Нагірний Карабах: переможці і переможені

Досвід цієї війни стає прикладом, як дається рада замороженим конфліктам із застосуванням збройних сил

 

 

Вадим Волохов

 

З 1994 року Росія, США і Франція, які є членами Мінської переговорної групи ОБСЄ, намагались усунути конфлікт між Азербайджаном та Вірменією у Нагірному Карабаху. Всі вони виказували «велике занепокоєння», а Москва, на фоні мирного процесу, озброювала Вірменію, що дало змогу перетворити Нагірний Карабах на російський форпост на кордоні з Азербайджаном.

Президент Азербайджану Ільхам Алієв, заручившись підтримкою Туреччини, зважився кардинально змінити ситуацію, і після 43-х днів безперервних запеклих боїв збройні сили Вірменії вже не могли чинити опір.

…Дипломатичні методи не спрацювали в Нагірному Карабаху, що свідчить про безпорадність Ради Європи, ОБСЄ, ПАРЄ та всіх інших «гравців у політику»…

Дипломатичні методи не спрацювали, що свідчить про безпорадність Ради Європи, ОБСЄ, ПАРЄ та всіх інших «гравців у політику». Адже вони не спроможні за допомогою традиційних інструментів утримувати під контролем ситуацію у вибухонебезпечних районах чи запобігати там ескалації напруженості.

Система колективної безпеки, яка створювалася на всьому пострадянському просторі під проводом Москви, сьогодні, як бачимо, зовсім не гарантує цю безпеку близьким союзникам і партнерам Росії, або, якщо мати на увазі події у Нагірному Карабаху, вона не поспішає цього робити.

…На сьогодні у Москви вже немає таких союзників, які були б готові вмирати за її інтереси. Росія, як і Вірменія, яка зазнала великих втрат, фактично війну програла. Це — факт беззаперечний…

Розташування у Нагірному Карабаху російського миротворчого контингенту російські ж засоби масової інформації подають як «стратегічну перемогу Москви», хоча насправді її можна оцінити як тактичний хід з досить примарними перспективами. Вже зараз можна передбачити, що російські миротворці там надовго не затримаються. Рік–два і Туреччина переконуватиме про відсутність такої потреби, а РФ не буде іншого виходу, як їх вивести. І навіть більше, присутність російських миротворців може викликати зростання антиросійських настроїв в Азербайджані, оскільки вони «не дали змоги відвоювати весь Карабах».

На сьогодні у Москви вже немає таких союзників, які були б готові вмирати за її інтереси. Росія, як і Вірменія, яка зазнала великих втрат, фактично війну програла. Це — факт беззаперечний.

 

…Війна в Нагірному Карабаху створила «кумулятивний ефект» в регіоні Центральної Азії та Близького Сходу…

Війна в Нагірному Карабаху створила «кумулятивний ефект» в регіоні Центральної Азії та Близького Сходу. Так, ця перемога Азербайджану і Туреччини остаточно і без вороття зруйнувала баланс сил у регіоні Кавказу і Центральної Азії. Воєнна присутність Туреччини в Азербайджані та вірогідне розгортання турецьких воєнних баз на території інших тюркомовних країн регіону дасть змогу реалізувати її далекосяжні плани, серед яких:

  • реалізація проекту про створення Південного газового коридору до Центральної Азії через Каспій з виходом до Казахстану, Туркменістану, Узбекистану і Киргизстану. До речі, за сприятливих для себе умов Туреччина може запропонувати Вірменії взяти участь у створенні та експлуатації газотранспортного коридору, що остаточно порве стосунки Єревану з Москвою;
  • створення зони вільної торгівлі на території країн «Шовкового шляху», які наразі переглядають свої плани співробітництва з послабленою Москвою. Для них стає дуже привабливим варіант розвитку торгівлі з Європою з її ринками збуту;
  • виникнення умов для розпаду ОДКБ, яка продемонструвала свою безпорадність, та утворення під безпосереднім воєнно-політичним керівництвом Туреччини «Армії Турану» («Тюркське НАТО»), до якої увійдуть Азербайджан, Казахстан, Узбекистан, Туркменістан, Киргизстан і Таджикистан, а також, як варіант, невизнана Турецька Республіка Північного Кіпру. Саме з цією метою наприкінці жовтня поточного року міністр оборони Туреччини Хулусі Акар з офіційними візитами відвідав низку країн Центральної Азії, в тому числі Казахстан і Узбекистан. На переговорах в основному йшлося про військове і воєнно-технічне співробітництво.
  • відродження тюркського регіонального утворення «Великого Турану від Ємену до Белграду, від Бухари до Алжиру, від Алеппо до Криму, від Басри до Польщі».

 

Розглянемо табір переможених. З Вірменією все наразі зрозуміло. Капітуляція підписана і на Єреван чекають великі зміни.

…Іран з початком бойових дій в Нагірному Карабаху схилявся на бік Вірменії. Це був досить великий прорахунок у діях Тегерану…

Іран з початком бойових дій в Нагірному Карабаху, про що я вже згадував у жовтні ц. р., неодноразово підкреслював свій нейтралітет, але все ж схилявся на бік Вірменії. Це був досить великий прорахунок у діях Тегерану. Він, напевно, не передбачав, що війна так швидко закінчиться. Другою помилкою було фактичне ігнорування інтересів азербайджанської діаспори в Ірані та її стрімка консолідація з турецько-азербайджанським альянсом, що призвело до втрати Тегераном практично всіх важелів вплинути на ситуацію в Нагірному Карабаху.

Зрозуміло, що зараз Іран буде змушений змінювати свою зовнішню політику та налагоджувати довірливі стосунки як з Азербайджаном, так і з Туреччиною. Бо довіра багато вартує, а він її частково втратив.

ІРІ доведеться переглядати свої відносини і з РФ, оскільки заявлений та широко розрекламований «Русько-Перський воєнний альянс», який в основному базувався на постачанні сучасної російської зброї, перебуває ще далеченько від своєї мети, та й навряд чи її досягне.

Тегеран, з обранням президентом Сполучених Штатів Джо Байдена, безумовно, повернеться до процесу переговорів зі США, і не тільки у сфері ядерної програми. І тісні стосунки з токсичною Москвою, яка поки що все лише втрачає, стають для нього невигідними.

Тема персько-американських стосунків стане у повний зріст після 20 січня 2021 року, зараз вона поки що передчасна, ми повернемось до неї пізніше. Але при цьому слід мати на увазі, що Тегеран у багатьох випадках досить вправно лавірував між Євросоюзом і США, виграючи дипломатичні війни.

 

…Туреччина суттєво зміцнила свої позиції в регіоні, до якого прийшла надовго, якщо не назавжди…

Таким чином, Туреччина суттєво зміцнила свої позиції в регіоні, до якого прийшла надовго, якщо не назавжди. Своєю чергою, незважаючи на свою посилену військову присутність на Кавказі, Росія щоразу там зіштовхується з наростаючими проблемами. Кремлівська політика «газ в обмін на відданість» вже не спрацьовує. Гасло Москви «своїх не кидаємо» скомпрометоване. Туреччина стає фактором стабільності і розвитку. Саме вона сьогодні має міцні державні традиції, саме вона може стати тією силою, яка впливатиме на ситуацію на Кавказі, в Центральній Азії та на Близькому Сході. При цьому слід розуміти, що у випадку з Центральною Азією вона вступає у протиборство з Китаєм, а щодо Близького Сходу, то — з Іраном, які також претендують на роль регіональних лідерів.

…Кремлівська політика «газ в обмін на відданість» вже не спрацьовує. Гасло Москви «своїх не кидаємо» скомпрометоване…

І, нарешті, досвід війни в Нагірному Карабаху стає прикладом того, як дається рада замороженим конфліктам із застосуванням збройних сил. Туреччина довела, що союз з Азербайджаном є дієвим і на неї можна покладатись у скрутній ситуації.

 

Схожі публікації