Південний Кавказ у геополітичному трикутнику «Туреччина — Росія — Іран»

Роль і вплив великих та регіональних держав. Частина 2

 

 

Олексій Волович
кандидат історичних наук

 

Частина 1

 

Балансування Ірану між Туреччиною і Росією на Південному Кавказі

Якщо роль, яку Іран відіграє на Південному Кавказі, порівнювати з такими ж ролями Туреччини і Росії, то вона значно скромніша. Адже Іран послідовно сповідує нейтральну позицію щодо конфлікту в Нагірному Карабаху, хоча і неодноразово заявляв про готовність бути посередником в його врегулюванні. Якщо Туреччина є основним союзником Азербайджану, а Росія до недавнього часу просто вичікувала, то в Ірані найбільше стурбовані можливим переміщенням десятків тисяч біженців на його територію внаслідок ведення бойових дій в Карабаху неподалік іранських кордонів. У Ірані також не схвалюють втручання Туреччини в карабахський конфлікт, зважаючи на багатовікову історію конфронтації Османської та Перської імперій за вплив на Південному Кавказі. В нещодавній телефонній розмові з В. Путіним іранський президент Х. Роухані, маючи на увазі Туреччину, заявив, що втручання третіх країн в Нагірний Карабах гальмуватиме процеси врегулювання конфлікту. І висловив стурбованість участю в такому конфлікті терористичних груп, очевидно натякаючи на кілька тисяч сирійських протурецьких найманців, переправлених Туреччиною до Азербайджану.

Хоча Азербайджан і Іран дуже близькі в плані культури і релігії, та їх відносини завжди були неоднозначними. Як не дивно, але з самого початку згаданого конфлікту (після того, як розпався Радянський Союз) Іран більше надавав політичну підтримку християнській Вірменії, аніж мусульманському Азербайджану. Хоча азербайджанці у своїй переважній більшості, як і іранці, — шиїти. У пострадянський період Іран і Вірменія практично вважалися союзниками, що напевно дратувало, як Туреччину, так і Азербайджан.

І хоча останні 30 років Іран і Туреччина цілком успішно співпрацюють у сфері енергетики, координують свої дії проти курдських сепаратистів і разом з Росією є ситуативними (вимушеними) партнерами в Сирії, проте іранців не влаштовує військова перемога азербайджанців над Карабахом і Вірменією за допомогою Туреччини. Оскільки така перемога може викликати зростання сепаратизму у 30-мільйонному середовищі іранських азербайджанців, чисельність яких втричі більша за населення сусіднього Азербайджану.

Поширення азербайджанської мови на Кавказі та в Ірані

Хоча Верховний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї — етнічний азербайджанець, але іранська влада все ж вбачає в численній і досить згуртованій азербайджанській етнічній групі потенційну загрозу своїй безпеці. І в даний час окремі націоналістичні угруповання в Баку марять відродженням «Великого Азербайджану», сподіваючись, що після поразки Ірану у можливій війні зі США азербайджанці зможуть зі своїми одноплемінниками утворити державу в «Південному Азербайджані». У зв’язку з цим Іран побоюється, що успіх азербайджанців у війні з Вірменією значно посилить вплив цих угрупувань на тлі переможної ейфорії у Азербайджані.

Ільхам Алієв і Алі Хаменеї

Стривожений Іран спостерігає, як Туреччина з Азербайджаном, Казахстаном і Туркменістаном прокладають на європейські ринки нафтові і газові трубопроводи з басейну Каспійського моря через турецьку територію. Бо це значно зменшує його шанси бути постачальником енергоносіїв для Європи. Зокрема, як країни, що посідає друге місце у світі за запасами природного газу.

Не виключено, що чи не найбільшою причиною таких непевних двосторонніх відносин є масштабне економічне і військове співробітництво Азербайджану з головним ворогом Ірану — Ізраїлем. Ще у 2012 році між Азербайджаном і Ізраїлем було укладено угоду на постачання ізраїльських озброєнь на суму 1,6 млрд дол. Протягом останніх років азербайджанці придбали чимало ізраїльської стрілецької зброї, бронетехніки, безпілотних літальних апаратів, радарів, систем ППО, ракетних артилерійських систем. Крім того, на даний час деякі системи озброєнь виготовляються вже й в Азербайджані за ізраїльськими ліцензіями.

Ільхам Алієв і Беньямін Нетаньяху

Тегеран також не задоволений тим, що Баку надає свою територію ізраїльським спецслужбам для підривних дій проти ІРІ і для організації нападів на життєво важливі об’єкти іранської економічної інфраструктури. Іранці стверджують, що 2 липня ц. р. ізраїльські літаки завдали удару по ядерному об’єкту в Натанзі в провінції Ісфаган, і злітали вони з азербайджанських аеродромів.

Однак, незважаючи на взаємні претензії і підозри, економічна співпраця між Азербайджаном і Іраном останнім часом динамічно розвивається, що стало особливо помітно після приходу до влади в Ірані у 2013 році президента Хасана Рухані. За цей час підписано понад 150 різних двосторонніх азербайджансько-іранських документів. У 2019 році двосторонній торговий оборот склав близько 600 млн дол., збільшившись на 30 % в порівнянні з 2018 роком. На даний час в Азербайджані функціонує близько 1650 іранських компаній в таких сферах як промисловість, будівництво, торгівля, транспорт, АПК і сектор послуг. В цілому Іран надав азербайджанській економіці 3,7 млрд. дол. Інвестицій.

Хасан Роухані та Ільхам Алієв

У Ірану стосовно карабахського конфлікту протягом останніх 30 років була нейтральна позиція. Він намагався підтримувати в Нагірному Карабаху існуючий статус-кво, що, зрозуміло, сприймалося позитивно в Єревані і досить критично в Баку, оскільки така позиція зрозуміло кого може задовольняти однозначно. Та обставина, що північна частина Ірану населена азербайджанцями, є, як згадувалося вище, одним з факторів, через який він дотримувався нейтральної позиції щодо останньої нагірно-карабахської кризи. Під час бойових дій демонстрації на підтримку Азербайджану проводилися не лише серед іранських азербайджанців, а й по всьому Ірану. Вірменська діаспора, що також там проживає і чисельність якої становить приблизно 100 тис. осіб, через свою розпорошеність по всій території Ірану практично не змогла демонструвати підтримку Вірменії.

Нікол Пашинян і Хасан Роухані

За однією інформацією Іран не надав дозволу Росії на переправляння через свою територію військової допомоги Вірменії, а за іншою — таки дозволив це зробити. Але, в цілому, Іран не став долучатися до конфлікту. У Тегерані схвально сприйняли укладену 10-го листопада угоду між В. Путіним, І. Алієвим і Н. Пашиняном про припинення бойових дій в Нагірному Карабаху і прилеглих до нього районах, про що піде мова далі.

 

Тристороннє оголошення про припинення вогню

У ніч на 10 листопада ц. р. абсолютно несподівано для багатьох спостерігачів у Москві, Баку і Єревані було синхронно оприлюднене оголошення В. Путіна, І. Алієва та Н. Пашиняна про повне припинення вогню і всіх військових дій в зоні нагірно-карабахського конфлікту. Відповідно до цього оголошення, сторони конфлікту повинні залишатися на зайнятих ними позиціях. До 15 листопада Вірменія зобов’язана повернути Азербайджану Кельбаджарський район, до 20 листопада — Агдамський район і території, які утримує вірменська сторона в Газахському районі. А вже до 1 грудня — Лачинський район, при цьому залишаючи за собою Лачинський коридор завширшки 5 км з метою забезпечення зв’язку між Степанакертом і Вірменією. Практично більша частина Нагірного Карабаху повертається під контроль Азербайджану. Щодо невизнаної НКР, то вона ліквідується.

Відтепер невеликий вірменський анклав, що там залишився, буде повністю підконтрольний Азербайджану не тільки де-юре, але й де-факто, чого не було за весь час існування НКР з 1991 року. Зараз взагалі стоїть питання — чи залишаться вірмени на території невеликої частини Нагорного Карабаху, а чи будуть змушені під тиском азербайджанців переселитися на територію Вірменії? На даний час відносно невелика кількість вірменів (зараз ще невідомо, яка саме) залишається на меншій частині Карабаху навколо Степанакерту. З тексту угоди неясно, на яких правах існуватиме вірменський анклав в Карабаху. Раніше І. Алієв припустив створення там для вірмен культурної автономії.

Район проведення «миротворчої» операції
(за даними МО РФ)

Азербайджанська армія залишається в Карабаху, в той час як вірменська повинна його покинути. Одночасно випроваджуються сирійські найманці, роль яких у конфлікті, на мій погляд, значною мірою перебільшена. У найближчі три роки планується будівництво нового маршруту руху по Лачинському коридору в обхід азербайджанського міста Шуша. Азербайджан зобов’язаний гарантувати безпеку і свободу переміщення громадян по цьому коридору, а також транспортних засобів і вантажів в обох напрямках. Зі свого боку, Вірменія зобов’язана забезпечити безперешкодне транспортне сполучення між західними районами Азербайджану і Нахічеванською Автономною Республікою (НАР). За погодженням сторін будуть збудовані нові транспортні комунікації вздовж ірансько-вірменського кордону, що зв’язуватимуть НАР з західними районами Азербайджану. Завдяки цій трасі між Туреччиною і Азербайджаном вперше виникне прямий транзитний сухопутний коридор. Контролюватиме ці сполучення прикордонна служба ФСБ Росії і турецькі військовослужбовці.

Вздовж лінії зіткнення в Нагірному Карабаху одночасно з виведенням вірменських збройних сил розпочалося розміщення «миротворчого» контингенту РФ в кількості близько 2 тис. військовослужбовців зі стрілецькою зброєю, 90 бронетранспортерами БТР-82А, 380 бронеавтомобілями «Тигр» і «Тайфун». Російські військові також використовуватимуть армійську авіацію та комплекси з безпілотними літальними апаратами. Командування росіян розміститься в районі карабахського адміністративного центру — Степанакерті (по-азербайджанськи — Ханкенді).

Російський «миротворчий» контингент на шляху до Нагірного Карабаху

Термін перебування «миротворців» становитиме п’ять років з автоматичним продовженням на черговий п’ятирічний період за умови, що жодна зі сторін конфлікту не заявить про намір припинити застосування даного положення.

Основою російського миротворчого контингенту будуть підрозділи 15-ї окремої мотострілецької бригади Центрального військового округу ЗС РФ, дислокованої в Самарській області, яка брала участь в російсько-грузинській війні 2008 року, «творила мир» в Криму і на окупованій частині Донбасу, зокрема під Краснодоном, Іловайськом і Дебальцевим. Частково до миротворчих операцій будуть долучатися підрозділи 31-ї окремої десантно-штурмової бригади ПДВ (м. Ульяновськ). 15-ту окрему мотострілецьку бригаду можна назвати «миротворчою» з великою натяжкою, оскільки вона не призначена для виконання класичних миротворчих операцій — військово-цивільної взаємодії, виконання гуманітарних місій, зокрема розмінування, роззброєння і демобілізації колишніх комбатантів, захисту прав людини, надання допомоги в проведенні виборів, підтримки заходів з відновлення і зміцнення державної влади на підмандатній території тощо.

Внутрішньо переміщені особи і біженці (переважно етнічні азербайджанці) повертаються на територію Нагірного Карабаху і на прилеглі райони під контролем Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців. Проте це території зі вщент зруйнованою інфраструктурою. До того ж вірмени, перед тим, як евакуюватися до Вірменії, спалюють власні домівки, де вони мешкали понад 30 років. Схоже, що ворожнеча між азербайджанцями і вірменами триватиме довго. І це найгірше, що може бути. Її, цю ворожнечу, роздмухуватимуть і використовуватимуть треті країни для просування своїх амбіційних геополітичних інтересів.

Після укладення перемир’я з Вірменією президент І. Алієв у своєму зверненні до нації оголосив про перемогу Азербайджану у «вітчизняній війні» за Нагірний Карабах. При цьому він зазначив «особливу роль Росії і її лідера Володимира Путіна у врегулюванні конфлікту в Нагірному Карабаху». У цьому зверненні І. Алієв також повідомив про спільну миротворчу місію Росії і Туреччини в Нагірному Карабаху, на що в Москві поспішили заявити, що таке питання взагалі й не порушувалося. Однак пізніше адміністрація президента РФ все ж була змушена підтвердити, що «з метою здійснення ефективного контролю за виконанням сторонами конфлікту домовленостей про припинення бойових дій» на території Азербайджану передбачається розгортання спільного російсько-турецького моніторингового центру.

Президент Азербайджану Ільхам Алієв

За даними турецьких джерел, які посилаються на телефонну розмову між В. Путіним і Р. Ердоганом 7 листопада ц. р., угода про перемир’я між трьома країнами стала наслідком переговорів між керівництвом РФ і ТР, хоча саме Туреччина у цій угоді чомусь не згадується. Очевидно, Москва не захотіла ділити «лаври переможця» з Анкарою.

З коментарями щодо «переможного завершення 44-денної війни» крім президента Туреччини Р. Ердогана виступили спікер Меджлісу країни М. Шентоп, міністр закордонних справ М. Чавушоглу і міністр оборони Х. Акар.

В цілому реакція пересічних росіян і турків на підписання угоди про перемир’я кардинально відрізняється. Якщо росіяни в соціальних мережах дискутують про те, чи Росія таки перемогла, то турецьке населення в своїй переважній більшості однозначно впевнене в тому, що Туреччина здобула велику воєнно-політичну перемогу на Південному Кавказі.

Міністри оборони Туреччини і Азербайджану святкують перемогу в Карабаху

Вважаю, що Азербайджан і Туреччина погодилися на підписання перемир’я головним чином тому, що азербайджанці зазнали відчутних втрат в живій силі і озброєннях, темпи наступальних дій їх війська значною мірою вичерпалися. А, як відомо, ведення боїв в населених пунктах і в гірських районах таки призводить до відчутних втрат. До того ж, військові і фінансові ресурси Баку і Анкари вже закінчувалися.

10 листопада Р. Ердоган ще раз проаналізував по телефону з В. Путіним «питання здійснення спільної наглядової діяльності з припинення вогню» в рамках згаданого моніторингового центру. Аби що там, але певний військовий контингент турецьких спостерігачів буде присутній на території Азербайджану і для цього Туреччині не потрібно питати у Москви дозволу. На наш погляд, і без узгодження з Москвою І. Алієв може запросити турецьких миротворців. Головним чином, щоб не бути повністю залежним від Росії. На погляд російського військового експерта Павла Фельгенгауера, «Росія втратила вирішальний голос на Південному Кавказі, оскільки Туреччина туди увійшла, і не Росії вирішувати — пустити її туди чи не пустити».

…Поки Кремль відстоював свої імперські інтереси в Україні, Сирії та Лівії, одна з потужних країн НАТО — Туреччина — заходить до колись виключно монопольної зони впливу Росії на Кавказі та в Центральній Азії…

Р. Ердоган досяг головного: захистив Південний газовий коридор на найнебезпечнішій його ділянці, отримав плацдарм для виходу до Каспію і далі до Центральної Азії. Для турецького президента все тільки розпочинається. Та й В. Путіну додасться головного болю від «стратегічного партнерства» з Туреччиною. Адже поки Кремль відстоював свої імперські інтереси в Україні, Сирії та Лівії, одна з потужних країн НАТО заходить до колись виключно монопольної зони впливу Росії на Кавказі та в Центральній Азії. Наприкінці жовтня ц. р. турецький міністр оборони Хулусі Акар відвідав Казахстан і Узбекистан, де уклав угоди про ВТС, а також обговорював тему створення військового блоку тюркських країн Центральної Азії — «Армії Турана» або «тюркського НАТО». Потенційними кандидатами на членство в цьому блоку є Азербайджан, Узбекистан, Казахстан, Киргизія і Туркменістан. Таким чином, вперше в новітній історії Туреччина відібрала у Росії роль головного гравця на Кавказі і збирається зробити те саме в Центральній Азії. Оскільки в Росії проживає 28 тюркських народів, то такий розвиток подій створює серйозну небезпеку для єдності РФ…

Зустрічі міністра оборони Туреччини Хулусі Акара із міністрами оборони Казахстану і Узбекистану
Прем’єр-міністр Вірменії
Нікол Пашинян

Прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян назвав підписання угоди про перемир’я «неймовірно болючою» подією для нього і вірменського народу. Він розповів, що підписав угоду «в результаті глибокого аналізу військової ситуації і на основі вимоги військового командування країни, яке оцінило ситуацію на полі бою як катастрофічну». Відразу після оголошення про підписання угоди про перемир’я на вулиці в центрі Єревану вийшли протестанти і почали громити будівлі уряду і парламенту. Слідом за Н. Пашиняном президент невизнаної НКР Араік Арутюнян заявив, що «з огляду на жахливу ситуацію, щоб уникнути подальших важких втрат і повної втрати Арцаха, я погодився закінчити війну». 11 листопада фракції опозиційних партій у вірменському парламенті зібрали необхідну кількість підписів для проведення позачергового засідання парламенту з метою обговорення питання про відставку Н. Пашиняна. Однак депутати фракції правлячої партії «Мій крок» (88 депутатів зі 132) відмовилися брати участь в цьому засіданні. Так що найближчим часом відставка Н. Пашиняна навряд чи можлива.

За деякими даними, серед військового командування Азербайджану також виявилося чимало таких вищих офіцерів, які не задоволені припиненням бойових дій в той момент, коли повна і остаточна перемога над Вірменією була близькою і цілком очевидною. На думку деяких спостерігачів, знищення 9 листопада азербайджанськими військовими із застосуванням ПЗРК російського гелікоптера Мі-24, який супроводжував російську військову колону в районі вірменського населеного пункту Ерасх, було, швидше за все, вчинено навмисно з метою зриву підписання угоди про перемир’я. В результаті трощі гелікоптера двоє з екіпажу загинули, а третій отримав тяжкі поранення.

Рештки знищеного 9 листопада російського гелікоптера Мі-24

Позиція Грузії і країн Заходу

Без сумніву, тему позиції Грузії та країн Заходу щодо азербайджансько-вірменському конфлікту слід розглядати окремо, бо без згадки цього фактора уявлення про нинішню ситуацію на Південному Кавказі буде неповним. Тому спробуємо побіжно і тезисно окреслити головні складові цієї теми.

З самого початку нагірно-карабахського конфлікту Тбілісі підтримував його мирне врегулювання, закликаючи сторони припинити вогонь. За словами глави комітету грузинського парламенту з оборони і безпеки Іраклія Сесіашвілі, Грузія не надаватиме військової підтримки ні Вірменії, ні Азербайджану, а зберігатиме нейтралітет, оскільки має добросусідські відносини з обома цими країнами. Він також заявив, що Грузія відмовила їм в транзиті озброєнь через свою територію, що було сприйнято в Єревані і Баку з розумінням. Прем’єр-міністр Грузії Георгій Гахарія неодноразово пропонував представникам Азербайджану і Вірменії сісти за стіл переговорів у Тбілісі.

Лідер найбільшої грузинської опозиційної партії «Єдиний національний рух», екс-президент Грузії Михайло Саакашвілі закликав Вірменію і Азербайджан «не піддаватися почуттям ворожнечі, яку сіють зовнішні сили». За його словами, поява в Нагірному Карабаху російських миротворців небезпечна для регіону, оскільки це міна уповільненої дії, яка може вибухнути в будь-який момент, як це трапилося у 2008 році в Грузії.

Лідер партії «Єдиний національний рух» Михайло Саакашвілі

Після оголошення угоди про перемир’я в Нагірному Карабаху влада Грузії, як виняток і на прохання Єревану і Баку, відкрила свій повітряний простір для літаків з російськими миротворцями.

Як стало відомо, держсекретар США Майк Помпео відвідає Грузію 17–18 листопада в рамках тривалого турне по Франції, Туреччині, Ізраїлю, Саудівській Аравії, Об’єднаних Арабських Еміратах і Катару. Під час візиту до Грузії він зустрічатиметься з прем’єр-міністром Г. Гахарія, президентом С. Зурабішвілі, міністром закордонних справ Д. Залкаліані, а також з Католикосом-Патріархом всієї Грузії Ілією II. Слід зазначити, що на даний час не спостерігається серйозних дипломатичних кроків з боку США щодо конфлікту між Азербайджаном і Вірменією. Очевидно, це пов’язано з досить напруженою виборчою кампанією в США, яка через можливі судові позови з боку Д. Трампа може затягнутися, як мінімум, до Нового року.

Раніше, 23 жовтня, М. Помпео зустрічався у Вашингтоні окремо з міністрами закордонних справ Азербайджану і Вірменії — Д. Байрамовим і З. Мнацаканяном, — щоб обговорити ситуацію в Карабаху. Тоді М. Помпео обмежився закликом припинити вогонь і почати переговори. За підсумками переговорів у Вашингтоні президент США Д. Трамп заявив «про дуже хороші відносини з Вірменією і нагадав, що в США існує численна вірменська діаспора (близько 1,5 млн осіб). Але при цьому він не згадав жодним словом про азербайджанців, чисельність яких в США складає всього близько 30 тис. осіб, що вдвічі менша, ніж у нас, в Україні. У своєму привітанні Джо Байдену у зв’язку з його перемогою на виборах президента США Н. Пашинян висловив надію на його участь у врегулюванні конфлікту в Нагірному Карабаху.

Зустрічі держсекретаря США М. Помпео із міністрами закордонних справ Азербайджану і Вірменії

Як стало відомо, ще наприкінці жовтня ц. р. в адміністрації президента Д. Трампа обговорювалася можливість відправки в Нагорний Карабах військових миротворців з країн Скандинавії. Повідомлялося, що ця ідея належить раднику Д. Трампа з національної безпеки Роберту О’Брайену, який вважає, що у складі миротворчих сил не повинно бути військових з країн Мінської групи ОБСЄ (Росія, Франція, США) або сусідніх держав, в тому числі Туреччини. Однак в ці дні президентська виборча кампанія досягла свого апогею і американцям, очевидно, вже було не до миротворців в Нагірному Карабаху. Можливо, знаючи про ці плани Вашингтона, В. Путін і поспішав доправити своїх миротворців у Азербайджан.

Європейські країни, ЄС і НАТО переважно займають нейтральну позицію щодо нагірно-карабахського конфлікту, можливо з невеликою підтримкою Вірменії, закликаючи сторони конфлікту до мирних переговорів.

Найбільш активну роль у врегулюванні цього конфлікту серед європейських країн відіграє Франція, яка є співголовою в Мінській групі ОБСЄ разом з Росією і США. При цьому слід мати на увазі досить напружені відносини між Парижем і Анкарою, а також те, що у Франції проживає найбільша в Європі вірменська діаспора чисельністю близько 750 тис. осіб, що визначає симпатії французів до Вірменії. До підписання угоди про перемир’я в парламентах деяких західних держав (Франції, Канади і США) навіть розглядалися проекти постанов про визнання незалежності НКР і про введення антитурецьких санкцій. Втім, ці ініціативи навряд чи були б підтримані парламентами згаданих країн навіть до підписання угоди про перемир’я, а після її підписання сенс цих акцій повністю відпадає.

Еммануель Макрон і Нікол Пашинян

Висновки і прогнози

…Росія, як «стратегічний союзник» Вірменії, занадто вичікувала і практично мало що зробила для підтримки Єревану…

Наслідки 44-денної азербайджансько-вірменської війни були зумовлені задовго до підписання угоди про перемир’я 10-го листопада. Тримільйонній бідній на природні ресурси Вірменії було б складно виграти війну з 10-мільйонним багатим і добре озброєним Росією, Туреччиною та Ізраїлем Азербайджаном. До того ж Росія, як «стратегічний союзник» Вірменії, занадто вичікувала і практично мало що зробила для підтримки Єревану. Реакція лідерів США і Європи на звернення Н. Пашиняна за допомогою була надто слабкою та і не могла бути іншою, щонайменше, з трьох причин: по-перше, членство Вірменії в ОДКБ і ЄАЕС значно переважало її проєвропейські устремління і практично робило їх парадоксальними; по-друге, Вірменія окупувала азербайджанські території, що також унеможливлювало надання їй підтримки з боку Заходу; по-третє, Захід так чи інакше був змушений зважати на позицію Туреччини, як члена НАТО. Таким чином, в цих геополітичних умовах реальних можливостей підтримати проєвропейські прагнення Вірменії у країн Заходу просто не було.

 

…В. Путін скористався ситуацією, що склалася в Нагірному Карабаху, щоб зберегти свій вплив в Закавказзі…

В. Путін скористався ситуацією, що склалася в Нагірному Карабаху, щоб зберегти свій вплив в Закавказзі, а також залежністю Азербайджану і особливо Вірменії від Москви. Практично не надавши Єревану своєчасної військово-дипломатичної допомоги, В. Путін «задушив оксамитову революцію» у Вірменії і тим самим поклав край політичному майбутньому Н. Пашиняна як народного і проєвропейського вірменського лідера. Наступним кроком Москви буде посилення проросійських політичних партій у Вірменії з метою їхнього приходу до влади під керівництвом якогось вірменського «Януковича». Але хотілося б сподіватися, що вірменський народ, як і український та грузинський, не дозволить Москві в черговий раз ввести себе в оману.

На думку деяких експертів, Туреччина практично спровокувала Азербайджан до розв’язання бойових дій в Карабаху, знаючи, що рівень підготовки вірменських і азербайджанських збройних сил незрівнянний, а у Вірменії немає сильних партнерів і союзників, крім Росії. Існуюче статус-кво в Нагірному Карабаху і навколо нього цілком задовольняло Вірменію, тому вона ніяк не могла ініціювати бойові дії проти Азербайджану, про що добре знали в Москві, Баку і Анкарі. На думку згаданих експертів, те, що сталося між Азербайджаном і Вірменією, дуже нагадує змову лідерів цих країн проти уряду Н. Пашиняна і вірменських проєвропейських політичних сил.

 

Багато політичних коментаторів, особливо російських, оцінюють «миротворчі» дії Росії в Нагірному Карабаху як перемогу її стратегів на чолі з В. Путіним, яка нібито зміцнила позиції Москви на Південному Кавказі. На мій погляд, це швидше за все «піррова перемога» і в довгостроковій перспективі Москва скоріше програє, ніж виграє.

По-перше, Росія взяла на себе величезну відповідальність за стабілізацію в регіоні Нагорного Карабаху і відносинах між Вірменією і Азербайджаном, що потребуватиме від неї величезних ресурсів. І це в умовах тривалої рецесії російської економіки і участі Росії в багатьох інших конфліктах, як на пострадянському просторі, так і на Близькому Сході.

По-друге, і азербайджанці, і вірмени сприймають Росію не як свого природного союзника, а в якості окупанта, який переслідує свої імперіалістичні цілі в регіоні Закавказзя. Тому намагатимуться якомога швидше позбутися московської опіки.

По-третє, Росія не зможе зупинити просування Туреччини в Південному Кавказі і буде змушена рахуватися з її інтересами і погоджувати з нею всі свої дії, що, як показує практика взаємодії Анкари і Москви в Сирії та Лівії, відбувається досить непросто і часом на межі військового зіткнення. Без Туреччини підписання угоди про припинення вогню було б неможливе, зважаючи на те, що ця угода практично повністю відтворює турецькі вимоги. В результаті підписаної угоди Туреччина отримує можливість прокласти сухопутний «пантюркський коридор» через територію Вірменії та Азербайджану до Центральної Азії, де суперництво між Анкарою і Москвою тільки зростатиме. На наших очах формуються нові геополітичні реалії в цьому регіоні.

По-четверте, приклад того, як Росія «кинула» Вірменію наочно демонструє недоцільність членства в ОДКБ і ЄАЕС, що може призвести до ослаблення цих організацій і навіть до виходу з них деяких країн. Якщо Росія не може гарантувати безпеку свого союзника, то виникає питання: який сенс країнам-членам ОДКБ орієнтуватися на неї, як на гаранта своєї безпеки?

По-п’яте, у разі приходу до влади в США Дж. Байдена політика США щодо Ірану може змінитися і відновитися формат взаємодії, який був при президенті Б. Обамі. А це дасть змогу Тегерану посилити підтримку Єревану в якості противаги політиці Москви і Анкари на Південному Кавказі. При цьому слід зазначити: незважаючи на спротив Москви, в Тегерані не втратили надії на будівництво нафто- і газопроводів до Європи через Вірменію, Грузію, Чорне море і Румунію. Звісно ж, що такий проект може дістати підтримку в Європі, оскільки зменшить її залежність від російських енергоносіїв.

 

В енергетичному вимірі затяжний конфлікт в Нагірному Карабаху не в інтересах ні Азербайджану, ні Туреччини, оскільки під ударом могли опинитися нафто- і газопроводи, що зв’язують їх і Грузію. Це також завдало б значної шкоди енергетиці Туреччини, яка стала основним транзитним коридором для постачання каспійських енергоносіїв до Європи. У цьому плані затяжний конфлікт не був би також і в інтересах Росії, яка частково прокачує свою нафту і газ через азербайджанські трубопроводи до Туреччини, оскільки азербайджанських вуглеводневих ресурсів поки що недостатньо для того, щоб по вінця заповнити ці трубопроводи. Це один з тих випадків, коли політика визначається економікою.

…В Карабаху простежується загальна геополітична стратегія Кремля, спрямована на збереження в напівзамороженому стані переважно спровокованих ним же локальних конфліктів…

В Карабаху, як в Грузії, Молдові та Україні, простежується загальна геополітична стратегія Кремля, спрямована на збереження в напівзамороженому стані переважно спровокованих ним же локальних конфліктів з метою формування проросійських політичних сил в згаданих країнах і їх утримання під своїм контролем, а також з метою блокування розширення НАТО на пострадянському просторі, виходячи з того, що країни з невизначеними територіальними конфліктами нібито не можуть бути членами НАТО. Але останнім часом Стаття 5 Північноатлантичного договору від 21 березня 1949 року набула дещо ширшого трактування, згідно з яким, якщо країна-претендент на вступ до НАТО є жертвою агресора, то за певних умов вона може розраховувати на набуття членства в НАТО, але при цьому без обов’язкової участі країн Альянсу у воєнному конфлікті із застосуванням їх збройних сил на боці жертви агресора. Крім застосування збройних сил для підтримки жертв агресора країни НАТО мають у своєму розпорядженні багато інших, невійськових засобів. Виходячи з цього, у штаб-квартирі НАТО вже неодноразово зазначали, що Грузія і Україна, як жертви російської агресії, можуть претендувати на членство в Альянсі з особливим статусом. І дійсно, у порівнянні з 1949 роком, сьогодні ситуація у світі кардинально змінилася і потребує нових підходів. Сучасні гібридні війни і конфлікти вимагають застосування абсолютно нових засобів і форм їх припинення чи врегулювання.

…США та інші країни НАТО посилять координацію своїх дій з Туреччиною на Кавказі і в Центральній Азії і до певної міри стримуватимуть її геополітичні амбіції…

Чимало експертів сподівається, що з приходом до влади президента Дж. Байдена зовнішньополітична діяльність нової адміністрації США стане більш передбачуваною, послідовною і прогнозованою, ніж вона була при президентові Д. Трампі. Скоріш за все, посилиться співпраця США з країнами НАТО і відновляться деякі зовнішньополітичні принципи, які запроваджувалися під час 8-річної каденції президента Б. Обами. Вже зараз Дж. Байден заявив про свою готовність разом з лідерами європейських держав приділити більше уваги мирному врегулюванню конфліктів у Східній Європі, зокрема в Україні, Молдові і на Кавказі. Очевидно, що США та інші країни НАТО посилять координацію своїх дій з Туреччиною на Кавказі і в Центральній Азії і до певної міри стримуватимуть її геополітичні амбіції, які інколи не відповідають принципам політики НАТО, виходячи з того, що народам Кавказу і Центральної Азії в першу чергу потрібен розвиток їх економік, покращення життєвого рівня, ліквідація бідності, розвиток освіти, культури і сфери охорони здоров’я, а не гонка озброєнь, створення нових воєнних блоків на кшталт тюркської «Армії Турану» і, відповідно, посилення небезпечної конфронтації з Росією.

…Який шлях обиратиме Вірменія — залишиться маріонеткою Росії чи збереже свій суверенітет і незалежність?…

Сьогодні звучить чимало прогнозів стосовно того, який шлях обиратиме Вірменія — залишиться маріонеткою Росії чи збереже свій суверенітет і незалежність. Хотілося б, щоб дружній нам вірменський народ зробив відповіді висновки із вкрай драматичної ситуації, в якій він опинився через низку різних внутрішніх і зовнішніх факторів, і рухався шляхом євроатлантичної інтеграції, як це робить сусідня Грузія, яка також пережила чимало драматичних ситуацій після 1991 року, не в останню чергу завдяки «миротворчій» активності Росії в Абхазії і Південній Осетії. Не думаю, що дружній азербайджанський народ повинен надто довго перебувати у стані ейфорії від перемоги над Вірменією. Ворожнеча між сусідніми народами — це досить некомфортна атмосфера для їх співіснування. Бо вона отруює життя обом народам. Азербайджанці і вірмени багато століть жили поруч і приречені так жити надалі. На мій погляд, обом народам варто намагатися відновлювати мирне співіснування, щоб не бути маріонетками Туреччини чи Росії. Головний і спільний курс обох країн має бути спрямований на інтеграцію з Європою.

 

Схожі публікації