Іран — Саудівська Аравія: близькосхідна холодна війна

Погляд офіційної Німеччини

 

 

Федеральна академія з питань політики безпеки Німеччини нещодавно оприлюднила свій черговий аналіз з воєнної близькосхідної проблематики.

На погляд автора аналізу — Гвідо Штейнберга — з початком «арабської весни» 2011 року конфлікт між Іраном і Саудівською Аравією переріс у справжню близькосхідну холодну війну. І оскільки окремі держави Перської затоки і Ізраїль нещодавно уклали мирні угоди, то можна вважати, що вони, як регіональні опоненти Ірану, утворили альянс.

Довідково:

«Арабською весною» називають сукупність політичних змін вибухового характеру, що сталися в країнах Північної Африки й Близького Сходу навесні 2011 року (у Тунісі — у грудні 2010 року). Вслід за народними виступами в таких президентських і президентсько-парламентських республіках, як Туніс, Єгипет, Ємен і Лівії, мітинги й демонстрації відбулися і в монархічних Бахрейні (конституційна монархія), Йорданії й Кувейті (дуалістичні монархії), Омані та Саудівській Аравії (абсолютні монархії).

«Арабська весна» переросла у повномасштабний народний опозиційний рух проти правлячої політичної верхівки, яка не виправдала народних сподівань щодо суспільних реформ та розбудови сучасного демократичного громадянського суспільства. Гаслом народних виступів стала боротьба за свободу, рівність та справедливість. Автократичні монархічні режими вбачають у широкому поширенні ідей «арабської весни» смертельну небезпеку для себе.

У аналізі BAKS вказується, що європейські лідери сподіваються, що з приходом у Білий дім 46-го президента США Джо Байдена зовнішня політика США, оновлюючись, зважатиме в тому числі і на регіон Близького Сходу. Однак, зазначає експерт Г. Штейнберг, Вашингтон навряд чи повернеться до «ядерної угоди» з Іраном у попередньому форматі. Навпаки, схоже на те, що конфлікт може загострюватися. Тому, застерігає BAKS у своїх висновках, Німеччині слід переглядати свої плани щодо цього регіону, в тому числі бути готовою до кризових сценаріїв.

Довідково:

Федеральна академія з питань політики безпеки (Die Bundesakademie für Sicherheitspolitik, BAKS) — міжвідомча державна установа ФРН покликана сприяти підвищенню кваліфікації, освіти в галузі політики безпеки в межах компетенції федерального міністерства оборони Німеччини.

Президентом BAKS є посол Еккерхард Брозе. Офіційний сайт: https://www.baks.bund.de/.

У аналітичному матеріалі BAKS зазначається, що з перемогою Джо Байдена на виборах президента США у Німеччини та й у Європи загалом з’явилися значні зовнішньополітичні надії. Зокрема, що новий президент США скасує вихід своєї країни з «ядерної угоди» з Іраном, підписаної ще у 2015 році. Однак таке до неї «повернення», вірогідно, може виявитися більш складним процесом, ніж вважалося, оскільки конфлікт між Іраном та його країнами-опонентами протягом останніх п’яти років постійно загострювався. А попередній президент США Дональд Трамп запроваджував проти Ірану нові санкції, неодноразово погрожуючи при цьому війною і називаючи іранську революційну гвардію КВІР терористичною організацією, ще й розпорядився фізично знищити її лідера — генерала Касема Сулеймані.

Довідково:

Касем Сулеймані́ — генерал-майор ЗС Ірану з Корпусу вартових Ісламської революції (КВІР). З 1998 року очолював Сили спеціальних операцій «Кодс» — спецпідрозділ, що відповідає за екстериторіальні військові та підпільні операції. Можливий засновник коаліції Росія — Сирія — Іран — Ірак.

Корпус вартових Ісламської революції — іранське елітне збройне формування, існує паралельно зі збройними силами Ірану. Його завдання — захист Ісламської революції. У 2019 році США визнали КВІР іноземною терористичною організацією, вперше прирівнявши офіційний орган іншої країни до терористичної організації.

Одним з важливих у зовнішній політиці Тегерану питань — суперечка між Іраном та його регіональними супротивниками Саудівською Аравією та Ізраїлем. Розпочинаючи з «арабської весни» 2011 року, полум’я конфлікту, що тліло десятиліттями, переросло у активну холодну війну на Близькому Сході. Як наслідок, 14 вересня 2019 року Іран напав на саудівські нафтові об’єкти. Г. Штейнберг зазначає, що експансіоністська політика Ірану в регіоні спровокувала гонку озброєнь у Саудівській Аравії і в Об’єднаних Арабських Еміратах. До того ж спонукала Ізраїль вести боротьбу з Іраном та підконтрольними іранцям сирійським і іракським ополченнями. Той факт, що деякі держави Перської затоки та Ізраїль нещодавно навіть уклали мирні угоди, свідчить, що регіональні опоненти Ірану вирішили створити союз. Навіть якщо переговори між США і Іраном під керівництвом президента США Дж. Байдена відновляться, то навряд чи «ядерна угода» з Іраном в її попередній формі буде можлива. Навпаки, конфлікт може розростатися. Тому, зазначається у аналізі BAKS, Німеччині необхідно критично переглянути свої інтереси в регіоні і бути готовою до того, що називають кризовим сценарієм.

 

Експансія по-іранськи: ядерна програма, ракети і збройні формування

Події загостюються насамперед через іранську експансію на Близькому Сході. Політика Ірану вже не така міцна ідеологічно, як це було відразу після 1979 року, коли аятола Хомейні зі своїми послідовниками заявляли про «експорт Ісламської революції» та розраховували на те, що шиїтські ісламісти захоплять владу і в Іраку, і в державах Перської затоки.

Довідково:

Рухолла Мусаві Хомейні — іранський державний діяч, аятола, рахбар, лідер Ісламської революції 1979 року в Ірані.

Верховний лідер Ірану з 1979 по 1989 рр.

Ідеологічні мотиви в даний час поєднуються з майже класичною гегемоністською політикою, спрямованою на посилення верховенства Ірану в Перській затоці та на Близькому Сході. З цією метою Іран домагається перегляду регіонального порядку, встановленого ще з 1990-х років та який визначався, головним чином, присутністю США. Іранське керівництво вимагає, щоб США покинули регіон, що призвело б до послаблення їхніх, американців, союзників. В такому разі Іран міг би там беззастережно домінувати. BAKS звертає увагу на те, що не слід забувати: іранські ревізіоністи особливо не сприймають Королівство Саудівська Аравія.

Іран, намагаючись відстоювати свої позиції за умов конфронтації зі США та їх регіональними опонентами, протягом останніх двох десятиліть покладався на військову ядерну програму, частково — на пов’язане з нею ракетне озброєння, а також підтримував проіранські бойові угруповання. Останні об’єдналися у своєрідному міжнародному шиїтському союзі, очолюваному іранською революційною гвардією КВІР, до складу якого входять ліванська «Хизбулла», шиїтські ополчення в Іраку, палестинська (хоча і не шиїтська) «ХАМАС» та повстанці єменських племен — хусити. Цей союз скористався смутою і громадянською війною, що виникли після «арабської весни», з метою посилити свої позиції в Лівані, Сирії, Іраку та Ємені до такого рівня, що, принаймні, військова присутність Ірану в чотирьох означених країнах регіону була б гарантованою на тривалий час.

Саудівська Аравія, як головний супротивник Ірану, останніми роками відчула найбільшу загрозу з боку Ємену, звідки хусити обстрілюють її балістичними і крилатими ракетами та безпілотниками, які постачає Іран. Це пов’язано з війною, яку Саудівська Аравія березня 2015 року веде з єменськими повстанцями. Проте, коли навесні 2019 року США різко посилили санкції проти Ірану, його революційна гвардія КВІР відкрито атакувала країни Перської затоки. Слідом за саботажем щодо нафтових танкерів в акваторії Ормузької протоки, Іран безпосередньо атакував нафтову інфраструктуру Саудівської Аравії. Найбільш потужний напад стався 14 вересня 2019 року, коли Іран своїми безпілотниками і крилатими ракетами вдарив по ключових об’єктах саудівської нафтової галузі — нафтових родовищах Абкайк і Хурайс, продемонструвавши цим, що в будь-який момент може знищити економіку королівства. І хоча у нападі свою участь визнали хусити, усі розуміли, що ракети запускалися з Ірану.

Міністерство оборони Саудівської Аравії демонструє уламки ракет після нападу 14 вересня 2019 року на саудівські нафтові об’єкти

Головний конфлікт на Близькому Сході

Іранська гегемоністська політика останнього десятиліття є ніщо інше, як фаза конфлікту, що триває з 1979 року, відколи Ісламська Республіка Іран, як шиїтсько-ісламістська та революційно-антиімперіалістична держава, конкурує з сунітсько-ісламською та консервативно-прозахідною Саудівською Аравією. В той час, як Тегеран прагне перерозподілити регіональний баланс сил, Ер-Ріяд намагається зберегти статус-кво. Адже королівство, за сприяння США, перетворилося не лише на головну нафтову державу, але й на провідну країну арабського світу. Саме тому сьогодні конфлікт між Іраном і Саудівською Аравією має безпосереднє відношення до геополітичного системного, особливо гострого і тривалого, протистояння центрів сили на Близькому Сході.

…Тегеран прагне перерозподілити регіональний баланс сил, а Ер-Ріяд намагається зберегти статус-кво…

Іран є дещо сильнішою у військовому плані державою, з більш численними збройними силами, але у конфлікті з сусідніми країнами, як зазначалося вище, він передусім покладається використання балістичних ракет та безпілотників, на союз з проіранськими ополченцями та терористичними угрупованнями, такими як ліванська «Хизбулла» та єменські хусити.

А ось Саудівська Аравія спроможна розгорнути проти зовнішніх ворогів лише роздроблені і не надто міцні збройні сили. Навіть величезна закупівля озброєння не змінила ситуацію у цьому плані. Виняток у цій справі становлять хіба що найсучасніші і чималі військово-повітряні сили, в разі конфлікту яким іранські військові мало що могли б протиставити. Те саме можна сказати і про Об’єднані Арабські Емірати, які тісно пов’язані з Саудівською Аравією. Їх збройні сили щоправда менші за саудівські, але підготовлені краще, тому вважаються більш професійними та потужнішими.

Після періоду розрядки в 1990-х роках ірансько-саудівський конфлікт у 2003 році знову почав загострюватися. Найпершою причиною такого загострення стало вторгнення США до Іраку, після чого проіранські сили у 2005 році захопили владу в Месопотамії, де вплив Ірану почав швидко збільшуватися. В подальшому Саудівська Аравія намагалася обмежити зростаючу силу Ірану в арабському світі, але її досягнення у цьому плані були досить скромними. Коли ж Іран ще більше зміцнив свої позиції в результаті «арабської весни» та заворушень, повстань і громадянських воєн, що з 2011 року розпочалися в Сирії, Іраку та Ємені, то Саудівська Аравія відреагувала більш рішуче. До 2015 року в центрі уваги була громадянська війна в Сирії, де Саудівська Аравія в основному приєдналася до США, щоб підтримати повстанців у їхній боротьбі проти союзного Іранові режиму президента Башара Асада. З 2015 року збільшується політична вага Ємену, де підтримані Іраном повстанці-хусити захопили столицю місто Сана, а Саудівська Аравія разом з ОАЕ вирішили втрутитися у цей конфлікт.

Не маючи достатніх військових сил, Саудівська Аравія у боротьбі з Іраном покладалася на допомогу союзників. Цю політику з 2017 року також підтримували США, коли адміністрація Д. Трампа намагалася об’єднати прозахідні регіональні держави в антиіранський союз. Становлення цього «Близькосхідного безпекового союзу» спочатку не було активним, оскільки Єгипет вийшов з нього у квітні 2019 року. Але натомість Саудівська Аравія та ОАЕ зблизилися з Ізраїлем. З точки зору держав Перської затоки, покращені відносини з цієї державою (Ізраїлем — авт.) досить важливі, оскільки вона — найпотужніша в регіоні. З 2017 року Ізраїль також веде неоголошену війну з шиїтським союзом в Сирії та Іраку. Ізраїльські ВПС завдали понад тисячу повітряних ударів по іранських об’єктах та об’єктах об’єднаних сил.

Привабливість Ізраїлю для держав Перської затоки можна пояснити ще й тим, що він зміг фізично ліквідувати генерала Мохсена Фахрізаде, який вважався ключовою фігурою в іранській ядерній програмі. У листопаді 2020 року Тель-Авів продемонстрував свою готовність мобілізувати всі свої ресурси і таким чином не допустити того, щоб Іран отримав ядерну зброю. На цьому тлі ОАЕ та Бахрейн уклали мирні угоди з Ізраїлем, що зайвий раз підтвердило їх союз проти Ірану. Саудівська Аравія не входила до списку сторін-підписантів договору, але неодноразово давала зрозуміти, що погоджується зблизитись зі своїм колишнім затятим ворогом.

У листопаді 2020 року Ізраїль продемонстрував свою готовність мобілізувати всі ресурси, щоб не допустити отримання ядерної зброї Іраном

«Відхід» США

Нова досягнута єдність між саудитами та ізраїльтянами також вважається реакцією на політику США на Близькому Сході. З закінченням у 2009 році «ери Буша» в американській політиці вважалося, що війни в Іраку та в Афганістані відволікали увагу Сполучених Штатів від їх головного суперника — Китаю. Президент Барак Обама вважав, що треба переорієнтовуватися на Азію (Pivot to Asia), і у 2011 році вивів американські війська з Іраку. А потім було укладено «ядерну угоду» 2015 року з Іраном. Наскільки Б. Обама був віддалений від урядів в Ер-Ріяді, Абу-Дабі та Тель-Авіві/Єрусалимі, стало очевидним перед завершенням його другого терміну, коли він закликав їх «розділити Близький Схід з Іраном і створити щось на зразок холодного миру». Зважаючи на це, керівництво Саудівської Аравії тішилося, коли в 2017 році Дональд Трамп, проголошений як ворог Ісламської Республіки Іран, обійняв посаду президента США. Ентузіазм зріс ще більше, коли перша закордонна поїздка нового президента привела його до Ер-Ріяду. Д. Трамп під час виборчої кампанії вже оголосив про агресивну антиіранську лінію, яка склалася в 2018 році, коли США в односторонньому порядку відмовилися від «ядерної угоди» 2015 року з Іраном та знову відновили попередні і запровадили нові санкції. Державний секретар США Майк Помпео ввів термін «максимальний тиск» на Іран, що в першу чергу позначилося на експорті нафти так, що іранська економіка, і без того ослаблена корупцією та безгосподарністю, в 2019 році опинилася на межі краху. Іран відповів нападами на об’єкти нафтопереробної індустрії сусідів.

…Наміри щодо виходу США з регіону Близького Сходу стали реальністю в американській політиці…

Однак стало очевидним, що керівництво Саудівської Аравії не зрозуміло розрахунків тодішньої американської адміністрації, яка не бажала нової війни на Близькому Сході, оскільки Д. Трамп, як і Б. Обама до нього, обіцяв своїм виборцям повернути американських військових з «нескінченних воєн» у регіоні. Президент США, щоправда відреагував на напад Ірану різкою риторикою, але уникнув відкритого військового удару у відповідь; американські військові обмежились кібератакою. Подальші події дали чітко зрозуміти, що Д. Трамп підтримав регіональних союзників у конфлікті з Іраном, зробивши «Близькосхідний безпековий альянс» своїм власним проектом, а також із готовністю оснастив партнерів різними системами зброї. Проте його метою було підготувати Саудівську Аравію, ОАЕ та інші держави, щоб вони були спроможні самостійно, без участі американських військ протистояти Іранові. Відсутність удару у відповідь у вересні 2019 року показало союзникам, що наміри щодо виходу США з регіону стали реальністю в американській політиці, хоча Б. Обама і Д. Трамп діяли кожен по-своєму. Оглядач Г. Штейнберг вважає, що новий президент Дж. Байден дотримуватиметься подібної політики.

 

Ядерні програми по обидва боки Перської затоки

З подій останніх десяти років в Ер-Ріяді зрозуміли, що США вже не гарантуватимуть безпеку Саудівській Аравії, яку вона отримувала з 1945 року. Мабуть, найбільш драматичним наслідком сьогодення є те, що Саудівська Аравія також цікавиться ядерною програмою. За офіційними повідомленнями, це має бути суто цивільний проект, але наполягання саудитів на власному збагаченні урану свідчить, що вони не виключають можливості його військового використання. Оскільки США досі утримуються від надання технологій, Ер-Ріяд починає сподіватися на допомогу Китаю. Саудівська Аравія вже має сучасні китайські ракети, які спроможні нести ядерні боєголовки.

…Найдраматичнішим наслідком сьогодення є те, що Саудівська Аравія також цікавиться ядерною програмою…

На цьому тлі (та зважаючи на чотирирічне правління Д. Трампа) буде ще складніше змусити керівництво Тегерану відмовитись від бажання мати власну атомну бомбу і істотно поступитися під час нових переговорів зі США. Насамперед, малоймовірно, щоб Ісламська Республіка Іран погодилася скоротити як свою ракетну програму, так і обмежити підтримку бойових угруповань у регіоні, оскільки це дві основні складові її військової стратегії. Однак, зважаючи на наслідки нападу на нафтові заводи (що також викликало острах в Ізраїлі через точність завданих ударів), включення цих двох тем до обговорення повинно бути для регіональних союзників США ще важливішим, аніж у 2015 році. Тоді, як відомо, адміністрація Б. Обами уклала «ядерну угоду» без їх участі, і вона суттєво вплинула на їх безпеку.

Якщо адміністрація Дж. Байдена на переговорах вчинить аналогічно і, всупереч попереднім заявам, знову вилучить з тексту договору іранські ракетні системи та шиїтські ополчення, то опір Саудівської Аравії, ОАЕ та Ізраїлю буде рішучішим, ніж у 2015 році. Насамперед, вони мобілізують своїх союзників у Конгресі США, яких можна знайти в обох політичних таборах американського парламенту. Крім того, демонстративне вбивство М. Фахрізаде показало, що принаймні у Ізраїлю є й інші варіанти, якими він може зірвати розрядку між Вашингтоном і Тегераном.

 

Німецька політика, німецькі інтереси

…Найбільш важливим інтересом Федеративної Республіки Німеччини має бути запобігання ядерному озброєнню регіональних держав…

Німецькі політики не повинні сподіватися, що буде просто повернутися до первинної іранської «ядерної угоди» 2015 року. Але якщо переговори розпочнуться, то Німеччина повинна підтримати адміністрацію Дж. Байдена, який вже оголосив, що зробить предметом переговорів іранську ракетну програму та регіональну експансію Ірану. Для того, щоб всеохоплюючу угоду було ухвалено, що також відповідає інтересам Німеччини, то між Європою і США не повинно бути жодних розбіжностей, якими Тегеран міг би скористатися.

Крім того, федеральний уряд повинен бути готовим до більш вірогідних сценаріїв, за яких найближчим часом не будуть вирішені проблеми у переговорному процесі, внаслідок якого Іран не зможе просувати свою ядерну програму та ракетне озброєння та в подальшому підтримувати ополчення й терористичні угруповання. У цьому випадку необхідно разом зі США не дати Саудівській Аравії змоги розпочати власну військову ядерну програму. Крім того, союзники повинні розробити стратегію довгострокового стримування Ірану, яка зможе ефективно функціонувати лише за умови, що США, їх європейські союзники та прозахідні регіональні держави будуть тісно співпрацювати. Така стратегія повинна включати постачання зброї до проблемних держав, зокрема до Саудівської Аравії та ОАЕ, тоді як наразі саме таке часто критикують в Німеччині.

Готуючись до того, що відбудеться найближчим часом та у перспективі, також доцільно переосмислити попередньо окреслені німецькі плани. Останнім часом політики, дипломати та вчені часто доводили, що головна мета — запобігти воєнному конфлікту між Іраном та його опонентами. Проте ще більш важливим інтересом Федеративної Республіки Німеччини має бути запобігання ядерному озброєнню регіональних держав. У крайньому випадку необхідним наслідком такого визначення пріоритетів може бути підтримка військового удару США та/або Ізраїлю по Ірану (в разі необхідності) з тим, щоб запобігти його ядерному озброєнню. Більш чітке формулювання могло б сприяти посиленню тиску на Іран, який останніми роками занадто активно прагнув посилювати розбіжності між Європою та США.

 

Автор: Доктор Гвідо Штайнберг працює у державному «Фонді науки і політики» Німеччини (Stiftung Wissenschaft und Politik). У 2020 році видавнича група Droemer Knaur надрукувала його нову книгу: «Війна в Перській затоці» (Krieg am Golf), де йдеться про загрози світовій безпеці від протистояння між Іраном та Саудівською Аравією.

 

Схожі публікації