Журнал «Бінтел» № 3, 2020 рік

250.00

 

Журнал видається українською та англійською мовами, матеріали не дублюються на сайті центру «Борисфен Інтел».

Щоб отримати журнал через службу експрес-доставки «Нова пошта», необхідно надіслати повідомлення за адресою borysfenintel@gmail.com або за телефоном +38 (067) 243-2807 про обраний номер та кількість примірників, а також прізвище, ім’я, по-батькові та контактний телефон одержувача, місто і номер найближчого відділення «Нової пошти». Надсилання Вашого замовлення виконується відразу після отримання нами банківської інформації про сплату коштів.

 

The journal is published in Ukrainian and English and is not duplicated on the website of the “Borysfen Intel” Centre.

To get the journal through the “Nova Poshta” express delivery service you need to let us know (borysfenintel@gmail.com or by phone +38 /067/ 243-2807) the issue and amount of journals you paid for, the surname, first name and patronymic and the contact phone number of the recipient, the city and the “Nova Poshta”’s nearest office. As soon as we receive the bank information about the payment, we will send off the order to you.

Категорія:

Опис

Вийшов друком черговий номер журналу геополітичної аналітики «БІНТЕЛ»

 

 

 

У наступному, третьому за рахунком цьогорічному номері журналу геополітичної аналітики «Бінтел» пропонується широкий спектр матеріалів, які безпосередньо стосуються тематики сьогодення, зокрема подій не лише в Україні, а й тих, що відбуваються у її сусідів — Білорусі, Молдові і Румунії. І якщо нашим постійним читачам вже знайомі дехто з авторів, роботи яких раніше з’являлися на журнальних сторінках, зокрема румунський геополітик Корнеліу Піваріу, то нині до такої плеяди долучаються його колеги — білорус Валерій Карбалевич, українці Артем Филипенко і Віктор Петров. Ясна річ, вони пропонують не просто розглянути теми, що цілком підпадають під визначення «актуальні», а й поміркувати над ними, визначаючи подальший розвиток подій, що мають безпосередній стосунок до геополітики.

За традицією відкривається номер журналу статтею керівника Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» Віктора Гвоздя «Український неоконсерватизм. Історія і сучасність». Автор пропонує розглянути Україну у ролі одного з чинників, від якого залежить розвиток ситуації в Центрально-Східній Європі та Чорноморському регіоні, розпочинаючи ще з ХІV століття і з поступовим переходом до сьогоднішніх подій. А для підтвердження своїх спостережень і висновків наводить достатню кількість прикладів з української історії, на які не просто слід звернути увагу, а й обов’язково зважати у процесі нашого сучасного державотворення. Більш детально зі статтею можна ознайомитися на сайті НАЦГД «Борисфен Інтел» — для наших поціновувачів, які не встигли чи не мали можливості передплатити журнал.

Звертаємо увагу на доробок ще одного нашого постійного автора, члена редакційної ради «Бінтела» Мирослава Дністрянського. Його стаття, як і всі попередні, актуальна, але цього разу демонструє, що автор розширює тематичний «спектр», пропонуючи читачеві згадати про роль нашої української інтелігенції у справі українського державотворення. За великим рахунком, саме вони, українські митці, як ніхто інший розуміли значення державності для українського народу, намагалися сказати своє вагоме слово у справі відродження України як європейської держави і закладали науково-політичні підвалини того, що нині називається геополітикою.

Стаття друкується під заголовком «Геополітичні ідеї та погляди українських письменників ХІХ – першої половини ХХ ст.». Першим же реченням статті М. Дністрянськиий визначає її тему і зосереджує на ній увагу читача, оскільки актуальність для нас сьогодні беззаперечна: «На початку ХІХ ст. на етнічно українських землях, які були поділені між двома імперіями, Російською та Австрійською, розпочалося доволі активне етнокультурне й етнополітичне піднесення, що проявлялось у формуванні літератури рідною мовою, збиранні й опрацюванні фольклорних матеріалів, зацікавленні історією та традиціями свого народу. Українське тогочасне історично-політичне вільнодумство найбільше відобразилося в літературно-історичному трактаті «Історія русів» (автор невідомий), у якому вперше за нових часів історія України (русів) розглядалася як історія окремого самобутнього народу, відмінного від російського, наголошувалося на тяглості української історії від часів Київської Русі до періоду козацтва».

А ось що пише на початку своєї статті «Яким же буде майбутнє?» ще один з наших постійних авторів Корнеліу Піваріу — військовий і політичний експерт, румунський генерал у відставці, який свого часу очолював воєнну розвідку і добре знається на притаманних сучасній Європі подіях: «…Після виникнення пандемії хвороби COVID-19 (спричиненої коронавірусом під кодовою назвою SARS-CоV2, який вперше виявили щонайменше у 2017 році), стало зрозуміло, що окрім традиційних держав-гравців на міжнародній арені існують й інші сили з глобальними геополітичними інтересами (деякі з них відчутно впливовіші за інші держави), які не представлені на міжнародному рівні через існуючу архітектуру світу, через що задля просування власних інтересів не можуть діяти відкрито. …Фактично їхня діяльність стала помітною вже в другій половині XX століття, коли про себе заявили великі нафтові корпорації, потім — корпорації військової промисловості, а протягом останніх десятиліть — медичні та фармацевтичні гіганти (відомі під загальною назвою Big Pharma), а також корпорації медійної сфери, глобальні соціальні платформи, які вже давно та міцно закріпилися на важливих міжнародних позиціях, хоча і не визнаються сучасним міжнародним порядком, де обговорюють, домовляються, а іноді й вирішують питання еволюції людського суспільства».

Такі та інші спостереження й висновки автора привертають до себе увагу з перших рядків статті і не відпускають до її закінчення, після чого у читача виникає бажання ознайомитися з іншими друкованими працями К. Піваріу, де він пише про сучасне розгортання боротьби за світове панування, коли відпадають традиційні алгоритми дій через свою неефективність і на заміну з’являється щось інше, про що колись не було і гадки (принаймні у світової більшості народонаселення). Також К. Піваріу надає коротку характеристику політиці деяких країн, що «грають першу скрипку» на світовій арені, і викладає своє бачення того, що таким «скрипалям» незабаром доведеться чинити, реагуючи на поточні проблеми, серед яких пандемія стоятиме на першому місці. Це такі країни, як Китай, США, Росія, ФРН, яка нині має свій вплив на ЄС, а також Індія, Туреччина і, зрозуміло, Румунія, події у якій найбільш важливі для автора статті і щодо майбутнього якої він має не зовсім оптимістичне бачення.

«Революція проти Лукашенка» — такий заголовок статті, яку написав відомий білоруський політолог Валерій Карбалевич. Читачі могли нещодавно чути його думки в передачі одного з наших центральних телеканалів, присвяченій подіям у Білоруській Республіці, де населення вже майже три місяці виступає проти підсумків голосування на виборах свого президента. Автор статті, описуючи протести білорусів, вказує, що саме викликало у них спротив і завдяки чому у наших сусідів виникла така «нестандартна ситуація». Звісно, всі причини такого ніби й лежать на поверхні, та чи можна було не лише передбачити саме такий перебіг подій, але й запобігти їх розвитку? І що стало поштовхом протестів у такій на перший погляд спокійній країні, яку називають єдиною у Європі з плановим розвитком економіки? Невже нечесний підрахунок голосів на виборчих дільницях? Та чи й виникли б такі протести, якби сьогодні на посаді президента Білорусі був хтось інший, а не О. Лукашенко, який, як нині кажуть, засидівся у президентському кріслі? Ось, зокрема, як це пояснює автор В. Карбалевич, коли дає оцінку того, що відбувається на його батьківщині: «Вибори в умовах авторитарного режиму — це цікавий політичний феномен, який проявляється по-різному навіть у державах з однотипними режимами. Їх функція полягає не в тому, щоб забезпечити реальний вибір народу з кількох варіантів, а в легітимації чинної влади. …Авторитарна держава, створена О. Лукашенком, за визначенням не може бути правовою. Її перша жертва — право, що стало тут зовсім зайвим елементом, який перестав регулювати суспільні відносини».

На переконання В. Карбалевича, причина такої білоруської революції полягає в тому, що створена чверть століття тому О. Лукашенком соціальна модель вичерпала свій ресурс і гальмує розвиток суспільства. Тому воно не в змозі впливати на владу, а вибори стали звичайною імітацією. І що б не стверджував сам О. Лукашенко, а він, як авторитарний правитель, давно втратив зв’язок з народом і щоразу поводиться неадекватно. Тому президентські вибори стали каталізатором вибуху загального невдоволення, а в ході самих виборів сформувалася схема «Народ проти Лукашенка», коли виборці налаштовані обрати будь-кого, але не самого «Батьку», хоч як би він переконував співвітчизників у своїй відданості білоруському суспільству.

І наприкінці своєї статті В. Карбалевич робить висновок, що «…Навіть якщо білоруська революція зазнає поразки, вона все одно увійде в історію і матиме неабиякий вплив на подальший розвиток країни. Зрештою, революції не минають безслідно. Протягом цих трьох місяців фактично сформувалося громадянське суспільство, завершився процес становлення білоруської нації… Білоруське суспільство стоїть напередодні великих змін».

Не менш цікавою може бути для читача ще одна стаття, яку підготував для журналу відомий політичний експерт Артем Филипенко. Вже один заголовок «Придністровські уроки для України» дає зрозуміти, що має на увазі автор, особливо в даний час, коли на протилежному боці нашої держави відбуваються події, які цілком нагадують явища тридцятирічної давнини: збройне виокремлення Придністров’я зі складу Молдови і безпосередня участь у тих подіях певних сил, підпорядкованих в першу чергу Кремлю. Достатньо лише навести підзаголовки статті, щоб зрозуміти весь її зміст — «Чому саме придністровське врегулювання вважається найбільш релевантним для України», «Що є таємницею політичного «довголіття» Придністров’я?», «Україна і придністровський конфлікт: чи слушні подвійні стандарти?»…

Зауважу, що автор часто друкує свої дослідження щодо Придністров’я у відомих виданнях, бере участь у дискусіях, відстоюючи свою позицію і бачення розвитку таких важливих для Української держави подій, порівнює їх і навіть передбачає наслідки, якщо такі події мають, м’яко кажучи, спонтанний характер. Ось лише один з таких прикладів, викладених у цій статті: «Декларуючи необхідність зберегти територіальну цілісність Молдови, Україна часом або підтримувала російську пропозицію, або ж висувала дуже неоднозначні ініціативи. Як приклад можна навести «План Ющенка», відомий також під назвою «7 кроків до демократії», у якому «адміністрації Придністров’я» пропонувалося створити «необхідні умови для розвитку в регіоні демократії, громадянського суспільства і багатопартійної системи», а також «відповідно до законних умов статусу Придністров’я» провести «вільні і демократичні вибори до Верховної Ради Придністров’я як представницького органу Придністровського регіону Республіки Молдова» під наглядом ЄС, ОБСЄ, США та інших представників міжнародної спільноти».

Не намагаючись розвивати далі закладену у цьому абзаці думку, можна лише поцікавитися, чи не могли передбачити сьогоднішню ситуацію на нашому Донбасі автори таких «семи кроків», коли нам доводиться відстоювати свої незалежність і цілісність? А. Филипенко так, зокрема, зазначає у своїй статті: «Ставлення до Придністров’я з боку України помітно змінилося після того, як розпочалася російсько-українська війна. Наявність російського військового контингенту в невизнаній республіці дала підстави розглядати цей анклав як загрозу національній безпеці України». Друкуючи цей матеріал на сторінках журналу, авторський колектив упевнений, що уважний читач знайде багато відповідей на нагальні для українського суспільства питання. Бо так чи інакше, а без їх вирішення цивілізованого розвитку України бути не може.

Про що, до речі, йдеться у ще одній статті політичного експерта Віктора Петрова «Уточнення орієнтирів у мінливому безпековому середовищі», тема якої — нова редакція Стратегії національної безпеки України. По суті це, як пише автор, важливий нормативний акт, у якому системно відображаються принципи гарантування національної безпеки в основних сферах діяльності держави та суспільства. І хоча після її оприлюднення з’явилося чимало виступів чи зауважень, але нова її редакція цілком об’єктивно оцінює безпекову ситуацію і подає адекватні підходи стосовно забезпечення нацбезпеки України і навколо неї. Усі, хто цікавиться Стратегією, мають можливість не лише ознайомитися з поглядами автора статті, але й їх проаналізувати. Особливо, коли з’явиться можливість розмістити її на сайті «Борисфен Інтел».

І насамкінець кілька слів про ще один матеріал, розміщений у цьому журнальному номері. Під рубрикою, що стала вже традиційною, «Історичні постаті української геополітики», постійний автор Сергій Рудюк пропонує читачам згадати українського геополітика, громадського діяча Льва Биковського, життя якого може бути прикладом українського патріотизму і відданості своєму народові. Це про таких колись висловився Дмитро Донцов: «…Вони мали свою велику мету, свою ідею, яку прагнули прищепити своїй країні, мали мету великого формату, яка, як формуючий чинник, надавала життя їх життєвому простору…».

Біографія Л. Биковського гідна того, щоб з нею ознайомитися, знайти його характерні риси, притаманні справжнім українцям, які завжди прагнули мати свою Українську державу, а прагнучи, намагалися докласти до цієї справи всіх своїх людських зусиль. Сам Л. Биковський встиг і навчатися у поважних закладах тодішньої російської столиці — Санкт-Петербурзі, і повоювати на фронтах Першої світової, і послужити на благо УНР у її МЗС, і емігрувати до Європи, де активно розвивав українську геополітичну думку. Це все стисло, але детально викладається у статті «Чорноморський простір — це життєдайний простір України». А ось заголовок визначає, що саме має на увазі автор, розповідаючи про такого організатора геополітичних науково-дослідних студій та інститутів, який разом з вітчизняними політиками й вченими в еміграції розробляв теоретичну базу майбутньої незалежної України — «…від Сяну до Дону, від боліт Полісся до Чорного моря», вважаючи, що «…Чорноморський простір — це життєдайний простір України… якій належить перше місце серед чорноморських країн з огляду на її простір, багатства й енергію людности. У цьому є зміст Чорноморської доктрини, призначеної для послуг українській закордонній політиці».

До речі, такі напрацювання досить актуальні і в наш час. На переконання С. Рудюка, до них не лише звертаються, але і намагаються розвивати у своїх роботах науковці і військові діячі, серед яких досвідчений генерал О. Лавренюк. Авторитетний військовий з багатим бойовим досвідом у одній зі своїх праць «Воєнна доктрина і проблеми її реалізації» пише наступне: «Геополітичні інтереси України визначаються її географічним становищем та тими географічними й природними умовами, що детермінують національні інтереси. У цьому розумінні геополітичні інтереси України мають дуже широкий діапазон, практично глобальних масштабів. Так, інтереси України є на Чорному морі і в державах Чорноморського басейну — протоки Босфор і Дарданелли, вихід у Середземне море; інтереси України пов’язані з Суецьким каналом і Гібралтаром, можливістю виходу суден в Індійський та Атлантичний океани і до держав, землю яких омивають води цих океанів, нас цікавлять північні моря Арктики і Антарктида». (Журнал «Розбудова держави», № 11, 1995). Погодьмося, такі погляди, що базуються на напрацюваннях українських сподвижників кінця XIX – початку XX століть, актуальні й нині, коли Україні випало долати чимало перепон у справі доведення свого права на існування як повноправної держави.

Автор статті пише, що забезпечення масштабних державних інтересів вимагає відповідних сил і засобів. І наводить точку зору Льва Биковського, який своєю чергою цитував Івана Інгульця: майбутня незалежна Україна мусить мати не лише військо, але й потужний військовий флот, завданням якого буде не тільки берегти непорушність кордонів Української держави, не тільки мати вирішальний вплив на Босфоро-Дарданеллську політику, але й виконувати завдання у Світовому океані.

Наведу ще одну думку Л. Биковського, яка зрозуміла і актуальна без зайвих пояснень. Ось що можна прочитати в одній з його праць: «…Українські океанічні справи не є якесь непевне марево майбутнього, а конечна проблема сучасности… Дослідження цих проблем вищезгаданою методою збагатить нашу науку, поширить наш думковий обрій та вкаже нам подекуди правдивий шлях до їх практичного полагодження. Одночасно це допоможе нам скоріше виробити в собі Всеукраїнський Великодержавницький Океанічний Світогляд, що становить передумову до вирішення цих проблем власними заходами і відповідно до наших інтересів… Це може одночасно спричинитися, нарешті, до цілковитої ліквідації комплексу нижчости, що панує, на жаль, ще й досі серед багатьох українських діячів у різних царинах знання та діяльності».

Отож зарошуємо взяти до рук черговий номер журналу і ознайомитися з викладеними авторами статей думками і висновками.

Олег Махно, редактор

 

 

Журнал видається українською та англійською мовами, матеріали не дублюються на сайті Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел».

Відгуки

Відгуків немає, поки що.

Будьте першим, хто залишив відгук “Журнал «Бінтел» № 3, 2020 рік”“

Top