Журнал «Бінтел» № 1, 2020 рік

250.00

ЧЕРГОВИЙ НОМЕР ЖУРНАЛУ ГЕОПОЛІТИЧНОЇ АНАЛІТИКИ «БІНТЕЛ»

Категорія:

Опис

Вийшов друком черговий номер журналу геополітичної аналітики «БІНТЕЛ»

Зміст чергового номера журналу «БІНТЕЛ» демонструє, що геополітична аналітика залишається основною тематикою розміщених на його сторінках статей, автори яких ґрунтовно досліджують події, які мають безпосередній стосунок до України, доля якої вкотре випробовується на міцність, але тепер вже, крім війни на сході, ще й несподіваною пандемією. Звичайно, можна було б приділити коронавірусу більше уваги на зразок того, як це сьогодні роблять політики і аналітики — свої і закордонні. Але світ сьогодні так чи інакше розвивається на фоні багатьох подій, в тому числі і пандемії з карантином, а не навпаки, коли такими небезпеками намагаються цей розвиток «скоригувати», пояснити чи виправдати геополітичні прорахунки. А що це за прорахунки, які особливості геополітичних кроків, до яких вдаються основні і так звані другорядні країни, це і висвітлюється у ряді запропонованих нашим читачам статей.

За традицією відкриває черговий номер журналу стаття президента Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» Віктора Гвоздя «Підсумки і перспективи розвитку геополітичних процесів у світі», де автор узагальнює глобальні трансформації структури міжнародних відносин, що розпочалися близько двадцяти років тому і завдяки яким виник новий багатополярний світ з кількома різнорівневими центрами сили. Стисло описавши причини виникнення цих центрів сили, автор звертає увагу, що сьогодні такий процес зазнає змін, на світову арену виходять нові центри сили, на інтереси яких «старожили» змушені зважати, а деякі навіть поступатися їм своїм місцем, через що у міжнародних відносинах загострюються чинні та виникають нові проблеми і лінії розколу. Саме це, констатує автор, і породжує збройні конфлікти чи війни локального, регіонального і світового масштабів. А як це відбувається саме зараз і на що сподіватися Україні, коли прискорюється розвиток геополітичної ситуації, В. Гвоздь детально викладає у статті, пропонуючи своє бачення цього подальшого розвитку.

У будь-якому разі, переконує автор, Україна залишатиметься на перетині інтересів провідних центрів сили, через що і надалі виникатимуть критичні загрози її безпеці. Тому у нас немає іншого шляху, як зміцнювати свою економіку і по-справжньому розвивати оборонний потенціал.

Україна залишається на перетині інтересів провідних центрів сили

Ще одна цікава, як, до речі, і всі його попередні, стаття професора Мирослава Дністрянського під заголовком «Російська геополітична школа: тяглість великодержавницьких амбіцій». Зараз автор вирішив зреагувати на «посили» російської геополітичної думки, яка, як він пише, «не відзначається великою різноманітністю підходів та ідей, адже головним її завданням за всіх часів було обґрунтування російської великодержавницької політики у напрямі розширення державного простору, збільшення контролю над прилеглими територіями та зміцнення міжнародного становища». Спочатку автор звертається до історичних подій, коли Московське царство, трансформувавшись у Російську імперію, «успадкувало» імперські традиції Візантійської імперії і почало вважати себе «третім Римом», що незабаром стало її офіційною доктриною. А потім демонструє, як згодом така доктрина у геополітичному аспекті посилила імперсько-експансіоністські амбіції Росії, стала ідеологією її своєрідного месіанізму, особливо у тих регіонах світу, де переважало православне християнство. «Формуючи великодержавницьку геополітичну свідомість, — вказує у своїй статті М. Дністрянський, — доктрина «третього Риму» відіграла однозначно негативну роль у внутрішній політиці Росії, утверджуючи особливу нетерпимість не лише до державно-самостійницьких прагнень найбільших народів імперії, насамперед українського, але й щодо їхнього самостійного культурного розвитку». Тим, хто нині намагається якщо не відстоювати таку російську політику, то принаймні «скоригувати» історичні події чи факти, автор пропонує розглядати їх з наукової точки зору, тобто так, як це робить весь цивілізований світ, коли відсутня упередженість, коли не пересмикуються події чи явища, коли правда не замовчується чи не пропонується до вжитку її навмисна копія.

У статті порушуються такі теми, як виникнення доктрини панславізму і аспекти його поширення, зростання у ХІХ ст. етнонаціональної самосвідомості слов’янських народів Центрально-Східної і Південно-Східної Європи і погляди слов’янських громадсько-культурних діячів щодо створення слов’янських державних утворень у вигляді федерації чи конфедерації, проти чого, до речі, вже тоді виступали російські слов’янофіли, які завжди були прихильниками єдиної самодержавної російської імперії. Також автор розповідає про обставини виникнення в 20-х роках ХХ ст. доктрини євразійства, одним із джерел якої були погляди М. Данилевського на культурне протистояння Росії та Європи. І хоча у розробці і поширенні цієї доктрини брали участь відомі історики, філологи, релігійні діячі, проте в її основі, вважає М. Дністрянський, є чимало суперечливих положень, про які і йдеться у згаданій статті. Автор також пише, що сьогодні в російській політології і геополітиці помітне місце посідають реваншистські, експансіоністські доктрини, які знайшли сприятливий ґрунт у російському суспільстві, розчарованому невдалими економічними реформами та втратою наддержавного статусу, і що їх агресивність посилюється ідеями уніполярності та гегемонії США, внаслідок чого спостерігається нове відродження євразійської доктрини, еклектично доповненої різними, часом різновекторними положеннями, які загалом окреслюються як неоєвразійство. Що конкретно під цим слід розуміти і як далі розвиватимуться події на думку різних діячів чи геополітиків, — про це автор пише у своїй статті, зокрема вказуючи, що «…попри відмінності в методологічних підходах, у геополітичному мисленні Росії провідними залишаються ідеї великодержавництва, відновлення її попереднього наддержавного глобального статусу… Принциповим моментом, який не усвідомлюється російськими політиками і геополітиками в окресленні місця Росії у геополітичній організації світу, є нерозуміння того, що незалежність України — не випадковий збіг обставин, а об’єктивний результат усього історичного процесу».

Сподіваємося, що читачам буде цікавою стаття «Зовнішня політика Румунії на фоні європейської зовнішньої політики», яку запропонував для нашого журналу автор — Корнеліу Піваріу. Свого часу він служив у ЗС Румунії, звільнився у званні генерал-майора, а згодом очолював румунський аналітичний центр INGEPO Consulting. Цю статтю автор підготував за підсумками роботи круглого столу «Роль Румунії у переосмисленні європейської зовнішньої політики», ініціатором проведення якого був комітет у закордонних справах Сенату Румунії. Щоб зрозуміти про що йдеться у статті, досить навести підзаголовки її тексту: «Короткий опис поточної геополітичної ситуації та її перспективи»; «Європейський Союз та його зовнішня політика»; «Зовнішня політика Румунії після вступу до ЄС та перспективи». А також навести кілька текстових витягів, що демонструють погляд автора на ситуацію, яка нині склалася у його країні.

Корнеліу Піваріу у Сенаті Румунії

«…Світову спільноту охопила еволюційна криза, з якою визнані головні міжнародні гравці ще не в змозі належним чином впоратися, і кожен з них прагне якомога вигідніше позиціювати себе в очікуванні нового світового порядку».

«…За своїм значенням інформатизація всіх сфер суспільного життя надзвичайна, оскільки знаменує виникнення епохи та простору, які держава вже не в змозі контролювати, і в подальшому спровокує такі події на світовій арені, які важко передбачити».

«…По вступі до ЄС Румунія постраждала від кризи ідентичності у своїй зовнішній політиці. У нас був «корисливий підхід», заснований на підходах Німеччини та США. Наше постійне прагнення отримати кращу оцінку з боку керівництва ЄС неправильне».

Не менш цікавими будуть для читачів дві наступні статті у журналі, що надруковані під однією рубрикою «Геополітика країн Європи».

У статті «Греція в нових геополітичних реаліях» автор Роман Кот детально описує геополітичне позиціонування Греції на міжнародній арені, яке, як він зауважує, «базується на більш ніж двотисячолітній цивілізаційній традиції». І послідовно наводить факти, що віддзеркалюють сучасний стан її як держави, що ось уже кілька десятків років намагається впоратися зі своїми економічними проблемами за допомогою Євросоюзу. Перш за все тому, що «Греція є найпотужнішим за потенціалом членом ЄС на південно-східному фланзі цієї організації», і тому, що «через територію країни прокладено або найближчим часом будуть ще прокладати трубопроводи, що забезпечуватимуть для Євросоюзу альтернативні джерела постачання енергоносіїв».

Друга стаття цієї рубрики «Світова експансія Китаю і її наслідки для України», автором якої є військовий і політичний експерт Іван Січень, може зацікавити читацьку аудиторію не лише фактурою, але і деякими висновками, що мають значення для нашої держави. Сьогоднішня успішна політика КНР, пише автор статті, коли державне стимулювання поєднується з ринковими методами функціонування національної економіки, за своїм економічним потенціалом вже дала змогу посісти друге після США місце і розпочати реалізацію стратегії із закріплення своїх позицій як провідної держави світового рівня.

Одним із головних інструментів, що допомагає Китаю досягти таких цілей, є планомірна зовнішня експансія за широким спектром напрямів. Автор послідовно описує шлях, яким країна рухається до поставленої перед собою мети, економічні методи, які при цьому застосовуються, кількість коштів, що виділяються на різні економічні програми, а також називає приблизний час, коли Китаю вдасться досягти бажаного, якщо не виникне непередбачених перешкод на зразок епідемії коронавірусу чи природних катаклізмів. Окремо автор описує політично-економічні стосунки Китаю з Росією. Адже використовуючи свої переваги над Росією в економічній, демографічній та військовій сферах (за винятком ракетно-ядерного потенціалу), Китай пришвидшив експансію на російському напрямі. В той же час його дії суто прагматичні, спрямовані на розширення доступу до російських ринків, технологій, транспортної інфраструктури та природних ресурсів. При цьому він вкладає кошти лише у цікаві для себе сфери, включно з військовою. Автор пише, що внаслідок такої політики, яку фактично і можна називати масштабною експансією, Китай послідовно перетворює Росію одночасно і на сировинний придаток, і на свого молодшого партнера, що дедалі більше відповідає китайським планам, а китайський західний кордон (принаймні в сенсі розширення сфери впливу) починає поступово наближатися до Уральського хребта.

Про те, що Росія відчайдушно намагається представити себе світові одним із провідних центрів сили і для цього не припиняє свого активного вручання у близькосхідні країни, пише у своїй розлогій статті «Туреччина vs Росія: чергове загострення протистояння в Сирії» кандидат історичних наук Олексій Волович, який дуже добре орієнтується в тамтешніх подіях, що не раз доводив у своїх опублікованих дослідженнях. Тема досить актуальна, навіть якщо брати до уваги двосторонні стосунки цих країн, звертати увагу на їх участь у воєнних діях, що розгорнулися у тій же Сирії, і окремі факти воєнних сутичок, у яких по обидва боки «фронту» знаходилися російські і турецькі військовослужбовці. Тому О. Волович згадує і факти з історії стосунків Туреччини і Росії, і перші політичні кроки турецького і російського керівництва у 90-х роках минулого століття, і вже після того переходить до більш «свіжих» подій, коли у 2011 році між двома цими країнами почало загострюватися суперництво на політичній арені світу. Звичайно, те, що відбувалося протягом останніх років, ми пам’ятаємо добре, але ось причини дій обох держав навряд чи вдасться з’ясувати без фахових підходів, тим більше таких, які є в арсеналі автора цієї статті. О. Волович детально розповідає про історію «занурення» Туреччини і Росії у сирійський конфлікт, змальовує обставини, що склалися на той час на їх внутрішньополітичних «олімпах», і лідерів, які грали кожен свою партію на політичній шахівниці. А ось щодо висновків, то кожен, хто візьметься читати цю статтю, зможе зробити їх самостійно, бо цікавих прикладів з подій у Сирії загалом, і у її провінції Ідліб — зокрема, більш ніж достатньо. На підтвердження досить навести абзац з розділу «Висновки і прогнози» статі: «Останні події в Сирії демонструють збереження геополітичного протистояння між США, Росією, Іраном та Туреччиною, і у кожної з них свої, відмінні від інших, інтереси щодо Сирії. Втім, схоже на те, що Анкара і надалі балансуватиме між Вашингтоном, Брюсселем і Москвою, почергово наближаючись і віддаляючись від них, вишукуючи для себе вигоду».

Наступна стаття «Путін у коронавірусному вінці: про референдум під час епідемії» за підписом автора політичного експерта Сергія Польовика ніби продовжує тему статті попередньої, хоча спільне у них лише те, що йдеться про одну особу — російського президента В. Путіна. Що мається на увазі? Те, що в Росії заплановано проведення референдуму, за підсумками якого чинний президент РФ знову може ним стати з огляду на внесені зміни до російської конституції. Автор статті навіть не намагається аналізувати законність такого рішення в країні, де конституцію вирішили, як мовиться, нагнути на очах всього світу з тим, щоб узаконити путінське президентство. Автор просто описує, як на російських теренах вищі державні керівники намагаються довічно бути при владі, вишукуючи для цього будь-які підстави. Для цього не потрібно вдаватися до глибоких аналітичних дій, досить лише згадати попереднє століття і тих, хто був «прописаний» у московському Кремлі чи петербурзькому Зимовому палаці. Автор згадує не лише Сталіна-Джугашвілі чи Брежнєва, Горбачова чи Єльцина. Він пригадав навіть Миколу ІІ, який також понад два десятки років керував Росією і сподівався на довше, аби не трапилася революція… Тож у Росії це своєрідна традиція — хапатися за владне кермо і не відпускати його за жодних обставин, як це сьогодні прагне зробити нинішній російський президент В. Путін. А щоб це мало пристойний вигляд і відповідало «веяниям времени», то в Росії визнали за необхідне «сослаться на мнение народа». Але тут незвичайна схожість чи то збіг обставин: при коронуванні Миколи ІІ на Ходинському полі, де зібрався російський народ привітати свого царя, через тисняву загинуло понад півтори тисячі росіян (що не завадило цареві провести великий бал); а нині референдум збігся з епідемію коронавірусу, що також загрожує життю росіян навіть попри запроваджені в Росії карантинні заходи.

Під рубрикою «Історія геополітики» ми продовжуємо розповідати про події сторічної давнини, коли об’єднувалися українські землі і український народ, що перебували під владою Росії і Австро-Угорщини. Цього разу доктор історичних наук Ігор Дацків у своїй статті «Військово-політичний союз УНР із ЗУНР у боротьбі за Україну» описує проблеми дипломатичних взаємин між Директорією УНР і Західноукраїнською Народною Республікою в 1917–1923 рр., покроково відтворюючи всі ті далекі події і називаючи їх безпосередніх учасників, які прагнули створити велику Україну. Та так і не змогли цього зробити внаслідок різних подій, серед яких головною причиною було, як вважає автор, «негативне сприйняття провідниками Антанти, передусім Франції, незалежності України…», оскільки «вони робили ставку на відновлення свого союзника, білої Росії, і взагалі не визнавали, крім Фінляндії і Польщі, жодної з новоутворених на постімперському просторі країни».

Антін Синявський

А ось політичний експерт Сергій Рудюк під звичною для себе рубрикою «Історичні постаті української геополітики» цього разу описує надзвичайний внесок у вітчизняну геополітику Антіна Синявського, якого у світовій науці називають «енциклопедистом». Ось лише один абзац зі статті С. Рудюка «Україна між двома «берегами», за яким можна визначити постать вченого, доля якого була не менш трагічною, ніж його колег по науці, але який зміг присвятити своє життя корисній справі, якою вважається українська наука.

«Плідно працюючи в галузі народної освіти й на громадсько-політичній і державній ниві, Антін Степанович водночас зробив значний внесок у розвиток вітчизняної історичної науки, в історичне і географічне краєзнавство, археологію, архівознавство, історію української науки, у теорію і методологію економічної географії, географію природних ресурсів і населення та господарства України й світу. Також він стояв біля витоків української євгеніки, знищеної у 30-х роках ХХ ст. тоталітарним комуністичним режимом, але нині актуальної з огляду на складну демографічну ситуацію в Україні, що утворилася внаслідок несприятливих політичних, соціально-економічних і екологічних обставин нашого недалекого минулого, зокрема й Чорнобильської катастрофи».

Олег Махно

Журнал видається українською та англійською мовами, матеріали не дублюються на сайті Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел».

Придбати журнал можна в друкованому або електронному вигляді.

Відгуки

Відгуків немає, поки що.

Будьте першим, хто залишив відгук “Журнал «Бінтел» № 1, 2020 рік”“

Top