Зміни у Конституції Росії

Наслідки для світу та України

 

 

 

Віктор Гвоздь
доктор військових наук

 

Головною політичною подією в Росії з початку поточного року стало так зване загальноросійське голосування з 25 червня по 1 липня ц. р., під час якого пропонувалося схвалити поправки до російської конституції. Як відомо, ініціатором змін до Основного закону Росії був особисто В. Путін. Він вніс відповідні пропозиції до Державної думи РФ ще в січні 2020 року.

…Змінами до Конституції РФ гарантується на неосяжну перспективу стабільність олігархічного режиму Росії на чолі з В. Путіним…

В цілому це поправки 206 пунктів Конституції Росії, які стосуються положень щодо федерального устрою, порядку обрання президента країни, а також повноважень та інших аспектів діяльності парламенту, уряду, судової влади, прокуратури і органів місцевого самоврядування. Незважаючи на такий широкий спектр порушених питань, змінами в Основному законі РФ планується досягти кількох головних цілей, а саме:

  • забезпечити такі умови, за яких В. Путін залишатиметься при владі без обмежень у часі. Передбачається, як мінімум, три таких варіанти, в т. ч.: відміна положення, що дозволяє одній і тій же особі знаходитися на посаді президента РФ не більше, ніж два терміни поспіль (при цьому «обнулюються» всі попередні владні терміни діючого президента країни); надання Державній думі формального права самостійно призначати уряд, що потенційно розширює повноваження її голови до рівня глави держави (за необхідності на цій посаді може бути В. Путін, що гарантується домінуючим положенням партії «Единая Россия» у російському парламенті); створення Державної ради, що може отримати статус вищого державного органа з призначенням В. Путіна його главою;
  • зміцнити в подальшому державну вертикаль влади в Росії у спосіб розширення повноважень федеральних органів. Зокрема, це стосується силових структур країни, які дістали більші можливості під виглядом боротьби з тероризмом та екстремізмом застосовувати репресії проти супротивників режиму В. Путіна;
  • перетворити Росію фактично на моноетнічну державу у спосіб визначення статусу росіян як «державоутворюючого народу». Таким чином Москва намагається прискорити процес асиміляції національних меншин країни та, відповідно, ліквідувати загрози сепаратизму та внутрішніх заворушень на національній основі. Саме за допомогою такої політики колишній Радянський Союз формував «єдиний радянський народ»;
  • закріпити за Росією «право» на зовнішню експансію під виглядом захисту російськомовного населення в інших країнах. При цьому, по суті, декларується верховенство власне російських інтересів над міжнародними правовими нормами;
  • унеможливити юридичне повернення Криму Україні у формі запровадження заборони на можливість відділення від Росії будь-яких її територій.

Все це цілковито відповідає принципам неоімперської політики Кремля та розширює внутрішню законодавчу базу для її можливої реалізації. Крім того, на неосяжну перспективу гарантується стабільність олігархічного режиму Росії на чолі з В. Путіним. Насамперед це стосується безпеки, добробуту та владних повноважень як особисто В. Путіна, так і російських олігархів з його найближчого оточення.

Як і слід було сподіватися, підсумки голосування «підтвердили», що конституційні ініціативи В. Путіна підтримала більшість російського населення, а саме — майже 78 % електорату. Зважаючи на це, було також зроблено висновок, що всупереч всім проблемам країни високий рівень особистого рейтингу президента РФ зберігається. На основі таких підсумків 3 липня 2020 року В. Путін підписав указ «Про офіційне оприлюднення Конституції Російської Федерації з внесеними до неї поправками».

 

…Вирішення українського питання зберігає для режиму В. Путіна ключове значення. Тому протягом найближчого часу слід очікувати посиленого тиску Росії на Україну…

Звичайно, все це, як і підсумки всіх інших голосувань в Росії, було визначено заздалегідь. А справжні настрої росіян аж ніяк не можуть вплинути на політику Кремля. Разом з тим, В. Путіну таки доведеться демонструвати позитивні наслідки конституційних змін в країні. Принаймні, для того, щоб підтвердити легітимність своїх вчинків і підкріпити особистий рейтинг, який за весь період його влади насправді впав до найнижчого рівня.

Причому, з огляду на важливість згаданих питань для В. Путіна, демонстрації його успішних досягнень повинні спричинити максимальний резонанс і, як мінімум, включати відновлення міжнародних позицій Росії на рівні з провідними державами світу, а також досягнення позитивних показників у роботі російської економіки. Однак, чи це можна зробити насправді?

Як демонструє досвід — ані спроби налагодити відносини із Заходом на підґрунті спільної боротьби з тероризмом (в т. ч. шляхом втручання Москви у внутрішній конфлікт в Сирії), ані намагання переконати США та ЄС у необхідності об’єднати зусилля з Росією у справі протидії епідемії COVID-19, ані спроби підкупити чи шантажувати американських та європейських політиків, ані всі інші хитрощі Кремля не дали жодних результатів.

Позиції США і ЄС залишаються незмінними. Вони передбачають можливість зняття санкцій з Росії та, відповідно, досягнення нею бажаного лише у тому випадку, коли вона у повному обсязі виконає Мінські домовленості та поверне Крим Україні. А відтак — вирішення українського питання зберігає для режиму В. Путіна ключове значення.

Здавалося б, що тут незрозуміло? Дати раду з цими питаннями дійсно можна досить швидко. Вивести російські війська з чужих окупованих територій і повернути Україні контроль над її східним кордоном. А далі — це вже справа України як їй реінтегрувати «окремі райони Луганської та Донецької областей». Звичайно, з проблемою Криму впоратися важче. Тим паче, зважаючи на вищезгадані зміни у Конституції Росії. Однак, як мовиться, було б для цього бажання, а шляхи знайдуться.

На жаль, такого бажання у Росії немає, аби як комусь хотілося побачити його в очах В. Путіна. Тому протягом найближчого часу слід очікувати посиленого тиску Росії на Україну на якісно новому рівні. Насамперед це буде намагання примусити Україну погодитися з російським варіантом так званої формули Штайнмайєра. Суть такого підходу добре відома, тому зупинимося лише на можливих діях Москви з його реалізації. Отже, чого нам слід очікувати від Росії?

 

По-перше, подальшого використання прагнення керівництва України до відновлення миру на Сході країни як інструменту нав’язування йому вищезгаданого підходу до врегулювання конфлікту на Донбасі. При цьому Росія гратиме на критичній важливості даного питання для української влади, яке є одним із головних чинників в оцінці її діяльності українським населенням.

Під час чергових переговорів політичних радників лідерів країн «нормандської» групи 3 липня ц. р. російська сторона підтвердила свої вимоги щодо надання Україною особливих статусів окупованим територіям Донбасу із внесенням відповідних змін до Конституції країни. А вже 9 липня ц. р. такі вимоги підтвердив заступник голови Ради безпеки РФ, колишній голова російського уряду Д. Медведєв. Крім того, він закликав Україну «змиритися з втратою Криму, що має створити основу для нормалізації відносин з Росією».

Причому, Москва, замість реальних кроків назустріч Україні, за звичкою вимагає від неї стратегічних політичних рішень в обмін на нічим не підкріплені обіцянки щодо припинення вогню в зоні конфлікту.

 

По-друге, посилення тиску на Україну у військовій сфері. В цьому контексті показовий характер мають плани Москви провести в серпні–вересні ц. р. стратегічні командно-штабні навчання серії «Кавказ» («Кавказ-2020»), під час яких опрацьовуються різні сценарії збройного конфлікту між Росією та США/НАТО в Чорноморському регіоні та нападу на Україну. Так, під час підготовки СКШН вирішуються окремі завдання, схожі на дії Росії напередодні та з початком збройної агресії проти України в 2014 році. Зокрема, вони включають: розгортання окремих елементів систем управління та зв’язку військового часу на українському напрямку; вихід окремих підрозділів (в т. ч. батальйонних тактичних груп) на полігони поблизу кордону України; розосередження армійської авіації на оперативних і передових аеродромах; активізацію заходів оперативної та бойової підготовки військ Західного та Південного військових округів ЗС РФ.

На офіційному рівні керівництво РФ заперечує наміри військового вторгнення до України. Разом з тим, підготовка СКШН супроводжується спеціальною інформаційною кампанією російських ЗМІ, в рамках якої Україну відкрито залякують такою можливістю. Ба більше, з метою створити привід для можливих силових дій проти України оприлюднюються «плани Києва про напад на Донбас», а також про «свідоме провокування екологічної катастрофи в Криму шляхом відмови від відновлення поставок води на півострів».

Водночас Москва і надалі вдаватиметься до збройних провокацій на Донбасі. Так, вона безпосередньо пов’язує можливість припинення вогню в зоні конфлікту з наданням Україною особливих статусів окупованим територіям. Як завжди такі провокації будуть особливо активними напередодні різних поважних заходів з врегулювання ситуації на Донбасі, або з питань європейської і євроатлантичної інтеграції України.

Цілком можливо, що Росія вдаватиметься до інших форм дій проти України. Зокрема, досить ймовірно, що Росія причетна до масштабної лісової пожежі на підконтрольній Україні території Луганської області. Так, коментуючи ситуацію довкола цієї події, російські політики та ЗМІ цілеспрямовано підштовхували Україну до прямого діалогу з «ЛНР», принаймні, з питань взаємодії у подоланні стихійного лиха.

 

По-третє, відновлення «газових» війн проти України. Для цього Росія використає свій фактичний вихід із транзитної залежності від України після введення в дію газогону «Північний потік-2». Незважаючи на жорстку протидію цьому проекту з боку США, Росія будь що прагне завершити його реалізацію. Згідно з повідомленнями російських ЗМІ, до проекту вже долучилася Данія, яка раніше виступала проти нього. Посилаючись на це, з’явилася інформація, що російська компанія «Газпром» вже розпочала частковий демонтаж інфраструктури російської газотранспортної системи в напрямку України.

 

По-четверте, розгортання Москвою за допомогою російського лобі, проросійських та інших антиукраїнських сил в Україні широкомасштабних дій з підриву єдності українського суспільства. На сьогодні проявами діяльності таких сил є: інформаційне «розмивання» ставлення українців до Росії як країни-агресора, що анексувала Крим та окупувала частину Донбасу; чергова атака на українську мову через спроби домогтися перегляду мовного закону; поширення проросійської ідеології серед українського населення; підштовхування керівництва України до поступок на користь Росії.

При цьому Москва робитиме ставку на можливість виникнення внутрішнього конфлікту в Україні, що дасть Росії змогу продовжити реалізацію сценарію 2014 року тепер уже в Одеській, Харківській та інших південно-східних областях нашої держави.

 

По-п’яте, використання Росією нових форм та методів з дискредитації України в очах її західних партнерів. Зокрема, Москва розпочала політико-інформаційну кампанію зі звинувачення України у причетності до акцій протестів у США та Європі на підґрунті утисків національних меншин.

Крім того, ймовірне ускладнення політичної ситуації в Україні в результаті дій російського лобі та проросійських сил може бути використано Москвою для доведення «неспроможності» Києва обрати конструктивну позицію з урегулювання ситуації на Донбасі, а тому — і «відсутності» жодних підстав для звинувачень Росії у продовженні збройного протистояння в регіоні.

 

…Росія посилює тиск на США і Європу (в т. ч. у ядерній сфері) та вдається до «гібридних» дій з підриву внутрішньої стабільності західних країн…

Все це супроводжуватиметься посиленням тиску Росії також на США і Європу (в т. ч. у ядерній сфері) та спробами послабити позиції Заходу.

Зокрема, на початку червня ц. р. президент РФ В. Путін підписав указ про основи російської політики в галузі ядерного стримування. Згідно з документом, Москва залишає за собою право на застосування ядерної зброї, в т. ч. проти без’ядерних країн, у випадку атак на об’єкти російської інфраструктури або виникнення загроз територіальній цілісності та існуванню Російської Федерації. По суті, Росія може поширити цей принцип і на ситуацію з виникненням критичних проблем в країні під дією західних санкцій або спроб України відновити контроль над Кримом.

Водночас Росія вдається до «гібридних» дій з підриву внутрішньої стабільності західних країн. Так, за даними американських спецслужб, масові акції протестів та безлади у США на підґрунті порушення прав національних меншин були спровоковані фейковою організацією «Усунення бар’єрів для Африки», яка є прикриттям групи «інтернет-тролів» з Нігерії та Гани. Своєю чергою, вони тісно пов’язані з «Антиглобалістським рухом Росії», що активно контактує з різними лівацькими організаціями США на кшталт «Африканської народної соціалістичної партії Америки». За їх допомогою Москва намагається розколоти американське суспільство, спровокувати протистояння в США між білими та афроамериканцями, а також створити додаткові проблеми Америці у справі з протидії епідемії.

Про посилення агресивності зовнішньої політики Росії застерігають також спецслужби європейських країн. Згідно з доповіддю Федерального відомства з охорони Конституції ФРН, в умовах поширення кризових процесів в світі Москва посилює підривну роботу проти Німеччини. Зокрема, мається на увазі активізація кібератак та дезінформації з метою дестабілізувати німецьке суспільство. Відзначається також збільшення кількості злочинів лівих та правих екстремістів, пов’язаних з Росією.

 

…Влада в Кремлі навряд чи зможе досягти своїх цілей ні щодо відновлення повноцінних стосунків із Заходом, ні в плані вирішення на свою користь українського питання…

Сьогодні такі дії Москви поки що безуспішні. Адже наша держава відмовляється виконувати російські підходи до врегулювання конфлікту на Донбасі, а також продовжує реалізовувати всі програми співробітництва між Україною та США, НАТО і ЄС. І навіть більше, в червні ц. р. Україна отримала статус партнера НАТО з розширеними можливостями. Незважаючи на низку проблем, у т. ч. «загравань» окремих представників української влади з Росією, це повністю відрізняється від ситуації в Україні 2010 року, коли прийшовши до влади, В. Янукович повністю змінив зовнішній курс країни.

Тверді у своїх переконаннях західні країни та міжнародні організації. Так, незважаючи на заклики окремих європейських політиків про необхідність відновлювати повноцінне співробітництво з Москвою, в липні ц. р. керівництво ЄС продовжило санкції проти Росії за провокування нею конфлікту на Донбасі. Своєю чергою, на розгляд Конгресу США винесено законопроект про запровадження нових обмежень стосовно Росії також і з низки інших питань, зокрема, за підтримку талібів в Афганістані.

Ці питання обговорювались на засіданні Ради безпеки Росії 10 липня ц. р. під головуванням В. Путіна, який виказав «розчарування» позиціями України, яка «не виконує Мінські домовленості», та США/НАТО і ЄС, які не бажають іти назустріч Росії.

З огляду на зазначене, Росія навряд чи зможе досягти своїх цілей ні щодо відновлення повноцінних стосунків із Заходом, ні в плані вирішення на свою користь українського питання. Як наслідок, і надалі загострюватиметься конфронтація між Росією та США, Європою і Україною, а отже — проблеми російської економіки зберігатимуться. Тому населення Росії все більше буде виказувати своє невдоволення режимом В. Путіна, що змушуватиме Кремль посилювати жорсткість своєї внутрішньої політики.

 

…Росія ніколи не відмовиться від своєї неоімперської політики і робитиме все можливе для досягнення своїх цілей, в т. ч. на українському напрямі…

Все це змушує дійти єдиного висновку, а точніше — підтвердити раніше зроблені висновки. Наприклад, Росія ніколи не відмовиться від своєї неоімперської політики і робитиме все можливе для досягнення своїх цілей, в т. ч. на українському напрямі. По суті, реалізація такої політики є єдиною можливістю для виживання не тільки режиму В. Путіна, але і всієї Росії у її нинішньому вигляді. Зважаючи на це, як вже згадувалося у моїх попередніх публікаціях, Україна не зможе досягти жодних конструктивних домовленостей з Росією щодо Криму та Донбасу на основі українських інтересів. Саме це і демонструють зміни до Конституції РФ, що зміцнюють владу В. Путіна та розширюють його можливості у справі агресії проти України та інших країн.

 

Схожі публікації