«Neue Zürcher Zeitung», Швейцарія
Баренцове море — ключовий регіон для Росії в її конфлікті із Заходом. Для Москви це єдиний вихід до Атлантики
Внаслідок свого нападу на Україну росіяни втратила дві з трьох точок виходу до Атлантичного океану. Щодо геополітичного виміру лише одного моря.
Нові геополітичні виклики, що останнім часом постають перед країнами, змушують більшу увагу надавати політиці російського агресора у регіоні Північного та Баренцова морів, Північного льодовитого океану та обстановці, що виникає. З приходом до державного керівництва нової адміністрації президента США Дональда Трампа вже оголошуються зміни у зовнішній політиці США загалом та у регіоні Північного полюсу й Арктики — зокрема.
Вимушене перекидання Москвою значної частини свого військового потенціалу власних, насамперед сухопутних військ, бронетанкової техніки та авіації на фронт в Україні та мужній спротив ЗС України, ефективне знищення значної частини військового російського потенціалу оголили зовнішні кордони РФ, часткового або повного виведення з ладу значної частини військового потенціалу агресора. Проте попередня стратегія Росії часів СРСР щодо необхідності контролювати ключові райони у Північному та Баренцовому морях, Північному льодовитому океані та впливати на основні морські маршрути у північних морях залишається незмінною, а військовий чинник російської загрози у північних регіонах Арктики не зменшується.
Термін «Баренцове море» у словнику визначається як «окраїнне море Північного Льодовитого океану», що пролягає між архіпелагами Шпіцберґен (Норвегія), Нова Земля, Земля Франца-Йосифа (Росія) і Скандинавським півостровом. Однак те, що мається на увазі як географічна характеристика, довгий час також було актуальним і в геополітичному плані. До певного часу Баренцове море майже не було в центрі уваги політиків. Проте з часом ця морська зона стала на планеті військово-стратегічною гарячою точкою.
Баренцове море розташоване на півночі від Норвегії та на північно-заході від Росії, межуючи на заході з уявною лінією від мису Нордкап (Nordkap) до високогірного арктичного архіпелагу Шпіцберген, а на сході — російським подвійним островом Нова Земля.
Є дві причини поновлення інтересу міжнародної спільноти до згаданого регіону: зміна клімату та щораз більш агресивна позиція Росії щодо Заходу. Зміна клімату призводить до танення морського льоду в Арктиці. З часом внаслідок цього стають доступними судноплавні маршрути, які раніше були або зовсім непрохідними, або ж надзвичайно складними, рухатися по яких було можна лише за допомогою криголамів. Проте тепер Північно-Східний прохід (блакитна лінія на Схемі), морський шлях між Беринговою протокою та Північним мисом, у літньо-осінній період може бути подоланий суднами навіть без допомоги криголамів.
Цей маршрут значно коротший для морських походів між Східною Азією та Західною Європою, аніж морські шляхи через Південно-Східну Азію та мис Доброї Надії або Суецький канал. Тому Північно-Східний прохід за сприятливих умов може стати привабливою альтернативою для світової торгівлі.
Північно-Східний прохід має своє підводне каміння
Для Москви цей прохід є своєрідним двосічним мечем. З одного боку, відкриваються економічні перспективи. Адже якщо Північно-Східний прохід відкритий, енергоносії з арктичного видобутку, насамперед нафту та зріджений природний газ (Liquefied Natural Gas, LNG) зручно доправляти на світові ринки збуту. Крім того, міжконтинентальний транзит дає доходи у вигляді зборів.
З іншого боку, відступаючий лід оголює російське арктичне узбережжя, роблячи його більш вразливим з точки зору безпеки, аніж це було раніше. Це розбуркує старі російські страхи перед «оточенням» з боку держав, насамперед країн НАТО, які росіяни вважають ворожими.
Особливо гостро ці побоювання стосуються північного заходу Росії, зокрема Кольського півострова. Саме там, у районах міст Мурманськ, Сєвєроморськ та Архангельськ, базується російський Північний флот зі своїми стратегічними підводними човнами. За оцінками аналітиків з питань безпеки, Північний флот має понад половину російського потенціалу для здійснення «ядерного удару у відповідь».
Ще за радянських часів Кольський півострів вважався стратегічно важливим регіоном. Під час Другої світової війни Мурманськ іноді був єдиним портом, через який Радянський Союз міг отримувати зброю від союзників для війни з нацистською Німеччиною. Після війни Кольський півострів став центром збройних ядерних перегонів. Наземні ракети могли найкоротшим шляхом досягати Північної Америки, а підводні човни давали змогу наблизитися до супротивника через Північну Атлантику. Навколо Кольського півострова була створена «бастіонна» система військових баз, з об’єктами як на арктичному узбережжі материка, так і на островах, таких як Нова Земля, Земля Франца-Йосифа та інших. У перші роки після розпаду Радянського Союзу частина цієї «бастіонної» системи стала занедбана через розрядку міжнародної напруженості. Однак останнім часом росіяни знову активно займаються озброєнням і модернізацією цього регіону.
«Ведмежий розрив» є особливим, вразливим місцем
Розташування особливих районів у Північному морі. Картографія: © Openstreetmap, © Maptiler. Джерело: NZZ / ruh
Московський «Бастіон» має забезпечувати не лише контроль РФ над доступом до Північно-Східного проходу із заходу, але й за допомогою своїх ракетних баз гарантувати військове прикриття так званої «Ведмежої щілини» та надавати російським з’єднанням флоту захист для проходу через цю зону.
Довідково. У військово-морській термінології, насамперед у НАТО, під терміном «GIUK-розрив» (GIUK-Lücke ) мається на увазі уявна лінія між Гренландією, Ісландією та північним кінцем Сполученого Королівства (UK). GIUK є акронімом цих географічних масивів. Цей розрив розташований на межі між Європейським Північним морем, Гренландським морем та північним Атлантичним океаном.
Із застосуванням гіперзвукових ракет на зразок «Циркон», взятих на озброєння у січні 2023 року, росіяни можуть контролювати регіон так званої Bären-Lücke («Ведмежа щілина»), що пролягає між Північним полюсом, Бйорною і Шпіцбергеном (на схемі позначено жовтим кольором). Російські військові кораблі вимушені пройти через цей регіон, якщо вони хочуть увійти в Північну Атлантику зі своєї бази флоту в Мурманську, а також західні кораблі, якщо вони мають увійти в Баренцове море.
«Ведмежа щілина»», таким чином, з військово-стратегічної точки зору є вирішальною за значенням – подібне до того, яке має т.зв. район Giuk-Lücke (акронім від назв «Гренландія-Ісландія-UK-Gap»), який є протокою для морського сполучення між північною частиною Атлантики та Норвезьким морем (на схемі — рожевий колір). А оскільки високопродуктивні кабелі цифрового зв’язку та телекомунікацій між Північною Америкою та Західною Європою пролягають через «Розрив Гіук», який у всіх стратегічних планах визначається як критична інфраструктура, контроль над цим регіоном має надзвичайну важливість, пояснює автор допису.
«Ведмежий розрив» — це морська ділянка між мисом Нордкап (Nordkap) і безлюдним островом Бьорньоя (Björnöya, Ведмежий острів). Колись ця територія вважалася нічийною. Сьогодні вона входить до міжнародної території Шпіцбергена, яка знаходиться під управлінням Норвегії, тобто країни-члена НАТО. Сьогодні «Ведмежий розрив» є єдиним шляхом для російських військових кораблів, по якому вони можуть дістатися Атлантики. Інші два виходи до цього океану – з Чорного моря через Середземне море та з Балтійського моря до Північного моря, наразі є для росіян або важкодоступними, або зовсім недоступними.
Для російського чорноморського флоту Босфор є суттєвою перешкодою. Зараз протока закрита для військових кораблів тих держав, які беруть участь у війні в Україні.
З іншого боку, у Балтійському морі, порівняно з радянською епохою, сталися значні зміни в політиці безпеки. До падіння залізної завіси Кремль безпосередньо контролював східну та південну частини Балтійського регіону. На заході він зіткнувся з нейтральними державами Швецією та Фінляндією. Лише на самому західному виході до Північного моря були три країни НАТО: ФРН, Данія та Норвегія.
Після возз’єднання Німеччини та інтеграції до НАТО Польщі та балтійських держав Литви, Латвії та Естонії росіяни втратили майже все балтійське узбережжя своєї колишньої імперії. А сьогодні, після вступу до Північноатлантичного альянсу Фінляндії та Швеції (2023 та 2024 рр. відповідно), Балтійське море практично стало внутрішнім морем НАТО. Росія має невелику перевагу лише у двох місцях, — у затоці Санкт-Петербурга та біля узбережжя Калінінградського ексклаву, колишнього Кенігсберзького регіону, затиснутого між Польщею та Литвою.
Росія зацікавлена в енергетичній інфраструктурі
Такий стан справ з доступом до океанських шляхів сполучення робить доступ до Атлантики через Баренцове море ще більш важливим для Росії. Йдеться не лише про свободу пересування для флоту стратегічних підводних човнів, а й для кораблів іншого призначення. Норвезьке море, яке на південному заході межує з Баренцовим морем, становить великий інтерес для Росії, зокрема, з огляду на численні установки морської нафтової промисловості Норвегії. Доступ росіян до таких об’єктів норвезької інфраструктури неминуче призведе до їхніх диверсій та технологічних аварій. Це є також важливим чинником для відмови Західної Європи від російського викопного палива. Вже протягом кількох років у водах Норвегії фіксуються підозрілі переміщення суден, які офіційно мають цивільне призначення, зокрема такі як рибальські човни, дослідницькі судна, танкери чи навіть яхти олігархів. Проте не виключається, зазначається у швейцарському виданні, що Росія також може прямо доручити рибальським човнам виконання певних завдань військового характеру. Різноманітні останні інциденти демонструють, що також складно захистити трубопроводи на морському дні. Атаки з вибухами на газогонах Nord Stream у Балтійському морі є найбільш яскравим прикладом у цьому відношенні. Кабелі для передачі даних також, ймовірно, будуть у центрі терористичної російської діяльності. Такі кабельні шляхи комунікацій ведуть, зокрема, із Західної Європи через так званий «Розрив Гіук» (Giuk-Lücke) до Північної Америки. Район Giuk Gap (Greenland-Iceland-UK Gap) є, після Ведмежого (Bärenlücke), другим стратегічно важливим районом для свободи пересування російського північного флоту в Північній Атлантиці.
Безпілотники атакують авіабазу
Нарешті, регіон Баренцового моря також відіграє свою роль у війні, яку Кремль розв’язав в Україні. Зокрема, дальні бомбардувальники з авіабази «Оленья» під Мурманськом регулярно завдають ударів по українській енергетичній інфраструктурі. Літаки сюди перекинули з півдня Росії, аби вони не потрапляли в зону дії українських безпілотників.
Проте військова авіабаза «Оленья» хоча і розташована за 1800 кілометрів від України, але не убезпечена від ударів українських безпілотників дальнього радіусу дії, що неодноразово демонстровалося восени минулого року. Зокрема, норвезький новинний портал «Independent Barents Observer», з посиланням на джерела в Росії, повідомив про повторні вибухи на цій базі. Це підтвердили, щоправда не російські офіційні джерела, а жителі сусіднього селища Олєногорськ.
За часів радянського реформатора Михайла Горбачова, відзначається у згаданому швейцарському виданні, Москва політично відстоювала лінію щодо Арктики як зону «миру та стабільності». Ситуація також зберігалася у часи перших років після падіння залізної завіси. Але за путінських часів, зазначається у «Neue Zürcher Zeitung», політичний вітер помітно змінився.
Норвезький аналітик з проблем політики безпеки, вказує автор матеріалу, пояснив кілька тижнів тому, що з Китаєм, як партнером, і Заходом, як ворогом, Кремль тепер, очевидно, більше не бачить жодної потреби підтримувати концепцію «Арктика без напруги» заради того, щоби РФ могла виводити свої енергоносії арктичного виробництва на світовий ринок. Клієнтів Москви тепер все більше в Азії, і все менше — в Європі.
Про автора. Рудольф Герман (Rudolf Hermann) був кореспондентом NZZ у Північній Європі від 2015 до 2023 року. Разом з Андреасом Дьопфнером (Andreas Doepfner) він написав книгу «Від крижаної пустелі до арени великих держав. Геополітичні наслідки зміни клімату в Арктиці» (NZZ Libro, 234 сторінки). Дьопфнер працював закордонним редактором NZZ від 1973 до 2007 року, а також кореспондентом у Стокгольмі та Лондоні.
Агресивна зовнішня політика Росії та спричинена нею війна в Україні може поширитися на інші регіони планети, зокрема, на північні. Геополітичні устремління провідних країн світу щодо відстоювання власних національних інтересів все більше вступають у конфлікт з діяннями знахабнілої Росії. Нова міжнародна політика Дональда Трампа буде офіційно проголошена невдовзі, після його офіційної інавгурації як президента США 20 січня ц.р. Залишається сподіватися, що там надаватиметься увага не лише амбіціям нового очільника Білого дому, але й принципи мирного співіснування, сформовані у світі після Другої світової війни.
Позиція України має бути виваженою та збалансованою з інтересами інших суб’єктів міжнародного права та провідних геополітичних гравців. Адже у новому світі все більш рельєфно проявляється тенденція світових інтересів, сформованих не аморфними принципами загального благополуччя та мирного співіснування, а саме матеріальними інтересами та вигодою для всіх учасників. Віднайти своє місце у такому балансі інтересів та зберегти пріоритет національних інтересів України є серйозним завданням для української дипломатії та воєнно-політичного керівництва держави.
