Війська НАТО в Україні. Міф чи реальність?

Через деякий час нікого, окрім Москви, вже не здивує поява в Україні військових контингентів НАТО

Іван Січень

Останнім часом досить широко обговорюється тема можливого введення військ НАТО до України. На перший погляд, вона суто теоретична за характером, оскільки більшість країн-членів Північноатлантичного союзу остерігається такого кроку через загрозу безпосереднього військового зіткнення з Російською Федерацією. Однак «диму без вогню не буває». Якщо вже така тема з’явилася в інформаційному просторі, то вона мала обговорюватися принаймні на рівні експертів НАТО, які надають відповідні рекомендації керівництву Альянсу. І тільки після цього лідери країн-членів Альянсу публічно оприлюднюють свої погляди щодо того, чи з’являться натовські війська в Україні.

Наразі це видається нереальним. Але ще два роки тому повністю нереальною виглядала поява в Україні західних далекобійних гармат та реактивних систем залпового вогню, бронетехніки, зенітних ракетних комплексів чи далекобійних ракет, не кажучи вже про бойові літаки. Тепер вони у нас вже є, чи скоро будуть, і відіграють помітну роль у стримуванні та знищенні російського агресора. І вже нікого це не дивує. А тому через деякий час нікого, окрім Москви, вже не здивує поява у нас військових контингентів НАТО. І ось вже тоді Росія дійсно матиме справу зі всім колективним Заходом.

Як відомо, першим відверто заявив про необхідність направити до України війська НАТО французький президент Франції Е. Макрон, який наголосив на відсутності у Франції «червоних ліній» у справі з надання допомоги Україні. По суті, Е. Макрон зважився публічно сказати те, що давно вже є очевидним для всіх, однак ігнорується деякими західними політиками. Вони намагаються не помічати реалій сучасного світу, сподіваючись, що Росія обмежиться лише нападом на Україну, а вони якось відсидяться за нашими спинами у зручній та безпечній Європі, чи за океаном — у Сполучених Штатах Америки.

Якби ж то! Аби як там не було, але світ глобальний за своїм характером, і війна Росії проти України лихоманить всіх. Поки що це здебільшого спостерігається у політичній, економічній, соціальній і гуманітарній сферах у вигляді розриву раніше взаємовигідних торговельних зв’язків між Європою та Росією, потоків біженців з України на Захід, намагань Москви спровокувати продовольчу кризу на Близькому Сході, в Азії чи в Африці тощо. Втім, безпосередні прояви війни вже відбуваються в Європі. Поки що вони обмежуються здебільшого падінням уламків російських ракет та безпілотних літальних апаратів на територію Польщі чи Румунії. В одному із таких випадків загинули двоє польських громадян. Та це тільки початок. У разі поразки України наступними об’єктами російської агресії обов’язково стануть країни Балтії та Центрально-Східної Європи, які Росія привселюдно називає своїми «втраченими територіями». А потім настане черга і Німеччини, Австрії, Франції, Фінляндії та інших європейських країн.

Наразі європейці вже де-факто у стані конфлікту з Російською Федерацією в її глобальному протистоянні із Заходом. Конфронтація сторін може призвести до виникнення будь-якого сценарію розвитку подій. Хтось ще у таке не вірить і сподівається, що Росія не наважиться напасти на Європу, як не зробив цього СРСР навіть у найнебезпечніші часи минулої холодної війни. І це можна якось зрозуміти. Напад Радянського Союзу на Європу, а тим паче — на США, обов’язково привів би до ракетно-ядерної війни. Саме тому США і СРСР досягли компромісу під час «Карибської кризи» 1962 року і не дали їй перерости у ядерний апокаліпсис. Тобто, аби яким не було комуністичне керівництво колишнього СРСР, але воно все ж зберігало елементи здорового глузду.

У режиму Путіна такого глузду немає зовсім. Нинішня правляча верхівка Росії складається із кривавих маніяків на зразок того ж В. Путіна та психічно хворих осіб на кшталт Д. Медведєва, готових знищити як свій народ, так і весь світ. Москва погрожує своїм супротивникам застосуванням ядерної зброї у випадку «виникнення загрози існуванню Російської Федерації» за принципом «навіщо потрібен світ без Росії». Однак ніхто не запитує у самих росіян, чи готові вони всі померти за таку Росію. Бо ядерний удар, так чи інакше, але буде завданий Заходом у відповідь.

Тому Північноатлантичному союзу не вдасться уникнути військового зіткнення з Росією. Річ тільки у тому коли і де це може статися. Зараз — на території України за сотні кілометрів від нинішніх кордонів Альянсу, чи згодом — у Центрально-Східній Європі та країнах Балтії, а потім і в інших країнах-членах НАТО. Керівництво Франції вже усвідомило реальність такої перспективи і почало створювати коаліцію країн, готових відправити свої війська до України. Плани приєднання до такої коаліції розглядаються у Польщі, Литві та Естонії, яким найбільше загрожує російська агресія. Певним чином їх підтримує Чехія, президент якої П. Павел заявив, що присутність військ союзників на території України не суперечитиме жодним міжнародним нормам.

Поки що ініціатори ідеї розміщення в Україні військ НАТО або збройних сил окремих країн-членів Альянсу не мають спільного погляду на те, за яких умов та у якій формі це станеться. Зокрема, Е. Макрон допускає таку можливість у разі прориву ЗС РФ до великих міст України. В цьому плані він особливо виділяє Одесу. Деякі інші європейські політики підтримують направлення західних військовослужбовців до України для виконання суто гуманітарних завдань, як-то розмінування чи рятувальні роботи.

Хоча, аби як там не було, але колишні військовослужбовці країн-членів НАТО вже воюють на боці України у складі Іноземного легіону. До повномасштабного російського вторгнення підрозділи Альянсу неодноразово брали участь у військових навчаннях на території нашої держави. Крім того, у нас працювали тренувальні місії НАТО. Зі свого боку, підрозділи Збройних сил України брали участь у більшості з військових операцій США/НАТО, в тому числі у колишній Югославії, Афганістані, Іраку та в Африці. Причому у найскладніших місцях, де всі інші просто були безпорадними. Україна не остерігалася відправляти війська у такі місії, хоча Москва всіляко намагалася нам завадити.

Тобто, необхідний досвід військового співробітництва України з Північноатлантичним союзом вже напрацьований. Досягнуто також і необхідної сумісності ЗС України із силами НАТО. Тепер потрібно лише ухвалити відповідні політичні рішення. Звичайно, на рівні Альянсу на сьогодні це зробити практично неможливо. На жаль, дія статті 5 Північноатлантичного договору про колективну оборону поки що не поширюється на нашу державу. Але на національних рівнях країн-членів Альянсу досягнення згоди з такого питання цілком ймовірне. Україна, як і кожна інша держава, може звернутися по військову допомогу до своїх партнерів та укласти відповідні договори. Це не матиме такої ефективності, як введення до України збройних сил НАТО, але все ж таки дасть змогу зміцнити обороноздатність нашої країни. Причому військовослужбовці країн-членів Альянсу не обов’язково мають брати безпосередню участь у бойових діях. Вони можуть ремонтувати західну техніку, обслуговувати іноземні комплекси ППО та далекобійні ракетно-артилерійські системи, працювати на тилових вузлах зв’язку, пунктах управління тощо. А на «нуль» вирушатимуть лише підготовлені добровольці.

Навіть такий обмежений підхід дасть змогу країнам-членам Північноатлантичного союзу зробити вагомий внесок у справу з відбиття Україною агресії Росії, виснаження її сил та утримання російських військ на значній відстані під національних кордонів країн-членів НАТО. Крім того, направлення до України збройних контингентів окремих країн-членів НАТО стане прецедентом та прикладом для всього Альянсу. Для початку до України на найбільш небезпечні напрямки наступу російських військ можуть бути перекинуті Сили швидкого реагування НАТО, які включають підрозділи спеціального призначення, сухопутних військ, військово-повітряних і військово-морських сил, які постійно перебувають у підвищеній бойовій готовності. Другий ешелон складатиметься з інших компонентів Сил швидкого реагування НАТО, а за необхідності — також і звичайних збройних сил.

Якщо такий сценарій буде реалізований, то це остаточно унеможливить здатність Росії продовжувати експансію, оскільки перемогти об’єднані сили України та НАТО вона в жодному разі не зможе. Як вже неодноразово повідомлялося, наразі російський військово-промисловий комплекс нездатний виробляти достатню кількість бронетанкової техніки, артилерії, літаків і вертольотів, а також інших важких озброєнь для покриття втрат на фронті. А російські склади довготривалого зберігання бронетехніки спустошені майже наполовину.

Водночас Росія втратить можливість встановити контроль над Україною, яка фактично стане членом Північноатлантичного союзу. І нарешті обернеться дійсністю колишній «страшний сон» В. Путіна про війська НАТО безпосередньо на російських кордонах.

Москва не може не розуміти реальності подібних перспектив, однак неспроможна запобігти розміщенню військ НАТО на території України. Саме тому В. Путін знову почав погрожувати США та Європі «ядерною палицею». Чергові ядерні погрози Кремля є звичайним порожнім звуком, оскільки він ніколи не наважиться реалізувати їх на практиці. Хоча, такі застереження росіян дійсно нервують окремих лідерів європейських країн. Втім, аби що там, але Європа і НАТО в боргу перед Україною, яка залишається наріжним каменем європейської безпеки та єдиною силою, яка стримує військову експансію Росії на територію інших європейських країн.