Війна переноситься… на 2023 рік?

30 серпня 2022 р., «Лівий берег»

Матеріал публікується за ініціативою віце-президента Незалежного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» Олександра Бєлова.

 

Володимир Горбулін, Валентин Бадрак

Близько місяця лінія фронту практично не змінювалася. Путінські окупаційні угруповання досягли кульмінації, тобто моменту, коли вони не здатні наступати. Захисники України ще не можуть перейти до контрнаступу — передусім через нестачу потужної, передової зброї.

 

Путін та Шойгу під час відкриття виставки «Армія-2022» під Москвою, 15 серпня 2022 року

Очевидно, що Кремль така ситуація дратує та вимушує шукати нові, дещо нетрадиційні шляхи для поповнення людських резервів та пошарпаної зброї. А ще Москва тягне час із переконанням, що початок холодів гратиме їй на руку — ці сподівання пов’язані передусім із насуванням енергетичної кризи в Європі. А ще Путіну потрібен час для відновлення здатності армії воювати. Саме тому через день після заяви військового міністра Шойгу про навмисне уповільнення темпів воєнної кампанії в Україні начебто через бажання зменшити жертви серед цивільного населення з’явився указ Путіна про збільшення чисельності російської армії. Його важливий нюанс полягає у тому, що збільшення штатної чисельності ЗС РФ на 137 тисяч військових (до 2,04 млн осіб) передбачене у 2023 році. Тобто Путін намагається знову перебрати втрачену місяць тому ініціативу та нав’язати свій порядок денний у подальшому сценарії війни.

М’яч раптом опинився на боці Вашингтона, однак, здається, Білий Дім був готовий до такого перебігу подій. Бо вже наступного дня, тобто 26 серпня, адміністрація президента США Джо Байдена акуратно допустила «витік» інформації у видання The Wall Street Journal про грандіозні плани упродовж кількох тижнів оголосити довгострокову військову місію з підтримки України та навіть призначити окремого генерала відповідальним за військово-технічну допомогу й підготовку українських військових.

Військовослужбовці Повітряних Сил США на базі повітряного резерву «Марш» вантажать військову допомогу для відправки в Україну

Однак, попри проголошення про глобальні наміри, поки достеменно невідомо про зміст та темпи реалізації такого амбіційного завдання. Між іншим, саме це стане віддзеркаленням бажання чи небажання партнерів України наблизити війну до завершення вже до кінця 2022 року чи «розтягнути задоволення» ще на рік-два.

«Початок перелому» може затягнутися?

Про те, що ЗСУ готові звільнити південь України вже до кінця року, багато говорили політики та військові різних країн, починаючи з відверто войовничого Бориса Джонсона під час саміту НАТО в Мадриді і до спікерів сил оборони України. Це виглядало логічним і реалістичним та й своєю стійкістю захисники України заслужили якісних змін у підтримці сучасною зброєю. Україна вже місяць як перебрала в Росії ініціативу на фронті, але для стратегічних переваг потрібні інші спроможності. Досі зберігається високий рівень ризикованості контрнаступу — в ЗСУ ще не надійшли потужні засоби ППО середнього радіуса дії, скоріше за усе, партнери не постачали (принаймні, у значній кількості) оперативно-тактичні ракети, а також ударні безпілотники, танки…

Чому Захід не поспішає з прискоренням розвитку подій, цілком зрозуміло. Штучна, створена Кремлем, енергетична криза в Європі, досить вдалий ядерний шантаж Путіна та апелювання певної кількості політиків до «адекватності» очільника Кремля сформували ідею підвищеної ризикованості занадто високих темпів допомоги та, відповідно, збільшення активності української армії.

Нинішні західні політики точно не хижаки, які готові ходити по попелу після ядерного удару. Вони скоріше обережні мисливці, які готові роками заганяти здобич у пастку. Усі ці страхи «колективного Заходу» можна досить точно вловити у заявах канцлера Німеччини Шольца, який вперто тримається за постулат не постачати Україні зброю, якою можна уразити територію Росії. Начебто саме такої обережності дотримується і Вашингтон, хоча не афішує цього. Тому проголошення місії, надання операції назви та переведення зусиль США у підтримці України на довготривалий стратегічний рівень виглядає послідовним нарощуванням воєнних спроможностей, спрямованих на всебічну облогу Росії.

Канцлер Німеччини Олаф Шольц на зенітній установці «Гепард» під час відвідин полігону, де проходять танкові навчання українських військових у Німеччині

Можливо, саме тому в останні дні серпня в глибинах Пентагона народилася дещо дивна для сьомого (до речі, досить вдалого для ЗСУ) місяця війни заява: «Нам важливо, щоб Україна вижила, а Росія заплатила ціну за свою агресію». Не менш показово, що проголосив її заступник міністра оборони США з політичних питань Колін Каль — ймовірно, тому, що в Білому Домі все ще коливаються, як діяти восени. Чи то ва-банк поперти на знесення набридлого й вкрай небезпечного режиму Путіна, чи то зберігати витримку для більш спокійного, але надійного сценарію.

Українське питання та життя тисяч українців тут за дужками — як у фільмах про порятунок людства, у Вашингтоні опікуються більше планетарним організмом, ніж гангреною на території України. Здається, саме тому адміністрація Байдена з причин політичної доцільності не звертає уваги на очевидне, та й неодноразово підтверджене військовими фахівцями: якщо упродовж двох-трьох місяців до холодів не надати Україні нових, передових озброєнь, війна може затягнутися до весни, чого, власне, й прагне Путін. І хоча його справи кепські, ресурси РФ цілком можуть дозволити мобілізувати певну кількість людей та знайти зброю — це вже запорука продовження затяжної, виснажливої війни. Чого, напевно, можна було б позбутися в разі більш рішучих дій Заходу.

Непрямим підтвердженням дотримання стратегії стримування РФ (а не намірів забезпечити перемогу ЗСУ) може слугувати продовження згаданої заяви Коліна Каля. Чиновник з Пентагона чомусь висловив переконання, що ЗСУ нині більше потребують боєприпасів GMLRS з дальністю ураження 70-80 км, ніж далекобійних ракет ATACMS для реактивної системи залпового вогню HIMARS, що здатні вражати цілі противника на відстані до 300 км. Начебто тому, що більшість цілей для українських військових перебувають у їх зоні доступу боєприпасів для GMLRS.

Одна установка HIMARS може містити 6 ракет GMLRS дальністю ураження 70–80 км

Було б цікаво дізнатися, чи українська сторона справді підписалася під таким висновком. Бо, з іншого боку, добре відомо, що після вдалих далекобійних ударів ЗСУ відбувається переміщення логістичних центрів та складів боєприпасів далі від лінії фронту. Це означає, що поява ракет для пускових установок HIMARS дозволить взагалі відрізати ворожу логістику від їх передових угруповань. Та майже гарантовано примусити ворожу армію добровільно залишати позиції, українські міста та окуповані території — з причин, які вигадає кмітливий Шойгу.

Здається, Міністерство оборони України зовсім небезпідставно повідомило наприкінці серпня, що на озброєнні у захисників є понад 20 реактивних систем залпового вогню — HIMARS, M270 та MARS. Це натяк, що ЗСУ нічого не втратили, а отже, очікують на подальше посилення. В тому числі ракетами, які давно вже просили, та й не тільки українці.

Про те, що для переходу до великого контрнаступу Україні потрібні далекобійні ракети та ще більше артилерії, днями наголосив і відомий американський генерал Бен Ходжес, апелюючи до того, що ЗСУ не вистачає зброї для «вирішального ефекту». Серед іншого, генерал надав вагомого аргументу, звертаючись до американського військово-політичного істеблішменту: той факт, що після удару по авіабазі в Саках росіяни почали терміново залишати Крим та не проявили жодної ініціативи захистити «святу землю» півострова, свідчить про чітке усвідомлення — Крим не є їхньою землею. «Тривалість війни в Україні значною мірою залежить від того, чи зможемо ми виконати обіцянки, зокрема, поставити озброєння, які обіцяли. Я вважаю, що до кінця цього року ми можемо відкинути їх до лінії 23 лютого», — це не просто заява досвідченого військового, це присуд політиці Заходу.

Дим над аеродромом «Саки» біля селища Новофедорівка в Криму

Звісно, не виключено, що на цьому етапі триває гра, а рішення щодо повноформатної збройової підтримки України адміністрація Байдена таки прийняла. Тобто з наданням далекобійних ракет, потужних засобів ППО-ПРО, сучасних протикорабельних комплексів, ударних дронів з великим радіусом дії. З перспективою передачі у майбутньому бойових літаків та гелікоптерів. А, можливо, США вже здійснили перші, тестові поставки оперативно-тактичних ракет.

Так, 27 серпня стало відомо, що Пентагон уклав контракт на 182 млн доларів з компанією Raytheon Missiles & Defence на закупівлю зенітних ракетних комплексів (ЗРК) малої і середньої дальності NASAMS для України. Це справді вагомий елемент забезпечення контрнаступу ЗСУ. Як і те, що Україна, за словами глави зовнішньополітичного відомства Німеччини Анналени Бербок, «найближчими тижнями» отримає найновіші системи протиповітряної оборони IRIS-T.

ЗРК IRIS-T

Але процес переозброєння України — це час. В тому числі втрачений. Тому й прогнози західних експертів про початок витіснення російських загарбників із окупованих територій стосуються переважно першої половині 2023 року. Тоді, на його думку, в армії РФ почнуть закінчуватися основні ресурси. І це, якщо цього не перешкоджатиме загальна мобілізація в РФ, звісно, в разі офіційного оголошення війни. Тож, поступовий тиск Заходу обіцяє Україні важкі й криваві перспективи…

Здається, лише російська армія може дозволити собі знищити вбиральню ракетою за декілька сотень тисяч доларів, як це було на Херсонщині наприкінці серпня. Але в цьому трагікомічному епізоді відбиток усієї російської загарбницької філософії. Тож, не дивно, що Кремль готує низку добровольчих батальйонів, сформованих останніми тижнями по всій Росії. Відбувається активне розгортання та тренування 3-го армійського корпусу на російській військовій базі в «Муліно», що майже у 300 км на схід від Москви — він має забезпечити подальший наступ вглиб України.

Втім, військові фахівці не впевнені, що Кремлю вдасться щось суттєве. Особливо на тлі системних високоточних ударів ЗСУ, що відбувається чи не кожного дня. Лише в останні дні серпня ЗСУ вщент розгромили військову частину загарбників в окупованому Херсоні та підрозділ десантників в Кадіївці. Можливо, у цьому причина, що піар-міністра Шойгу вже відсторонили від управління військами РФ в Україні — принаймні, так стверджує британська розвідка.

Знищена база російських десантників в окупованій Кадіївці

Не можна не помітити й інших позитивних змін — на тлі зростанню системного саботажу й дезертирства в ЗС РФ почали відбуватися очевидні зсуви й на інформаційному фронті. Зокрема, як повідомили російські ЗМІ, число глядачів російської телевізійної пропаганди впало за пів року війни на 25%. Тобто РФ почала програвати в інформаційній війні, а це дуже вагомий показник наявних змін у суспільстві. Звісно, до публічних проявів непокори там, як до неба. Але початок бродіння теж може бути передвісником.

До того ж оголошені постановчі «референдуми» в окупованих містах України теж загальмували. І, здається, не в останню чергу завдяки успіхам української армії.

Суміжні фактори

До факторів, які найбільше вплинуть на перебіг подій осені, після ймовірного затягування постачання передових озброєнь для ЗСУ можна впевнено віднести розширення військово-технічного співробітництва РФ з Іраном та готовність Європи до кризи. Вони відсунули на другий план навіть спроби Китаю таємного допомагати Росії із критичними компонентами до зброї та заяву самопроголошеного президента Білорусі Лукашенка про готовність його Су-30СМ нести ядерну зброю.

Навряд чи варто перебільшувати потенціал союзу Росії з Іраном. У цьому контексті чисельні тривожні заяви фахівців про можливість зміни ходу війни РФ проти України, скоріше, слід розглядати як заклик до влади США активно протидіяти загрозі. Загроза справді відчутна. І не тільки через можливі постачання іранських безпілотників Росії. Але й через те, що допомога Ірану може дозволити Росії вдало обходити санкції.

Іранський дрон Ababil-3 з керованою бомбою Ghaem, позаду два БПЛА Karrar

В Ірані знають, як це робити, а альянс із Москвою Тегеран розглядає як потужний політичний козир на тривалий термін часу. Як правда і у тому, що інвестувати в оборонний сектор Росії Ірану буде ще легше в разі зняття обмежень у зв’язку з відновленням дії угоди про іранську ядерну програму від 2015 року. Серед іншого, Іран отримає додаткові можливості імпорту російської нафти. Занепокоєність світу зростає й внаслідок нещодавньої заяви Ірану про технічну здатність створити ядерну зброю — Москва в умовах нинішньої війни та глобального протистояння напевно піде на допомогу Тегерану у ядерних питаннях. Фахівці кажуть про те, що принизлива для РФ угода про закупівлю безпілотників Ірану вже діє. «Недо-супердержава» схилила голову та у такий спосіб визнала наявну деградацію оборонних технологій, і це справді ознака відчаю Кремля.

Що ж до України, то поява у воєнному небі сотень іранських безпілотників є додатковим аргументом, щоб бити у дзвони — аби Захід почав протидіяти та посилив санкційний тиск ще й на Тегеран. Як відомо, бойові безпілотники типу Mohajer та Shahed можуть перебувати у повітрі відповідно 12 та 24 години та нести потужні ударні озброєння. Вже в червні 2022 року було зроблено експертні та розвідувальні висновки, що Іран домігся стійкого прогресу в розробці військових безпілотників та суттєво наростив їх виробництво.

З розвідувальних джерел відомо, що іранські безпілотники досить вдало використовувалися в ході численних атак проти Ізраїлю, а також в Саудівській Аравії, Об’єднаних Арабських Еміратах, Ємені та в жовтні 2020-го проти американської бази в Сирії. То ж, це, без перебільшення, потужний виклик для України. Але й для Заходу, бо має стати реальним поштовхом до збільшення постачання систем ППО-ПРО й більш активного стримування Ірану.

Не менш вагома восени 2022 року стає тема стійкості антипутінської коаліції на тлі стрімкого зростання вартості газу в Європі. З одного боку, США з березня 2022 року розгорнули неабияку активність з протидії цій загрозі в Європі. Акценти було зроблено на допомозі у збільшенні обсягів альтернативних джерел енергії. При цьому постачання зрідженого природного газу країнам Європи у 2022 році зросло на 84% у порівнянні з 2021 роком, а частка американського експорту зросла майже втричі. Скажімо, Німеччина спромоглася підписати угоду з Канадою про постачання «зеленого» палива. З іншого боку, лише протягом серпня вартість одного кубометру газу в Європі зросла спочатку до рекордних 3000 доларів, а ще через тиждень майже досягла немислимої відмітки — 3500 доларів. Такий перебіг подій лякає не тільки уряди країн Європи — деякі експерти прогнозують, що газовий шантаж Росії може призвести до значних змін у перебігу подій російсько-української війни. В Кремлі сподіваються на соціальні зворушення та публічні виступи проти санкцій, і ця перспектива також дещо стримує європейські держави.

Поки має продовження й «турецький синдром». Зокрема, Росії вдалося наприкінці серпня перекинути протокою ракети для комплексу С-300 — попри «закриття» Туреччиною Босфору для військових вантажів. З одного боку, перенесення потужної ППО із Сирії до Чорного моря означає, що РФ посилює оборону окупованого Криму та захоплених територій півдня України. Однак такі дії Москви є й одночасним свідченням побоювань, що удари ЗСУ призведуть до ще більшої паніки у середовищі загарбників. В Криму РФ так чи інакше вже демонструє безпорадність та нездатність протистояти тиску української армії. У зв’язку з тим варто очікувати посилення російського тиску на міжнародній арені, актів шантажу та активізації спецслужб. На жаль, військовий опір України агресору постійно стикається зі шлагбаумами з боку партнерів, які штучно стримують розвиток подій.

Що ж, на важкі часи попереду чекають чимало країн, далеко не тільки Україна. Але хіба усі ці додаткові труднощі не є вагомими аргументами на користь єдиного висновку: зі злочинним режимом Путіна треба кінчати та зробити це якомога швидше. Поки Україна перебуває у готовності виконати цю місію …

Світ має остаточно об’єднатися для подолання «імперії зла» — Росія вже довела людству, що стала справним послідовником руйнівних ідей СРСР. Путін зі своєю клікою точно не зупиниться самостійно. Але об’єднаний світ зробити це здатний.

Про авторів:

Володимир Горбулін, голова Наглядової ради Українського інституту безпекових досліджень, перший віце-президент Національної академії наук України, академік

Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння

Джерело: «Лівий берег»

 

Схожі публікації