«Neue Zürcher Zeitung», Швейцарія
Чи є путінізм фашизмом? Як суперечливий політичний термін дає змогу краще зрозуміти суть російського режиму
Протягом десятиліть перебування при владі Путіна відбувається еволюція розвитку як його особисто, так і його режиму. Путін у ролі лідера російської держави пройшов шлях від авторитарного керівника із підготовкою у спецслужбах СРСР, наділеного владними повноваженнями, до сучасного лідера ментально збоченої нації, що із вдячністю сприймає диктатора та вважає його найкращим для себе керівником. Про це йдеться у розлогій статті німецького політолога Андреаса Умланда (Andreas Umland) у впливовому швейцарському виданні «Neue Zürcher Zeitung», надрукованої 11 січня ц. р. До речі, на сторінках видання останнім часом можна побачити схожі дослідження чи коментарі з приводу подій, пов’язаних з війною росіян в Україні. І на що, пише автор, слід звернути увагу: оприлюднені росіянами на початку цієї війни причини свого нападу на Україну так чи інакше стосуються «державної ментальності» самої Росії, де панує саме те, що ніби спонукало їх до бойових дій.
Автор пише, що останнім часом у європейському експертному середовищі навіть точиться дискусія стосовно того, як далеко зайшла «від’ємна еволюція» розвитку нацизму у громадянському суспільстві РФ та наскільки їх Путін відповідає змальованому росіянами образу «найкращого диктатора». Використовуючи найпотужніші засоби масового впливу на широкі маси російського населення, іміджмейкери та російська пропаганда створили такий образ свого лідера. І тепер люди не намагаються не те, що протестувати чи боротися за якісь кращі перспективи свого існування, вони бояться влади та її карально-репресивної машини, що утримує народ у покорі та страху перед в’язницею та катуваннями. І далі автор допису зазначає, що одним з принципових для західних експертів є питання, чи вже можна називати форму громадянсько-політичного суспільного договору, що наразі гармонійно панує в РФ під керівництвом путіна, «путінізму», повноцінним фашизмом? При цьому ще й з огляду на звірства російських військових у російсько-українській війні. Чи процес еволюції сучасного неонацизму у Росії триває та набуває все нових жахливих форм і ознак?
Путінський режим регулярно порівнюється із режимом Гітлера чи з формами правління інших авторитарних диктаторів. Проте історичні аналогії мають лише обмежену силу переконання для сучасності, зазначає німецький політолог, зауважуючи, що водночас історичні аналогії залишаються доречними. Понятійні уточнення, що наводиться у статті, демонструють як можливості, так і обмеження таких порівнянь. «Поки немає одностайності в оцінках експертів у частині кваліфікації тієї форми державного управління, що з’явилося у Росії через співпадіння засадничих інтересів та агресивних намірів від п’янких владних повноважень керівників тамтешніх спецслужб з представниками сучасного російського олігархату, що безвідповідально експлуатує природні монополії та невпинно збагачується за рахунок темного населення безправної імперії. Це вже йдеться про фашизм, чи ще ні? У принциповому плані відповідь на це запитання для мільйонів росіян жодного значення не має. Традиції жорсткого патерналізму та державного диктату, що пронизує всі щаблі російського суспільства, диктує усталення у рисах національного характеру росіян покірність та повагу до грубої сили і виправдання будь-яких злочинів, якщо вони здійснюються своєю владою. Виникнення в Європі сучасного неонацизму із центром у Москві стало логічним продовженням способів царювання азійських історичних деспотів на території сучасної Росії, від епохи Середньовіччя до царів Романових та Петра І, гнобительки українства Катерини ІІ та більшовиків, вождів пролетаріату часів Сталіна і його прибічників, злочинів влади у катівнях радянського Гулагу та постмодерної путінської Росії.
Відповідь на запитання стосовно дефініції «путінізм» — «фашизм» важлива не лише для сучасних науковців, які досліджують феномен відродження зараз нацизму в Європі, але і для широкого європейського загалу. Європейці вже розуміють, куди схиляються шальки терезів у протистоянні російського зла та демократичного і такого беззахисного, демократично-ліберального європейського добра. Того європейського наївного ставлення до тирана Росії, яке ніяк не хоче зрозуміти, що його будуть знищувати фізично, яке все ще не може прокинутися і врешті-решт почати озброюватися для боротьби із неминучою навалою ординців-росіян на їхні європейські мирні та безжурні міста.
Андреас Умланд зазначає, що використання терміну «фашизм» у контексті сучасної російської держави та її дій має щонайменше три виміри.
По-перше, це історична аналогія, яка спрямовує громадське тлумачення сучасних подій у світлі відомих подій недавнього минулого.
По-друге, це український код, який виражає сьогоднішній життєвий досвід мільйонів українців. Він використовується, зокрема, з метою викликати міжнародне співчуття до жертв російського масового терору в Україні (а частково також і в самій Росії).
По-третє, «фашизм» є академічним терміном, що служить для наукової класифікації, і дозволяє робити порівняння через час і простір, а також виявляє відмінності та спільні риси між історичним фашизмом і сучасним путінізмом.
Фашизм як історична аналогія
Автор констатує, що більшість публічних визначень, в яких режим Путіна називається фашистським, виконують роль історичної аналогії або метафоричного підходу для кращого розуміння сучасних подій у Росії та на окупованих нею територіях. Історичні паралелі та вербальна візуалізація сучасного явища через події й образи минулого допомагають виявити ключові характеристики та виклики, які сьогодні їй притаманні. Віднесення путінського режиму до категорії «фашизму» покликане ілюструвати для широкого загалу те, що відбувається в Росії та на окупованих нею українських територіях. Це порівняння є слушним, оскільки існує чимало паралелей між внутрішньою та зовнішньою риторикою й діями путінської Росії, з одного боку, та Італії Муссоліні й Німеччини Гітлера — з іншого. До кінця 2024 року накопичилася низка політичних, соціальних, ідеологічних та інституційних схожостей. Вони охоплюють як дедалі диктаторські та частково тоталітарні риси російського режиму, так і реваншистські та все більш геноцидні аспекти зовнішньої політики кремля.
Автор констатує, що американський історик Східної Європи Тімоті Снайдер (Timothy Snyder) звертав увагу, що офіційна історична пам’ять і політична іконографія Росії стали приховано профашистськими. Також у 2018 році Снайдер привертав увагу до російського правого інтелектуала еміграції міжвоєнного та післявоєнного періодів Івана Ільїна (1883–1954), який був у захваті від Муссоліні та Гітлера. У своїх роздумах про посткомуністичну, диктаторську й націоналістичну Росію він, за словами Снайдера, надав «метафізичне та моральне обґрунтування політичного тоталітаризму, виразивши його в практичних проєктах для фашистської держави. Сьогодні його ідеї відроджуються і прославляються В. Путіним».
До слова, російський політолог Антон Барбашин додав у 2018 році, що «Івана Ільїна цитує не лише російський президент, але й тодішній прем’єр-міністр Медведєв, міністр закордонних справ Лавров, кілька російських губернаторів, глава РПЦ патріарх Кіріл, інші лідери правлячої партії «Єдина Росія» та багато інших». Так, наприкінці вересня 2022 року Путін завершив свою промову, присвячену офіційній і незаконній анексії Росією українських областей Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської, цитатою Івана Ільїна: «Якщо я, Ільїн, вважаю Росію своєю батьківщиною, це означає, що я російською мовою люблю, мислю і розмірковую, співаю і розмовляю; що я вірю в духовну силу російського народу. Його дух — це мій дух; його доля — це моя доля; його страждання — це мій біль; його процвітання — це моя радість».
У статті подається висновок, що сучасна внутрішня та зовнішня політика Росії має чимало спільного з політикою фашистської Італії та націонал-соціалістичної Німеччини. Тому використання терміну «фашизм» для аналогічного пояснення та метафоричного маркування характеру режиму Путіна виконує важливу роль у політичних дебатах у медіапросторі, серед зацікавленої громадськості, у сфері політичної освіти та у суспільних дискусіях.
Якщо додати до цього низку демонстративних посилань Путіна та його оточення на історичний російський протофашизм чи профашизм, таких як ідеї Ільїна, то стає очевидним, що з евристичної точки зору є доцільним говорити про сучасний російський фашизм.
Фашизм як пережитий досвід
У статті зауважується, що термін «фашизм» щодо режиму Путіна зовнішні коментатори використовують з метою передати аудиторії за межами Росії та України уявлення про сучасну російську внутрішню та зовнішню політику. А ось використання українцями термінів «фашизм» та неологізму «рашизм» (поєднання слів «Russia» та «фашизм») є передусім актом вираження. В Україні позначення Росії як фашистської від 2014 року віддзеркалює колективний шок, глибокий смуток і постійний розпач перед обличчям хворобливого цинізму Кремля щодо пересічних українців, особливо протягом останньої тисячі днів війни.
Довідково. Російський фашизм — те саме що й рашизм. Суміш крайніх форм російського націоналізму, шовінізму та імперіалізму у сучасній новітній історії (20-21 ст). «Кордони Росії ніде не закінчуються» — риторична відповідь на питання, озвучена Путіним та згодом активно поширена.
Терміни «фашизм» і «рашизм» також слугують бойовими гаслами для мобілізації як внутрішньої, так і міжнародної підтримки в боротьбі проти російської агресії. Ці поняття мають привернути увагу світу до важких наслідків для України російської війни на знищення.
Прикметники «фашистський» і «рашистський» підкреслюють, що військова експансія Росії не обмежується лише захопленням української території. Реваншистська авантюра Росії, особливо після 2022 року, спрямована на знищення України як незалежної національної держави та окремої від Росії культурної спільноти.
Слова та дії російського уряду в цьому аспекті значною мірою узгоджені. Висловлювання представників російської влади, парламентарів і пропагандистів ще до 24 лютого 2022 року свідчили про те, що наміри Росії щодо України виходять за межі простого перегляду державних кордонів, відновлення регіональної гегемонії та протидії західній інтеграції Східної Європи. Щонайменше від 2014 року Москва систематично придушує українську ідентичність, культуру та національну свідомість.
Водночас було б перебільшенням порівнювати українофобію Росії з біологічним та елімінаційним антисемітизмом нацистів. Російська влада прагне своїми іредентизмом і війною «лише» знищити українську націю як самосвідому спільноту та незалежне громадянське суспільство; Кремль не має на меті фізично знищити всіх українців, як нацисти намагалися зробити з євреями.
Довідково. Російський іредентизм — це іредентистські претензії Росії до країн колишніх Російської Імперії та Радянського союзу. У практичному сенсі російський іредентизм виражається у реституціоністських претензіях Росії на територію України (та інших країн), й відповідних військових діях з захоплення цих територій. Приклади останніх років включать окупацію Росією Придністров’я в Молдові, окупацію Абхазії та Осетії в Грузії, анексію Криму та Донбасу в Україні.
Однак російська система дій виходить за межі «простого» виселення, переслідування, депортації, перевиховання та промивання мізків жителів України. Вона також включає експропріацію, тероризацію, ув’язнення, тортури та вбивства тих українців (а також деяких росіян), які протидіють військовій експансії, політичному терору та культурному домінуванню Росії в Україні своїми словами та вчинками.
Не дивно, що багато українців, а також деякі російські спостерігачі спонтанно називають геноцидну поведінку Росії «фашистською». Мільйони українців, які залишилися в Україні в 2022 році або повернулися додому після втечі за кордон, переживають злочинність Москви у вигляді щотижневих повітряних атак по всій країні. Багато російських ракетних, бомбових і дронових атак на тилові райони України спрямовані не на військові об’єкти чи оборонні заводи — вони навмисно влучають у цивільні будівлі, які не мають прямого відношення до оборонних зусиль України, зокрема в житлові будинки, супермаркети, лікарні та освітні установи.
Фашизм як наукове поняття
У статті автор звертає увагу читача на те, що постійно зростаюча кількість відомих експертів із Центрально-Східної Європи сьогодні називає путінську Росію фашистською. При цьому багато сучасних істориків та політологів, які використовують метод порівняльного підходу, уникають використання терміну «фашизм» для категоризації путінізму. Це пов’язано з вузькими визначеннями поняття «загальний фашизм», які застосовує значна частина цих учених. Визначальним критерієм, що відрізняє фашистів від інших радикальних правих, є їхнє прагнення до політичного, соціального, культурного та антропологічного відродження.
Фашисти часто апелюють до уявного «золотого віку» в далекій історії своєї нації й використовують ідеї та символи цієї міфологізованої епохи. Однак вони не прагнуть зберегти чи відновити минулу епоху, а мають намір створити нову національну спільноту. Попри те, що фашисти є відверто правими, їхній підхід є радше революційним, ніж ультраконсервативним чи реакційним.
Сьогодні багато дослідників-порівнювачів обачно застосовують термін «фашизм» до путінізму, оскільки цей режим більше прагне відновлення Російської імперії, ніж створення абсолютно нової російської держави чи нового «російського народу». З іншого боку, путінізм розвивався протягом останніх 25 років, як у своїх кінцевих цілях та щоденній риториці, так і в політичних заходах та спонтанних діях.
Путін почав свою політичну кар’єру на службі у двох найвідоміших проєвропейських демократів Росії 1990-х років. А саме, як співробітник першого мера пострадянського Санкт-Петербургу Анатолія Собчака та першого президента Російської Федерації Бориса Єльцина. Після того, як Путін став прем’єр-міністром у 1999 році, а в 2000 році — президентом, путінізм протягом кількох років мав деякі ліберальні та проєвропейські риси. Росія за Путіна в 2000-х і на початку 2010-х років була членом Ради Європи, Ради НАТО-Росія та «великої вісімки» (G-8). До 2014 року Москва навіть вела переговори про підписання всеосяжної угоди про партнерство з Європейським Союзом.
Внутрішньополітичний регрес Росії від протодемократії до автократії розпочався з залучення Путіна до політики в 1999 році. Однак лише через вісім років, у своїй скандальній промові на Мюнхенській безпековій конференції 2007 року, Путін оголосив про відхід Росії від Заходу.
Відтоді путінізм став рід до року все більш ілліберальним, антизахідним, націоналістичним, імперіалістичним і белліцистським, із деякими коливаннями під час «паліативного президентства» Дмитра Медведєва з 2008 по 2012 рік.
Довідково. «Bellizist» — «Прихильник війни, військових дій». Термін визначає ідеологічну підтримку війни та прагнення розв’язувати міжнародні конфлікти з використанням військової сили. Протилежну ідеологічну оцінку війни можна знайти під антонімом пацифізм.
Поступово російська псевдофедерація перетворилася з напівавтократичної на частково тоталітарну державу. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну і одночасний зсув до авторитарних чи тоталітарних азійських держав у 2022 році стали радше продовженням, аніж скасуванням попередніх тенденцій.
Для більшості дослідників ці та подібні зміни в російській історії останнього чверть століття все ще є надто незначними, щоб класифікувати путінізм як фашизм. Однак перетворення внутрішньої та зовнішньої політики Росії під керівництвом Путіна в останні 25 років мало чіткий напрям, і сьогодні це перетворення набуває все більш глибоких масштабів. Трансформація Росії означала і досі означає постійну агресивну риторику, внутрішню репресію, зовнішню ескалацію та загальну радикалізацію, що тепер досягає свого апогею у регулярних щомісячних погрозах розв’язання Росією світової війни.
Крім того, політика Росії на окупованих територіях України може бути безпосередньо класифікована як квазіфашистська. Безжальна кампанія русифікації, яку російська держава проводить через терор, примусове перевиховання та матеріальні стимули на окупованих територіях України, має на меті здійснити глибоку соціокультурну трансформацію цих регіонів.
Московські трансформаційні цілі
Хоча така іредентистська, колоніальна та гомогенізуюча політика в порівняльному імперіалізмі не класифікується як фашистська, інструменти, які Кремль застосовує для реалізації своєї політики щодо України, та досягнуті цілі частково нагадують ті, що спостерігалися під час фашистських революцій в Італії при Муссоліні та в Німеччині при Гітлері.
Москва прагне радикально трансформувати захоплені українські громади, перетворивши їх на осередки культурно та ідеологічно стандартизованого російського народу («русский народ»). Російські імперіалістичні ультранаціоналісти вважають великі території України первісно російськими землями і називають їх «Новоросією» та «Малоросією». Українці, якщо цей термін взагалі ними приймається, є лише підетнічною групою великого російського народу, що розмовляє російським діалектом і має, радше, регіональну фольклорну спадщину, а не національну культуру.
У статті автор визнав за належне ще раз нагадати, що люди, які живуть «на Україні» — тобто «на території, що називається Україною», в російському імперському націоналізмі вважаються мешканцями на околицях («окраїна») великої імперії, а не мешканцями незалежної держави. За російським іредентистським наративом, західно-російські прикордонні жителі були введені в оману антиросійськими силами, які створили штучну націю «українців». Земельні чужинці, такі як католицька церква, імператорська Німеччина, більшовики 1920-х років та/або Захід, сьогодні поділили загальний російський народ і відчужили «великоросів» (великих росіян) російської федерації від «малоросів» (малих росіян) України.
Московська політика окупації в Україні, спрямована на скасування нібито викликаного зовнішніми силами поділу російської цивілізації, може бути сприйнята як спроба відродження «Малоросії». Метою Кремля є здійснення місцевої політичної, соціальної, культурної та антропологічної революції в анексованих Росією районах України.
Хоча кампанії з гомогенізації населення були поширеним явищем в історії і не обов’язково асоціюються лише з фашизмом, політика русифікації в Україні нагадує класичну фашистську внутрішню та окупаційну політику, тому можна класифікувати трансформаційні цілі Москви щодо українських «братів» як квазіфашистські.
Розвиток самої Росії ще далекий від фашизму, оскільки Путін і його оточення не є революціонерами в межах країни, а скоріше представниками старого режиму до 1991 року. Вони прагнуть відновити старий царистський та радянський порядок, а не створити абсолютно нову імперію. Путін — це менш російський Гітлер, але в певному сенсі більше схожий на останнього президента Німеччини Пауля фон Гінденбурга, який 30 січня 1933 року призначив Гітлера рейхсканцлером.
З іншого боку, Україна в російському імперському націоналізмі — це не іноземна країна, а західний кордон російського панування. Поки більшість неросійських спостерігачів сприймають політику Кремля щодо України як вираз зовнішніх пріоритетів Москви, багато росіян вважають це внутрішньою справою Росії. Агресивність Москви щодо українців значною мірою зумовлена переконанням багатьох росіян, що йдеться про родинну справу, де міжнародні конвенції з прав людини та війни не чинні.
Для багатьох українських жертв і неукраїнських противників того, що Москва чинить в Україні, відмова більшості компаративістів від використання терміну «фашизм» щодо Росії виглядає невідповідною, якщо не аморальною або навіть нещирою. Російські війська та окупаційна адміністрація в Україні, зокрема від 2022 року, діють терористично, геноцидно та іноді садистськи. Автор статті переконаний, що на цьому фоні виглядає дивним наполягання на тому, що політика Москви та ідеї, що її живлять, не є абсолютно фашистськими.
Швидше циніки, ніж фанатики
Звісно, в Росії немає еквіваленту нацистських газових камер, — так само, як не було й італійсько-фашистського еквіваленту цього німецького злочину. Однак як ще можна трактувати наміри росіян з масовими вбивствами в Бучі чи Маріуполі в 2022 році, вибухом Каховської греблі в 2023 році, тисячними депортаціями неповнолітніх дітей без супроводу, масовими катуваннями українських військовополонених чи російськими авіаударами по українських цивільних?
Ці злочини є не просто побічними ефектами військових операцій, і не є також звичайними варіаціями неоколоніальної політики, що має місце під час будь-яких окупаційних режимів. Обережне класифікація ідеології, що стоїть за російською війною на знищення, та визначення її «ілюзорною», «консервативною» чи «традиціоналістською», видається недостатнім. Багато спостерігачів, які знайомі з жахливими деталями політики Москви щодо України, вважають ці терміни невідповідними, а іноді й такими, що вводять в оману.
З іншого боку, зведення путінізму винятково до фашизму також не буде доречним, вважає політолог Андреас Умланд. Пояснення мотивації Москви для її військової агресії, яке наголошує лише на ультранаціоналістичному фанатизмі, буде неповним. Хоча сьогодні в Росії є багато фашистів, і в політичній та інтелектуальній еліті також є представники цієї ідеології, більшість ключових політичних російських діячів є швидше циніками, ніж фанатиками. Важливим, якщо не вирішальним фактором для російських зовнішньополітичних активних дій до 2022 року була їхня політична легкість, стратегічна передбачуваність, військова впевненість у перемозі, економічні наслідки та суспільна популярність.
Військові інтервенції Росії в Грузії 2008 року, в Україні 2014 року чи в Сирії 2015 року не лише були успішними. Вони також мали стабілізуючий ефект на правління Путіна в межах недорозвинутої внутрішньої політики та монолітного російського суспільства. На початку 2022 року, коли рейтинг Путіна знову дещо знизився, не спробувати зробити цей «трюк» ще раз було б з огляду на попередній успіх таких військових експедицій в певному сенсі ірраціональним.
Про автора
Андреас Умланд — аналітик Стокгольмського центру досліджень Східної Європи (SCEEUS) Шведського інституту міжнародних справ (UI). Андреас Умланд є німецьким політологом, фахівцем з питань російського ультранаціоналізму та авторитаризму, європейського неофашизму, порівняльної демократизації, пострадянської вищої гуманітарної освіти та суспільствознавства.
Тимчасово існуюча Росія так чи інакше приречена. Не зважаючи на всі зусилля кремлівських стратегій у спецопераціях, спрямованих на модифікацію свідомості особистості та суспільства, формування переконання у народу Росії необхідності постійного ведення війни, запевнень, що кордони Росії ніде не закінчуються, скуповування й вербування європейських та світових політиків, Росія неминуче рухається до свого краху і закінчення часу свого існування у сучасних межах і формах. Тимчасові попутники Росії у вигляді агентів у європейських столицях та за океаном, корисні ідіоти в європейських країнах, в урядах та парламентах не врятують Путіна і його лакеїв від втрати влади та неминучої дезінтеграції держави-бензоколонки. Україна виявилася тим комнем спотикання, який зупинить агресії Путіна та створить новий світовий порядок після капітуляції Кремля.
Переклав статтю Сергій Польовик
