Український ОПК в умовах «гібридної війни» з Росією.
Частина 4

 Андрій Поспєлов, кандидат історичних наук, доцент ОНУ ім. І. І. Мечникова, дійсний член (академік) Міжнародної академії безпеки життєдіяльності

Озброєння та військова техніка Сухопутних Військ Збройних Сил України. Частина 4

Бронетанкова техніка

На момент здобуття Україною незалежності в структурі її ОПК унікальне місце, без сумніву, належало бронетанковій галузі. Рівень її розвитку не тільки повністю відповідав світовому, а й за низкою показників перевищував його. Втім, головною відмінністю бронетанкового виробництва України від інших галузей українського ОПК була наступна: практично повністю замкнутий цикл та чітка, розвинена за інфраструктурою й цілісна за всіма показниками структура її підприємств.

В центрі цієї структури знаходилося Харківське конструкторське бюро машинобудування ім. О. Морозова з дослідним виробництвом. Воно було не тільки одним з трьох радянських розробників основних бойових танків (інші два — в Ленінграді та Нижньому Тагілі), а й найстарішим і найсучаснішим за своїм оснащенням. Середню ланку української бронетанкової галузі посідали два унікальних підприємства-виробника — Харківський завод транспортного машинобудування ім. В. Малишева з власним виробництвом дизельних двигунів і Харківський тракторний завод ім. С. Орджонікідзе з власним конструкторським бюро. Обидва підприємства на момент розвалу СРСР мали свої «бренди» — основний бойовий танк Т-64 та легкий броньований транспортер-тягач МТ-ЛБ.

Нарешті, на нижній ланці бронетанкової галузі України були танкові ремонтні заводи Міністерства оборони. Серед 22-х таких підприємств, що діяли на всій території СРСР, в Україні їх було 5 — Київський (на Дарниці), Львівський, Житомирський та Харківський бронетанкові ремонтні й Миколаївський ремонтно-механічний заводи. Ці підприємства могли ремонтувати й модернізувати практично всі види бронетанкової техніки радянських зразків.

Слід зазначити, що за кадровим забезпеченням, організацією та культурою виробництва заводи української бронетанкової галузі були серед найкращих в усій промисловості щойно народженої незалежної держави. Однак, значно більшу роль мало навіть не це, а те, що в радянській Україні фактично існувала своя, оригінальна і за всіма показниками креативна конструкторська школа замкнутого характеру. Перш за все тому, що щонайменше дві кафедри (колісних та гусеничних машин) Харківського політехнічного інституту (зараз національного університету) готували інженерно-конструкторські кадри для відповідних підприємств цієї галузі.

Бронетанкове виробництво мало в Україні й низку підприємств-суміжників, що розробляли й виготовляли для головних заводів галузі спеціальне обладнання та матеріали. Серед таких підприємств слід назвати Запорізьке об’єднання «Дніпроспецсталь», яке виготовляло різноманітні види сталі й сплавів, в тому числі й для бронювання, Харківський завод самохідних шасі та Харківський завод тракторних двигунів (ХЗТД). Останній міг виготовляти до 125 тис. двигунів щороку, хоча переважна більшість з них надходила у цивільну галузь.

Суттєвим недоліком інфраструктури бронетанкової галузі України було і залишається її доволі невдале, зі стратегічної точки зору, розташування. Окрім 4-х ремонтних заводів та деяких підприємств-суміжників, всі потужності вітчизняного бронетанкового виробництва географічно сконцентровані в одному місті — Харкові. За часів «холодної війни» (коли така інфраструктура формувалася) це відповідало політико-стратегічним аспектам, так як Харків був розташований далеко від можливого фронту з країнами блоку НАТО. До того ж всі підприємства галузі були надійно прикриті військовими частинами. Так, тільки під містом-танкобудівником знаходилася 41-а гв. танкова дивізія, яка, окрім своїх головних функцій, брала участь й у військових випробуваннях створеної в Харкові бронетанкової техніки. В Дніпропетровській області дислокувалася 6-а гв. танкова армія, тиловою базою якої і був Харківський бронетанковий ремонтний завод.

Нині, коли фронт протистояння з сепаратними ДНР та ЛНР (і Російською Федерацією, що стоїть позаду них) проходить досить близько до центру українського танкобудування, а від колишньої танкової армії, яка зараз має назву «6-й армійський корпус», залишилася фактично тінь, таке географічне положення є дуже непевним. Причому, непевність його така, що в разі розгортання (за найбільш песимістичним сценарієм) бойових дій в Харківській області і в самому місті Харкові, Україна реально втрачає, по суті, «діамант» своєї промисловості. І відновити його, перш за все через кадровий та ресурсний голод, вже не буде можливо.

Так в чому ж унікальність українського бронетанкового виробництва?

Для того, щоб відповісти на це запитання, слід зробити певний екскурс в історію. І розпочинати слід з 1927 року, коли на базі Харківського паровозобудівного заводу (ХПЗ) та Головного конструкторського бюро Гарматно-арсенального тресту було створене перше в Радянському Союзі танкобудівне підприємство. Перші експерименти з малосерійними танками Т-12 та Т-24 призвели до запуску в масову серію танків БТ-2 (з 1932 року), БТ-5 (з 1933 року) та БТ-7 (з 1935 року). Не зважаючи на те, що ця серія була створена на базі придбаного в США танка «Крісті» (який, до речі, в серію так і не був запущений), харківське підприємство випускало реально найкращій легкий танк міжвоєнного періоду. Причому, темпи виготовлення БТ справляли враження навіть і тоді — 22 танки за день. І це при тому, що у 1933-1939 роках малою серією в 60 одиниць випускався унікум світового танкобудування — важкий 5-баштовий танк Т-35.

У 1939 році зі створенням принципово нового танка Т-34 ХПЗ вийшов на зовсім новий рівень виробництва. Причому, не тільки щодо танка, а й щодо унікального дизельного двигуна «В-2». Обидві конструкції цілком справедливо вважаються найкращими у 2-й світовій війні та мають неофіційні, але абсолютно справедливі титули «Танк століття» та «Двигун століття».

І навіть більше, евакуація ХПЗ під час Великої Вітчизняної війни до Нижнього Тагілу, а дизельного виробництва — до Барнаулу, призвела до створення вже на теренах Росії нових виробничих потужностей цієї галузі. І хоча нові заводи з 1942 по 1945 роки фактично випускали опрацьовані ще в Харкові конструкції, причому, з великим темпом (наприклад, кожні 15 хвилин з конвеєра у Нижньому Тагілі сходила нова машина), «харків’яни» весь час зберігали свою «автономність». І щойно місто було звільнене від загарбників, ХПЗ був реевакуйований, і з березня 1944 р. почав випускати абсолютно нову конструкцію — середній танк Т-44 та дизель «В-44». Ну а згодом пішли повоєнні серійні Т-54 та Т-55, що вироблялися і в Харкові, і в Нижньому Тагілі.

Не зважаючи на гарні конструкції радянських танків першого повоєнного покоління і створений у Нижньому Тагілі танк другого покоління — Т-62 (за усіма своїми характеристиками вони протягом усієї «холодної війни» залишалися кращими за будь які конструкції танків країн НАТО), пошук принципово нових рішень у танкобудуванні в Харкові йшов повним ходом.

Нарешті, у 1963 році вже на Харківському заводі транспортного машинобудування ім. В. Малишева (ХЗТМ, колишньому ХПЗ) був створений «Об’єкт 432» — майбутній перший в світі основний бойовий танк Т-64. Харківським конструкторам вперше вдалося розмістити на серійному танку комбіноване бронювання, автомат заряджання під роздільні постріли спочатку 115-мм, а потім 125-мм гармати, а найголовніше — перший у світі опозитний (тобто циліндр в циліндр) серійний танковий двигун «5ТДФ», до речі, теж створений у Харкові. Унікальність і високі бойові якості Т-64 були такими вражаючими, що він став чи не єдиним радянським броньованим об’єктом повоєнної доби, який ніколи не експортувався, а про реальні його характеристики фахівці НАТО дізналися лише після 1991 року.

Одночасно на ХЗТМ був створений і пішов з 1964 року у масову серію легкий броньований транспортер-тягач МТ-ЛБ, який дістав у військах прізвисько «мотолига». На перший погляд, нічого особливого в його конструкції не було. Однак МТ-ЛБ мав дуже низький тиск на ґрунт, що забезпечило йому унікальну прохідність, а також являв собою вкрай вдалу базу для розміщення різного озброєння, що і проявилося в багатьох локальних конфліктах. Фактично єдиним недоліком МТ-ЛБ як раз і була наявність лише одного 7,62-мм кулемета в одномісній башті.

Створення Т-64 (а в подальшому його модифікацій «А» та «Б») вивело українську конструкторську танкову школу на передові позиції в СРСР. Єдиним недоліком нового танка була його вартість і, на перших порах, складність. Саме тому конструктори Нижнього Тагілу отримали завдання розробити більш просту версію танку, яка, крім того, могла б експортуватися. Таким згодом став танк Т-72. А ось для Радянської армії на базі Т-64 в Ленінграді (на Кіровському заводі) розроблявся принципово новий танк — Т-80, оснащений газотурбінним двигуном, якій і пішов у серію (в тому числі і на ХЗТМ) у 1980 році.

За всіх своїх переваг Т-72 та Т-80 так і не перевершили Т-64 за характеристиками. Перший мав менш досконалі прилади управління вогнем, слабшу броню і не зовсім вдалий автомат заряджання, що призводило до значно меншої бойової живучості. Т-80 був оснащений вкрай «прожерливим» газотурбінним двигуном. Для усунення цих недоліків фахівцям Нижнього Тагілу доручили на базі Т-72 створити новий танк — Т-90, а от харків’янам на базі Т-80 доручили створити його дизельний варіант — Т-80УД. І хоча динамічні характеристики Т-80УД дещо знизилися, за сукупністю своїх характеристик він виявився кращим за базову модель. Саме він і став останнім радянським танком, який виготовлявся на заводі ім. В. Малишева з рекордною за світовими мірками швидкістю — 800 машин щорічно.

Певним чином це обумовлювалося і широкою науково-практичною роботою харківських інженерів й випробувачів. Завдяки їй вдалося розкрити максимум можливостей бронетанкової техніки і довести, що її розвиток, здебільшого, залежить не стільки від технічних нововведень, скільки від фізіологічних та інтелектуальних можливостей екіпажів [1]. Виключно це інтелектуальне напрацювання, до якого приблизно в той же час наблизилися і ізраїльські фахівці (щоправда, завдяки кривавому досвіду арабсько-ізраїльських війн), стало основою стратегічної концепції розвитку бронетанкової техніки в Україні після здобуття нею незалежності.

Між тим, була ще одна винятково технічна причина, яка надихала українських конструкторів на творчий пошук. Річ у тім, що на озброєнні як усієї Радянської армії, так і її окремих частин, що становили основу ЗС України, було одночасно три типи танків — Т-64, Т-72 та Т-80 трьох різних виробників. Не зважаючи на зовнішню схожість та майже однаковість основних характеристик, всі ці танки мали дещо різну конструкцію та абсолютну нетотожність запасних частин та інструментів. Тому не дивно, що керівництво ЗС України змушено було зняти з озброєння Т-72 (як найслабкішу модель) і зробити ставку на розвиток дизельного варіанту Т-80, створивши у 1992-1993 роках на його базі перший суто український основний бойовий танк — Т-84. Подальші ж події довели, що і Т-64 також зарано здавати на брухт.

Теоретично бронетанкова галузь українського ОПК могла створити «з нуля» будь-який сучасний перспективний танк — були б лише для цього політична воля, відповідне фінансування й конкретне замовлення. Однак, в перші роки незалежності України в цьому не було необхідності — наявний танковий парк ЗС України, навіть за його суттєвого (згідно з Договором про загальні збройні сили в Європі) скорочення, забезпечував необхідну обороноздатність державі протягом, щонайменше, 20-30 років. Звісно, за умови проведення відповідної модернізації основних бойових танків, що були на озброєнні ЗС України. А через те, що у вже незалежній державі повноцінного замкнутого циклу виробництва бронетанкової техніки не було, то у перші 5 років влада цим не переймалася.

Все змінилося після відомого контракту 1996 року щодо постачання збройним силам Пакистану 320-ти новітніх українських Т-84 на суму 650 млн доларів. По-перше, він виявився зовсім несподіваним для експертів і аналітиків. І викликав обурення з боку Росії, яка в той час зовсім не сподівалася, що в сфері танкового експорту з’явиться конкурент з більш якісною, ніж у неї, продукцією. По-друге, згаданий контракт різко змінював баланс сил в регіоні Південної Азії на користь Ісламабаду. Тому не дивно, що Республіка Індія фактично «вимагала» від Росії зробити все, щоб українські танки не з’явилися у Пакистані. Коли ж стало зрозуміло, що контракт таки буде успішно завершено у встановлені терміни (тобто, до кінця 1999 року), Делі вкрай наполегливо почав вимагати від Росії альтернативу українській зброї — щойно взяті на озброєння Росії Т-90С. Цікаво, що відповідний контракт на постачання 310-ти таких танків був ухвалений двічі (у 1999 та у 2001 роках), однак його кошторис виявився більшим, ніж контракт України з Пакистаном — 1 млрд доларів [2]. Втім, за неофіційною інформацією, Індія почала отримувати російські Т-90 (щоправда, модифікації «А») ще раніше — у 1994 році [3]. При цьому, за своїми характеристиками російський Т-90 і не перевищив український Т-84, і не повністю витримав випробування в Індії.

Пакистанський танк Т-84 на параді в Ісламабаді
Пакистанський танк Т-84 на параді в Ісламабаді
http://www.pakistan33.com/

Саме для виконання пакистанського контракту тогочасне керівництво України спромоглося швидко і якісно налагодити повний замкнутий цикл виробництва бронетанкової техніки. В дуже стислі терміни, завдяки потенціалу різних підприємств України, різноманітним комерційним схемам при закупівлі необхідного обладнання й чудовій на той час роботі української науково-технічної розвідки, фактично за рік повний цикл виробництва танків був налагоджений [4].

Пакистанський контракт наочно продемонстрував високий рівень українського танкобудування, який за більшістю параметрів відповідає світовим стандартам. Проте, він показав і необхідність подальшої роботи в двох напрямках — удосконалення наявних базових конструкцій танків харківського виробництва (перш за все для експорту) і розробка принципово нової машини. Однак виконання другого завдання гальмувалося відсутністю теоретичного обґрунтування перспектив (економічних і політико-стратегічних) розвитку танків і танкових військ в Україні — і це не зважаючи на наявність тисяч висококваліфікованих фахівців і практиків й повного теоретичного і практичного опрацювання суто технічних аспектів. Ясно було лише одне — українській армії потрібен лише один, універсальний тип основного танка, замість гамми типів, що знаходилися на її озброєнні. Більше того, враховуючи фінансово-економічні труднощі в самій Україні, розраховувати на державне замовлення перспективного танка не випадало. А от ефект від пакистанського замовлення підігрів інтерес до українських танків з боку низки держав, що стимулювало подальші конструкторські роботи.

 

Більш зрозумілою була картина в сфері легкої бронетанкової техніки. Йдеться про бронетранспортери та бойові машини піхоти. Перші — радянські БТР-60ПБ, БТР-70 та БТР-80 разом з низкою позитивних якостей мали й суттєві недоліки. Головним з них була не зовсім вдала компоновка, яка дуже ускладнювала ведення бойових дій піхотою, як на броні БТР, так і під час спішування. До того ж озброєння БТР вказаних типів (14,5-мм та 7,62-мм кулемети в малій башті з ручним керуванням) не відповідало сучасним вимогам. Окрім того, складне розташування одночасно двох карбюраторних двигунів на перших двох зразках вимагало постійного фахового обслуговування цієї, в принципі, простої для використання, бойової техніки.

Щодо БМП, то основу потужності мотострілецьких підрозділів ЗС України складали БМП-1 та БМП-2. Перша критикувалася відразу ж після її створення за невдале озброєння (73-мм гладкоствольна гармата 2А28 «Гром»). За досвідом багатьох локальних конфліктів вона виявилася зовсім неефективною. На БМП-2, завдяки встановленню 30-мм автоматичної гармати 2А42 у двомісній башті, частково з цим недоліком змогли впоратися. Однак, у БМП було слабке бронювання та неоптимальне компонування.

Досвід війни в Афганістані 1979-1989 років яскраво довів — через радянські БПМ не стільки зазнаються важкі технічні втрати, скільки людські. І саме у конфліктах низької інтенсивності, де активно застосовуються мінні постановки та ручні протитанкові гранатомети. Саме тому в Афганістані радянські військові пересувалися не в корпусі, а на корпусі БМП («на броні»). І хоча вони були беззахисні перед обстрілами, проте, вигравали у часі при спішуванні й виживали при підриванні на мінах (крім водія, а на БМП-1 — ще і командира). Цікаво, але досвід навчань Групи Радянських військ в Німеччині та, особливо, Національної Народної армії НДР довели повну адекватність радянських БМП до участі в повномасштабній класичній війні високої інтенсивності.

Однак у 1990-х роках Україні така війна не загрожувала навіть теоретично. Втім, значно актуальнішим ставало завдання пристосувати вітчизняну техніку до умов сучасних локальних конфліктів. А вони вимагали від легкої броньованої техніки перш за все суттєвого зміцнення броні БМП (навіть до рівня танків) і різноманітного озброєння для боротьби з цілями різних типів. Задля досягнення цього можна було б принести в жертву й можливість самостійного подолання, щонайменше бойовими машинами піхоти, водних перешкод. Що ж до БТР, то, окрім якісного підсилення озброєння, на перший план виходило створення нових компоновок для покращення комфортності дій екіпажу й десанту та якісного рішення щодо захисту від підривання на мінах.

Ще одним стимулом була перспектива модернізації легкої бронетанкової техніки радянських зразків, яку мали на озброєнні понад 100 країн. Причому, повними конкурентами на цьому шляху для українського ОПК могли бути лише ВПК Росії та Білорусі, а частковими — фірми Ізраїлю, ПАР та КНР. А тому та держава, яка раніше запропонує якісні і дешеві схеми модернізації, зможе зайняти доволі значний сегмент цього ринку.

Українська БМП-1У з модулем «Шквал»
Українська БМП-1У з модулем «Шквал»
http://www.military-informer.narod.ru/

Українські фахівці це чудово усвідомлювали, як усвідомлювали це і керівники підрозділів, які відповідали за спеціальну експортну політику держави. В іншому випадку експортний потенціал української бронетанкової техніки міг би залишитися у вигляді танків. Однак конкуренція щодо їх продажу на світовому ринку вже на початку 1990-х років була дуже високою. Це чудово продемонстрували невдачі Бразилії і, почасти, Франції в просуванні на експорт своїх новітніх моделей («Озоріо» і «Леклерк» відповідно), а на початку ХХІ ст. з цим на турецькому тендері зіткнулася й Україна.

Українській БТР-3Е1 з універсальним модулем «Штурм»
Українській БТР-3Е1 з універсальним модулем «Штурм», побудований для Таїланду
http://andrei-bt.livejournal.com/

Слід зазначити, що українські танкобудівники якісно і системно підійшли до модернізації й створення відповідних зразків бронетанкової техніки. Були визначені як шляхи модернізації наявних БТР і БМП, так і напрями створення нових. В першому випадку Україна виявилась чи не першою в світі державою, яка зробила ставку на спеціальні бойові модулі, повністю оснащенні зразками зброї української розробки і виробництва. Ці модулі могли легко монтуватися на відповідних БМП і БТР, не потребували додаткового навчання особового складу, і завдяки своїй різноманітності надавали модернізованим машинам універсальних якостей.

Перший «харківський» варіант важкої йорданської БМП «Темсах»
Перший «харківський» варіант важкої йорданської БМП «Темсах»
http://btvt.narod.ru/

Що ж до створення нових зразків, то досвід локальних конфліктів потребував, перш за все, надійного захисту. А тому відповідну техніку цілком логічно було створювати на базі наявних танків чи вантажних автомобілів, які вироблялися на відомому на весь світ Кременчуцькому автомобільному заводі (КрАЗ). Тим більше, що і у цьому питанні знову допомогли експортні замовлення.

Так, наприкінці 1990-х років командування армії Йорданії запропонувало харківським конструкторам розробити проект модернізації застарілих англійських танків «Центуріон» [5], перетворивши їх на бойову машину піхоти (що дістала назву «Темсах»). Українські фахівці в стислі терміни розробили відповідний проект, після чого вдосконалили набутий досвід на танках Т-64 та Т-72.

На базі першого варіанту важкої йорданської БМП була створена гамма різноманітних машин, найбільш оригінальними з яких слід вважати колісну бойову машину піхоти БМП-К-64 та важкий бронетранспортер БТР-64Е. З Т-72 теж була зроблена важка БМП — БМВ-72, яка ззовні нічим не відрізнялася від базового танка. А от через 10 років вже іракське замовлення на колісні БТР (не зважаючи на те, що в значній мірі це був не економічний, а саме політичний контракт) сприяло створенню в Україні принципово нового за схемою компоновки БТР-4.

 

 Важка БМП на базі танка Т-64  Колісна БМП на базі танка Т-64

Важка та колісна БМП на базі танка Т-64
http://btvt.narod.ru/    http://techvoyenservice.gov.ua/

 

Проекції української модернізації танку Т-72 в важку бойову машину піхоти БМВ-72.
http://www.morozov.com.ua/

 

Як наслідок, до початку другого десятиріччя ХХІ ст. українська бронетанкова галузь мала цілий спектр бойових машин, які не тільки в значній мірі відповідали вимогам часу, а й в разі прийняття на озброєння надавали б Сухопутним військам України принципово нових якостей. По-перше, це новітні основні бойові танки «Оплот» та модернізовані Т-64БМ «Булат». Їх характерними рисами є нова концепція бронювання (вмонтований та навісний динамічний захист і повністю зварні конструкції корпусу та башти), системи активного захисту «Ніж» та «Варта», новітнє кероване озброєння у вигляді танкових ракет «Комбат». По-друге, це бойові машини підтримки танків та бойові машини піхоти, що створені на танковій базі. По-третє, це бронетранспортер БТР-4 — абсолютно новий за компоновкою і універсальний за можливостями монтажу озброєння у вигляді як башт, так і бойових модулів. Його певними недоліками є лише слабкий захист корпусу, особливо від підривання на мінах, та не зовсім раціональні рішення передньої частини корпусу. Втім, вже у 2013 році був створений БТР-4МВ, на якому всі згадані недоліки вдалося усунути. І, нарешті, — це модернізовані (за допомогою встановлення різноманітних бойових модулів) БМП-1У та БТР-70 у варіанти БТР-3 та БТР-7.

 
 
Ранній (БТР-4Е) та пізній (БТР-4МВ) варіанти першого суто українського бронетранспортера
http://www.ukraineindustrial.info/   http://topwar.ru/

Слід зазначити, що вся нова українська бронетанкова техніка створювалась під стандарти НАТО, а БТР-4 був взятий на озброєння ЗС України в експортній комплектації[6]. Що ж до модернізованих Україною зразків старої радянської техніки, то українські фахівці (щонайменше, на теренах Азербайджану, Казахстану та Туркменістану) опрацювали всі аспекти, пов’язані з її вдосконаленням. Більше того, на базі будь-якої радянської воєнної машини вони розробляли проекти, які перетворювали її на таку, що майже повністю відповідала сучасним вимогам. Яскравим підтвердженням цього є модернізація перуанських Т-55 [7].

Втім, з початком війни на Донбасі з’ясувалося, що ЗС України в плані бронетехніки залишилися на рівні 1992 року. Та й самої бронетанкової техніки настільки бракувало, що «найсучаснішим» озброєнням української військових стали імпровізовані броньовики — «панцерники».

Імпровізована авто-бронетехніка

Досвід деяких внутрішніх збройних конфліктів ХХ ст. довів доцільність застосування броньованої техніки, створеної в кустарний спосіб. Найбільш відомими з них були Громадянська війна в Іспанії 1936-1939 років (яка й досі є рекордсменом за кількістю створених імпровізованих панцерників), війна за незалежність Ізраїлю (перша арабсько-ізраїльська 1948-1949 років, де імпровізовані бронемашини, що дістали загальну назву «сандвічі», вкрай активно і добре проявили себе, оскільки виконували в основному задачі танків та бронетранспортерів), та сучасна громадянська війна в Сирії.

Якщо в перших двох випадках імпровізована бронетехніка використовувалась усіма протиборчими силами через те, що стандартних танків та панцерників не вистачало, то в сирійській міжусобиці імпровізовані панцерники стали повстанською альтернативою основним танкам, БМП та БТР урядових військ. Втім, на відміну від вищезгаданих конфліктів, АТО на Сході України відразу ж почала принципово від них відрізнятися. Насамперед тим, що імпровізована авто-бронетехніка почала використовуватися не сепаратистами чи «ополченцями» (як їх називають російські ЗМІ) ДНР та ЛНР, а урядовими силами України… І не майже беззбройними формуваннями добровольців, а штатними підрозділами ЗС України [8].

Цей факт яскраво свідчить про майже критичний стан справ у ЗС України, які з початком АТО на Донбасі лише на перший погляд могли вважатися сучасною європейською армією, і в тому числі щодо озброєння. Так, за даними «Білої книги» Міністерства оборони України за 2013 рік, Сухопутні війська держави мали на балансі лише 683 основних бойових танки та 1965 бойових броньованих машин (майже в 10 та 7 разів менше, ніж було станом на 1992 рік) [9]. Західні дані на весну 2014 р. більш оптимістичні — 1140 танків Т-64 на озброєнні й 700 танків Т-80 та Т-72 на зберіганні; 1657 БМП та 770 БТР [10]. Однак, реально стан з технікою все одно був вкрай незадовільним.

Досить сказати, що за всі роки незалежності військо України отримало лише 10 нових (Т-84 «Оплот») та 85 модернізованих танків (Т-64БМ «Булат»), 13 новітніх БТР-7 та певну кількість модернізованих БМП-1У, БТР-70ДІ й реактивних систем залпового вогню БМ-21 «Град» (у варіантах «Бастіон-1» та «Бастіон-2»). У війська з 2009 року не надійшло жодного з 50-ти новітніх замовлених танків БМ «Оплот», а з 2012 року — жодного з взятого на озброєння БТР-4 [11]. Ситуація з використанням бойової техніки також була незадовільною. Що можна казати, якщо щойно розпочалася війна на Донбасі, як командування ЗС України кинуло у бій унікальні радянські БМП-3, яких в державі залишилося лише 2 (дві) одиниці, та найсучасніші самохідні гаубиці «Мста-С» у кількості 15 одиниць (з 40, що залишилися в Україні станом на 1992 рік), які були на озброєнні 24-ї механізованої бригади, дислокованої під Львовом [12].

В цих умовах створення імпровізованої бронетехніки було адекватною реакцією на неадекватну ситуацію. Однак, унікальність цього процесу полягала в тому, що оснащення бронею цивільної техніки (так зване «бліндування») й створення на її базі відповідних бойових машин відбувалося після своєрідних експериментів, що проводилися в регулярних частинах ЗС України як до початку бойових дій на Донбасі, так і опісля. А експерименти ці фактично проходили за принципом «побачив, але не вивчив теорію», що призводило, максимум, до половинчастого результату.

 



Українські БТР-80 95-ї окремої аеромобільної бригади у 2012 році та в період АТО
Фото з сайту: http://scout-thedeaddistrict.blogspot.ru

 

Наслідком цього став процес перенесення бліндування з армійських частин до спеціалізованих (й не зовсім) заводів і підприємств, фахівці яких також не завжди зналися на теорії, та до приватних майстерень автолюбителів чи громадських організацій. Слід зазначити, що попри дивні ексклюзиви, що були створені на «світанку» процесу бліндування (як, наприклад, виготовлений в Миколаєві на базі корпусу БРДМ-2 пересувний броньований блокпост для Державної прикордонної служби) [13], вже до осені 2014 р. українські патріоти досягли у цій справі вагомих результатів. Їх теоретичне обґрунтування і втілені у життя пропозиції можуть допомогти вивести українську автобронетанкову галузь на новий рівень.

Розповідати про всі бліндовані імпровізації України літа-осені 2014 року немає необхідності. Зазначимо, що цим процесом займаються окремі громадяни, бізнесмени, народні депутати, волонтерські організації, різні заводи важкої промисловості, автопідприємства та автобусні парки окремих міст, виправні установи, тилові бази добровольчих батальйонів і т. п. На сьогодні Збройним силам, Національній гвардії та добровольчим формуванням вже передано понад 200 бліндованих машин, як створених на базі суто цивільного транспорту, так і реанімованих зі списаної бойової техніки. При цьому імпровізовану авто-бронетехніку можна розподілити за певними групами щодо її призначення.

Перш за все, для спеціальних розвідувальних підрозділів регулярних чи добровольчих формувань, що воюють на Сході України. Саме їм потрібні швидкісні і одночасно легкі машини, що можуть брати на борт, окрім штатного екіпажу, додаткових бійців чи поранених для перевезення, при цьому не втрачаючи своїх динамічних характеристик. Не зважаючи на те, що на Кременчуцькому автомобільному заводі у 2013-2014 роках були створені відповідні машини «Кугуар» та «Спартан» (державне замовлення 2014 року на 60 та 310 машин відповідно) [14], київською фірмою «Практика» був розроблений і випробуваний бронеавтомобіль «Козак», а на заводі ім. В. Малишева взятий згодом на озброєння «Дозор» (до речі, ліцензія на нього вже придбана Польщею), цих машин дуже мало. І це при тому, що такі бронемашини самі по собі є зовсім новим і напрочуд успішним напрямом української бронетанкової галузі, й повністю відповідають сучасним світовим вимогам. Тому більшість імпровізованих панцерників створюється саме для таких цілей.

І тут особливо слід виділити київський клуб «Мілітарист». Його ентузіасти розпочали в червні 2014 р. створювати для батальйону «Київська Русь» бліндовані автомобілі під загальною назвою «Скорпіон». На відміну від інших імпровізованих конструкцій, київські ентузіасти створили на базі стандартних цивільних джипів цілком сучасні армійські машини. Для цього корпус стандартного авто не обвішували броньовими панелями. Ними замінили увесь кузов машини. У підсумку динамічні характеристики машини збереглися, однак вона отримала вже оптимізований для військового застосування універсальний броньований корпус і змонтоване озброєння у вигляді кулеметних чи ракетних систем. Фактично, київські ентузіасти створили в абсолютно кустарних умовах варіацію відомого ізраїльського розвідувального бронеавтомобіля RAM, який не тільки протягом майже 40 років відмінно функціонував в Армії оборони Ізраїлю, а й успішно експортувався.

 

Бронеавтомобілі RAM (одна з останніх модифікацій) та «Скорпіон-2»
Фото з форуму: http://forum.militarist.ua

 

Другий напрям демонструє Державне підприємство «Атомремонтсервіс» (м. Київ), де протягом серпня-вересня 2014 року було бліндовано, щонайменше, 2 автобуси та 3 авто. Оригінальна схема бронювання цивільних автобусів та мікробусів свідчить про універсальність підходів до захисту машин тилових частин, які вимушені пересуватися переважно поодинці. Більше того, така схема є заявкою на пристосування машин військового часу до потреб мирного періоду (наприклад, для інкасації).

 

 

Бронеавтомобілі, що створені на підприємстві «Атомремонтсервіс» Бронеавтомобілі, що створені на підприємстві «Атомремонтсервіс»
Бронеавтомобілі, що створені на підприємстві «Атомремонтсервіс»
http://www.energoatom.kiev.ua


Нарешті, третій напрям, що теоретично має стати провідним, демонструють вже потужні машинобудівні заводи м. Жмеринка та м. Київ («Ленінська кузня»). Конструкторам цих підприємств вдалося створити на базі відомого радянського вантажного автомобіля ГАЗ-66 відповідно бронетранспортер й універсальну бойову машину — аналог всесвітньо відомого американського «Хаммера». Не зважаючи на неоднаковість і підходів, і технологічного обладнання двох заводів, обидві машини відповідають сучасним вимогам (наприклад, на БТР комбінована броня — сталь-гума-сталь) і, що особливо цікаво, — досить дешеві за ціною (2,5 та 10 тис. доларів відповідно). Враховуючи те, що в Україні на складах зберігається щонайменше 10 тис. ГАЗ-66, а ще приблизно 60 тис. — в цивільному і військовому використанні, осучаснення простих і застарілих радянських вантажівок може принести державі і її Збройним силам чималу вигоду.

 

Український БТР на базі ГАЗ-66 Універсальна бойова машина на базі ГАЗ-66
Український БТР та універсальна бойова машина на базі ГАЗ-66 http://strangernn.livejournal.com/    http://strangernn.livejournal.com

 

Висновки та рекомендації

Передбачається, що, ухвалюючи рішення щодо переоснащення Сухопутних військ ЗС України, керівники Міністерства оборони, уряд та Верховний Головнокомандувач мають брати до уваги, насамперед, потенціал вітчизняного ОПК, креативні ідеї його фахівців та бойовий досвід українських військових, які діють в зоні АТО. Слід також враховувати й цікаві напрацювання творців сучасної української імпровізованої авто-бронетехніки. Враховуючи ж те, що сучасна Україна є державою капіталістичною по суті, і одночасно соціальною за формою (згідно 1-ї статті Конституції України), аспекти адекватного розподілу відносно обмежених коштів мілітарного бюджету та створення нових робочих місць в майбутньому військовому державному замовленні мають бути на достойному рівні.

Повне, нехай і тимчасове (на час проведення АТО) завантаження сучасних підприємств ОПК України виробництвом зброї для Сухопутних військ є вкрай актуальним завданням. Причому, через втрату низки підприємств ОПК в Криму і на Донбасі, дуже важливо швидко знайти їм заміну задля збереження, щонайменше замкнутого циклу створення бронетанкової техніки. Причому, завдання 2014 року тут набагато легше, аніж аналогічне часів пакистанського (1996-1998 років) контракту. Наприклад, Феодосійський оптичний завод, який виготовляв обладнання для танкових прицілів, можна замінити, (звісно, за відповідного оснащення), одним з аналогічних заводів Києва, Львова чи Харкова.

Слід враховувати і те, що в теперішній Україні склалася доволі дивна ситуація. Вітчизняні підприємства (і не обов’язково суто військові) можуть виготовляти сучасну бойову техніку як «з нуля», так і модернізувати до вимог часу значну кількість танків, бронемашин, артилерійських систем та автомобілів. Причому, потенціал останнього ресурсу досить значний — щонайменше, 2 тис. одиниць бронетанкової техніки, майже 4 тис. одиниць артилерійських систем, десятки тисяч автомобілів та сотні тисяч одиниць стрілецької зброї. Раціональним є паралельне просування двох програм — з виробництва нового і з модернізації старого озброєння, в т. ч. і завдяки значному розширенню наявних чи, можливо, навіть створенню нових підприємств. Нічого небезпечного для економіки України тут немає. Достатньо ознайомитися з досвідом військової промисловості Ісламської Республіки Іран часів війни з Іраком (1980-1988 років), коли більшість бойових машин ремонтувалася і модернізувалася в маленьких майстернях зі штатом 5-20 осіб. Те, що особливої складності для українських працівників та інженерів це не створить, свідчить вкрай швидке освоєння багатьма автомобільними майстернями держави ремонту та удосконалення найсучасніших цивільних автомобілів провідних світових виробників.

Інша річ — терміни. Виготовлення сучасного танка «з нуля» потребує (в залежності від конструкції) від 9 до 14,5 місяців. Вже зараз завод ім.В. Малишева може вийти на темп, мінімум, 10-15 одиниць за місяць. Модернізація ж старого танка триватиме від 5 до 12 місяців, причому, мінімум на 3-х заводах з аналогічним темпом. Таким чином, за мінімальних темпів роботи бронетанкової галузі, щомісяця ЗС України можуть отримувати один повністю переоснащений новітньою технікою танковий батальйон. В такому разі, навіть в умовах проведення АТО, за адекватного фінансування Сухопутні війська держави можуть бути повністю переоснащені танками протягом 3-5 років. Щодо іншої бронетанкової техніки, то тут і гамма її продукції, і кількість замовлених одиниць можуть варіюватися в залежності від потреб українських військових формувань. Скажімо, профільні підприємства можуть зосередитись на модернізації наявних БМП (чи переоблаштуванні танків на важкі БМП та БТР) і випуску новітніх БТР-4МВ, які лише обмежено будуть надходити до формувань в зоні АТО, а в першу чергу почнуть надходити на озброєння бойових частин стратегічного резерву. Одночасно непрофільні підприємства зможуть випускати БТР та бронеавтомобілі на базі цивільних машин та модернізувати старі БМП-1 та БТР-70 за допомогою встановлення універсальних бойових блоків. І ця техніка, чисельність якої збільшиться, а кошторис зменшиться, буде надходити до частин зони АТО, чим забезпечить українським бійцям перевагу над сепаратистами в мобільності та захищеності. Дійсно, можливі й інші варіанти чи їх комбінування.

Вважається за необхідне і створення в сфері виробництва озброєння для Сухопутних військ України певних автономних районів. Сьогодні є можливість створити від 2 до 4 таких районів. Фактично, Харківський бронетанковий виробничий район вже існує. Однак, його розташування вкрай небезпечне з політико-стратегічної точки зору. Саме тому об’єднання Київського та Житомирського бронетанкових ремонтних заводів, ДП «КБАО» та КБ «Луч» з відповідними існуючими чи тими підприємствами, які потенційно можуть з’явитися, може призвести до створення (причому, в найстисліші терміни) Київського бронетанкового виробничого району. Причому, на одному з заводів цього регіону слід розгорнути виробництво основних бойових танків «з нуля».

Інші два потенційних райони — Львівський та Миколаївський — можуть працювати над радикальною модернізацією наявної бронетанкової техніки. Більше того, в Миколаєві доцільно розгорнути виробництво універсальних бойових блоків не лише для української армії, а й для українського флоту, що найближчим часом стане вкрай актуальним завданням.

Іншим нагальним завданням для сучасної оборонної сфери України є розгортання власного і масового виробництва систем польової артилерії. Конструкторські напрацювання з деяких систем в державі існують. Відповідне державне замовлення, адекватне фінансування й певний контроль за освоєнням виділених коштів теоретично може призвести до запуску в серію виключно українських систем. Вбачається, що підприємства Центру та Сходу держави спроможні розгорнути виробництво систем з калібром понад 100-мм, а от підприємства Півночі та Заходу — різноманітних систем середніх і малих калібрів.

Альтернативою може стати закупівля у провідних західних виробників відповідних артилерійських систем. Однак, тут слід зважати на те, що історично і традиційно артилерійські системи радянського (тепер вже російського виробництва) суттєво кращі за західні аналоги. Саме тому програма закупівлі техніки для ракетних військ і артилерії України повинна бути вибірковою. І, як не дивно, за приклад тут можна брати сучасний Азербайджан. За досвідом цієї каспійської держави, Україна може орієнтуватися лише на унікальні ізраїльські 120-мм міномети CARDOM, 155-мм самохідні артилерійські системи на кшталт ізраїльської АTMOS-2000, південнокорейської К-9, чи турецької T-155 Firtina (або їх німецьких чи британських аналогів, щоправда, вартість їх доволі висока), 300-мм РСЗВ турецької Т-300 Kasirga чи ізраїльської 300-мм Lynx Extra. Все інше українська держава може і повинна розробити й виготовляти самотужки.

Примітки:

  1. И снова о танке «Оплот» // http://bmpd.livejournal.com/677367.html
  2. Т-90 // https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A2-90
  3. Шмелев И., История танка. 1916-1996. — М., 1996. — С. 180
  4. Бронетехника Украины: итоги, потенциал, перспективы… // http://btvt.narod.ru/4/Ukraine/ukraina_1991_2006.htm
  5. Иорданская тяжелая БМП «Temsah» (AB-14) // http://btvt.narod.ru/4/temsah/temsah.htm
  6. БТР-4Е принят на вооружение на Украине // http://bmpd.livejournal.com/298618.html
  7. http://www.morozov.com.ua/rus/body/t55_tifon2.php
  8. О мрачном, вне графика… // http://strangernn.livejournal.com/980983.html
  9. Біла книга 2013. — К., 2014. — С. 67
  10. Ukraine: Main land and air force dispositions // http://www.iiss.org/en/regions/russia/ukraine-graphic-c106
  11. Сухопутні війська Збройних Сил України // http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D1%85%D0%BE%D0%BF%D1%83%D1%82%D0%BD%D1%96_%D0%B2%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%97%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D1%85_%D0%A1%D0%B8%D0%BB_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8
  12. Помогут ли украинской армии БМП-3? // http://www.vestnik-rm.ru/news-4-8127.htm; Украинская армия теряет САУ «Мста-С» // http://bmpd.livejournal.com/969813.html
  13. Пограничникам передали передвижной блокпост, созданный на Николаевском бронетанковом заводе // http://nikvesti.com/news/politics/55206
  14. https://www.facebook.com/arsen.avakov.1/posts/678562318900544

Схожі публікації