Троянський кінь Путіна на Балканах

Белграду потрібна нова зовнішня політика

«IPG — Міжнародна політика та суспільство», Німеччина

Одним з важливих зовнішньополітичних чинників, що впливає на міжнародне позиціонування і зовнішню політику України є ситуація, що склалася внаслідок міжетнічних війн на Балканах, що призвела до розпаду колишньої Югославії. Паралелі та аналогії із ситуацією 1992–1995 рр. на Балканах та сучасною ситуацією в Україні, що склалася внаслідок вторгнення російського агресора у лютому 2022 року, очевидні. Хоча маються й відмінності, насамперед за масштабами залучених військ учасників війни, яку багато хто війною називати не готовий. Відмінні також і рушійні сили виникнення протистояння у колишній Югославії та в російсько-українській війні.

Країни колишньої Югославії виборювали свою окремішність та незалежність від єдиного центру державного управління у застарілому та корумпованому Белграді. Ініційовані національними лідерами та консолідованим національним військовим керівництвом у Словенії, Хорватії, Боснії і Герцеговині, у Косово та вже у стагнуючій на той час Сербії з її напівдержавними новоутвореннями-сателітами, ворогуючі сторони війни на Балканах вимушено припинили бойові дії лише під тиском міжнародної спільноти на чолі зі США. Вимушений мир став, водночас, і спасінням від вбивств мирного населення ворогуючих сторін, і відкладеною проблемою для народів та наступних поколінь, що зафіксували міжнародно визнані державні кордони своїх країн, але залишилися невдоволеними їх обрисами. Територіальні претензії та прагнення повернути бажані території глибоко оселилися у свідомості мусульманських Боснії і Герцеговини та Косова, християнських, але відмінних між собою католицької Хорватії та православної Сербії з її анклавами на території БіГ. Очевидно, що подібні загрози подрібнення націй та їх вимушене розселення на нових територіях, нетипових для їх історичної тяглості існування, очікують після завершення війни і Україну.

Сербія здійснювала, а Росія продовжує здійснювати згубну зовнішню політику. Внаслідок автократичного керівництва Слободана Мілошевича вона призвела до розпаду колишньої Югославії та спалаху регіональних війн на її теренах. Диктаторські методи керівництва самопроголошеного президента Владіміра Путіна стали реаліями для сьогоденної Росії. Очевидним і неминучим є завершальний етап його правління та розвал Росії з непередбачуваними для її державності наслідками.

Схожими між ситуацією в Україні та на Балканах є й зусилля міжнародної спільноти, яка, з огляду на власні політичні інтереси та проблеми, здійснює тиск не лише на російського агресора, але й на Україну. На жаль, Україна наразі не є геополітичним гравцем та впливовим суб’єктом міжнародних відносин, вона цілковито залежить від західної допомоги та не може диктувати умови своїм партнерам щодо обсягів та форм надання їй допомоги. Проте саме у боях на сході і півдні Україна наразі перетворюється на справжнього регіонального гравця та набуває суб’єктності, від якого залежатиме перебіг і підсумки глобальних протистоянь, конфігурація майбутньої Європи та її політичних і економічних союзів.

Відмінність у війні в Україні від балканських воєн полягає також і в меті учасників. На Балканах противники боролися за відокремлення своїх країн від колишньої Югославії з метою утворення нових суб’єктів міжнародного права. Україна бореться за власне виживання, не маючи на меті перегляду міжнародно визнаних кордонів. Такий відмінний характер у цілях війни  не нівелює схожості перебігу військового протистояння та перспектив подальшого повоєнного існування народів. Тим більше доцільно звертати увагу на генезис зародження та розвитку конфлікту на Балканах і в Україні, найбільш ефективні шляхи їх вирішення. Адже проблеми, що виникають перед сучасною промосковською Сербією, схожі на проблеми України у відносинах з Європейським Союзом, США, НАТО, чи Китаєм.

Німецький аналітичний Фонд ім. Фрідріха Еберта надрукував на шпальтах свого аналітичного журналу IPG матеріали дослідження політичного експерта, який спеціалізується на проблематиці Балкан, Срджана Цвіїча.

Як зазначається у журналі IPG, останніми роками Сербія все більше зближується з Росією та Китаєм. Як країна-кандидат на вступ до європейської спільноти, Сербія наразі перебуває фактично на шляху протистояння з Європейським Союзом. Саме з огляду на це, Белграду потрібна нова зовнішня політика.

У 2024 році, майже через чверть століття після останнього великого конфлікту на Балканах, Сербія все ще перебуває в полоні катастрофічної політики колишнього президента Слободана Мілошевича. Ця політика призвела до насильницького розпаду Югославії в 1990-х роках і де-факто втрати суверенітету над колишнім автономним краєм Косово. Сербська зовнішня політика, яка й дотепер все ще значною мірою продиктована проблемою Косово, неминуче ставить Сербію на курс зіткнення з її проголошеною метою членства в Євросоюзі.

Руйнування у Сараєво під час війн на Балканах 1993–1995 рр.

На початку правління президента Александера Вучича зовнішня політика Сербії характеризувалася балансуванням між Сходом і Заходом. Однак після фальсифікованих виборів у грудні 2023 року Сербія дедалі більше зближується з Росією та Китаєм. Хоча зовнішньополітичний підхід Белграда офіційно представлений як стратегія захисту національних інтересів Сербії, він насамперед слугує забезпеченню власних інтересів правлячої партії, тобто залученню міжнародної підтримки для якомога довшого утримання при владі чинного режиму. Формування і впровадження зовнішньої політики Сербії, як і інші міністерства та незалежні державні установи, були захоплені і контролюються нинішнім режимом у Белграді. Дванадцять років правління Вучича свідчать, що зміна зовнішньої політики Сербії може відбутися лише за нового демократичного уряду країни.

Щоб створити реальну альтернативу нинішньому режиму, вважає автор дослідження, демократичні сили в Сербії повинні розробити нову стратегію зовнішньої політики, яка зосереджуватиметься конкретно на чотирьох основних пріоритетних питаннях:

1. Косово;
2. Майбутня інтеграція країни в Європейський Союз;
3. Місце Сербії в архітектурі європейської безпеки;
4. Відносини з іншими країнами Західних Балкан.

По-перше, щодо Косово майбутній уряд Сербії повинен ініціювати повне відновлення переговорів про нормалізацію ситуації із Приштіною. Насамперед це вимагатиме від Белграда припинення постійних погроз через антиалбанську пропаганду, яку проводить уряд Вучича. Щоб досягти стійких результатів, переговори щодо нормалізації мають вестися з добрими намірами та створювати клімат взаємної довіри, вважає автор дослідження. На відміну від нинішнього уряду, новий уряд Сербії повинен проявляти крайню стриманість у переговорах щодо можливих націоналістичних настроїв у Косово. Нормалізація також означає дотримання всіх домовленостей і рішень, ухвалених попередніми сербськими урядами, тобто підтвердження того, що Сербія не виступає проти членства Косова в міжнародних організаціях, включаючи його майбутнє членство в Євросоюзі.

Передумовою повної нормалізації також є готовність Сербії йти на великі внутрішньополітичні ризики, зазначається в журналі IPG. Водночас реалії полягають у тому, що визнання де-юре незалежності Косово не буде прийнятним для жодної політичної сили в Сербії ні сьогодні, ні в осяжному майбутньому. Тому вимога офіційного визнання незалежності Косова від Сербії означала б непотрібне приниження для країни та назавжди сповільнила б курс Белграда на інтеграцію в Євросоюз. Це, звичайно, ставить ЄС перед значним викликом, оскільки досі він дотримувався принципу не допускати вступу нових членів із невирішеними претензіями на територію та суверенітет.

По-друге, ще однією перешкодою для майбутнього членства Сербії в ЄС залишається її небажання приєднатися до спільної зовнішньої політики та політики безпеки Євросоюзу. Сербія залишається ізольованою в Європі та відмовляється вводити санкції проти путінської Росії у відповідь на її напад на Україну. Те, що ЄС і США мовчазно сприймають відмову Белграда від участі в санкціях проти Росії, пов’язано насамперед з експортом Сербією боєприпасів до України. Зовнішня політика майбутньої демократичної Сербії має ґрунтуватися на визнанні того, що адаптація країни до загальноєвропейської зовнішньої політики є не лише формальною передумовою прогресу в переговорах щодо вступу до Євросоюзу, але й необхідним імперативом для захисту національних інтересів інших держав. Необхідно уникнути сприйняття Сербії більшістю країн-членів ЄС як троянського коня Путіна в Європі.

Якщо ж Сербія не пристане до спільної зовнішньої політики та політики безпеки Євросоюзу, їй доведеться погодитися з ослабленням своєї переговорної позиції з урядом у Приштині. Важливим є те, що, на підставі угоди з Белградом, переговори щодо нормалізації відносин з Косово надалі будуть здійснюватися вже не під егідою ООН, а під проводом Євросоюзу.

Таким чином розрахунки Белграда на чинник російської чи китайської карти приносять мало переваг Сербії, яка продовжує прагнути приєднатися до Євросоюзу. Для Белграда було б набагато важливішим активізувати відносини зі своїми європейськими та американськими союзниками, багато з яких також є членами НАТО.

По-третє, через бомбардування НАТО в 1999 році відносини між Белградом та НАТО залишаються традиційно напруженими. У 2007 році сербський парламент своєю резолюцією проголосив країну військово-нейтральною державою. Час ще не зміг залікувати рани серед населення, зазначає Срджан Цвіїч. Парадоксально, але зараз серби набагато голосніше виступають проти членства своєї країни в НАТО, ніж у перші роки після бомбардувань. Насамперед це пов’язано з тим, що від моменту приходу Вучича до влади у 2012 році проурядові ЗМІ, що становлять понад 90 відсотків медіа-простору країни, постійно насичують населення антизахідною пропагандою. Як наслідок, молоде покоління Сербії є значно більш правим та антизахідним, ніж покоління їхніх батьків.

На цьому тлі формальний вступ Сербії до трансатлантичного військового альянсу є політично неможливим, навіть якщо приєднання до блоку НАТО відповідає національним інтересам країни. Новий уряд Сербії міг би вирішити цю проблему, почавши розширювати регіональне економічне співробітництво з іншими країнами Західних Балкан в рамках Берлінського процесу, включно із сферою оборони. Створення регіонального військового альянсу дало б гарантії безпеки всім країнам регіону. Перш за все, такий альянс забезпечить іншим країнам впевненість у тому, що майбутній уряд у Белграді не становить загрози. Крім того, Сербія опосередковано опиниться під парасолькою безпеки НАТО та Європи.

По-четверте: у відносинах з іншими країнами Західних Балкан кожен уряд у Белграді має політичне зобов’язання захищати інтереси сербських громад, які проживають у цих країнах, і підтримувати економічно домінуючу роль Сербії в регіоні. Щоб досягти цього, новий демократичний уряд у Сербії повинен відмовитися від політики нинішнього режиму, який отримав назву «Сербський світ» (Srpski svet). Подібно до націоналістичної політики «Великої Сербії» в 1990-х роках, ця політика Белграда не лише зіпсувала відносини Сербії із сусідніми країнами, але й із сербами, які проживають у цих країнах.

Після розпаду Югославії Сербія неодноразово відчувала спокусу піддатися ревізіоністському бажанню, щоб усі серби знову жили у спільній державі. Однак Белград має відмовитися від ідеї переміщення міжнародно визнаних кордонів у регіоні, оскільки це неминуче призведе до нової війни. Тільки Євросоюз може запропонувати сербам спільну політичну парасольку. Сербія може найкраще досягти цієї мети, співпрацюючи зі столицями сусідніх країн, а не лише з діючими там партіями, які симпатизують сербському націоналізму.

Сербія, зазначається у журналі IPG, повинна звільнитися від тягаря минулого та розробити нову стратегію зовнішньої політики, яка зосереджена на нормалізації, співпраці та інтеграції. Тільки так країна може зайняти стабільну, мирну та орієнтовану на майбутнє позицію в Європі та на Західних Балканах.

Підготував Сергій Польовик