Заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України, генерал-лейтенант у відставці

Серед геополітичних пріоритетів України — інтеграція у світовий та європейський безпековий простір, уособлених, передусім, Північноатлантичним альянсом (НАТО) і Європейським Союзом (ЄС). Історія такого питання, якому не менше 30 років, бере початок практично з моменту відновлення Україною своєї незалежності. Для цього досить згадати ухвалені Декларацію про державний суверенітет України (16 липня 1990 року) і Постанову ВР «Про основні напрями зовнішньої політики України» (№ 3360-ХІІ від 2 липня 1993 року). Слід зазначити, що базові положення Декларації, особливо її ІХ розділ «Зовнішня та внутрішня безпека» та Постанови, у подальшому були втілені (хоча і не зовсім послідовно) у Законі № 2411-VI від 2010 року «Про засади зовнішньої і внутрішньої політики» та наступних його редакціях, у тому числі від липня 2018 року. Чинна Конституція України, Стратегія національної безпеки та інші акти законодавства формулюють конкретні заходи і процедури розв’язання зазначених завдань. Серед них — реформування згідно з євроатлантичними та європейськими підходами і національними потребами сектора безпеки і розвідки України, зокрема її Служби безпеки. Про це розповідає Олександр Бєлов, який займався питаннями такого реформування майже два десятки років.

– Олександре Федоровичу, наше суспільство завжди цікавилося діяльністю наших спецслужб, але сьогодні, як мені здається, вони особливо привертають до себе увагу через події останнього часу, що стають центральною темою практично усіх ЗМІ. Наскільки це закономірно, чи тут є якась логіка розвитку?

– Налагодити справну роботу будь-якого механізму непросто, особливо якщо мається на увазі механізм державний, у складі якого функції спецслужб надзвичайно відповідальні. Розуміючи, що саме зараз ви маєте на увазі, вважаю доречним звернутися до тих подій, які відбувалися на початку 90-х років минулого сторіччя, коли Україна повертала собі незалежність і її громадянське суспільство заходилося визначати свою подальшу долю. Не в останню чергу в Україні поставало питання демократичного цивільного контролю за діяльністю силових структур, в тому числі Служби безпеки та розвідувальних органів.

Підкреслю, що на виконання ст. ІХ «Декларації про державний суверенітет України» вже у серпні 1990 року ухвалюються законодавчі акти щодо суверенітету української влади, її верховенства щодо колишнім КДБ України (Закон України «Про міністерства, державні комітети Української РСР» № 150-ХІІ від 3 серпня 1990 року, інші законодавчі документи).

Це прискорилося після так званого перевороту, або ж ДКНС (російською — ГКЧП. — Авт.). Вже 24 серпня 1991 року Верховна Рада ухвалила Постанову «Про політичну обстановку в Україні та негайні дії Верховної Ради України зі створення умов неповторення надалі військового перевороту» (№ 1428-ХІІ) і розпочала процес створення власних Збройних сил, органів державної безпеки.

Можна багато розповідати про такі непрості події, але зазначу лише, що головним завданням на початку 90-х років минулого століття було створення системи цивільного контролю Служби безпеки України, Збройних сил, діяльності спецслужб, зокрема сектора розвідки і контррозвідки. Адже у демократичному суспільстві це завжди стоїть на одному з перших місць. Така робота розпочалася, вона триває і, як сьогодні бачимо, долати колишні стереотипи непросто, хоча я впевнений, що ми з ними впораємося.

– Це можна спостерігати на процесах приєднання нашої держави до європейських безпекових структур, зокрема до НАТО, про що вже не один рік говорять політики. І жодна політична подія, за участю України чи без неї, сьогодні не відбувається, щоб таке питання не порушувалося. Особисто ви до цієї теми маєте безпосередній стосунок, оскільки свого часу керували спільною робочою групою Україна-НАТО з питань воєнної реформи (СРГ ВР), а також робочою групою Україна-НАТО з питань демократичного цивільного контролю над сектором розвідки (РГ ДЦКСР)…

– З представниками спецслужб європейських країн-членів НАТО ми контактували з 1993 року, коли розпочалася робота спільних груп фахівців з питань реформування Збройних сил. У другій половині 90-х років виникла необхідність «притерти» організаційні засади нашого війська з іноземними, використовуючи для цього їх досвід. Особливо тих, хто встиг приєднатися до Альянсу відразу після розпаду СРСР — країн Балтії, Польщі тощо. Наприклад, така процедура у Альянсі, як Процес планування та оцінки сил, що базується на загальних засадах цієї організації і визначає, наскільки країна імплементована для виконання спільних завдань.

Тому і виникла потреба створити спільну робочу групу ВР, щоб дати можливість країнам-членам НАТО більш предметно зрозуміти конкретні потреби української сторони в експертній допомозі з актуальних питань реформування національного сектора безпеки та його інститутів, передусім Збройних сил. Своєю чергою, це дало нам змогу організувати відповідні консультації з партнерами із країн-членів НАТО у більш вузькому форматі.

– Саме військові добре розуміють, що саме в такому разі мається на увазі… Але тут цікаве ось що: така й інші процедури нав’язувалися нам у наказовому порядку чи були як рекомендації?

– Запевняю, що не більше, ніж рекомендації, без жодних вимог…

– Поставлю питання інакше: те, що нам радив виконувати Захід, нас влаштовувало?

– Не зовсім. Бо виникали проблеми, з якими ми ще не були готові впоратися. Як вже казав, створили СРГ ВР, тому що за попередніми процедурами співпраці належно підготовлені фахівці не мали відповідного статусу, за яким вони могли втілювати заплановане… Тому вже у 1998 році мені довелося докладати зусиль, щоб запрацювала СРГ ВР, яка передбачала кінцевими споживачами нашої інформації президента України (Раду національної безпеки і оборони) і генсекретаря НАТО, і яка могла без зайвого клопоту виконувати спільні завдання з військового реформування. Згодом мені випала честь очолити її роботу.

– Якщо нас не все влаштовувало, про що ми повідомляли представникам Альянсу, то як вони реагували?

– Як кажуть у такому разі, реагували спокійно, тобто цивілізовано. Бо знають, що завжди слід шукати спосіб усунення проблеми, а не вперто нав’язувати якесь своє бачення, щоб потім це не можна було назвати співпрацею.

У цій комісії мені і моїм заступникам випало спілкуватися з усіма керівниками структур, що є у складі Альянсу. І, зрозуміло, з генеральним секретарем НАТО, на той час Дж. Робертсоном…

– Ступінь довіри Заходу до нас якось позначився на такій довірі з боку країн СНД?

– До того часу, поки почав набирати сили нинішній президент Росії, у нас з такою довірою було все як належить, тобто без проблем. Росіяни і не сприймали серйозно нашу співпрацю з Альянсом. Пам’ятаєте, у ті часи співпраця РФ з НАТО була відчутно активнішою, аніж наша. Наприклад, у нашому представництві при НАТО працювало 5–6 осіб, а у російському — 25–30 осіб, з яких не менше, ніж десять, були дипломатами. Нам важко було там працювати, особливо за часів президентства Януковича, коли ще й росіяни почали підкидати нам різні «теми», натякаючи, що ми повинні перейматися не зовнішньо-, а внутрішньополітичними справами.

– Що малося на увазі?

– Наприклад, їх «повідомлення», що на Кримському півострові кримські татари накопичують зброю для диверсій. Чого насправді не було. Тобто нас намагалися переконати, що кримські татари для українців — небезпечні. Не думаю, що такої «філософії» Москва дотримувалася у відносинах з НАТО, адже та той час РФ активно співпрацювала з Брюсселем, тобто з Альянсом. А ось нині РФ активно виступає проти співпраці України з НАТО, ЄС…

– До речі, якщо ми порушили таку важливу тему, як співпраця з НАТО, то чи маю я рацію, коли кажу, що у нас роль Альянсу подається дещо однобоко? Мовляв, це така собі парасолька, яка рятує від ворожого нападу, потрапивши під яку, усуваєш усі свої можливі безпекові проблеми. Насправді ініціатори створення Альянсу мали на увазі не так «парасольку», як загальні правила співіснування країн Європи, коли можна запобігти бажанню країни–члена НАТО розв’язати війну з сусідом, як це сталося з Другою світовою…

– Змушений погодитися з вами. Навіть у Росії сприймають наш можливий вступ до НАТО як безпосередню для себе загрозу. Але ж вступ до НАТО не означає, що Україна обов’язково нападатиме на Росію! Членство — передусім стримувальний фактор! І саме це має бути аргументом, коли йдеться про бажання стати членом такого Альянсу.

Треба ж зважати на стереотипи сприйняття суспільством такої теми. Адже НАТО — це не лише захисна «парасолька». Це — певний устрій держави-члена, певні суспільні орієнтири, але не такі, які мали місце, скажімо, за радянських часів на зразок «хто не з нами, той — проти нас»… Під цим кутом зору дехто сьогодні і споглядає НАТО.

Сьогодні мало хто знає, що ще у 30-х роках минулого століття з ініціативи Сталіна з’явилися два «підручники» — «Історія Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків). Короткий курс» і «Історія СРСР» для середньої школи, за якою навчалися цілі покоління тодішньої радянської держави. Такі наративи сповідуються в Росії і сьогодні. Вони покладені в основу політичних рішень російського керівництва. Вас не дивує, що керівник російської зовнішньої розвідки С. Наришкін багато років обіймає посаду президента Російського історичного товариства?..

У травні 2009 року указом президента РФ Д. Медведєва № 549 утворили «Комісію при президентові РФ з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії». У складі — 35 осіб на чолі з С. Наришкіним (на той час — керівником адміністрації президента РФ). Серед її напрацювань — «Федеральний список екстремістських матеріалів» за 2007–2019 pp. (5005 матеріалів, із них України стосуються 59). Зважте, що до таких матеріалів віднесено такі визнані світовим співтовариством наукові видання, як: «Голодомор 1932–1933 років в Україні: матеріали кримінальної справи № 475» (видання Служби безпеки України); «ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи», 1997 рік, автори — Юрій Шаповал, Володимир Пристайко, Вадим Золотарьов; «Голодомор 1932–1933 років в Україні як злочин геноциду: правова оцінка», 2009 рік, автор — Володимир Василенко; «Радянський геноцид в Україні», 2009 рік, автор — Рафаель Лемкін. Що тут ще потрібно коментувати?

– Так, тут все зрозуміло і слід завжди мати це на увазі, коли йдеться про сприйняття росіянами НАТО… Цікавою також є тема цивільного контролю державних силових структур, що також дотична до теми НАТО. В діяльності робочої групи, яку ви очолювали, на що зверталася увага і як реагували на проблеми, якщо вони виникали?

– За ініціативи першого керівника СБУ Євгена Марчука 25 листопада 1991 року утворили один із перших правових механізмів демократичного контролю за Службою безпеки (тоді називалася Службою національної безпеки України). Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук своїм розпорядженням (№ 1859-ХІІ) організував раду СНБУ, до складу якої входили відомі політики, 5 народних депутатів України: Генріх Алтунян, Михайло Горинь, Юрій Костенко, Валентин Леміш, Володимир Слободенюк. Серед іншого вони брали участь у розгляді та ухваленні нормативних актів СБУ, затвердженні річних планів роботи, призначенні керівного складу тощо.

І вже 30 січня 1992 року народні депутати України почали обговорювати проєкт Закону «Про Службу національної безпеки України», який представляв Євген Марчук. Виступаючи, він акцентував, що «конче необхідно створити правовими засобами умови для ефективного захисту державної безпеки України. Але не менш важливо захистити її громадян від будь-яких зловживань спецслужби або її окремих працівників… посилити організаційні і правові гарантії законності в її діяльності, зокрема створити новий механізм контролю за нею, пристосований до умов реального розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову»…

Норми такого ухваленого закону про громадський контроль збереглися і донині, хоча з часом їх доопрацьовували. Тут важливо не стільки те, що такий принцип узаконено, скільки як цього принципу дотримуються щодо і СБУ, і Збройних сил України, і МВС. Адже часом чуємо, як дорікають, що не вистачає нам такого громадського контролю. Але ж контроль — це не лише можливість спостерігати за специфічною діяльністю силових структур, коли не вся їх інформація підлягає оприлюдненню Це також належне забезпечення структур усім необхідним для ефективної діяльності!..

– Співпраця з НАТО у питанні реформування сектора безпеки та розвідки відбувалася у конкретних форматах. Це не було звичайне копіювання іноземної методики такої діяльності?

– У зв’язку з цим не можу не згадати лекцію на цю тему колишнього директора ЦРУ доктора Дж. Вулсі, яку він читав у 1997 році у Гарвардському університеті групі українських науковців та посадових осіб. Технологія роботи спеціальних служб, казав він, в принципі загальновідома, тому він зупинявся на загальних питаннях їх організації, завданнях, ролі і місці в системі управління демократичної держави, механізмах контролю тощо. На мою думку, саме про це ми і маємо сьогодні вести мову.

Умовно можна виокремити кілька періодів у нашому співробітництві з НАТО. Усі 90-ті роки XX століття переважно цим займалися аналітики спеціальних служб, а не цивільні фахівці. У середині першого десятиріччя наступного тисячоліття прагнення українських та іноземних фахівців символічно стали зустрічними, їхня співпраця стала публічною. У цей час у Швейцарії створюється відомий тепер усім Женевський центр демократичного контролю над збройними силами (DCAF), з яким мені, на той час — директору Національного інституту стратегічних досліджень, випала честь розпочинати співпрацю українських фахівців…

Якісно новий період розпочався у 2006 році, коли за рішенням Ради національної безпеки і оборони України утворюється робоча група Україна-НАТО з питань демократичного цивільного контролю над сектором розвідки (надалі — робоча група). У її складі — експерти країн-членів НАТО, а з українського боку — представники СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки МО, розвідувального підрозділу ДПС України, Апарату РНБОУ тощо. У 2006–2008 роках відбулося сім її засідань.

Ухвалені експертами робочої групи рекомендації бралися до уваги у проведенні у 2006–2008 роках заходів Комплексного огляду сектора безпеки в Україні. За цей час створили дієвий механізм співпраці Україна-НАТО у чутливій сфері реформування Служби безпеки та розвідувальних органів у напрямі адаптації діяльності вітчизняних спеціальних служб до європейських та євроатлантичних правових, професійних, моральних та інших стандартів.

У 2008–2010 роках експерти продовжили таку роботу у формі 7 експертних консультацій у форматі staff talks, що потребувала українська сторона, підтримував Міжнародний секретаріат НАТО та «ключова група» країн (Естонія, Латвія, Литва, США, Велика Британія, Німеччина, Румунія, Польща).

Важливо, що рішення щодо імплементації підсумків тих або інших експертних консультацій ухвалювалися винятково Україною…

– Цікаву фотографію відомих українських політиків можна побачити в одній із книжок, де йдеться про таку діяльність. З якої нагоди зібрався цвіт нашого розвідувального товариства?

– Щиро вдячний за вашу оцінку — «цвіт нашого розвідувального товариства». Тут також присутні наші колеги із країн НАТО і ЄС, які сьогодні щиро допомагають нам розв’язувати наші завдання з геополітичної безпеки України. Фото зроблено під час одного з засідань у травні 2018 року робочої групи Україна-НАТО та Україна-ЄС, де обговорювався процес удосконалення демократичного цивільного контролю над українським сектором безпеки і розвідки.

Хочу нагадати окремо про діяльність двох учасників такого заходу — Євгена Кириловича Марчука і Георгія Корнійовича Крючкова. На жаль, цього року вони, як кажуть у Китаї, приєдналися до «мовчазної більшості» і світоглядно спостерігають за тим, що ми робимо. Вони мають на це право, бо є реальними представниками не тільки «цвіту нашого розвідувального співтовариства», а й надовго залишатимуться видатними політиками України. Їх поєднує не лише надзвичайний особистий інтелект чи наша загальна відповідальність за Батьківщину, палітра якої різнопланова, часом суперечлива, але вона така, яка вона є.

Засідання Робочої групи Україна-НАТО та Україна-ЄС. На порядку денному — процес удосконалення демократичного цивільного контролю  над українським сектором безпеки і розвідки. Травень 2018 року

«Комуністичні» міркування Георгія Корнійовича з цього приводу не збігаються з тим, що за час його керування профільним комітетом парламенту зроблено прорив у справі реформування розвідки та співпраці з НАТО та ЄС. Якось ще у 1998 році сказав йому жартома, що за таку свою позицію він може втратити партквиток компартії України. І коли це станеться, то обов’язково відзначимо таку подію…

Колишній «кадебіст» Євген Марчук, що на знімку поруч, і ми, як його колеги, дали справжню оцінку Голодомору 30-х років в Україні, знищенню на Соловках нашої інтелігенції. Тому він не міг вчинити інакше, як оприлюднити на пленарному засіданні Верховної Ради України 30 січня 1992 року законопроєкт «Про Службу національної безпеки України», наголошуючи, що основу проєкту склали положення Акту проголошення незалежності України, Декларації про державний суверенітет України, схваленої Верховною Радою Концепції нової Конституції республіки, а також загальновизнані міжнародно-правові акти щодо прав і свобод людини в демократичному суспільстві.

– Один із ваших колег мені розповідав, що цей проєкт практично став основою подальшої роботи над законодавством, яке осучаснювало діяльність наших спецслужб і який досі у декого викликає певну незадовільну реакцію.

– Під час підготовки законопроєкту використовувався досвід правової регламентації діяльності спеціальних служб як у нас в Україні, так і в колишньому Союзі і за кордоном (наприклад, у США, Канаді, Франції, Польщі, ФРН та інших країнах). Його мета — забезпечити надійний захист конституційного ладу України, загальновизнаних прав людини, сприяти гармонізації відносин між державою, суспільством і громадянином, а також запобігати можливості використання самої Служби національної безпеки України в партійних, групових чи особистих інтересах.

Ще раз наголошую: конче необхідно опрацювати правові засоби ефективного захисту державної безпеки України. І не менш важливо захистити при цьому її громадян від будь-яких зловживань спецслужб або її окремих працівників.

– Дякую за відповіді на мої запитання.

Записав Олег Махно

У повному викладі інтерв’ю можна прочитати у № 4 журналу «Бінтел», 2021 року