Росія сп’яніла від війни, як від наркотика

У діях кремлівських еліт виражається ірраціональність або раціональність, відмінна від західної

Defence24.pl, Польща

«Не можна сумніватися, що війна може бути своєрідним наркотиком для держав, особливо недемократичних, таких як сучасна Росія, яка продовжує агресію проти України», — так розпочинається стаття польського аналітика Яцека Марціна Раубо на популярному сайті Defence24. І відразу ж автор вважає за доречне застерегти, що про це завжди треба пам’ятати, особливо коли розглядаються можливі сценарії російської (і не лише російської) політики щодо Заходу. Адже, як вважає аналітик, наразі є низка аналізів, у яких стверджується, що Росія не зможе досягти бажаного своєю агресію проти країн НАТО. Це пояснюється виробничими потужностями російської промисловості, значним зменшенням пострадянських матеріально-технічних запасів, а також величезними людськими втратами — убитими та пораненими — під час агресії проти України. Ясна річ, що все це відбувається у контексті підвищення обороноздатності країн НАТО, і одночасно всієї динаміки діяльності у сфері стримування та оборони.

Проте всі такі підходи мають припускати ірраціональність або раціональність, відмінну від західної, що в кінцевому підсумку виражається в діях кремлівських еліт. І, на жаль, у підсумку це може призвести до рішення спровокувати кризу чи навіть війну.

Путін навмисно зробив Росію залежною від «наркотика війни»

Далі автор пише, що не варто заперечувати можливість утворення найбільш критичних сценаріїв розвитку ситуації в Європі. Тим паче, що небезпека кризи (у тому числі війни) зараз ще більша, оскільки недемократичні країни дуже легко потрапляють у залежність від самої війни. А у випадку з Росією вже йдеться про тривалу залежність її еліт від такого роду «стимуляторів». Бо війна там відіграє зовсім інші ролі в системі функціонування держави на міжнародній арені, а також у внутрішньополітичному плані. І варто мати на увазі, що першу т. зв. порцію війни тодішня російська авторитарна система отримала на самому початку правління Путіна. Причина? Автор вважає, що використання в той час силових інструментів мало на меті зміцнити систему навколо лідера, спонукати до дій проти внутрішніх опонентів і, насамперед, підвищити можливості силових структур (після стагнації, спричиненої розпадом СРСР).

Недемократичні країни дуже легко потрапляють у залежність від самої війни. А у випадку з Росією вже йдеться про тривалу залежність її еліт від такого роду «стимуляторів»

Росія згодом прийняла чергові дози т. зв. наркотика війни, нападаючи на Грузію (зміцнюючи на міжнародній арені імідж держави, яка може дозволити собі агресію) і посилаючи військовий контингент до Сирії. Але найголовнішою подією стала перша агресія проти України у 2014 році, внаслідок якої система путінізму почала широко використовувати інструменти війни. Йшлося в той час не лише про величезну концентрацію уваги на силових структурах, а й про створення простору для розвитку низки формувань найманців (на чолі з найвідомішою на сьогодні ПВК «Вагнер»).

Однак вирішальним у такому форматі стало визнання кремлівською владою того, що наступні звичайні дози «наркотика війни» не викликають серйозної міжнародної реакції. Навпаки, вже можна спостерігати, як російські оцінки т. зв. гнилого Заходу (концепція, якою активно послуговується російська пропаганда, але, що найважливіше, поширена проросійськими гравцями в інших частинах світу), ймовірно, ставали все більш радикальними задля того, аби армія Путіна могла залякати будь-кого і будь-коли. Тут можуть розумітися всі підсвідомі та порогові заходи, до яких вдається російський силовий апарат: від непрозорих демонстрацій сили (великі маневри, наприклад, «Захід»), до дестабілізації кордонів, багаторазово посиленої активності спецслужб і, нарешті, до агресії у лютому 2022 року.

Росія нестримна у підходах до війни та застосуванні сили

Автор констатує, що така низка різних заходів із застосуванням сили (безпосередньо та опосередковано) підточила природні гальма, які для демократичних держав є елементом контролю над їхнім сприйняттям війни та, загалом, збройних конфліктів. Починаючи від усвідомлення самими політичними елітами того, що застосування сили, у тому числі участь у війні, має межі, до тиску з боку суспільства, ЗМІ, суспільно-політичної опозиції, критики міжнародних інстанцій і навіть неурядових організацій. Автор статті переконаний, що у Росії «немає жодного з цих гальмівних елементів, хоча багато західних експертів останніми роками спираються на два ефекти — втрати солдатів і острах мобілізації. Але в їхньому випадку не можна казати про якийсь великий підрив основ путінізму, а навпаки, влада, намагаючись переходити на тоталітарні позиції, ними навіть користується».

В Росії низка різних заходів із застосуванням сили підточила природні гальма, які для демократичних держав є елементом контролю над їхнім сприйняттям війни

Так, людські втрати під час агресії вкотре мають свідчити про боротьбу з усім Заходом, а не лише з самою атакованою Україною. Виникає щось на зразок нового основного міфу, коли є посилання, наприклад, на досвід т. зв. Великої Вітчизняної війни СРСР. З цим поєднується мобілізація (спірна відкрита, але, перш за все, прихована, яка передбачає постійне вербування, особливо на основі матеріальних факторів), спрямована на досягнення різних цілей, крім військових.

Перший аспект — це, звичайно, загроза бути втягнутим у війну, якщо хтось явно братиметься підривати основи путінського режиму. Згодом це виливається у відносини в самій армії з цілою гамою жорстокості і навіть рабської форми підпорядкування. Про це дуже пронизливо написала Анна Політковська у своїй книжці під назвою «Путінська Росія». Тож, зауважує автор, маємо елемент страху, коли йдеться про мобілізацію та направлення на лінію фронту на т. зв. м’ясні штурми (що саме по собі вказує на значний рівень дегуманізації).

Другий аспект, який, всупереч всьому, набагато небезпечніший, це мобілізація людських ресурсів з метою посилити контроль над суспільством. Тут, на погляд автора, важливою стає не стільки репресивна, скільки навіть інтегративна функція. З одного боку, це ґрунтується на сфері соціальних та фінансових трансфертів (принаймні, на рівні декларацій), що стосуються оплати праці призовників та їхніх сімей. З іншого боку, це має відношення до сфери соціальної інженерії, особливо щодо молодих поколінь. Спостерігається процес розбудови мілітаризму, реваншизму (проти т. зв. злого Заходу) і культу насильства. Багато тоталітарних і загалом недемократичних держав бачать у цьому можливість об’єднати власне населення, реакції якого вони часто остерігаються: «Зауважимо, що путінізм тривалий час був насичений згадками про героїв-силовиків із СЗР, ГУ/ГРУ чи ФСБ, а також створеним іміджем армії імперії. Звичайно, з центральною роллю головнокомандувача і водночас такого собі «генсека», тобто Путіна».

Еліти, залежні від війни, боятимуться відповідальності

На погляд автора, це потужна сфера психологічного впливу, але в обох напрямах — і на суспільство, і на політичну, військову та силову еліти. Після того, як настане мир, не кажучи вже про визнання поразки, виникає загроза доступу до такого роду емоцій і, більше того, з’являється страх відповідальності. Тому режим захищатиметься від цього, продовжуючи застосовувати силу, можливо, у більших дозах; тому з самого початку йшлося про загрози іншим країнам, а не лише самій Україні.

Автор також вважає, що не можна забувати і про економічний фактор, пов’язаний з мобілізацією країни та її переходом на недемократичних засадах до режиму військової економіки. Це сприяє фракційній боротьбі та спробам спрямувати фінансові потоки на власні потреби, а також породжує реальний, а не уявний (як у випадку СРСР під час холодної війни) військово-промисловий комплекс. Його працівники розуміють, що відповідатимуть за будь-які помилки під час поставок конкретного озброєння в тих кількостях, які офіційно декларуються. Так розпочинається «творчий» облік законсервованих та виготовлених систем озброєння, техніки та інших засобів війни. Це, своєю чергою, спотворює загальну картину для аналітиків і підсилює бажання продовжувати боротьбу із зовнішніми ворогами, яких визначив путінський режим. Це ще один приклад безладів, що не завжди можуть означати, що російська сторона ухвалюватиме раціональні рішення щодо подальших можливих дій із застосуванням військової сили.

Крім того, завершення війни та спроба повернутися до не заснованої на війні економіки може у випадку з Росією стати проблемою для людей, які отримують зиски в умовах збройного конфлікту. І навіть якщо припустити, що вони здолають корупцію, безгосподарність та недбалість, то виникатимуть інші проблемні питання. Одним з них є навіть форма російської економіки, яка дедалі більше залежить від КНР у технологічному плані, та зі значно ослабленими колишніми імперіями експорту газу та нафти. Не кажучи вже про такі теми, як військові репарації за незаконну агресію та напад на Україну.

Тому може виникнути бажання продовжувати війну, спрямувавши потік доступних фінансових ресурсів до нинішніх еліт. Рахуючи лише танки та літаки, не можливо отримати чітку картину безладів, спричинених таким типом керованості системою недемократичної держави. Йдеться навіть не про людей за лаштунками, а про офіцерів і розвідників, які зараз беруть участь у війні.

Поки що більшість підвищень по службі спиралися на успіхи імперської політики Путіна — опосередковано на конкретних перемогах у Чечні, Грузії, Сирії, Криму та Африці (найманці). Провал або навіть припинення агресії може вплинути на низку посадовців у секторі безпеки та оборони, які хочуть сповна використати нинішню війну за допомогою кадрових перестановок у своїх міністерствах. Це може вилитися в заклики до реваншизму та більш жорсткої позиції щодо Заходу.

Недемократичні країни побоюються демобілізованих ветеранів

Європа, на жаль, надто добре пам’ятає про широковідому теорію «удару в спину» німецькій армії під час Першої світової війни, яка згодом стала основою німецьких ідей під час Другої світової війни. «Скажімо відверто, для недемократичного режиму (незалежно від того, живий Путін чи ні) демобілізація військових завжди є небезпечним процесом», констатує автор, передбачаючи, що ветерани не тільки повертатимуться і вимагатимуть своїх грошей, але, перш за все, вони повертатимуться з різними емоціями до своїх громад. — «Емоції можуть бути депресивними, але можуть бути й агресивними щодо самого режиму. І це двояко, тому що може критикуватися початок війни. Але з такою ж ймовірністю можна перейти на знайомі позиції, зокрема: з глибин рунету і всеосяжного горя армії не дали змоги перемогти… Одне можна сказати точно: путінська система тут розуміє, що грає на її користь. Говорячи про систему, а не про самого Путіна, потрібно звернути увагу на всю мережу структур і залежності між елітами сучасної Росії. Закінчення війни означає врегулювання і можливе намагання послабити контроль на основі принципів мобілізації всього суспільства навколо системи влади. Тут з’являється побоювання, що російський «наркотик війни» використовуватимуть надалі. При цьому напрямки агресії, які нам можуть здатися ірраціональними, не обов’язково повинні бути такими для еліт і залежного від них російського суспільства. Тому в наших аналізах ми не повинні дистанціюватися від сплетінь політичної системи та її тенденції до тоталітарного виміру (останні псевдопрезидентські вибори в Росії були яскравим тому прикладом)».

Процес ухвалення рішень в Росії, як і в низці інших недемократичних країн, не можна спростити до технократичного підходу. Психічний стан не тільки самого Путіна, а й оточуючих його людей повинні більш детально описувати професіонали

До речі, цікаво, що автор нагадує про ще один аспект, який зараз не привертає до себе уваги, але він обов’язково буде важливим, коли суспільству доведеться переналаштовуватися на мирні рейки: «Нам також потрібно дослухатися, можливо, більшою мірою, ніж раніше, не тільки до експертів російської військової думки, а й до соціальних психологів і навіть психіатрів. І ми тут аж ніяк не говоримо про метафору чи публіцистичний концепт. Навпаки, психічний стан не тільки самого Путіна, а й оточуючих його людей в контексті сильних емоцій повинні більш детально описувати професіонали. Процес ухвалення рішень в Росії, як і в низці інших недемократичних країн, не можна спростити до технократичного підходу. Росія вживає великі дози «наркотику війни» з 1999 року, і повномасштабне вторгнення в Україну в лютому 2022 року вже могло перевершити масштаби її залежності».

Наприкінці статті автор застерігає, що демобілізація може становити ризики для державної системи Росії, розпочинаючи від соціально-економічних проблем і закінчуючи політичним виникненням ветеранського дискурсу. «Але переможена Росія все ще залишатиметься країною, залежною від свого бачення війни, і може мати проблеми з переходом до мирного стану. І вимагати, щоб хтось сплатив за цей мир, як колись Саддам Хусейн зробив з Кувейтом і, ширше, з країнами Перської затоки після поразки його агресії проти Ірану».

Тому автор вказує на необхідність виконання двох одночасних завдань у військовій та безпековій сфері. Перше — не дати путінській Росії досягти стратегічного успіху під час її агресії проти України. Друге — Заходові потрібно створити такі оборонні можливості, які допоможуть стримувати наступ та оборонятися протягом багатьох років, навіть коли Росія раптом (до певної міри переможена) осяде на хвилі суміші реваншизму, мілітаризму та, можливо, екстремальних ідеологізацій (змішування, як у випадку з путінізмом, усього від царських імперій до радянських завоювань, від релігійного піднесення та месіанських концепцій до бажання пограбувати заможніших навколо себе).

Підготував Олег Махно