Енергетика і геополітика

Нафта і газ на «шаховій дошці» світу

 

Віктор Гвоздь
доктор військових наук

 

На сторінках нашого сайту вже неодноразово порушувалися питання про ситуацію на світовому ринку енергоносіїв та їх вплив на Україну. Зокрема, у своїй статті «Історичне падіння цін на нафту і його наслідки для світової економіки» кандидат історичних наук О. Волович досить ґрунтовно проаналізував різке зниження світових цін на енергоносії навесні ц. р. Фактично у ній, як і у інших таких публікаціях робиться висновок, що роль Росії у світі послаблюється. Про що йдеться і у моїх попередніх статтях «Повернення двополярного світу. Пандемія та криза як фактори геополітики» чи «Падіння імперії. В. Путін і криза «руського світу». Разом з тим, теперішнє падіння світових нафтових цін є лише одним із проявів геополітичних та геоекономічних процесів, які змінюють весь комплекс міжнародних відносин.

…Падіння світових нафтових цін є лише одним із проявів геополітичних та геоекономічних процесів, які змінюють весь комплекс міжнародних відносин…

Зважаючи на такі обставини, слушно більш уважно розглянути згадані процеси у розрізі трансформацій світової енергетичної системи, як однієї з основ глобальної економіки. При цьому, зважаючи на інтереси України, знову ж таки поглянемо на порушені проблеми через призму дій Росії та реакції на них з боку інших країн. Однак, спочатку повернемось до деяких питань недавнього минулого, що дадуть змогу осмислити сьогоднішню ситуацію.

 

Так, на початку 2000-х років президент РФ В. Путін перейшов до реалізації стратегії відродження Росії в якості нового світового центру сили на рівні колишнього СРСР. В основу такої стратегії покладена ідея побудови Російської Федерації як «енергетичної наддержави» — провідного постачальника нафти і газу у світі.

За рахунок цього В. Путін та його соратники у справі реалізації ідей побудови «руського світу» сподівалися застосувати енергетичний чинник, як потужний інструмент для ведення своєї зовнішньої політики. По суті, цей чинник Москва прирівнювала до одного з найбільш потужних видів зброї, з яким можна диктувати і нав’язувати свою волю іншим країнам. За такого підходу робилася ставка на низку внутрішніх та зовнішніх факторів, якими створювалися передумови для досягнення згаданих цілей. Такими факторами передусім вважалися: наявність у Росії найбільших у світі запасів енергоносіїв; критична залежність Європи від російського газу; розбіжності всередині Організації країн-експортерів нафти, що давало змогу Москві впливати на їх позиці. При цьому фактично не бралися до уваги США як конкурент Росії в енергетичній сфері. І навіть більше, Москва сподівалася, що зможе використати у своїх інтересах залежність США від постачання нафти з країн Близького Сходу, де у неї була низка партнерів.

…Москва прирівнює енергетичний чинник до одного з найбільш потужних видів зброї, з яким можна диктувати і нав’язувати свою волю іншим країнам…

На цьому фоні Росія, завдяки зростанню цін на нафту, отримувала надприбутки від її експорту. Масштабний приток «твердої» валюти дозволив їй не тільки подолати економічну кризу після розпаду СРСР, але й посилити свою присутність в енергетичному секторі Європи. Разом з провідними енергетичними компаніями США та країн ЄС Росія в основному реалізовувала спільні проекти, купувала об’єкти європейської енергетичної інфраструктури.

Найбільш потужними партерами Росії в США і Європі стали американські компанії Conoco, Phillips Petroleum та ExxonMobil (займалися розробкою нафтогазових родовищ на російській території); німецькі — BASF, Wintershall та E.ON Ruhrgas AG (спільно з російським «Газпромом» забезпечували поставки російського газу до ФРН, Бельгії, Франції, Великобританії, Австрії, Чехії та Данії); британська — British Petroleum; британсько-нідерландська Royal Dutch Shell.

У такий спосіб Москва створила потужне російське лобі у країнах Європейського Союзу та певним чином — у США. Своєю чергою це надало їй можливість впливати на їх політику.

Аналогічно Росія чинила і на пострадянському просторі. При цьому особливий інтерес у неї викликала газотранспортна система (ГТС) України — головна з’єднуюча ланка Росії з Європою. Тому росіяни і розпочали активну боротьбу за контроль над українською ГТС, що дозволило б їм монополізувати всі складові процесу постачання газу до Європи. В хід пішло і російське лобі в Україні та ЄС, і залежність європейських країн від російського газу.

Після того, як В. Путін взяв курс на протистояння із Заходом, в середині першого десятиріччя 2000-х років Росія почала безпосередньо застосовувати енергетичний чинник для тиску на своїх супротивників. Найбільш резонансними стали «газові війни» з Україною і ЄС взимку 2005–2006 років та 2008–2009 років. Тоді ж Росія значно посилила жорсткість умов доступу західних компаній до участі у реалізації проектів видобутку енергоносіїв на російській території. Все це дало їй змогу досягти низки своїх геополітичних цілей. Так, під російським тиском, що насамперед стосувалося енергетичної сфери, у 2007 році керівництво Північноатлантичного альянсу відмовилось надати Україні і Грузії статусу учасника програми «План дій щодо членства в НАТО». Водночас були помітно пригальмовані і процеси зближення України, Грузії та Молдови з ЄС. Поступки з боку США та ЄС Москва сприйняла як неспроможність Заходу протидіяти її тиску та як його фактичну згоду на те, щоб пострадянський простір було включено до сфери російського впливу. Так міркуючи, Росія у серпні 2008 року напала на Грузію, а у лютому 2014 року і на Україну.

 

Разом з тим, відмова Заходу від жорсткої протидії агресивному курсу Росії була за своїм характером тимчасовою та вимушеною. Вже у 2006–2007 роках керівництво ЄС обрало нову енергетичну політику, що передбачала посилення енергетичної безпеки Європи та зниження залежності від російських енергоносіїв. Одним із перших системостворюючих нормативно-правових актів ЄС за даним напрямом став «Європейський план дій з енергоефективності», ухвалений у 2007 році. Документом визначалася низка заходів з підвищення енергоефективності економічних комплексів країн-членів ЄС та об’єднання їх енергетичних мереж і ринків, перехід на відновлювальні види енергії, а також диверсифікацію джерел постачання нафти і газу до Європи.

…Нова Стратегія енергетичної безпеки Європи передбачає повну ліквідацію залежності від російських енергоносіїв і демонструє реакцію ЄС на агресію Росії проти України…

На основі такого плану ухвалено низку практичних кроків з досягнення визначених цілей, а також інші програми та стратегії в енергетичній сфері. Серед них найбільш важливого значення надавалося так званому Третьому енергетичному пакету реформ в галузі газу та електроенергії, створенню Енергетичного Союзу ЄС, а також прийняття в 2014 році нової Стратегії енергетичної безпеки Європи. По суті, нова Стратегія, передбачаючи повну ліквідацію залежності Європи від російських енергоносіїв, демонструвала реакцію ЄС на агресію Росії проти України.

В рамках практичної реалізації таких намірів були активізовані дії за всіма зі згаданих вище напрямами. Це стосувалося, зокрема,створення так званого Південного газового коридору, а саме — побудови нової газотранспортної системи з Каспійського регіону до Європи в обхід російської території. Крім того, з’явилася низка проектів з розширення інфраструктури прийому скрапленого природного газу (СПГ), розвитку співробітництва з альтернативними Росії країнами-виробниками енергоносіїв, в т. ч. Катаром, Азербайджаном, США та Канадою. Окрема увага надавалася забезпеченню енергетичних потреб України.

 

Заходи з посилення національної енергетичної безпеки було активізовано і у США. Так, у 2005 році, за ініціативою тодішнього президента США Дж. Буша, ухвалено Закон «Про енергетичну політику», яким передбачалося надавати підтримку видобутку енергоносіїв на американській території, підвищувати енергоефективність економіки і переходити на відновлювальні джерела енергії. Тоді ж з’явилося рішення знизити залежність США від експорту нафти з Близького Сходу.

Політику Дж. Буша в енергетичній сфері продовжив наступний президент США Б. Обама. У 2011 році за його пропозицією ухвалюється проект розвитку енергетичної безпеки США під назвою «Дорожня карта шляху до безпечного енергетичного майбутнього». По суті, ним передбачалися ті ж дії, які виконувала попередня американська адміністрація. В цей же період у США почали масово застосовувати нові технології розробки сланцевих родовищ нафти та газу, що дало змогу суттєво наростити видобуток вуглеводнів.

…Справжній прорив у виході США на рівень провідної держави-виробника енергоносіїв був здійснений після обрання президентом країни Д. Трампа…

Разом з тим, справжній прорив у виході США на рівень провідної держави-виробника енергоносіїв був здійснений після обрання президентом країни Д. Трампа. Так, він рішуче визначив цілі енергетичної політики Вашингтону: досягти повної енергетичної безпеки та самодостатності США, посісти домінуючі позиції у світовій енергетиці.

При цьому була зроблена ставка на власні енергетичні ресурси, а саме — збільшити обсяги видобутку нафти та газу на американській території. В рамках такого підходу основний пріоритет надавався розробці сланцевих та шельфових родовищ вуглеводнів, а також будівництву нових заводів зі скраплення газу. Для цього були внесені зміни до законодавства США, включно зі зниженням податків для виробників енергоносіїв та скасуванням екологічних обмежень.

Крім того, Д. Трамп, попри свою ізоляціоністську політику, суттєво наростив допомогу Європі з тим, щоб посилити її енергетичну безпеку. За його сприянням було реалізовано низку проектів з побудови в країнах ЄС нових терміналів для прийому СПГ, що збільшило обсяги альтернативного постачання газу до Європи, в т. ч. зі США.

 

У відповідь на це Росія вжила комплекс нових заходів, що повинні були зберегти її присутність на світовому та європейському енергетичних ринках. Насамперед це передбачало будівництво нових газопроводів в обхід України, розвиток власної інфраструктури скраплення газу та його експорт до інших країн, а також нарощування поставок нафти та газу до Китаю.

…Європейський ринок і надалі лишатиметься для Росії головним, навіть незважаючи на її оголошення про «розворот на Схід» після відновлення конфронтації із Заходом через Україну…

В цьому плані основними досягненнями Росії стали: спорудження газопроводів «Північний потік-1» (по дну Балтійського моря) та «Блакитний потік» і «Турецький потік» (по дну Чорного моря); введення в дію газопроводу «Сила Сибіру» до КНР; запуск заводів зі скраплення газу на Ямалі та Сахаліні. Причому, європейський ринок і надалі лишатиметься для Росії головним, навіть незважаючи на її оголошення про «розворот на Схід» після відновлення конфронтації із Заходом через Україну.

Все це суттєво загострило конкуренцію між США/Європою та Росією в енергетичній сфері. Спостерігалися жорсткі суперечності сторін, прояви взаємного тиску, санкції та контрсанкції, а в деяких випадках — і збройні конфлікти в зонах перетину інтересів сторін. Так, однією з причин нападу Росії на Грузію в серпні 2008 року стало створення перешкод у реалізації планів США та ЄС щодо прокладання нових нафто- і газогонів в обхід російської території. З цією ж метою Москва підтримує напруженість в зоні Нагірно-Карабаського конфлікту в Азербайджані, а також сприяє антивладним виступам курдів у Туреччині.

 

…Останнім часом Росія поступово втрачає свої позиції в енергетичному протистоянні зі США та ЄС…

Разом з тим, останнім часом Росія поступово втрачає свої позиції в енергетичному протистоянні зі США та ЄС. Про це свідчить:

  • вихід США на перше місце у світі за обсягами виробництва нафти та газу. У 2017 році обсяги видобутку нафти в США становили 571 млн тонн, у той час, як в Росії — 554 млн тонн. У 2019 році ці показники вийшли на рівень близько 580 млн тонн та 560 млн тонн. Водночас у 2017 році в США видобули 734,5 млрд куб м газу, а в Росії — лише 635,6 млрд куб м. Своєю чергою, це надає США більших можливостей у переділі на свою користь світового енергетичного ринку та здійсненні впливу на позиції ОПЕК, особливо у союзі з Саудівською Аравією (займає трете місце за обсягами виробництва нафти на рівні близько 560 млн тонн). Саме внаслідок цього Росія і програла у протистоянні з ОПЕК на початку 2020 року;
  • зменшення значення Росії у забезпеченні енергетичних потреб Європейського Союзу, що стало наслідком дій керівництва ЄС, за сприянням США, щодо диверсифікації джерел постачання нафти і газу до Європи.

Так, ще у 1999 році було введено в дію модернізований нафтопровід Баку (Азербайджан) — Супса (Чорноморське узбережжя Грузії) потужністю 145 тис. бар. нафти за добу, а в 2005 році запущений нафтопровід Баку — Тбілісі (Грузія) — Джейхан (Середземноморське узбережжя Туреччини) потужністю 1,2 млн бар. нафти за добу. За рахунок цього створено альтернативний канал постачання нафти до Європи з Каспійського регіону.

У 2019 році розпочав роботу Трансанатолійський газопровід (TANAP) Азербайджан — Туреччина — Греція потужністю 16 млрд куб м газу за рік. Тим самим була забезпечена можливість альтернативного постачання газу до країн Південної Європи. Зокрема, TANAP став прямим конкурентом російським газогонам «Блакитний потік» та «Турецький потік».

З 2020 року європейські компанії розпочали будівництво газогону Baltic Pipe із Норвегії до Польщі через Данію потужністю 10 млрд куб м за рік. Тому Польща вже відмовилась від придбання газу у Росії з 2022 року. Газогін можуть прокласти також і до інших країн, в т. ч. і до України.

Протягом останніх років загальна потужність європейських терміналів з прийому СПГ досягла близько 200 млрд куб. м газу за рік. Це дозволяє покрити європейські потреби у випадку затримок з постачанням російського газу на ринок ЄС.

Внаслідок цих та інших чинників, за підсумками 2019 року загальні обсяги експорту російського газу до Європи скоротилися на 4,1 % (до 192,6 млрд куб. м) у порівнянні з 2018 роком, а до країн Західної Європи (включно з Туреччиною за класифікацією «Газпрому») — на 9,2 % (до 147,4 млрд куб. м). Зокрема, постачання російського газу до ФРН зменшилося на 8,6 %, Італії — на 3 %, а до Туреччини — 35,3 %.

 

Через це послаблюється можливість російського впливу на політику Заходу. Так, на відміну від 2007–2008 років, коли США та ЄС пішли на поступки Росії у питанні України, Грузії та Молдови, вже у 2014 році після її нападу на Україну Захід зайняв жорстку позицію щодо режиму В. Путіна. При цьому жодні спроби росіян зняти з РФ західні санкції (в т. ч. із залученням до цього російського лобі в енергетичній сфері США та ЄС) не мають успіху.

…Реалізації планів підвищення європейської енергетичної безпеки сприяло об’єднання зусиль Західного світу у протидії агресивній політиці Москви…

Причини згаданих тенденцій як економічні, так і політичні за своїм характером. Зокрема, вони наступні:

  • США переважають Росію у питаннях технологій та організації виробництва нафти і газу, що надає американським компаніям більших можливостей у конкуренції на енергетичному ринку. Насамперед, це стосується широкого застосування США технологій розробки сланцевих та глибоководних родовищ нафти та газу. Розвиток таких технологій у Росії значно гірший, їх не можуть реалізувати через відсутність необхідного обладнання.

Крім того, частка видобутку нафти у структурі ВВП США становить до 7 %, що вдвічі менше, ніж у Росії — 15,5 %. З огляду на це, США значно менше залежать від коливань світових цін на енергоносії, ніж Росія. А заснована на принципах вільного ринку економічна система США дає змогу досить швидко перерозподіляти капітали між різними галузями;

  • незважаючи на всі проблеми, між ЄС та США зберігається високий рівень трансатлантичної солідарності. Саме це дозволило досить швидко ввести в дію згадані вище плани підвищення європейської енергетичної безпеки. Їх реалізації сприяло об’єднання зусиль Західного світу у протидії агресивній політиці Москви, у т. ч. в енергетичній сфері;
  • суттєво позначилися на роботі російського енергетичного сектору запроваджені проти Росії західні санкції. Так, секторальні санкції, які вжили США у 2014 році, закрили доступ російським компаніям до передових технологій та дешевих кредитів у галузях реалізації перспективних проектів з розробки арктичних, шельфових та сланцевих проектів.

Наслідком цього стало загострення проблеми стосовно розробки Росією нових нафтогазових ресурсів, коли наявні родовища у відносно легкодоступних районах були вже вичерпані. Зокрема, через нестачу газу на Чаяндинському родовищі Росія може не виконати контракт на газове постачання Китаю газогоном «Сила Сибіру». Такі ж проблеми фіксуються на іншій ресурсній базі «Сили Сибіру» — Ковиктинському родовищі.

Крім того, навесні поточного року західні компанії, зважаючи на американські санкції, відмовились від участі у російському проекті «Північний потік-2». А російське лобі в Німеччині не змогло зарадити цьому;

  • через падіння світових цін на енергоносії знижується рентабельність поставок російського газу до Європи по трубопровідних мережах. У 2018 році ціна російського трубопровідного газу становила 246 дол. за тисячу кубометрів, а в 2019 році вона впала до 169,8 дол.

В результаті скраплений природний газ (СПГ) вже є більш вигідним, аніж трубопровідний, якщо його треба доправити на відстань понад 4 тис. км. Для порівняння, середньостатистичний маршрут СПГ-танкерів становить 15,5 тис. км. З огляду на це, в 2019 році Європа збільшила обсяги закупівлі СПГ вдвічі. В тому числі за сприяння США, які з липня минулого року наростили обсяги постачання СПГ до країн ЄС майже втричі — до 10,4 млрд куб. м.

 

…Свої провали в енергетичній/економічній сфері Росія намагатиметься компенсувати військовою активністю, демонстрацією сили та ядерним шантажем. Як завжди, на вістрі російської експансії знаходитиметься Україна…

В цілому все це свідчить про даремність сподівань Росії на можливість використання свого енергетичного потенціалу у власних геополітичних інтересах без зміни своїх політичної та економічної систем, що, по суті, функціонує за радянськими принципами. Саме це і є причиною того, що Росія фактично програє у новому протистоянні зі США.

Правду кажучи, вона аж ніяк не змириться з такою ситуацією і надалі намагатиметься досягнути власних стратегічних цілей. При цьому свої провали в енергетичній/економічній сфері Росія намагатиметься компенсувати своєю військовою активністю в різних регіонах світу, демонстрацією сили та ядерним шантажем своїх супротивників, а також підривною проти них діяльністю.

Причому, як завжди, на вістрі російської експансії знаходитиметься Україна. Встановленням контролю над нею Росія намагатиметься зміцнити свої позиції на пострадянському просторі та в Європі, а також усунути український чинник із площини її відносин з Заходом. В цьому зв’язку одним із напрямів дій Росії залишатиметься остаточне виключення України із системи транзиту російського газу в європейському напрямку.

…Одним із напрямів дій Росії залишатиметься остаточне виключення України із системи транзиту російського газу в європейському напрямку…

Така перспектива вимагає, щоб Україна добре подбала про свою енергетичну безпеку. За досвідом країн Центрально-Східної Європи та Балтії, цим передбачається наступне: отримання альтернативних джерел енергоносіїв, в т. ч. за рахунок інтеграції енергетичної системи України в енергетичну систему Європи; підвищення енергоефективності української економіки; більш широкий перехід на відновлювальні види енергії.

Разом з тим, з урахуванням розглянутих вище тенденцій, слід визнати факт неминучого зниження ролі України в енергетичному забезпеченні Європи як країни-транзитера російського газу. По суті, вже через декілька років українська ГТС матиме значення лише як резервний канал постачання газу до ЄС. З огляду на це, Україна втратить можливість її використання у своїх політичних інтересах та як джерела отримання коштів за транзит газу.

 

Схожі публікації