Богдан Соколовський
Нині можна констатувати, що протягом нетеплої зими 2016/2017 року успішно пройшло випробування газового потенціалу України. Ми вже навіть змогли припинити відбір газу з підземних сховищ (ПСГ) і навпаки — розпочали його закачувати до тих сховищ, фактично готуючись до наступного опалювального сезону. У цьому контексті хочу зауважити, що ЗМІ та експертне середовище цього разу практично «не помітили», що до останній опалювальний сезон чи не вперше ми розпочали із запасом газу трохи більше, ніж 15 млрд кубометрів, а не як раніше — мінімум 17–19 млрд.
Звертаю увагу, що донедавна російська сторона вимагала, аби в українських ПСГ було не менше 17–19 млрд кубометрів газу, що б гарантувало безперебійний транзит російського газу по українській території. Зважаючи на цю інформацію, аналогічні вимоги надходили і з Європи, в т. ч. з ЄК. Тих вимог не заперечували і наші фахівці з газової сфери. Наприклад, перед опалювальним сезоном 2009/2010, на запит тогочасного Президента України В. Ющенка, уряд інформував про необхідність мати у ПСГ мінімум 17–19 млрд кубометрів газу. Тобто, у порівнянні з запасами минулого року, тоді мало бути газу більше на 2–4 млрд кубометрів. Для закачування до українських ПСГ цей газ треба було придбати. «Нафтогаз України», якого уповноважували закуповувати весь газ, у 2009-му повинен був заплатити за імпорт приблизно на 1 млрд доларів США більше, ніж у 2016-му році. Це завдання вирішувалося, як правило, у спосіб кредитування.
Отже, перед початком опалювального сезону 2016/2017 в українських ПСГ було лише 15 млрд кубометрів газу (тобто, на 2–4 млрд менше, ніж раніше). І з цим спокійно погодилися і росіяни, і європейці, і, відповідно, наші фахівці.
То ж виникає банальне запитання: чому для гарантування транзиту російського газу до Європи в попередні роки в українських ПСГ вимагалося помістити газу більше, ніж тепер? Можливо, в той час з російського боку вживалися провокаційні дії для того, щоб ослабити нашу державу і дискредитувати її керівництво? Можна також припустити, що «газовики» ЄК не були готові перечити росіянам тощо. Але чи хочеться вірити у такі прикрі помилки українських фахівців з газової сфери (багато з яких мають заслужене світове визнання) при розрахунках мінімуму газових запасів для гарантування транзиту російського газу до Європи, на основі яких ухвалювалися політичні рішення щодо запасів газу у ПСГ?
Скоріш за все, усі згадані та інші чинники мали місце. Крім цього, важливим є зменшення добового відбору російського газу в країнах Європи, зокрема, внаслідок запровадження енергоощадних технологій.
Подібне можна казати і про скорочення останніми роками обсягів добового споживання газу в Україні. Таке скорочення сталося головним чином за рахунок зменшення споживання газу як громадянами нашої держави, так і українською економікою.
Зважаючи на те, що Україна вже понад рік не купує російського газу, а країни Європи продовжують цю традицію, у контексті даного матеріалу доцільно зосередитися на гарантуванні транзиту російського газу через нашу територію. Тут є багато параметрів, які обумовлюють певні запаси газу в українських ПСГ. Більшість з них визначаються ефективністю технологій перетворення газу в кінцеву продукцію (зокрема, тепло). А радикальне підвищення ефективності «газових» технологій в країнах ЄС фактично розпочалося наприкінці 90-х років минулого століття і триває дотепер. Отже, вже в період 2005–2009 для гарантування транзиту російського газу до країн Європи в українських ПСГ могло бути менше, ніж 17–19 млрд кубометрів газу. Тобто, обсяг запозичень на газ мав бути таки меншим, ніж був насправді. На жаль, точних оцінок не використовували при інформуванні для ухвалення політичних рішень щодо мінімальних запасів газу в українських ПСГ, а відтак — фінансових запозичень для виконання нашою державою цих зобов’язань. Усі фахівці (і російські, і європейські, і українські) використовували для цього колишні «есесерівські» дані. Ясна річ (і на жаль), без належного їх оновлення.
