передумови, бо мови корінного населення Валахії та Молдови були практично тотожні, що забезпечило і створення нової модерної румунської літератури та культури загалом.
Молдавське князівство в часи правління Штефана чел Маре (бл. 1500 р.).
Джерело: https://www.ukrinform.ua/
Водночас очевидно, що молдовська етнічність з огляду на особливості формування, насамперед слов’янські впливи, все ж певною мірою відрізнялася від валаської. Про це треба було пам’ятати, а тому, коли з’явилася нагода проголосити самостійну державу на основі Молдавської РСР у процесі розпаду СРСР, то як варіант логічно було б розробити і концепцію нової молдовської державності. Це було актуально і з огляду на неоднорідний етнічний склад колишньої Молдавської РСР. Але більшість лідерів молдовських національно-патріотичних сил на перших порах однозначно визначилися щодо безальтернативності об’єднання з Румунією, що було у багатьох випадках негативно сприйнято не лише представниками етнічних меншин, але й етнічними молдованами. З огляду на недостатню підтримку, позиції «уніоністів» у подальшому послабилися, хоча питання інтеграції Молдови до складу Румунії залишається на порядку денному.
 |
| Основні етнічні групи населення Молдови (1991 р.). Джерело: https://uk.wikipedia.org/ |
Отже, на момент проголошення незалежності Молдови у 1991 році одна частина етнічних молдован ідентифікувала себе як молдовани, інша, значно менша, — як румуни. Їхня сумарна частка в республіці становила близько 65 %. Доволі значними були частки етнічних українців (близько 14 %), етнічних росіян (близько 13 %), етнічних болгар (2 %) та невеликого корінного тюркомовного народу — гагаузів (близько 4 %). Важливо, що етнічні меншини у деяких районах становили більшість, насамперед у Придністров’ї та на півдні Молдови, в Гагаузії. Через різні об’єктивні та суб’єктивні передумови їхнє ставлення до ідеї єдності Молдови з Румунією, тобто до ідеї Великої Румунії, було негативним.
Основною територіально-політичною проблемою Молдови уже понад 30 років є наявність непідконтрольної державі самопроголошеної Придністровської молдавської республіки («ПМР»), яка має порівняно значний демографічний потенціал (близько 500 тис. осіб) й певні транспортно-логістичні й економічні переваги. Її утворення інспірував ще у 1990 році союзний центр з метою недопущення виходу Молдови зі складу СРСР. І як тільки Молдова 1991 року проголосила державний суверенітет, то відразу за командою з Москви свою незалежність від Молдови проголосило й Придністров’я. Такий розвиток подій засвідчив, що створення самопроголошених республік стане одним з інструментів неоколоніальної політики Росії на пострадянському просторі. Оскільки Придністров’я впродовж тривалого часу розвивалося у співпраці з іншими українськими землями і лише у 1940 році увійшло до складу окремої Молдавської РСР, а етнічні молдовани становили тут меншість, то ідея виходу Придністров’я зі складу Молдови була схвально сприйнята більшістю населення цього регіону.
 |
| «Придністровська молдавська республіка» («ПМР»). Джерело: https://topwar.ru/ |
Спроба Молдови силовим способом інтегрувати Придністров’я вилилася у 1992 році у збройний конфлікт між силовими структурами Молдови та різними військовими підрозділами, що виступили на боці самопроголошеної Придністровської молдавської республіки, жертвами якого стали з двох боків понад 1200 осіб. Вирішальне значення у ході конфлікту мала участь на боці Придністров’я регулярних російських військових частин, дислокованих у Придністров’ї, що змусило Молдову підписати мирну угоду, визнавши широку автономію придністровського регіону і його право самостійно вирішувати свою долю у випадку рішення Молдови щодо інтеграції з Румунією.
Надалі Придністров’я розвивалося як цілковито підпорядкована Москві невизнана квазідержава, виконуючи функцію постійного тиску на зовнішню й внутрішню політику Молдови, ускладнивши також процеси делімітації та демаркації українсько-молдовського кордону та режим його функціонування. Окрім того, присутність російських військ у Придністров’ї було постійним джерелом загрози і для Молдови, і певною мірою для України. Тобто, і на сьогодні Придністров’я залишається цілковито залежним від Росії утворенням з непередбачуваною політичною поведінкою.
Ще одним важелем впливу на політику Молдови на перших порах її незалежності став розвиток подій в Гагаузії — південному регіоні Молдови з центром у м. Комрат, де більшістю населення є представники гагаузької етнічної групи. Тут Москва також на початку 90-х років ХХ ст. спробувала використати вже апробований підхід щодо створення самопроголошених республік. Але, у процесі складних узгоджень з центральною молдовською владою та з огляду на порівняно невеликий демографічний потенціал (близько 150 тис. осіб), гагаузькі політичні організації все ж відмовилися від ідеї незалежності та погодилися на автономний статус цього регіону. Водночас і в політичному та економічному житті Гагаузії, і в її культурно-освітній сфері провідні позиції тривалий час зберігала не Молдова, а Росія.
Гагаузія або Ґаґаузія — автономне територіальне утворення на півдні Молдови.
Джерело: https://uk.m.wikipedia.org/
Чи не найслабшим місцем у державно-політичному розвитку незалежної Молдови, як зрештою і більшості інших пострадянських держав, була економіка. Будучи аграрною країною з вкрай обмеженими мінеральними ресурсами, Молдова з самого початку зіткнулася з багатьма економічними проблемами у процесі переходу від командно-адміністративної системи до ринкової економіки (економічний спад, скорочення робочих місць, інфляція та ін.). Оскільки і до проголошення незалежності в Молдові був високий рівень прихованого безробіття, то у нових економічних умовах її реальністю стало масове безробіття, яке з початком 90-х років ХХ ст. охопило більшу частину працездатного населення. Внаслідок цього численні потоки молдовських трудових мігрантів прямували на заробітки в Росію, формуючи у результаті середовище геополітично орієнтованих на Росію людей.
Ще більше Москва зуміла прив’язати до своїх інтересів значну частину молдовського компрадорського бізнесу, який почав активно фінансувати проросійських політиків та політичні сили. Дієвим важелем геополітичного тиску Росії на Молдову також став енергетичний шантаж щодо постачання газу, насамперед його вартості. Поступки з російського боку стосовно ціни на газ завжди поєднувалися з певних політичними вимогами.
Не сприяє консолідації та зміцненню молдовського суспільства ситуація в релігійно-конфесійній сфері. Незважаючи на те, що Молдова є переважно релігійно однорідною державою (понад 90 % населення — православні християни), суттєву проблему, подібно як і в Україні, становить церковно-конфесійна організація, насамперед підпорядкованість церковних інституцій. Це пов’язано з тим, що найбільша в державі конфесія, Православна церква Молдови, і надалі входить до структури Російської православної церкви, продовжуючи безпосередньо чи опосередковано здійснювати русифікацію та проводити проросійську агітацію серед віруючих. В останні роки все більше і більше віруючих цієї церкви переходять до Бессарабської митрополії Румунської православної церкви, яка твердо стоїть на уніоністських позиціях, що не сприймається значною частиною молдован. У таких умовах конструктивною могла б бути ідея Молдовської автокефальної церкви, враховуючи, наприклад, той факт, що окрема Молдавська митрополія мала давні історичні традиції.
Отже, поєднання всіх важелів геополітичного тиску Росії на Молдову (підбурювання етнічних меншин, конструювання самопроголошених політичних утворень, економічний шантаж та підкуп) відобразилось і у співвідношеннях політичних сил Молдови, тенденціях їхньої трансформації, у формуванні керівництва Молдови та її зовнішньої політики. Спочатку Москва у незалежній Молдові, як і в Україні та деяких інших пострадянських державах, для створення середовища своїх впливів робила ставку на комуністичну партію, паралельно працюючи над розколом найбільшої національно-демократичної сили — «Народного фронту Молдови». Це призвело до того, що вже 1997 року президентом Молдови став представник колишньої комуністичної номенклатури Петро Лучинський, який проте не виправдав усіх сподівань Кремля, тому, коли у результаті трансформаційної кризи рівень життя населення суттєво знизився, то на фоні різних політичних спекуляцій та демагогічних обіцянок президентом Молдови у 2001 році став керівник комуністичної партії Володимир Воронін. Але, відбувши два президентських терміни, він так і не зміг ані вирішити соціально-економічні проблеми країни, ані хоча б трохи просунутися на шляху інтеграції до складу Молдови Придністров’я. Тому позиції комуністів в цій державі певною мірою похитнулися і до керівництва парламентом прийшли прихильники прозахідної геополітичної орієнтації з «Альянсу за європейську інтеграцію».
 |
 |
| Петро Лучинський | Володимир Воронін |
Однак Молдову на початку другого десятиліття ХХІ ст. охопили різні фінансові та корупційні скандали, які засвідчили кризу політичного істеблішменту загалом. В таких умовах до влади в Молдові у 2016 році прийшов відверто проросійський політик Ігор Додон, який почав згортати практично всі програми співпраці Молдови та ЄС і НАТО. Ба більше, на догоду Росії він навіть зробив низку цинічних антиукраїнських заяв, зокрема, про нібито законність окупації Росією Криму. Така політична позиція Додона викликала обурення національно-державницьких середовищ у Молдові та різке невдоволення на Заході. Це сприяло новій консолідації прозахідних політичних сил, що в результаті забезпечило перемогу на президентських виборах 2020 року їхньому кандидату — Майї Санду. Новий президент Молдови уже заявила про намір відійти від нейтрального статусу, а після широкомасштабної агресії Росії проти України ініціювала подачу заявки Молдови щодо вступу в ЄС. Вона відмовилася від радикальних уніоністських поглядів, зайняла тверду позицію щодо всебічної підтримки України, у тому числі і транспортно-логістичної, обмеження російської пропаганди в державі, посилила вимоги щодо виведення російських військ з Придністров’я.
Але такі дії нового молдовського керівництва викликали не лише обурення з боку Москви, але й гостру реакцію-відповідь з метою дестабілізації політичної ситуації в державі. Російські політичні провокації ще більше активізувалися в ході російсько-української війни. Про це свідчить і той факт, що молдовська тематика в інтерпретації російських пропагандистів завжди займає одне з центральних місць в російських засобах масової інформації. Актуальність сучасного молдовського контексту зовнішньої політики Росії найбільше зумовлена прагненням зберегти так звану Придністровську молдавську республіку, як важливий плацдарм проросійських впливів, у тому числі і військову присутність, яка є безпосередньою загрозою і для Молдови, і для України. Причому в кремлівському плані максимального розширення російської імперії Придністров’я, разом з Півднем України та Молдовою, мало увійти до її складу.
 |
 |
 |
| Майя Санду | Ігор Додон | Ілан Шор |
У процесі сучасного всебічного геополітичного тиску Росії на Молдову знову було використано всі засоби, зокрема, вуличні протести, організовані безпосередньо російською агентурою — партією проросійського авантюриста Ілана Шора, і різні акції непокори на території Гагаузії, і знову ж таки — газовий шантаж. Величезні кошти Росія виділила на те, щоб досягти бажаного на останніх місцевих виборах. І хоча її стратегічні цілі не стали реальністю, окремих локальних успіхів все ж домоглася.
Складна внутрішньополітична ситуація в Молдові зумовлена, насамперед, провокаціями проросійських сил, а відтак потребує значної міжнародної підтримки цієї держави, передусім з боку ЄС. І не лише економічної, але й військової, тобто фактично створення нових збройних сил Молдови. Але, якщо в Україні є розуміння загроз, які постали перед Молдовою у контексті широкого і всебічного російського реваншу, то цього ще недостатньо помічають на Заході і, зокрема, в Румунії, не вживаючи адекватних міжнародно-дипломатичних та економічних кроків щодо протидії російській експансії, виведення російських військ з Придністров’я.
Весь текст статті – у журналі геополітичної аналітики «Бінтел»
