Про настрої у Москві та столицях країн Заходу

Вивчення настроїв в іноземних урядових, парламентських, ділових і експертних колах демонструє, що «українське питання» вони відносять до найбільш пріоритетних. Істеблішмент зацікавлений у якнайшвидшому припиненні воєнних дій і мирному врегулюванні конфлікту на Сході Україні, який чи не найбільше загрожує безпеці Європи після закінчення Другої світової війни і завдає масштабних збитків економікам багатьох держав через непоступливість В. Путіна й воєнну, політичну і ресурсну підтримку Москвою сепаратистських анклавів.

І Кремль, і провладні російські експерти стверджують, що у західної спільноти хибне уявлення про безпорадність Москви в «українському питанні». Мовляв, керівництву РФ нібито вдалося досягти бажаного у контексті розширення власної території за рахунок геостратегічного Криму та створення в східних регіонах України нового  «замороженого» конфлікту, який робить неможливою євроатлантичну та європейську інтеграцію нашої держави. І наголошується, що запроваджений Заходом режим санкцій не ефективний. Мовляв,  «запас міцності» російської економіки достатній. Його має вистачити, принаймні, ще на два роки. До того ж зростатиме невдоволення серед окремих європейських країн, які вишукуватимуть оптимальні варіанти взаємодії з РФ, про що свідчить незапланований візит президента Франції Ф. Олланда до Москви 6 грудня.

Симпатики В. Путіна в Німеччині, Франції, Італії, Угорщині й на Кіпрі і надалі підживлюють ірраціональні страхи західної спільноти перед російським самодержцем й просувають ідею відмови від продовження санкцій проти Росії та пошуку шляхів примирення з нею, у тому числі й завдяки відмові Україні і Молдові у праві на членство в ЄС і НАТО.

Російська дипломатія й кремлівські пропагандисти, зокрема, агенція «Россия сегодня» отримали від Кремля завдання скористатися проголошеними намірами України отримати членство у НАТО для поглиблення розколу між країнами Євросоюзу та посилення напруженості у відносинах ЄС-США. Для цього основні інформаційні зусилля спрямовуватимуться на формування у держав  «старої Європи» негативного ставлення до України, Польщі та країн Балтії, які нібито свідомо проводять на євразійському континенті політику в інтересах США та посилюють залежність ЄС від зовнішньополітичного курсу Вашингтона. При цьому російська пропаганда має намір використати антиамериканські та націоналістичні настрої і в країнах Західної Європи. Паралельно до лідерів держав-членів Альянсу доводитиметься позиція про те, що членство України у НАТО є  «червоною лінією», яку РФ не дозволить переступити.

На міжнародному рівні Кремль системно нагнітає ситуацію навколо необхідності припинення АТО й стверджує про можливий дефолт України. Окрім того, з подачі Кремля керівництвом окремих міжнародних організацій, зокрема, Ради Європи, просувається думка про те, що до порушників прав людини на сході України слід відносити не лише проросійських бойовиків, але й військових ЗС України та бійців українських добровольчих батальйонів.

Спостерігаючи за намаганнями Москви розколоти загальноєвропейську солідарність, німецькі експерти зауважують, що є різниця між офіційними заявами канцлера А. Меркель та загальним настроєм німецького політикуму. І різниця досить відчутна. Так, частина впливових бізнесових і політичних кіл у ФРН, а також значна частина населення не підтримують ініціативи федерального канцлера щодо продовження, розширення та посилення санкцій проти Росії через події на сході України. Натомість вважають, що єдиним можливим виходом із російсько-української кризи є федералізація України. Такі настрої пояснюються не лише серйозним негативним економічним ефектом від дії таких санкцій, але й слабкою обізнаністю німців про події в Україні.

З огляду на те, що А. Меркель певним чином залежить від позиції  «великого бізнесу» та громадської думки, німецькі політологи передбачають, що риторика німецького керівництва щодо необхідності подальшої допомоги Україні не зміниться. Водночас нашій державі не слід сподіватися, що вище керівництво ФРН вдасться до якихось конкретних кроків.

Як вважають французькі парламентарі, для західних країн проведення реформ в Україні є більш важливим, ніж саме врегулювання конфлікту на Донбасі. Тому фінансова допомога українській стороні у повній залежності від плану та реалізації подальших реформ, у т. ч. відповідно до Угоди про асоціацію Україна-ЄС, які мають впроваджуватися попри військовий та економічний тиск РФ.

Водночас, на фоні прогнозованого збереження конфронтації з Росією упродовж півтора-двох років, у т. ч. через економічні санкції, триває кулуарна дискусія про наміри офіційного Парижа лобіювати вихід з конфлікту у спосіб укладання політичної угоди між Києвом та Москвою, що дасть змогу порівняно швидко та безболісно для ЄС нормалізувати відносини між Росією та Заходом.

На думку французьких експертів, те, що Ф. Олланд став першим західним лідером, який відвідав Москву з початку  «української кризи», з одного боку, може свідчити про намагання Франції посилити свою роль у врегулюванні конфлікту на сході України в той момент, коли Німеччина дотримується жорсткої позиції щодо Кремля, а з іншого — російська сторона може цим скористатися для виходу з політичної та економічної ізоляції, зокрема, визнавши офіційний Париж своїм новим стратегічним партнером в ЄС (на заміну ФРН).

Таким чином російська сторона може спровокувати посилення французько-німецької конкуренції в українському питанні, екстраполяція якого на внутрішньо-європейський рівень може негативно позначитися на своєчасності й адекватності реагування ЄС на події в нашій державі та деструктивну політику Кремля зі створення на сході України повністю підконтрольної Росії зони нестабільності та нав’язування Києву фінансування життєзабезпечення Донбасу.

Своєю чергою, в британському Форін Офісі вважають, що Москва намагатиметься зняти економічну блокаду з непідконтрольних Києву територій, втягнути керівництво України у новий раунд Мінських переговорів та не допустити прямого залучення США і ЄС до врегулювання конфлікту. У відповідь на такі кроки Кремля британські дипломати обіцяють, що офіційний Лондон посилить санкції проти РФ та бойовиків  «ДНР/ЛНР», а також політику невизнання анексії Криму.

Дипломати й експерти прогнозують, що на сході України зберігатиметься статус-кво через неспроможність української влади провести наступальну воєнну операцію в зоні АТО, а також через те, що Росія, остерігаючись розширення режиму санкцій, не наважиться розв’язати повномасштабну пряму військову агресію проти України. До того ж, попри демонстрацію «впевненості у власних силах», «здатності нейтралізувати змову Заходу/НАТО проти Росії» і «стійкості російської економіки» (при курсі понад 60 і 74 російських рублів за долар і євро відповідно!) російський президент панічно боїться власного народу і олігархів.

Незважаючи на 300-мільярдні компенсаційні контракти для «наближених» груп братів Ротенбергів і Г. Тимченка, об’єктивним чинником страхів В. Путіна є суттєве зниження рівня підтримки дій Кремля з боку олігархічних кіл РФ, які занепокоєні наслідками волюнтаристської  «української кампанії», зокрема, запровадженням і посиленням Заходом режиму санкцій, збільшенням видатків на фінансування  «проекту Новоросія» за їх рахунок, відмовою російського керівництва від будівництва газопроводу  «Південний потік», в який внутрішніми «капіталовкладниками» вже було інвестовано близько $ 5 млрд, а також ультимативними вказівками з боку Кремля щодо фінансування спорудження транспортного переходу через Керченську протоку.

Знижується рівень підтримки «планів» В. Путіна щодо України й серед «союзників Кремля» на Кавказі, зокрема, з боку «лідера» Абхазії Р. Хаджимби. На думку аналітиків, нещодавні кадрові зміни у керівництві управління адміністрації президента РФ із соціально-економічного співробітництва з країнами СНД, Абхазією та Південною Осетією (зміщення з посад ставлеників В. Суркова) пояснюються не лише провалом реалізації стратегічного плану в українському напрямку (розширення географії сепаратистського руху з Донецької та Луганської областей на Харківську, Запорізьку, Одеську та інші), але й проблемами, що виникли у рамках реалізації заходів із налагодження співпраці так званих ДНР і ЛНР з іншими самопроголошеними та невизнаними державами.

У Кремлі сподівалися, що основним підсумком візиту В. Путіна до Абхазії (26 листопада) буде заява Р. Хаджимби про початок економічної співпраці Абхазії з ДНР/ЛНР та прискорене відкриття філій абхазьких банків на території цих самопроголошених республік. За задумом путінської адміністрації, розвиток такої співпраці фактично мав створювати так зв.  «економічний коридор», у рамках якого Абхазія, як визнана Росією держава, через механізм міжнародних договорів та контрактів з ДНР/ЛНР здійснювала б закупівлю продукції, котра б у подальшому реекспортувалася на російський ринок. Це також давало б можливість РФ забезпечувати самопроголошені  «республіки» на Донбасі грошовою масою через легальні банки.

Однак під час зустрічі з президентом РФ керівник Абхазії заявив, що такий крок неможливий, бо місцеві бізнесові і політичні еліти невдоволені суттєвим обмеженням суверенітету «республіки». І запропонував натомість більш  «виважений» формат договору, який В. Путін змушений був підписати, аби не допустити поширення негативної інформації і не провалити свої плани. Незадоволений і роздратований такою підготовкою «візиту», російський лідер пообіцяв кадрові звільнення не лише в своїй адміністрації, але й в абхазькому керівництві.

Й, звичайно ж, В. Путін не може ігнорувати власний народ, добре розуміючи природу і наслідки можливого російського бунту — безглуздого і нещадного.

Якщо брати до уваги наведені факти та «боєздатність» російської армії, то можна погодитися з прогнозами експертів, які стверджують, що у найближчий період Кремль не поспішатиме з військовим вторгненням в Україну або поширенням  «гібридної війни» на інші регіони. РФ спрямовуватиме свої зусилля на дестабілізацію внутрішньої ситуації в нашій державі шляхом інспірування локальних і, по можливості, всеукраїнських громадських заворушень на соціально-економічному ґрунті.

Разом з тим російський лідер не готовий відмовитися від ідеї  «русского мира» як ідеологічної платформи своєї внутрішньої та зовнішньої політики. Щоправда, обмежені (у т.  ч. внаслідок санкцій Заходу) можливості РФ змушують В. Путіна, кардинально не переглядаючи підходи до  «українського питання», відкласти варіант прямих силових дій щодо нашої держави і зосередитися на латентній дестабілізації ситуації в Україні та Молдові й інформаційних атаках. Що дозволить йому, так би мовити,  «зберегти обличчя» перед своєю країною, пом’якшити негативний міжнародний імідж, акумулювати необхідні ресурси і у сприятливий момент повернутися до практичної реалізації проекту  «Новоросія».

Схожі публікації