В Європі забули про політику стримування

Війна в Україні як наслідок того, що в Європі забули про політику стримування

30.08.2022 р. «Die Zeit», Німеччина

Триває війна Росії в Україні та визначає основні тренди безпекової політики та принципи реагування міжнародної спільноти на дії Москви. Проголошена участь європейських країн-членів НАТО у консолідованій політиці стримування потенційного агресора на континенті та своєчасного реагування на виникнення безпекових загроз наразі поставлена під сумнів, оскільки вона жодним чином не допомогла запобігти війні Путіна в Україні.

Німецьке видання «Die Zeit» 28 серпня ц. р. надрукувало аналітичне дослідження власного кореспондента Яна Роса (Jan Roß), в якому аналізує актуальний стан готовності європейських партнерів до запобігання військовим загрозам, забезпеченню безпеки на континенті.

Зокрема, автор наводить думку, що те, чого Захід має досягти в Україні, насправді не так вже й складно, адже просто необхідно поставити Росію на її місце. Але для цього потрібні інші засоби, ніж під час холодної війни.

Лише самих погроз недостатньо, якщо ворог знає, що все залишаться без наслідків.
Джерело: © Illustration: Simon Bailly

Німецьке видання ставить запитання стосовно того, що, чого насправді хоче добитися Захід від війни в Україні. Існує багато думок і суперечок щодо справжніх цілей війни. Серед них: як далеко слід відкинути росіян? Чи повинні українці самі вирішувати, коли вони готові до того, щоби вести переговори з Путіним? Деталі суперечливі, але життєво важливий інтерес Заходу до цієї боротьби, її основна мета, зрештою, зрозуміла і проста, зазначає видання. Мова йде про те, що така військова авантюра, така агресія на іншу європейську країну не може повторитися, жодного разу і ніколи більше.

Підтримка України, яка зазнала агресії, та відновлення її територіальної цілісності, у ситуаціях, коли це можливо, є моральним обов’язком, зазначає видання. Але запобігання майбутньому шантажу й агресії з боку Москви — це більше, ніж просто моральний обов’язок, це екзистенціальний політичний імператив; інакше Захід вже не матиме впевненості у собі. Путінську Росію необхідно стримати від спроб подальших вторгнень. У цьому контексті з’являється напівзабуте поняття з минулого, як політичний спогад дитинства для старших, дивний музейний експонат для молодших, – «стримування».

Це поняття було основною формулою холодної війни, доктриною, що стояла за тотальною ворожістю, з якою західний альянс і комуністичний блок протистояли один одному в період 1945–1989 років. Перебуваючи у «балансі залякування» дві ядерні групи держав стримували одна одну, оскільки будь-яке порушення кордону могло спровокувати ядерну катастрофу. Майже півстоліття зберігало мир між наддержавами США та Радянським Союзом  розуміння того, що «хто робить постріл першим, той помирає другим».

Однак, зазначає автор дослідження, наразі було би помилкою розраховувати лише на ядерну зброю, коли йдеться про стримування. Це не головна проблема на даний момент. Ніщо не вказує на те, що «баланс залякування» між Росією та Сполученими Штатами Америки більше не працюватиме, адже обидві країни залишаються обережними, щоб уникати прямого військового зіткнення, яке може перерости у протистояння некероване і глобальне.

Наразі у відношеннях з Москвою потрібно встановити інший вид стримування, зазначає автор дослідження Ян Рос, а саме: як утримати Путіна від шантажу та військових дій на рівні нижче порогу великого вибуху? Як завадити йому здійснювати агресію  шляхом неядерних, так званих «звичайних» війн, як проти без’ядерної  України. Як дати зрозуміти готовому до  вчинення насильства автократу в Кремлі, що він також має відмовитися також і від вчинення актів обмеженої агресії?

Це буде складніше, ніж проста, жорстока загроза взаємного знищення, яку ми знаємо з часів холодної війни, зазначає німецьке видання. Колишній ізраїльський генерал Яков Амідрор (Yaakov Amidror), який також був радником із національної безпеки своєї країни, вважає, що «у ядерній галузі поняття стримування є свого роду технічною річчю», на його думку, потрібно мати правильний запас боєголовок і систем доставки, тоді можна тримати свого опонента під контролем.

Генерал Амідрор вважає також, що, на відміну від ядерного, «звичайне» стримування, яке має на меті утримати супротивника від агресивних дій, не вдаючись до ядерної загрози, є «набагато складнішим». Ветеран військових, який зараз працює в Єрусалимському інституті стратегії та безпеки (Institute for Strategy and Security) та Єврейському інституті національної безпеки Америки (Jewish Institute for National Security of America), виокремлює три елементи, які мають поєднатися для забезпечення успішного стримування.

Перш за все, вважає автор, необхідні військові сили, навички, які включають солдатів, озброєння та боєприпаси, а також цивільні важелі впливу; можливість перекрити доступ супротивника до сировини або технологічної продукції, тобто, наявність необхідних систем озброєння. Другим елементом стримування є досягнення впевненості супротивника в тому, що ви дійсно плануєте застосувати свої можливості, що за вашими загрозами послідують дії. Нарешті, щоб зміцнити цю довіру, потрібна третя річ: дії, операції.

Недостатньо робити заяви, мати переконливу військову силу чи значну економічну міць. Необхідно продемонструвати своєю поведінкою, що існує готовність ризикувати та йти на жертви.

Президент Росії Володимир Путін пригрозив фатальними наслідками,
якщо Захід втрутиться у війну в Україні.
Але наскільки серйозно слід сприймати ці загрози і як має на них відповісти Захід?
Джерело: стоп-кадр відео, https://www.zeit.de/

І це є ключовим моментом, коли мова йде про «стримування», ми завжди інстинктивно думаємо, з огляду на наші переконання від часів  десятиліттями стабільного ядерного тупика, що нічого не відбудеться, що існуватиме стан рівноваги. Але це не відповідає дійсності, зазвичай стримування є наслідком того, що нами виявляється активність, непримиренність до загроз, досягнення розуміння противником, що перетинання ним межі негайно призведе до відповіді та розплати. Генерал Амідрор говорить про «накопичувальне стримування», коли спочатку сума повторюваних дій створює необхідну впевненість противника у серйозних намірах та готовності до завдання удару у відповідь і неминучої відплати. «Їх потрібно демонструвати знову і знову», зауважує генерал, з огляду на опонентів своєї країни та власний досвід. Точка зору експерта базується на багаторічному досвіді відносин Ізраїлю з такими ворогами, як ісламістські угруповання ХАМАС і Хизбулла. Адже з ними кожна перемога лише тимчасова, пам’ять про неї швидко зникає і лише постійна готовність до завдання удару у відповідь забезпечує ефект стримування.

Вирішальна слабкість Заходу полягає не в його військових чи економічних можливостях, а в цій впевненості, підкріпленій діями. Тодішній американський президент Барак Обама надав яскравий негативний приклад у громадянській війні в Сирії: він погрожував, що якщо режим Башара Асада (Baschar al-Assad) застосує бойові хімічні речовини, чим перетне «червону лінію», то це не залишиться без наслідків з боку США. Однак коли в 2013 році стало очевидно, що Ассад насправді атакував свій власний народ отруйним газом, Обама утримався від військової відплати. Натомість він домовився про міжнародну угоду щодо утилізації хімічної зброї Сирії.

Неспроможність Німеччини до стримування

Можливо, розсудливий Обама навіть вважав, що такий його крок дасть кращий результат, ніж прямий військовий удар: завдяки його дипломатичній ініціативі, безперечно, на території Сирії було ліквідовано більше запасів отруйного газу та ліній його виробництва, ніж міг би знищити американський авіаудар. Але шкода для довіри до Сполучених Штатів Америки і, отже, до їхньої стримувальної сили проти вірогідної агресії була значною. Америка не дотримала свого слова. Провокація залишилася непокараною. Наддержава продемонструвала себе непослідовною. Цілком можливо, що сигнал Обами про слабкість США у 2013 році був одним із факторів, які спонукали Владіміра Путіна напасти на Україну у лютому 2022 року.

Неспроможність до реального стримування через брак впевненості у невідворотність покарання виглядає особливо переконливим у випадку Німеччини. Залишилося у пам’яті, як  Федеральний канцлер Німеччини Олаф Шольц на ранньому етапі української кризи, незадовго до російського вторгнення, просував стосовно Росії принцип «стратегічної неоднозначності». Тоді Шольца критикували за те, що він не хотів заздалегідь пояснити, які каральні заходи вживе Німеччина у відповідь на напад Росії на Україну. Таку позицію канцлера називали тоді політикою «кролячої лапки». На що Шольц відповів, що зовсім ні; скоріше це є мудрою політикою, – залишити опонента в невіданні щодо того, яка саме буде відповідь на його дії. Тобто, Шольц фактично пропагував тоді стратегічну неоднозначність.

Теоретично це цілком виправдана позиція. Але вона не спрацювала у випадку, коли її представляв саме канцлер Німеччини. Адже він є представником країни, з якою справедливо асоціюють багаторічне умиротворення Росії, військову слабкість і загальну схильність до неприйнятності конфліктів у політиці безпеки. Не віриться, що голова німецького уряду перед обличчям загрози агресії з боку Москви з холодним розрахунком зважує своє рішення та обирає між різкою і менш різкою реакцією. Як він автоматично припускає, що уникатиме конфронтації, а у таких формулах, як «стратегічна неоднозначність», чутні лише гарні виправдання власної бездіяльності, яка неминуче випливає з цього.

Висловлюючись словами Якова Амідрора, оскільки дії не схильної до ризику Німеччини не надають їй довіри з точки зору дотримання твердості у політиці безпеки, вона насправді взагалі не має жодної сили стримування. Владіміра Путіна тоді також зовсім не вразила стратегічна неоднозначність Шольца.

Російський солдат перед окупованою Запорізькою АЕС.
Джерело: © Андрій Бородулін/​AFP/​Getty Images, https://www.zeit.de/

На цьому фоні можна зрозуміти важливість війни в Україні для побудови ефективного західного стримування проти Росії: в обмеженій, але відповідній до реалій обстановки формі США та європейці роблять щось конкретне, вони діють, і це єдине, що становить основу справжнього, надійного стримування Росії. Важливим тому прикладом є поставки зброї в Україну, з якими Захід прийняв ризик опосередкованої участі у війні. А також готовність прийняти економічні втрати та соціальний стрес у себе в країнах, що неминуче виникне в результаті запровадження та втілення політики санкцій. Такі життєво важливі ознаки волі Заходу до самоствердження можуть поступово розвіяти враження про євро-американську слабкість, яка пустила коріння в Москві та в усьому світі, якщо вони збережуться. Вони роблять менш імовірною наступну військову авантюру Путіна чи його послідовника в іншому місці, наприклад, у Пекіні.

Саме лише збільшення оборонних бюджетів, хоч воно і необхідне, не є стримуючим фактором для агресивної Росії чи інших потенційно небезпечних держав. Швидше, вирішальним буде образ Заходу, який не паралізований страхом, а здатний до дій.

Війна Росії проти України радикально змінила ставлення західних країн до власної та колективної безпеки. Існує розуміння того, що Росію потрібно зупиняти зараз і тут, в Україні. Поки не стало запізно для Європи. Адже намір Путіна створити єдиний євро-азійський простір від Лісабона до Владивостока однозначно свідчить про  існування в Москві агресивних намірів та об’єктивних загроз подальших воєн.

Непевна політика лідерів європейських країн, зокрема Франції і Німеччини щодо неприйнятності такого плану євразійства, в якому головну роль буде відігравати Росія свідчить про їх заангажованість та можливу пасивну прихильність до реалізації такого наміру Путіна.

Стримуючим та потужним фактором, що ламає всі інтеграційні євразійські плани Кремля, є мужній спротив українського народу, всебічна та ефективна допомога колективного Заходу та нові формати прямих партнерських двосторонніх відносин України з іншими країнами світу. Боротьба триває.

https://www.zeit.de/2022/35/ukraine-krieg-abschreckung-russland-westen/komplettansicht

 

Схожі публікації