Олексій Волович.

Автор матеріалу, який ми пропонуємо для наших читачів, — колишній військовослужбовець, випускник факультету східних мов Московського військового інституту іноземних мов. Свого часу служив військовим перекладачем у Єгипті, Іраку, Лівії, силах ООН з підтримки миру у Боснії та Герцеговині (UNPROFOR). Займається науковою роботою, кандидат історичних наук. Певний час працював у посольстві України в Лівані на посаді першого секретаря з політичних питань. Нині — провідний науковий співробітник Одеського філіалу Національного інституту стратегічних досліджень. Володіє англійською, арабською мовами та її діалектами.

 Турецьке літо після арабської весни

Частина I

Антиурядові демонстрації наприкінці травня ц.р. на площі Таксім в Стамбулі вибухнули досить несподівано не лише для турецької влади, але і для міжнародної громадськості, оскільки на тлі «арабських революцій» Туреччина, залишаючись отаким собі островом стабільності, цілком могла служити прикладом для нових режимів ісламізму, що прийшли до влади в 2011 році в Тунісі, Єгипті і Лівії, або що виборюють владу руками повстанців в Сирії щонайменше два з половиною роки.

Мирні виступи екологів проти знищення дерев в невеличкому сквері в центрі Стамбулу стрімко переросли по всій країні в акції протесту проти політики прем’єр-міністра Реджепа Таїпа Ердогана і очолюваної ним правлячої з 2002 року Партії справедливості і розвитку (ПСР). Поліцейські завзято, застосовуючи водомети, гумові кулі і сльозогінний газ, відреагували на дії маніфестантів. І цим украй загострили ситуацію. Маніфестації практично захлеснули Анкару, Ізмир та інші турецькі міста, і досі тривають з більшою або меншою інтенсивністю. Навіть більше, здається, що це надовго. І, очевидно, що виступи можуть стати складовою частиною виборчої кампанії 2014 року.

З самого початку цих подій і по теперішній час прем’єр-міністр Р. Ердоган зайняв непримиренну позицію, називаючи протестуючих вандалами, мародерами і грабіжниками. І стверджує, що за їхніми виступами стоять певні зовнішні і внутрішні політичні сили, що намагаються підірвати в країні політичну стабільність і економіку. Протягом шести тижнів демонстрацій в сутичках з поліцією загинуло шестеро демонстрантів і один поліцейський, до п’яти тисяч чоловік дістали поранення і близько двох тисяч було заарештовано (але незабаром більшість затриманих відпущено). Під час такого безладу зруйновано і спалено сотні магазинів, поліцейських і приватних автомобілів, у тому числі понад 10 офісів ПСР. Антиурядові акції завдали матеріальних збитків більш ніж на 40 млн. дол. Очевидно, немає підстав називати їх «мирними».

Хто такі протестуючі і чого вони вимагають?

Переважна більшість протестуючих — молоді люди віком від 20 до 30 років. Вони не сприймають «авторитаризм Ердогана», виступають проти надмірної жорстокості поліцейських і вважають, що в країні порушуються демократичні права і свободи. Учасники мітингів походять з різних верств населення. Це — мусульмани, християни, студенти, дрібні і середні підприємці, робітники, уболівальники футбольних клубів. При цьому 70 % учасників демонстрацій не є членами якої-небудь політичної партії.

Більшість протестуючих — націоналісти і секуляристи, ліві і праві, люмпени і заможні громадяни, які об’єднані одним — несприйняттям ПСР з самого початку її перебування при владі. Їм не до вподоби авторитарний стиль керівництва її лідера — Р. Ердогана. Серед протестуючих були зафіксовані групи, що апелюють до армії. А також і провокатори, що кидали в поліцію камінням, палили автомобілі, громили магазини і офіси ПСР. Ненависть цих соціальних груп до влади накопичувалася давно. А ось події в сквері Гезі послужили детонатором соціального вибуху.

Парк Ґезі́ Такси́м http://ru.wikipedia.org/

Рушійну силу нинішнього протесту в Туреччині складають переважно представники середнього класу, що орієнтуються у своїй більшості на так звані «західні демократичні цінності». В основному вони вимагають не реконструювати парк Гезі, обмежити вседозволеність поліцейських, стримати авторитаризм прем’єр-міністра Р. Ердогана і припинити його намагання регламентувати приватне життя турецьких громадян. Відомий оглядач газети «Хюррієт» («Свобода») Ахмет Хакан досить жорстко і саркастично сформулював суть претензій протестуючих: «Не потрібно ні шанобливо, ні в безапеляційній манері вказувати мені, як я маю сидіти, як поводитися в метро, як мені жити, як розмовляти, як одягатися, як думати, як пити і дихати. Одна людина не може бути геніальним архітектором, філософом, моралістом, містобудівником, завойовником Близького Сходу, чемпіоном за визначенням, релігійним проповідником, фахівцем-медиком, істориком, гуру для 75 мільйонів чоловік і телевізійним коментатором одночасно».

Багато громадян не сприймає так звану «повзучу ісламізацію» турецького суспільства, що проводиться, на їх погляд, з подачі правлячої партії. За останні десять років в країні збудовано близько 7500 мечетей. У Стамбулі планується зведення найбільшої мечеті у світі. Релігійне навчання стало обов’язковим не лише у світських, але і у військових навчальних закладах. Дівчатам і жінкам дозволено носити «хиджаб» в школах, університетах і державних установах.

Практично ж протестуючі не висувають якихось кардинальних політичних і економічних вимог, що зачіпають доленосні проблеми розвитку турецького суспільства і зовнішньої політики держави.

На мій погляд, головна причина протестів переважно вестернізованої і світської частини турецького суспільства полягає в не сприйнятті посилення авторитаризму в політиці і поведінці Р. Ердогана, який після 10 років свого прем’єрства прагне до наступного десятиріччя свого президентства. Вищезгадана частка суспільства не бажає мати нового султана, хоча, правду кажучи, авторитаризм — це генетично успадкована риса, яка спостерігається у діяльності всіх президентів Туреччини, починаючи з «батька нації» Ататюрка.

Багато турків вважають за краще, щоб прем’єри і президенти були найманими суспільством чиновниками, а не перетворювалися на вождів і месій, яких усі повинні слухати і яким мають беззаперечно підкорятися.

Таксім і Тахрір : схожість і відмінність

З моменту початку в Туреччині демонстрацій чимало спостерігачів намагались порівнювати «арабську весну» з «турецьким літом», визначаючи певні схожі моменти, як то: масові виступи представників різних прошарків суспільства проти автократичної влади; демократичні гасла; використання соціальних мереж для координації дій демонстрантів; підтримка вимог демонстрантів західними країнами. «Революція» 2011 року в Єгипті привела до влади ісламізм суннітського ґатунку, що близький за своєю ідеологією до правлячої в Туреччині ПСР. Це вилилося в створення суннітської вісі Анкара-Каїр. Проте на цьому і вся схожість «арабської весни» з «турецьким літом».

Каїр, Єгипет, 1 липня. Тисячі демонстрантів вийшли на площу Тахрір із закликом до повалення президента країни Мохаммеда Мурсі Фото: MOHAMED EL-SHAHED/AFP/Getty Images http://www.epochtimes.com.ua/

А ось відмінностей між демонстраціями на турецькій площі Таксім і єгипетській площі Тахрір порівняно більше. Передусім, слід зазначити, що в арабських країнах провідна роль у виступах протесту належала ісламізму різних відтінків. Тому в Тунісі, Єгипті і Лівії до влади прийшли ісламістські партії. І сьогодні вони ж рвуться до влади в Сирії.

У Туреччині ситуація прямо протилежна: демонстранти виступають проти ісламізму, що при владі понад 10 років. Якщо в Єгипті головною вимогою демонстрантів було проведення вільних, прозорих і справедливих виборів, то в Туреччині нинішнє керівництво обиралося саме за таких умов.

Усунення на початку липня від влади в Єгипті президента М. Мурсі і руху «Братів-мусульман» у спосіб втручанням єгипетських збройних сил дало підстави тим політологам, які проводять нові паралелі між подіями в Єгипті (Тахрір-2) і Туреччині, стверджувати, що в останній ситуація може розвиватися за єгипетським сценарієм. Сьогодні в Єгипті в стані конфронтації перебувають сили (ісламізм і секуляристи), які понад два роки тому разом виступили проти президента Хосні Мубарака. Загальною відмінною рисою виступів в Єгипті і Туреччині є відсутність яскраво визначеного лідера (чи групи лідерів) і особливо важлива роль соціальних мереж.

Засновник Турецької Республіки Мустафа Кемаль Ататюрк http://lbe.wikipedia.org/

Якщо єгипетська армія під час революційних потрясінь і короткого правління президента М. Мурсі дистанціювалася від політичних сил, що прийшли до влади, і навіть виступає в ролі арбітра між протиборчими угрупуваннями, то турецькі військові сьогодні практично повністю підконтрольні урядові. Втім, незважаючи на істотне за останні 10 років послаблення політичної ролі збройних сил в турецькому суспільстві, соціологічні опитування демонструють, що чимало турецьких громадян як і колись вбачають в особі армії і військової еліти головних захисників ідеологічної спадщини засновника Турецької Республіки Кемаля Ататюрка і підтримують ідею військового перевороту в ім’я «захисту Туреччини від диктатури ПСР». І хоча останніми роками в турецькій армії з’явився впливовий прошарок офіцерів-ісламістів, все ж для заперечення про не втручання армії в політичні процеси в країні немає вагомих підстав. Саме тому вище турецьке керівництво досить різко засудило військовий заколот в Єгипті і зажадало відновлення повноважень законно обраного президента М. Мурсі.

Хотілося б сподіватися, що епоха військових переворотів Туреччини минула, і що влада в Туреччині змінюватиметься за підсумками вільних, прозорих і справедливих виборів.

Антиурядові демонстранти в Туреччині — в меншості, вони становлять не більше 10 % від усього населення країни. Тоді як нинішню турецьку владу підтримує переважна більшість турків. На відміну від арабських країн, особливо Лівії, де не лише змінилося керівництво, але і кардинально був змінений державний устрій, в Туреччині не чути закликів змінити існуючі державні інституції. Опозиція в основному поки що виступає проти автократичного стилю поведінки чинної влади.

Хоча вестернізована частина турецького населення значно менша, проте вона політично активніша за проісламську консервативну більшість. Ближчим часом це співвідношення навряд чи зміниться. Навіть більше за те — нинішні переважно стихійні і емоційні виступи турецької картатої опозиції, швидше за все, посилять позиції чинної влади серед її традиційного електорату, що підтвердиться президентськими виборами 2014 року. За умови, що не станеться нічого екстраординарного і вони відбудуться. У разі перемоги на цих виборах Р. Ердогана і його партії епоха кемалізму остаточно піде в минуле, і до свого 100-річчя в 2023-му році Турецька Республіка постане зовсім не такою, якою бачив її Кемаль Ататюрк.

«Мовчазне стояння» тривало недовго

«Стоячі мовчазні страйки» http://vk.com/

Очевидно усвідомивши, що агресивні акції не сприяють формуванню позитивного іміджу антиурядовим демонстраціям, починаючи з 18-го червня протестуючі в Стамбулі, Анкарі, Ізмірі, Анталії і багатьох інших містах республіки перейшли до іншої форми протесту — «стоячих мовчазних страйків». Протестуючі збиралися групами зазвичай вечорами на центральних площах міст і мовчки, нерухомо вистоювали по кілька годин — хто скільки зможе. Періодично одні йшли, і їх місце займали інші. Дехто просто читав книжки. Іноді, для підняття духу, перед демонстрантами виступали танцювальні пари.

Оскільки протестуючі не порушували громадського порядку, поліція не мала до них претензій. Хоча на самому початку «стоячих акцій» деяких їх учасників було затримано. У Стамбулі на площі Таксім в таких акціях брало участь до тисячі громадян. Протестуючі просили своїх однодумців не провокувати безладдя і бойкотувати проурядові компанії, ЗМІ, банки, великі магазини і підприємства сфери послуг.

В цілому ситуація в Туреччині до середини червня нормалізувалася. Практично припинилося силове протистояння між демонстрантами і поліцією. У Анкарі та багатьох інших містах на вулицях майже не було поліцейських.

Проте це «мовчазне вистоювання» тривало недовго. Незабаром, після невеликого затишшя, Туреччину охопила нова хвиля протестів, почастішали зіткнення поліції з демонстрантами. Так, в ніч на 23 червня демонстрації пройшли одночасно в усіх 80 провінціях. За даними опозиційної преси, на вулиці вийшло понад три мільйони чоловік з вимогою про відставку уряду. Декілька тисяч прийшли на стамбульську площу Таксім, щоб вшанувати пам’ять нещодавно загиблих. Правоохоронці знову застосували проти демонстрантів водомети, гумові кулі і сльозогінний газ. З боку протестуючих в поліцейських знову полетіло каміння. За даними газети Hurriyet, кримінальні справи вже порушені щонайменше проти 900 цивільних активістів.

29-го червня багатотисячна акція проти жорстоких дій уряду пройшла в центрі Стамбулу. Зокрема, громадяни протестували проти поліцейських, через завзяття яких під час тієї акції, що відбулася в п’ятницю 28-го червня в Ліджі на південному сході Туреччини, загинув один з її учасників і 10 дістали поранення. У Ліджі, де переважає курдське населення, демонстранти виступили проти спорудження нового армійського блокпоста.

Після цього інциденту по всій країні пройшли мітинги на підтримку вимоги курдів про культурну автономію, домовленість про яку була досягнута в березні цього року після тривалих переговорів з урядом. Курдські організації заявили про готовність скласти зброю в обмін на надання курдам культурної автономії. Реалізація цієї домовленості дозволила б нинішньому турецькому керівництву зміцнити свої позиції перед майбутніми, в 2014 році, місцевими і президентськими виборами. Але, кинувши усі сили на придушення демонстрацій, Р. Ердоган припинив діалог з курдами, і реалізація досягнутих угод виявилася під знаком запитання. Він навіть звинуватив самих курдів в зриві мирного процесу. У відповідь курди приєдналися до тих демонстрантів, що вимагають відставки Р. Ердогана.

6 і 8 липня, після тижневої перерви, демонстранти знову вийшли на площу Таксім, вимагаючи цього разу свободи зборів і відставки уряду Р. Ердогана. Знову відбулися зіткнення між демонстрантами і поліцією, яка застосувала сльозогінний газ і водомети і затримала близько 80 чоловік (серед них 12 журналістів і кілька лікарів).

Харизматичний лідер і його партія

Реджеп Тайіп Ердоган, (р. 26 лютого 1954) – турецький політичний і державний діяч. Прем’єр–міністр Туреччини (з 2003), лідер ісламістської Партії справедливості та розвитку http://middleeastprogress.org/

Р. Ердоган походить з малозабезпеченої турецької сім’ї. Він закінчив вищу ісламську школу і економічний факультет стамбульського університету «Мармара». Ще студентом зблизився з лідером проісламської партії «Рефах» («Благоденство») Неджметтіном Ербаканом. Напередодні 90-х років минулого століття Р. Ердоган обіймає в цій партії високі посади. У 1994 році Р. Ердоган обирається мером Стамбулу і, завдяки своїй успішній діяльності, стає популярним. Проте в 1999 році він був засуджений на 10 місяців тюремного ув’язнення «за розпалювання релігійної нетерпимості», що проявилося в декламації ним проісламської поеми.

Після того, як у 1998 році військові вигнали Н. Ербакана з політики, заборонивши партію «Рефах» і її правонаступницю «Фазилет» («Доброчесність»), в 2001 році Р. Ердоган і його найближчий соратник Абдулла Гюль (нині — президент Турецької Республіки) заснували Партію справедливості і розвитку. Проте в 2002 році конституційний суд постановив, що його проісламіські переконання не надають йому права бути членом заснованої ним партії і обиратися до парламенту. На парламентських виборах у листопаді 2002 року ПСР набрала 32 % голосів і отримала 363 депутатських місця з 550-ти.

Президент Туреччини Абдулла Гюль http://www.kemerinfo.ru/

На перших порах після приходу до влади Р. Ердоган намагався формально дистанціюватися від своїх ісламських поглядів і позиціонував себе прозахідним консерватором. Проте, у міру зміцнення позицій партії в турецькому суспільстві, стиль ісламізму в діяльності Р. Ердогана усе більш посилювався, що викликало роздратування і підозру серед секуляристів, ортодоксальних кемалістів, генералітету і представників прозахідних партій. Ці сили пильно стежать за кожним кроком Р. Ердогана в готовності тут же завдати йому удару, щойно він перетне «червону рису». Схоже, що сьогодні Р. Ердоган якщо не перетнув цю рису, то дуже наблизився до неї.

За десятиліття свого перебування при владі Р. Ердоган став одним з найвпливовіших і харизматичних турецьких лідерів після засновника сучасної Туреччини Кемаля Ататюрка. За рівнем популярності, окрім чинного президента Абдалли Гюля, йому немає сьогодні рівних серед турецької політичної еліти.

Чотири роки тому Р. Ердоган, за його «орієнтацію на цінності Європейського Союзу», був включений університетом Джорджтауна США до списку найповажніших мусульман сучасності. Проте останніми роками стиль керівництва Р.Ердогана помітно трансформувався: демократичний і ліберальний в 2002–2007 роках нині він став авторитарний. Звичайно, «м’який» авторитаризм Р. Ердогана не можна порівнювати з жорстокою диктатурою 60-х – 80-х років минулого століття, коли країну один за одним трусило трьома військовими переворотами з інтервалом в 10 років — в 1960, 1971 і 1980-му роках. Остання спроба військового перевороту була нейтралізована вже урядом Р. Ердогана в 2003 році. Тоді щонайменше 300 вищих офіцерів дістали різні терміни ув’язнення.

У своїй діяльності Р.Ердоган спирається на помірно проісламську Партію справедливості і розвитку, незмінним лідером якої він є з моменту її заснування в 2001 році. На парламентських виборах в 2007 і 2011-му роках партія отримувала від 40 % до 50 % голосів, що давало їй можливість формувати однопартійний уряд. Багато аналітиків стверджують про авторитарний характер цієї партії, в якій її члени є «солдатами Ердогана», єдиний обов’язок яких — беззаперечне виконання рішень партії і її лідера. Основний електорат партії — жителі провінцій сходу і півдня Туреччини. Ісламські цінності для них є абсолютними. Для привертання електорату на свій бік ПСР надає соціальну підтримку і преференції малозабезпеченим громадянам, що сприяє зміцненню соціальної бази правлячої партії.

Політологи і соціологи відзначають посилення за останні 5-6 років диктаторських «замашок» в поведінці Р. Ердогана http://www.vestikavkaza.ru/

Багато політологів і соціологів, як в Туреччині, так і за її межами, відмічають посилення за останніх 5–6 років диктаторських «замашок» в поведінці Р. Ердогана, що по суті ліквідувало в партії систему стримування і противаг. Він став єдиною людиною в партії, яка приймає стратегічні і тактичні рішення на власний розсуд і дуже жорстко реагує на будь-яку критику своїх дій. Практично йдеться про формування культу особи Р. Ердогана. Сьогодні серед найближчого його оточення практично немає нікого, хто б наважився йому в чомусь перечити. Довкола з’явилося багато таких, хто улесливо нашіптує йому про його велич, унікальність, незамінність і здатність бачити те, чого не бачать інші. Посиленню диктаторського стилю в поведінці Р .Ердогана значною мірою сприяла та обставина, що нині практично усі гілки влади — уряд, парламент, президент, армія, суди — під контролем ПСР, яка позиціонується як єдина політична сила, що спроможна забезпечити проведення реформ і розвиток демократії. Проте від декларації демократичних реформ до їх втілення все ще залишається досить велика відстань, оскільки реальна демократизація турецького суспільства неминуче вступає в протиріччя з авторитарною практикою як самого Р. Ердогана, так і його партії.

Загальновідомо, що демократизація передбачає розвиток громадянського суспільства і необхідність ділитися владою з опозиційними партіями, до чого ні ПСР, ні її лідер не прагнуть. «Демократизація» політичної системи ПСР, яка проводиться, практично звелася до усунення від влади традиційної кемаліської еліти, що не лише не сприяє національній злагоді, але й загострює соціальну напруженість в турецькому суспільстві. Окрім протистояння між ісламізмом і лаїцистами, політичну поляризацію в суспільстві посилює також невирішеність курдської проблеми (зволікання з наданням автономії), напруженість у стосунках між суннітами і алавітами, між мусульманами і християнами, силове втручання Туреччини у внутрішній сирійський конфлікт.

Головними внутрішніми політичними завданнями ПСР на найближчі півтора роки є прийняття нової конституції, що передбачає перетворення Туреччини на президентсько-парламентську республіку, обрання Р. Ердогана на пост президента і вирішення курдської проблеми. Проте, незважаючи на майже 50 % голосів, отриманих на виборах до парламенту в 2011 році, у ПСР тільки 326 депутатських місця, а це на 4 мандати менше від необхідного мінімуму для затвердження власного проекту конституції. Ця обставина змушує ПСР шукати ситуативних союзників або попутників в стінах парламенту.

Основними завданнями зовнішньої політики Туреччини на найближчу перспективу є продовження курсу євроінтеграції, зміцнення позицій Туреччини на Близькому Сході, в Північній Африці, в Середземномор’ї, на Балканах, в Чорноморському регіоні, на Кавказі і в Центральній Азії, практично на усіх напрямах навколо Туреччини. При цьому слід зазначити, що зовнішньополітична стратегія Туреччини — «нуль проблем з сусідами» — дає збої, оскільки Анкара має проблеми у відношеннях з більшою частиною сусідніх країн — Кіпром, Грецією, Вірменією, Іраном, Іраком і Сирією.

Далі буде