Круглий стіл «Національна безпека України в умовах стратегічної невизначеності НАТО»
«Круглі столи», ініціатором яких є директор Інституту зовнішньополітичних досліджень Григорій Перепелиця, можна без вагань відносити до кращих таких заходів, де порушуються актуальні питання нашого українського сьогодення. Не був винятком і нещодавній такий, де присутні — а це були відомі аналітики і експерти — розглядали тему «Національна безпека України в умовах стратегічної невизначеності НАТО». «Стіл» відбувався за традицією у медіацентрі ГДІП, за сприяння якого бажаючі мають змогу не лише спостерігати за виступами в онлайн-режимі, але й долучатися до обговорення, ставити запитання відомим фахівцям, включно колишнім чи нинішнім дипломатам, викладачам університетів, очільникам різних військових програм. Особливістю таких ініціатив Г. Перепелиці є те, що будь-яку тему чи проблему він разом зі своїми колегами розглядає чи аналізує, як правило, з українських державницьких позицій, з таких же позицій оцінює вчинки щодо України на міжнародному рівні навіть тоді, коли висновки не завжди співпадають з офіційними. Бо лише так можна пізнати істину, уникнути хибних рішень, тим більше, якщо вони надзвичайно важливі для українського суспільства.
Цього разу програма такого «круглого столу», як зазначалося вище, стосувалася організації НАТО, членом якої ніяк не вдається стати Україні. Бо повсякчас у її русі до членства виникають великі і не дуже проблеми, на які необхідно Україні зважати, запобігати у своїй діяльності чи дослухатися до порад майбутніх по Альянсу соратників. Тому навколо «столу» йшлося про нещодавній Вашингтонський саміт НАТО, про роль України в реалізації «стримування та оборони» НАТО, де наша держава перетворилася на «буферну зону», «стратегічну периферію» або навіть на такий собі «форпост східного флангу Альянсу».
Ясна річ, що кожен з учасників диспуту подавав своє бачення, так би мовити, нашої натівської перспективи. В чомусь ці бачення повністю співпадали, деякі мали своє «забарвлення», що загалом доповнювало тему і висновки. Але тут є одна особливість: на яких би схожих заходах не випадало бути присутнім, жодного разу не почув одну з найголовніших причин створення Альянсу. Так, у його складі чимало країн; так, він гарантує їх безпеку; так, його багатонаціональне керівництво має спільний штаб, де розглядається спільна воєнна стратегія чи тактика тощо. Можна наводити чимало таких спільних «рис», що озвучуються у виступах високих посадовців, цивільних чи військових. Однак якщо і згадується про причини створення такої західної спільної структури, то в основному називають її винятково оборонною. Часом йдеться і про те, що у членстві колись було відмовлено одному з переможців у Другій світовій війні — СРСР чи УРСР. А про фундаментальні причини — аж ніяк. Але щоб зрозуміти одну з таких основних причин того, що відразу по Другій світовій решта переможців взялися об’єднувати свої військові потуги, варто звернути увагу на інші політичні зібрання представників різних держав-ініціаторів, розпочинаючи, наприклад, з Ялтинської конференції, де почало вирішуватися/окреслюватися світове майбутнє. Відомо, що йшлося на таких поважних самітах передусім про здобуття перемоги над гітлерівською Німеччиною та її союзниками з відомої «осі», обговорювалися репатріації для переможців (Потсдам), про створення у Європі у нових обрисах таких держав, як Польща, Румунія чи Угорщина тощо. Словом, передбачалося запровадження твердого порядку, передусім у Європі, де протягом якихось попередніх двох десятків років прогриміло дві світові війни.
 |
 |
І ось тут один з головних моментів такого дійства — взяття під контроль ініціаторів таких війн (по суті — цілих країн) з тим, аби вони через певний час знову не наважилися на переділ світу за власним баченням, тобто, знову не руйнували різні держави з їх суспільствами і економіками. Найкраще і найнадійніше — створити структуру, яка б контролювала збройні сили країн, які стануть її членами, і які не могли би бути використані у якійсь із них для «піночетівського» захоплення влади…
Не занурюючись у процес створення такої організації, звернімо увагу лише на те, як згодом усувалися протиріччя між деякими європейськими країнами стосовно територій чи островів, які їм довший час ніяк не вдавалося розділити між собою. Чи на те, як вагалася та сама Франція зі вступом до Альянсу з подальшим об’єднанням національних армій, а нині вже й не проти створити спільні європейські збройні сили… Чи не тому сьогодні для України визначаються різні «бар’єри» у її русі до Альянсу, щоб вона була готова до виконання таких вимог? Адже НАТО — це, зрештою, не та військова структура, яку колись створив за її зразком і використовував СРСР під відомим найменуванням «Варшавський договір». І принцип НАТО — «напад на одного — напад на всіх» — хоч і зрозумілий широкому загалу, та навряд чи можна вважати його головним, як то нині часто нагадують політики з аналітиками, маючи на увазі захисну «натовську парасольку». Бо йдеться про збереження від руйнування будь-якої країни, що обов’язково зачепить інші і може позначитися на світових економіці і суспільстві. А запобігти цьому можна лише об’єднанням країн до однієї спілки, де їхні інтереси узгоджуватимуться на політичному рівні і без застосування збройних сил. До речі, такий «спільний знаменник дій» спостерігається у постановах Альянсу, зокрема, у Стратегічній концепції оборони та безпеки членів Організації Північноатлантичного договору, ухваленій понад десять років тому. Про що кілька місяців тому йшлося під час такого «круглого столу», під загальною назвою «Гарантії безпеки для України: чи можуть вони бути альтернативою членству в НАТО».
Олег Махно, «Борисфен Інтел»
