Що підштовхує його до цього і що він прагне досягти?

Іван Січень

Останнім часом відбуваються певні зміни у кремлівській риториці щодо війни проти України. Так, за словами прессекретаря президента РФ Пєскова, Путін відкритий для переговорів і готовий іншими методами домагатися мети «спеціальної військової операції» в Україні. Звичайно, це не означає, що так звана СВО припиняється вже у найближчій перспективі. Втім, досить очевидно, що Кремль все чіткіше розуміє відсутність реальних перспектив її успіху, а також негативні наслідки війни для самої Російської Федерації. Ось про це — більш детально.

Провал стратегічних планів «спеціальної військової операції» в Україні та ціна війни

Для початку хотілося б звернути увагу на ще одну заяву, тепер вже першого заступника голови комітету Державної думи РФ у справах СНД — відомого російського шовініста К. Затуліна. Так, він відверто визнав, що Росія не змогла досягти жодних поставлених перед собою цілей, заради яких розпочала війну проти України. Всі вони добре відомі, але про них — ще раз.

Як мінімум, вони включали зміну влади в Україні та остаточне блокування перспектив її вступу до НАТО і ЄС, нівелювання національної свідомості українців та їх русифікацію, підрив оборонного потенціалу нашої держави та повернення її до сфери впливу Москви. Як максимум — знищення державності України та включення її частин до Російської Федерації на правах звичайних російських суб’єктів, як це сталося, наприклад, з Кримом. І як проміжний варіант — повне захоплення Донецької та Луганської областей разом зі створенням сухопутного коридору до Криму.

На початку війни такі плани подавалися як «денацифікація та демілітаризація» України, а також «звільнення і захист російськомовного населення». А після перших невдач на фронті Росія почала змінювати свої наративи та називати війну «протидією нападу з боку України та колективного Заходу». А ще — «боротьбою з сатаністами», а у кадирівському варіанті — «джихадом». Зі всього цього Росія змогла лише розширити підконтрольні їй території Донбасу та пробити сухопутний коридор до Криму вздовж узбережжя Азовського моря. Однак — ціною незрівнянно великих втрат та збитків її інтересам військового, політичного та економічного характеру. Це вже неодноразово висвітлювалось у ЗМІ, у наших попередніх статтях — також. Однак для чіткого розуміння ситуації, хотілося б ще раз про них нагадати, зважаючи на останні події.

Так, за даними ГШ ЗСУ, станом на початок червня 2023 року Росія втратила на фронті в Україні близько 210 тис. солдатів і офіцерів, майже 4 тис. танків, 7,5 тис. бойових броньованих машин, 3,5 тис. гармат, близько 600 РСЗВ, 350 різних засобів ППО, понад 300 літаків та приблизно стільки ж вертольотів, 3,3 тис. БПЛА, 1,1 тис. крилатих ракет, 18 кораблів та катерів, 6,3 тис. автомобілів, 450 одиниць спеціальної техніки. Таким чином було знищено понад половину особового складу сухопутних та повітряно-десантних військ ЗС РФ, майже всі танки і ББМ та третина артилерії і РСЗВ, які знаходились в строю на початку війни, а також по десять полків літаків і вертольотів. При цьому російські війська були вибиті з більшої частини Харківщини та з правобережжя Херсонщини, а в Російській Федерації були вимушені оголосити часткову мобілізацію. Втім, як засвідчив перебіг бойових дій на Донбасі взимку-навесні 2023 року, мобілізація не дуже допомогла Росії у досягненні бажаного. Російським військам та підрозділам приватної військової компанії «Вагнер», куди були насильно набрані злочинці із в’язниць та виправних колоній, не вдалось повністю захопити навіть м. Бахмут, яке опинилося в напівоточенні українських військ. А російська армія знову значною мірою втратила свій наступальний потенціал.

Війна повертається до Росії

У лютому минулого року жителі прикордонних районів Росії відверто тішилися вторгненню ЗС РФ до України, одночасно сподіваючись на швидку перемогу. А потім вони самі опинилися в зоні бойових дій. Причому це стосується не тільки артилерійських обстрілів та атак БПЛА у суміжних з Україною російських територіях, звідки обстрілюють позиції українських військ, але й збройних сутичок між російськими повстанцями та російськими ж військами на російській території.

Зокрема, з травня 2023 року загони «Російського добровольчого корпусу» та Легіону «Свобода Росії» вже звільнили кілька прикордонних населених пунктів у Бєлгородській області РФ і вийшли у передмістя Шебекіно. І жодні лінії інженерних споруд, ровів, мінних полів та опорних пунктів, які Росія зводила з осені минулого року, не завадили їм зробити цього. Втім, за заявами лідерів повстанців, Бєлгородська область — це тільки початок. Їх кінцевою метою є повалення режиму Путіна, а тому вони налаштовані прийти в інші регіони Росії та до самої Москви.

До речі, в глибині території Росії також не все так гладко. Українські БПЛА вже долітають до Підмосков’я та Москви, в тому числі до Кремля, а також аеродромів стратегічної авіації та інших військових об’єктів у Рязанській, Калузькій, Тульській, Саратовській, Ростовській та решти західних та центральних областей Росії. А дії російських партизанів починають охоплювати практично всю територію Російської Федерації. Про що свідчать збільшення кількості «незрозумілих» вибухів та пожеж на нафтових і військових підприємствах, а також диверсії на залізницях та катастрофи вантажних потягів. А тут ще й контрнаступ українських військ, який вже фактично відбувається, хоча й в обмежених масштабах. Ресурси для контрнаступу надані західними партнерами України і включають кілька сотень танків та бойових броньованих машин, значну кількість ракетно-артилерійських систем, інженерні машини та вертольоти, а також літаки МіГ-29. На підході ще й американські літаки F-16.

Такий розвиток подій вимагає від Москви зміцнення оборони на фронті, посилення охорони кордону, а також активізації боротьби з партизанами всередині країни. Разом з тим, це потребує додаткового залучення значної кількості сил та засобів, яких у Росії просто немає. А тому розглядається питання щодо проведення загальної мобілізації як громадян, так і промисловості. Однак виконання таких планів надзвичайно складне. Так, в Росії вже відчувається суттєва нестача працівників у різних галузях економіки, а їх подальше вилучення може взагалі зупинити виробництво. Крім того, загальна мобілізація неминуче створить загрозу критичного посилення соціальної напруженості у російському суспільстві.

Путін втрачає контроль як над зовнішньополітичними процесами довкола Росії, так і над ситуацією в самій країні

Повномасштабний безпідставний напад на Україну став актом відкритої агресії, остаточно підірвав міжнародні позиції Росії та зробив із неї ще більшого ізгоя на світовій арені, ніж вона була раніше. РФ все ще залишається членом РБ ООН та низки інших міжнародних організацій. Однак на неї вже фактично ніхто не зважає. При цьому відкидаються всі її спроби виправдати свою політику стосовно України та перекласти на неї відповідальність за розв’язання війни, що називається «вимушеним кроком Росії із забезпечення її безпеки».

А західні країни та міжнародні організації взагалі припинили діалог з режимом Путіна і лише посилюють санкційний тиск на нього. Ба більше, повномасштабний напад РФ на Україну лише консолідував Західний світ на підґрунті ідеї стримування Росії. Всупереч сподіванням самого Кремля, наразі Захід зберігає єдність і жодним чином не відчуває втомленості від України. За словами очільників США та НАТО, вони і надалі підтримуватимуть Україну з метою досягти перемоги над Російською Федерацією. Росії сторониться навіть її стратегічний партнер — Китай, який не поспішає підтримувати цю агресію проти України та визнавати «російський статус» окупованих нею українських територій. Крім того, Китай відмовився від реалізації низки спільних економічних проєктів з Росією, які мали стратегічно важливе значення для неї, включно з будівництвом швидкісної залізничної магістралі КНР — РФ — Європа та нових нафто- і газопроводів. І це можна зрозуміти. Навіщо Пекіну такий «токсичний» партнер як Росія, що може перешкодити його економічним зв’язкам зі США та Європою, у яких набагато більші економічні обсяги, навіть попри суперечності між ними?

Показовою була зустріч міністрів оборони України О. Рєзнікова та Китаю Лі Шанфу 3 червня ц. р. під час безпекового форуму в Сінгапурі. Глава китайського оборонного відомства запропонував використати усі можливі засоби для припинення війни Росії в Україні, а також висловив готовність розширити військове співробітництво з Києвом. Така позиція КНР викликала у Москви справжній шок.

Досить стримане ставлення до Росії також і у її найближчих союзників та партнерів на пострадянському просторі в рамках Організації Договору з колективної безпеки та Євразійського економічного союзу. Жодна з країн-членів цих структур не підтримала напад РФ на Україну та не визнала російських територіальних претензій. А країни Центральної Азії взагалі почали активно переорієнтовуватися на Китай. Як наслідок, ці створені Росією інтеграційні об’єднання фактично стали суто формальними за своїм характером, а сама вона втрачає вплив на теренах колишнього СРСР. По суті, як і раніше, єдиними партнерами Росії, що відкрито підтримують її дії, залишаються такі ж самі країни-ізгої як і вона сама, тобто — Білорусь, Сирія, Північна Корея, Нікарагуа чи Іран. При цьому Білорусь і надалі надає свою територію та повітряний простір для розміщення підрозділів ЗС РФ і дій російської авіації, а Тегеран масово постачає Москві ударні БПЛА, хоча і приховує даний факт.

Крім того, такі партнери Росії, а також низка інших країн у Південно-Східній Азії, в Африці та Південній Америці надають їй допомогу в ухиленні від західних санкцій. З огляду на це, на саміті G7 в травні ц. р. їм був поставлений жорсткий ультиматум щодо припинення такої діяльності. Навіть під загрозою запровадження вторинних санкцій вже проти них самих. Тим самим можливості РФ з уникнення зовнішніх економічних обмежень були суттєво знижені.

І, нарешті, зазнали повного провалу наміри Москви зупинити процес розширення НАТО, не допустити наближення військ та озброєнь Альянсу, а також блокувати процес євроатлантичної інтеграції України, що було головним змістом відомого ультиматуму Росії до США та НАТО в грудні 2021 року. Це ще раз показало, як Захід сприймає російські ультиматуми та вимоги.

Так, членами НАТО вже практично стали Фінляндія та Швеція, що збільшило протяжність кордону Росії з Альянсом майже на 1200 км та змушує її розгортати там додаткові сили. А їх у неї і так не вистачає. Водночас США та НАТО активізували дії з нарощування угруповань їх військ у східній частині Польщі, а також в Литві, Латвії та Естонії. Наразі вони вже перевищують сили Західного військового округу ЗС РФ, особливо коли більшість із них воюють проти України та частково вже знищені.

І, що є найголовнішим: як згадувалося вище, Росія не змогла досягти жодної зі своїх цілей стосовно України. Замість цього її повномасштабний напад на Україну сприяє зростанню національної свідомості українців та їх ненависті до Росії, а також зміцненню українських військ (в тому числі за допомогою країн-партнерів) як необхідної передумови успішного стримування агресора.

На принципово новий рівень вийшли роль та значення України для Заходу, як одного з основних чинників стримування збройної експансії РФ та забезпечення європейської безпеки. Україна ще не стала членом НАТО та ЄС, але тісно співпрацює з ними, по суті, на рівні повноцінного учасника. А ось зі сфери впливу Росії вона вийшла остаточно.

Розглянуті процеси цілком унеможливлюють реалізацію геополітичних планів В. Путіна щодо перетворення Росії на «велику світову державу» у спосіб відродження подоби СРСР разом із його сферою впливу у світі. Водночас швидко руйнується жорстка система владної вертикалі в Росії, яка була побудована В. Путіним і передбачала його одноосібне управління країною. Формально вона нібито все ще зберігається. Разом з тим, В. Путін явно втрачає контроль над багатьма внутрішніми процесами в країні.

Досить відоме поширення корупції в Росії, яка системна за характером на всіх рівнях державної влади, силових відомств та приватного бізнесу. Разом з тим, раніше вона утримувалась владою у певних рамках, що дозволяло зберігати, принаймні, основи російської державності. На теперішній час цього вже немає, що і показала «спеціальна військова операція» Росії проти України, як найбільш резонансна подія останніх десятиліть. Так, у «другій армії світу» викрадається та продається все, що тільки можна, включно з технікою на базах зберігання, військовими одностроями та спорядженням, продовольством, будівельними матеріалами тощо. За хабар можна відкупитися від призову до армії або звільнитися з неї, чи потрапити не на фронт, а до тилових частин. Процвітають зловживання із виконанням державного замовлення у військово-промисловому комплексі країни. Зокрема, там свідомо завищують ціни на продукцію, а також крадуть та перепродають комплектуючі і матеріали.

Повністю корумповані і російські спецслужби, в тому числі ФСБ РФ, яка саме і є головним контролюючим органом в країні. Так, ще до війни керівництво цієї структури викрало близько мільярда доларів США, які були виділені на підрив стабільності в Україні. А керівництву Росії та особисто В. Путіну надавалася хибна інформація щодо ситуації в нашій державі. На такому фоні розгортається жорстке протистояння між командуванням ЗС РФ та керівниками різних приватних «армій» на кшталт ПВК «Вагнер» чи чеченських загонів, що подекуди супроводжується збройними сутичками між їх підрозділами. Одним із проявів такої тенденції стала публічна критика міністра оборони Росії С. Шойгу та начальника Генерального штабу В. Герасимова з боку засновника ПВК «Вагнер» Є. Пригожина, яка є особистою та нецензурною за своїм характером. Ймовірно, що саме у відповідь на це, за їх наказом, регулярні російські війська намагалися знищити вагнерівців під час їх виходу із Бахмута. Такі ж відносини складаються і між Є. Пригожиним та Р. Кадировим.

Згадані процеси зменшують можливості Росії щодо продовження «спеціальної військової операції» в Україні, підривають єдність силового блоку країни, який перетворюється на сукупність різного роду ворогуючих між собою збройних формувань, а також викликають негативну реакцію у російському суспільстві. Однак В. Путін не вживає заходів для виправлення ситуації та удає, що не помічає ніяких проблем.

Всупереч нормальній логіці, він також не здатен покарати винних у провалах російської війни проти України чи навіть за такі дивні речі, як прольоти «невідомих» БПЛА над Кремлем. А деякі особи навіть підвищуються на посадах та у званнях. Причина — всі з таких осіб є представниками різних кланів з оточення Путіна. А тому у своїй діяльності він змушений виходити не з державних, а з їхніх інтересів.

І, нарешті, західні санкції дійсно призводять до вкрай негативних наслідків для російської економіки, аби як Москва не намагалася це заперечувати. Не будемо в деталях розглядати дане питання, економісти це можуть пояснити краще. Знову ж таки, наведемо лише два показових приклади. Так, ще в січні 2023 року дефіцит державного бюджету РФ становив 60 % від того обсягу, який був визначений на рік. А у квітні 2023 року його витрати досягли критичного рівня. Урядові Росії ще якось вдається утримувати ситуацію під контролем за рахунок використання резервних фондів. Але таких можливостей залишається все менше і менше. Це вже позначається як на владному рівні в Росії у вигляді загострення боротьби між конкуруючими політико-олігархічними кланами країни, так і на настроях представників середнього і малого бізнесу та звичайних людей, які незадоволені тим, що відбувається.

Висновок. Або чого боїться і що намагається вдіяти В. Путін

Загалом Росія наближається до повномасштабної кризи з непередбачуваними наслідками, що створює пряму загрозу владі В. Путіна та викликає у нього паніку. Бо після втрати влади йому доведеться відповідати за свої дії. Варіантів тут чимало: за прикладом його «політичного двійника» А. Гітлера, який застрелився у своєму бункері; диктаторів Італії Б. Муссоліні та Румунії М. Чаушеску, а також останнього російського царя Миколи II, яких стратили повстанці; ще одного міжнародного злочинця, президента Югославії С. Мілошевича, якого покарав Міжнародний суд у Гаазі і який помер в ув’язненні. А ще можна загинути внаслідок внутрішнього заколоту, як це сталось зі ще одним російським царем Павлом I та, ймовірно, комуністичним диктатором СРСР Й. Сталіним.

Саме тому В. Путін і вдався до пошуку можливостей досягнення своїх цілей стосовно України не військовим, а іншими методами, що дозволить йому уникнути таких проблемних перспектив або хоча б знизити рівень їх гостроти. Насамперед це стосується спроб Москви спонукати Київ до переговорів, в тому числі із залученням російських партнерів. Аби зробити київське керівництво більш зговірливим, росіяни продовжують по-військовому тиснути на Україну, включно з нанесенням систематичних ракетних ударів по столиці нашої держави. В цьому ж контексті можна розглядати підрив росіянами дамби Каховського моря, що мало на меті показати Україні та всьому світові на що здатна Росія, якщо хтось не прислухається до її вимог.

Але Москві нічого не вдасться досягти. Зараз не 2014-й і не 2015-й роки. В Україні є дужа армія, яка здатна давати гідну відсіч нападнику. А тому всі жахи В. Путіна обов’язково здійсняться, аж до розпаду Російської Федерації та припинення її існування як окремої держави.