Росія і Україна можуть домовитися про припинення вогню в 2025 році, але це не принесе миру
Резюме:
- Останній рік війни Росії в Україні ознаменувався низкою переломних моментів, включно із вторгненням України на територію Росії та масовими атаками її безпілотників на російські об’єкти, а також розширенням російської агресії.
- Багато хто в Києві, Москві та на Заході обговорюють можливе припинення вогню в 2025 році.
- Є явні ознаки того, що таке припинення вогню не гарантуватиме миру, і обидві сторони використають будь-який перепочинок, отриманий внаслідок перемир’я, для нарощування свого військового потенціалу.
- Росія припинення вогню використає для зміцнення свого військового потенціалу, оскільки її амбіції виходять далеко за межі захоплення української території. Україна готуватиметься у військовому плані, оскільки Росія буде залишатися екзистенційною загрозою для її територіальної цілісності та суверенітету.
- У 2025 році передбачаються політичні чвари та потенційні воєнні дії всіх залучених сторін, оскільки Росія випробовує Київ і Захід, а Україна готується протистояти російським загрозам, навіть якщо гармати мовчатимуть.
Упродовж 2024 року як учасники, так і ті, хто аналізує війну Росії проти України, неодноразово змінювали свої оцінки щодо її ймовірних наслідків. Дехто колись передбачив перемогу однієї сторони, потім перейшов до передбачення тріумфу іншої, щоб згодом знову змінити свою думку. Така поведінка, звісно, спостерігалася навіть на початку конфлікту. З одного боку, ця модель віддзеркалює зміни у визначенні Києва та Москви щодо того, який вигляд матиме перемога. З боку іншого, ці мінливі оцінки є наслідком серйозних змін у діях двох сил на полі бою, внутрішніх ситуацій, де дві країни опинилися через війну, і зміни розстановки сил у міжнародній системі. Однак у міру наближення війни до 2025 року формується консенсус щодо того, що певна угода, яка покладе край бойовим діям, може бути досягнута і буде досягнута у найближчі місяці.
Перебіг війни протягом 2024 року переконливо свідчить, що досягти навіть простого припинення вогню буде надзвичайно важко. Так само будь-яка досягнута угода буде, щонайбільше, перемир’ям, а не миром. Обидві країни використали б режим припинення вогню для відновлення та розширення своїх сил. Росія зробить це, оскільки війна президента Володимира Путіна проти України завжди була пов’язана з більшим конфліктом із Заходом. Україна це зробить, бо Росія залишатиметься екзистенційною загрозою для її територіальної цілісності та суверенітету, якщо Москва кардинально не зміниться, а це може статися нескоро. Київ буде зацікавлений у досягненні перемир’я, особливо якщо, зважаючи на сумну історію гарантій безпеки Заходу, починаючи з Будапештського меморандуму понад два десятиліття тому, Захід не запропонує йому членства в НАТО.
Отже, Москва та Київ намагатимуться представити будь-яку таку угоду як тріумф, який гарантуватиме «мир у наш час», на що вони та їхні пропагандисти можуть розраховувати. Є всі підстави вважати, що 2025 рік буде відзначений як політичними чварами за участю всіх відповідних міжнародних сторін, так і серйозними кроками у сфері безпеки з боку Росії та України, навіть якщо на фронті стихнуть гармати. Припинення вогню, швидше за все, призведе до того, що багато хто вважатиме, що з конфліктом закінчено. Це припущення було б принципово невірним, оскільки тривалість перемир’я була б використана Москвою для перевірки рішучості Заходу в Україні та в інших місцях. Так само Київ обов’язково витрачав би час на підготовку до захисту від майбутніх нападів Росії – що стає ще ймовірнішим через зменшення військової допомоги, яку він, як очікується, отримає.
Найважливішою зміною у 2024 році стало звуження визначення перемоги обома сторонами. Для Путіна війна в Україні завжди була частиною більшої кампанії проти Заходу, але протягом останніх 12 місяців ставало дедалі очевиднішим, що зараз він більше зацікавлений у тому, щоб завдати Заходу масштабної поразки в Україні, ніж у повній територіальній анексії. Можливо, Кремль навіть визнав, що поглинання всієї України було б контрпродуктивним. Вимагати від Заходу поступок щодо того, що він робитиме, а що не робитиме для України — включно з обіцянками не постачати Києву зброю, приймати його в НАТО чи продовжувати санкції проти Росії за її агресію в Україні — для лідера Кремля зараз важливіше, ніж просто завоювання території.
Досягнувши цих цілей, Путін продемонстрував би світу та російському народу, що він спроможний змусити Захід поступитися. Це, зі свого боку, вплине як на колишні радянські республіки, які, на думку Путіна, мають бути частиною російської сфери впливу, так і на країни далекого зарубіжжя. Водночас президент України Володимир Зеленський зараз визнає, що Київ не зможе повернути всі території, які Росія захопила з 2014 року силою зброї, і йому потрібен час, щоб оговтатися від російської навали. Отже, певна пропозиція гарантії безпеки з боку Заходу та можливість подальшого зміцнення оборонного істеблішменту України за допомогою Заходу означатиме перемогу Зеленського на цьому етапі.
Якщо ці зрушення змінили базові переговорні позиції обох сторін, то події на фронті та розширення того, що становить собою «поле бою», також змінили те, що, ймовірно, станеться у 2025 році. Однак якість і швидкість таких змін є нагадуванням про те, що ті, хто очікує, що майбутнє буде продовженням поточних тенденцій, швидше за все, будуть розчаровані. У 2024 році Україна обіцяла великий контрудар, але не виконала його. Натомість вона радикально розширила свої атаки безпілотників на об’єкти в Росії і навіть вторглася в Курську область Росії. Москва кинула достатню кількість сил на передову, щоб заблокувати український наступ, який викликав ажіотаж, повернути близько половини території Курської області, захопленої Україною, і продовжити наступ на українські території. Наступ росіян відбувається повільно та вимагає значних людських і матеріальних затрат, а їхні війська збили багато (хоча, далеко не усі) українських безпілотників, які націлювалися на російську територію. У міру того, як відбувалася кожна з цих подій, багато коментаторів у Москві, Києві та на Заході змінювали свої прогнози щодо майбутнього, хоча потім ці прогнози були змушені знову змінитися в ході війни.
За цими змінами на полі бою сталися масштабніші та потенційно важливіші внутрішні зміни в двох країнах, які були в них безпосередньо залучені. У Росії Путін продовжує користуватися громадською підтримкою своєї війни. Факти свідчать, що зазначена підтримка є більш широкою, ніж глибокою, і більшість росіян готові сказати, що підтримують дії Путіна, але дедалі менше готові чимось пожертвувати задля підтримки війни. Як наслідок, Кремль наполегливо працював над тим, щоб війна була якомога далі від турбот звичайних росіян. Наприклад, у 2024 році Москва не змогла виконати загальну мобілізацію через спротив населення та ризик нової еміграції населення країни призовного віку. Натомість Кремль був змушений надавати помилування злочинцям, які погоджуються служити, пропонувати ще більші бонуси (що в кілька разів перевищують середню річну зарплату в більшості регіонів), щоб змусити чоловіків йти до війська, а також залучати іноземців для участі у бойових діях. Війна прийшла у домівки звичайних росіян і тепер впливає на їхнє повсякденне життя. Кошти, які раніше йшли на соціальні програми, перерозподіляються на військові, інфляція зростає, а багато товарів більше не доступні через санкції.
Просування України в Курську область і збільшення кількості атак безпілотників углиб Росії та на саму Москву призвело до того, що бойові дії докотилися до порогу домівок звичайних росіян. Повернення російських чоловіків у трунах, поява на російських вулицях дедалі більшої кількості колишніх солдатів, понівечених війною, а також збільшення кількості здорових ветеранів із посттравматичним стресовим розладом та іншими психологічними розладами можуть найвідчутніше вплинути на російське суспільство. Що довше триватиме війна, то відчутнішими будуть наслідки всіх цих факторів — і тим більше проблем матиме Москва з населенням, погляди якого щодо війни дедалі більше розділяються. Кремль побоюється, що вплив цих наслідків на популярність війни збережеться, тому буде важче ігнорувати те, скільки жертв було принесено, а владі треба показати менше, ніж припускають російські пропагандисти.
Україна також стикається з низкою внутрішніх проблем, включно, крім усього, з труднощами з набором достатньої кількості військ, втомою від війни та пошкодженням майна, зокрема житла та лікарень. Зростаюча кількість смертей через війну та еміграція, загострена конфліктом, посилюють демографічний спад країни та спричиняють труднощі в багатьох секторах економіки. Хоча за кордоном їм надається менше уваги, ніж труднощам, з якими стикається Росія (за винятком російських ЗМІ), вони також сприяють виникненню проблем в українському суспільстві.
Міжнародне середовище, що змінюється, має більший вплив на війну, ніж це було раніше. У багатьох західних країнах спостерігається втома від війни. Це сприяло зростанню правих популістських урядів, які є більш ізоляціоністськими, ніж їхні попередники, і готові підкорятися регіональним гегемонам, таким як Росія, особливо якщо вони бачать у цьому економічні переваги для себе. Обрання Дональда Трампа президентом США є частиною цієї тенденції, оскільки він пообіцяв швидко припинити війну в Україні та відновити відносини з Росією, навіть якщо такий крок потребуватиме величезного тиску на Київ. Для України це може означати загрози значного згортання чи потенційного повного припинення допомоги США. Європейські країни намагаються знайти способи допомоги Україні, якщо це станеться, але, зважаючи на проблеми континенту, не відомо, чи є у них можливість і/або бажання це зробити. Ці зміни породили надії в Росії та побоювання в Україні, що Захід загалом і Сполучені Штати зокрема будуть вишукувати врегулювання в Україні, яке дасть змогу зменшити зусилля Заходу.
Навіть за такого розвитку подій досягти припинення вогню буде непросто. Працювати над тим, щоб така угода, зрештою, призвела до миру, здається, ще важче. Перший крок до припинення вогню, перехід у міжнародних перемовинах від повної перемоги чи поразки до закликів про припинення кровопролиття та санкцій, уже зроблений. З огляду на це, як відзначили найбільш серйозні російські коментатори, Путін наразі не змушений домагатися припинення вогню. Він має достатньо ресурсів, щоб довго продовжувати війну з Україною. За словами соціально-економічного аналітика Сергія Шеліна, Путін, безперечно, не прагне перемир’я з Києвом, «але міг би погодитися на нього» з кількох причин: війна вартує дорожче, ніж очікувалося, а його імперіалізм дедалі більше суперечить націоналізму російського народу, та й саме населення втомилося від війни. Отже, Путін має можливість зволікати, сподіваючись, що Захід піде на додаткові поступки Москві та змусить Україну погодитися з ними. Адже очільник Кремля знає, що практично все, що в підсумку отримає, він зможе представити як перемогу Росії. Путін також усвідомлює, що після припинення вогню Захід, ймовірно, переорієнтує свою увагу на щось інше. Це полегшило б для Путіна проведення додаткових заходів на території колишнього Радянського Союзу та, загалом, відновлення його військового потенціалу.
Саме цього побоюються політики в Україні, і чому Київ обережно підходитиме до будь-яких переговорів про припинення вогню, навіть якщо є бажання припинити війну. Ба більше, саме через те, що Захід, здається, настільки готовий піти на поступки Москві та так неохоче надає надійні гарантії безпеки Києву у формі членства в НАТО (що для Москви згубно для угоди), Україна, безперечно, буде змушена замислитися, як вона може захистити себе в майбутньому. Це вимагало б посилення і без того потужної індустрії безпілотників, нарощування збройних сил і потенційної розробки ядерної зброї. Цей останній крок набагато малоймовірніший, незважаючи на російську пропаганду навколо можливості повернення України до ядерного клубу. Київ буде зацікавлений у збільшенні частини свого арсеналу, виробленого всередині країни, щоб уникнути вето Заходу щодо використання його зброї, що досі було проблемою.
Короткого шляху до миру між Росією та Україною не існує, і швидке прагнення Заходу до припинення вогню в гонитві за миром може призвести до зворотних наслідків, підвищивши ризик ще більшого конфлікту в майбутньому. Деякі російські коментатори вже застерігають про таку можливість. Якщо характер російського виклику та потреба України у вступі до НАТО не зміниться, є всі шанси, що готовність західних політиків піти на поступки у прагненні миру зробить масштабнішу війну з Росією більш ймовірнішою, ніж зобов’язання Заходу включити Україну до своїх лав та захищати її.
Автор — Пол Гобл, відомий американський аналітик-радянолог, письменник і оглядач. У 1989-1992 роках був спеціальним радником з питань СРСР Державного секретаря США Джеймса Бейкера. Потім працював аналітиком Бюро розвідки та досліджень Державного департаменту і ЦРУ США.
Примітки:
Автор є співробітником Джеймстаунського фонду — аналітичного центру з питань оборонної та безпекової політики, що базується у Вашингтоні. Фонд заснований у 1984 році, за сприяння тодішнього директора ЦРУ Вільяма Кейсі, як платформа для підтримки радянських перебіжчиків. Його заявлена місія полягає в тому, щоб інформувати та навчати політиків про події та тенденції, які, на думку керівництва фонду, мають стратегічне значення для США. У 2020 році Генеральна прокуратура РФ заявила, що публікації фонду спрямовані на розпалювання сепаратизму в російських регіонах і становлять загрозу національній безпеці, тому оголосила фонд «небажаною організацією».
Переклад і примітки Володимира Паливоди
