Дослідження: Німеччина та її участь в ядерному стримуванні НАТО

За матеріалами Федеральної академії з питань політики безпеки Німеччини (BAKS)

 

 

 

У черговому аналітичному матеріалі Федеральної академії з питань політики безпеки Німеччини (Bundesakademie für Sicherheitspolitik, BAKS) за липень 2021 року порушується проблема гарантування безпеки на європейському континенті та у трансатлантичному партнерстві у випадку, якщо Німеччина відмовиться від участі в операціях НАТО з ядерного стримування. Проблема загострилася у зв’язку із завершенням терміну експлуатації бойових літаків Tornado, що на озброєнні ВПС Німеччини.

Наразі питання ставиться наступне: чи буде у Німеччині на озброєнні літак нової моделі, сертифікований згідно з вимогами США для участі в операціях з ядерного стримування, та чи буде Німеччина і в подальшому брати участь в операціях НАТО з ядерного стримування? Дослідження BAKS пояснює, чому така участь корисна Німеччині, а також європейській та трансатлантичній безпеці в цілому, і яку ціну потрібно буде сплатити в тому разі, якщо Німеччина не братиме участі у цьому питанні.

Довідково:

Федеральна академія з питань політики безпеки (нім. Bundesakademie für Sicherheitspolitik, BAKS) — міжвідомча державна установа ФРН, що сприяє підвищенню кваліфікації, освіти в галузі політики безпеки в межах компетенції федерального міністерства оборони Німеччини.

Президентом BAKS є посол Еккерхард Брозе. Офіційний сайт академії: https://www.baks.bund.de/.

Надбання Німеччини в тому разі, якщо вона виведе з експлуатації свій невеликий флот винищувачів-бомбардувальників Tornado, сертифікованих для ядерного використання, без заміни їх на рівноцінні літаки, очевидне: німецький оборонний бюджет для початку заощадить кошти. І з огляду на широкий громадський спротив щодо ядерної зброї, не буде жодного з цього приводу політичного напруження. Але все ж таки якою буде ціна такої неучасті, цікавиться Бред Робертс, експерт Ліверморської національної лабораторії ім. Е. Лоуренса (США).

Припинення участі Німеччини в ядерному стримуванні НАТО матиме відповідні наслідки, зокрема, у таких чотирьох напрямах:

  • участі у ядерному стримуючому факторі НАТО;
  • втрати переваг від стратегічного контролю над озброєннями сил Альянсу;
  • консультацій НАТО щодо застосування ядерної зброї;
  • репутації Німеччини.

Окрім того може збільшитися навантаження на ядерний стримуючий фактор як НАТО, так і європейської безпеки загалом.

Таке рішення Німеччини щодо виходу з участі в ядерному стримуванні досить ризиковане, оскільки інші країни можуть наслідувати її приклад, що призведе до відміни такої домовленості і, таким чином, до серйозних наслідків у європейській безпеці. Ці угоди укладалися ще у 1960-х роках з метою розподілити ядерне навантаження, демонструвати колективну рішучість, забезпечити ефективний політичний контроль та запобігти подальшому поширенню ядерної зброї в Європі. Такі угоди забезпечують певні рамки для отримання американської ядерної зброї, володіння нею та експлуатації бойових літаків, що можуть її застосовувати, та/або участь у підготовці до їх застосування.

Сьогодні шість держав використовують винищувачі, що сертифіковані для застосування американської ядерної зброї. Для більшості країн це є внутрішньополітичним тягарем. У деяких з них існують дуже крихкі політичні коаліції, що виступають за подальшу ядерну співпрацю. Одностороннє рішення Німеччини відмовитися від такої участі в рамках НАТО може у цих країнах змінити баланс дискусій на користь такої ж їх відмови. Дуже малоймовірно, що ті, хто ще позиціонує себе прихильником такої ядерної співпраці, залишаться політично стійкими. Дуже малоймовірно також, що невелика кількість держав-учасниць ядерної співпраці матимуть політичну волю і дотримуватимуться її в подальшому.

Довідково:

Tornado — двомісний багатоцільовий бойовий реактивний літак з крилом змінної стрілоподібності, розроблений на початку 1970-х років німецькою фірмою Messerschmitt-Bölkow-Blohm за участі компаній British Aerospace (Велика Британія) та Alenia Aeronautica (Італія). Основні модифікації: винищувач-бомбардувальник Tornado IDS і розвідник Tornado ECR. Є одним з основних бойових літаків НАТО. Носій ядерної зброї, а саме термоядерної бомби змінної потужності заряду B61. Літак широко застосовувався під час бойових дій в Іраку і на Балканах.

Прибічники Договору про заборону ядерної зброї (ДЗЯЗ) політично тиснуть на уряди держав-учасниць, вимагаючи припинити співпрацю зі США. Можливо, якість нові держави зможуть прийти на зміну Німеччині та деяким іншим країнам, щоб зробити свій внесок у ядерне стримування. Але політичний опір такої участі був би значним. Найбільш готові зробити свій внесок ті країни, що межують з Росією. Але розміщення американської ядерної зброї на їх території вимагатиме, щоб НАТО відмовилося від своїх зобов’язань перед Росією від 1996 року щодо відсутності намірів, планів чи підстав розміщати ядерну зброю на території нових держав-членів НАТО (the three no’s — «три ні»).

 

Можливі наслідки для ядерного стримування НАТО

Оцінюючи можливі наслідки від рішення Німеччини відмовитися від участі в ядерному стримуванні НАТО, експерт BAKS наголошує, що вони будуть досить відчутні. І якщо багато хто в Німеччині вважає ядерну зброю США в Європі «пережитком холодної війни», то очільники держав та урядів країн-членів НАТО сприймають це інакше.

У Стратегічній концепції НАТО від 2010 року, в Огляді концепції стримування та оборони від 2012 року та в регулярних комюніке зустрічей на вищому рівні, в т. ч. від червня 2021 року, глави держав та урядів зі всіх боків політичного спектру одностайно підтверджують, що ядерне стримування й надалі залишається основною складовою концепції стримування та оборони НАТО. Вони зобов’язалися не лише модернізувати ядерні сили, але й «посилити» та «розширити» дії зі стримування, — як «дії з вимушеної необхідності».

Глави держав та урядів блоку НАТО також неодноразово зобов’язувалися забезпечити якнайширшу участь союзників у домовленостях щодо розподілу ядерного навантаження з метою продемонструвати єдність і рішучість Альянсу. Ці зобов’язання протягом десятиліть поновлювалися обраними новими політичними лідерами, які регулярно приходили на зміну один одному. Це демонструє ступінь єдності країн-учасниць НАТО, на яку часто не зважають в публічних дискурсах.

Крім того, керівництво НАТО підтримала також спеціальна експертна група (Reflection Group) включно з співголовою, колишнім федеральним міністром оборони Німеччини Томасом де Мезьєром, які закликали не припиняти такий курс з ядерного стримування. У звіті «НАТО у 2030 році» (NATO 2030: United for a New Era) ця експертна група закликає Альянс «оновити» домовленості про ядерну участь. Таке випливає з її оцінки, що угоди стосовно ядерної участі вирішальні за своєю роллю у справі гуртування Альянсу і що вони повинні залишатися ключовим елементом гарантій безпеки та неподільності безпеки на всьому євроатлантичному просторі. Політична вага цього зобов’язання настільки ж важлива, як і його військова значущість.

Виходячи з цього, експерт BAKS вважає, що угоди НАТО про розподіл участі в ядерному стримуванні сприяють стратегії стримування Альянсом у двох площинах. Вони є ознакою політичної рішучості союзників спільно протистояти ядерним загрозам та агресії супротивника, тобто, щоб ворог усвідомлював, що напад на одну з країн-членів НАТО вважатиметься нападом на решту держав-членів Альянсу. Вони також є безпосереднім проявом того, що США налаштовані захищати Європу, а також політичної рішучості Сполучених Штатів Америки «поширювати» на Європу своє стримування, навіть якщо це може зробити європейські країни мішенню для ядерної атаки. Критики не погоджуються з такою логікою як зі зразком мислення часів холодної війни.

Фактично по закінченні холодної війни, коли розрядка між Росією та Заходом здавалася неминучою, такий спосіб мислення значною мірою втратив своє значення для НАТО. У 1990-х роках 97 % американської ядерної зброї з Європи було вивезено. Однак її значення для Альянсу відновилося, коли Росія у 2007–2012 роках почала тиснути на членів НАТО, шантажуючи ядерною зброєю. Після насильницької анексії Криму Росією та дестабілізації ситуації на сході України роль ядерного стримування для НАТО різко зросла. У підсумкових комюніке самітів НАТО у Варшаві (2016) та в Брюсселі (2018) особливо відверто сформульовано оновлення ядерної політики НАТО та вжиті заходи з підвищення обізнаності щодо ядерних спроможностей НАТО (nuclear IQ), що повинно покращити усвідомлення розвитку та ступенів ризику в ядерних технологіях і стратегіях в межах усього Альянсу.

Вихід Німеччини з процесу ядерного стримування НАТО призведе до того, що в Альянсі помітно зменшиться парк літаків подвійного призначення. А Німеччина, після США, для виконання операцій ядерних сил НАТО має їх більше, ніж будь-який інший партнер Альянсу. Так само можливо, що припинення участі Німеччини у ядерному стримуванні стане для Москви свідченням послаблення колективної рішучості Альянсу застосовувати ядерне стримування у часи, коли Росія активно випробовує таку рішучість.

Крім того, така позиція Німеччини щодо спільної участі в майбутніх операціях з ядерного стримування НАТО суперечила б власним зобов’язанням глав держав та урядів Альянсу. Повний крах угод НАТО про ядерну участь після виходу Німеччини завдав би ще більшої шкоди, оскільки позбавив би Альянс можливості чітко заявляти, що ядерний напад на одного члена Альянсу трактуватиметься як напад на всіх союзників. Внаслідок цього такий унікальний символ трансатлантичної солідарності буде втрачений. Останні кілька років ця солідарність вже зазнала різноманітних втрат, тому негативні наслідки такого нового удару важко передбачити.

Деякі можуть стверджувати, що Німеччина могла б компенсувати спричинене нею послаблення ядерного стримуючого фактору НАТО. Наприклад, у спосіб інвестування в потенційні можливості стримування Альянсу з використанням звичайної зброї. Наприклад, Німеччина могла б запропонувати місця дислокації для систем протиракетної оборони НАТО або розробити та розгорнути сучасні звичайні ударні ракетні системи. Або навіть могла б ґрунтовно оновити свої збройні сили загалом. Однак усі ці ініціативи були б вартісними та політично суперечливими. Німеччина просто замінила би один недешевий і суперечливий проект на інший. Крім того, керівництво Альянсу чітко і часто заявляло, що неядерний потенціал є доповненням, а не заміною ядерної зброї.

 

Наслідки для контролю над озброєннями

В разі згаданої відмови Німеччини наслідки для стратегії НАТО щодо контролю над озброєннями також можуть бути відчутними. Адже НАТО не є офіційним партнером у переговорах у контексті контролю над ядерною зброєю, це є відповідальністю держав, які такою зброєю володіють. Але у Альянсу є стратегія контролю над озброєннями, що відзначено в Стратегічній концепції НАТО та в комюніке самітів НАТО.

НАТО прагне і надалі скорочувати кількість ядерної зброї в Європі, зважаючи на асиметрію у чисельності збройних сил НАТО і Росії (оскільки російський арсенал ядерної зброї нестратегічного призначення оцінюється, принаймні, вдесятеро більшим за арсенал НАТО). НАТО також прагне до більшої прозорості щодо розміщення російської ядерної зброї у внутрішніх регіонах Росії та її переміщення на захід в напрямку суверенної території членів Альянсу.

Альянс відкидає вимогу Росії про одностороннє виведення з Європи американської ядерної зброї як передумову для початку переговорів. Таким чином, ядерний арсенал НАТО, серед іншого, виконує роль розмінної монети на майбутніх переговорах. Вихід Німеччини з ядерного стримування ще більше послабить переговорні позиції НАТО та підштовхуватиме Москву до думки, що виходи інших країн Альянсу з ядерного стримування можуть призвести до кращої вихідної позиції Росії на переговорах. Це зменшило б мотивацію до проведення переговорів. Крах ядерного стримування НАТО, звичайно, повністю знищить цей стимул. Узагальнюючи, можна дійти висновку, що переговорні позиції НАТО не матимуть значного впливу, якщо йдеться про контроль над озброєннями РФ.

Доцільно визнати, що реалізація стратегії НАТО з контролю над озброєннями досі безрезультатна. Багато хто стверджує, що наразі необхідні нові підходи. Тому прихильниками Договору про заборону ядерної зброї дедалі більше обговорюється і пропагується позиція, що слушно відмовитися від цієї колективної стратегії в рамках НАТО та вживати додаткові односторонні заходи.

Після одностороннього скорочення ядерної зброї НАТО на 97 % у 1990-х роках наступним таким логічним одностороннім кроком для Альянсу повинна бути ліквідація решти трьох відсотків. Що можна чекати від Росії у відповідь на такий крок? Прихильники Договору про заборону ядерної зброї стверджують, що припинення з боку США поширення ядерного стримування на Європу спричинить тиск на Росію та призведе до її денуклеаризації.

Така думка помилкова. Російське керівництво не зважатиме на такі важелі впливу, оскільки поставило ядерну зброю у центрі своєї стратегії зміни європейської політики безпеки, нинішню форму якої вона рішуче відкидає. Про це переконливо свідчить попередній досвід. Так, у відповідь на скорочення НАТО ядерної зброї на 97 % і запровадження принципу щодо «трьох ні» (the three no’s), Росія модернізувала, урізноманітнила та збільшила свій спрямований проти Європи збройний арсенал, іноді порушуючи свої договірні зобов’язання. Тому не дивно, що є небагато країн НАТО, якщо такі взагалі існують, які підтримують односторонній підхід.

Якщо необхідний новий підхід, то це не може бути одностороннім роззброєнням з боку НАТО. Насправді наразі не потрібно нічого нового. Скоріше, потрібне певне терпіння. Нереально було сподіватися на нову угоду про контроль над озброєннями допоки чинна угода існуюча. Ефективність стратегії НАТО щодо контролю над озброєннями нарешті буде випробувана після початку серйозних переговорів між Вашингтоном та Москвою про майбутнє після продовженого Договору СНО-3 (New START). Оскільки переговори про контроль над озброєннями, як правило, стають успішними лише в останній момент, важко уявити, що стратегія НАТО з контролю над озброєннями буде результативною задовго до закінчення терміну дії продовженого СНО-3 у 2026 році. Адже немає сенсу підривати переговори, відмовляючись від цієї стратегії контролю над озброєннями на самому початку переговорів.

 

Наслідки для процесу ядерних консультацій НАТО

Ще одним наслідком виходу Німеччини з участі в ядерному стримуванні Альянсу буде послаблення процесу ядерних консультацій в НАТО. Метою цього процесу є забезпечення надійного політичного контролю над тим, наскільки можливе застосування ядерної зброї для захисту інтересів Альянсу, коли та як вона застосовується. Процедура була розроблена у 1960-х роках після напружених дискусій, що тривали десятиліття. Вона була спрямована на вирішення двох основних проблем.

  1. США хотіли переконатися, що їх союзники, озброєні ядерною зброєю, не зроблять кроків у напрямі ескалації, які США не вважали корисними у період ядерної кризи.
  2. США вимагали від європейських союзників, щоб американська ядерна зброя використовувалася лише в крайньому випадку.

З метою забезпечення необхідної координації між союзниками з цих делікатних питань НАТО створила групу міністрів оборони з ядерного планування (NPG), сформулювала настанови для прийняття рішень з питань оборони, розробила спільний процес ядерного планування для ефективного застосування авіації НАТО (літаків-бомбардувальників, оснащених ядерними бомбами), і створила командну структуру, керівництво якою здійснюється через Верховного головнокомандувача військ НАТО в Європі (SACEUR).

Довідково:

Група ядерного планування (Nuclear Planning Group, NPG) приймає рішення з питань ядерної політики Альянсу, яка піддається постійному аналізу, коригується або адаптується в світлі останніх подій. З часу закінчення холодної війни Альянсу вдалося значно знизити свою залежність від ядерних сил. Незважаючи на те, що вони зберігають своє місце як складова політики стримування НАТО, їх роль носить, по суті, політичний характер, і вони не спрямовані проти будь-якої конкретної загрози. Всі країни-члени НАТО, окрім Франції, входять до складу Групи ядерного планування, головою якої є генеральний секретар НАТО.

У випадку відмови від участі в стратегії ядерного стримування, Німеччина, щоправда, не втратить свого місця за столом Групи ядерного планування Альянсу. Але руйнація домовленостей в рамках НАТО про розподіл навантажень щодо застосування ядерної зброї поставить під сумнів всю цю структуру. Якщо відповідні угоди будуть розірвані, то члени НАТО у питанні свого ядерного захисту в умовах криз та війн змушені будуть покладатися на ядерні сили трьох ядерних держав Альянсу.

Група ядерного планування, у такому випадку, ймовірно, продовжить функціонування, але припинить діяльність спільна структура планування та управління НАТО. У такому випадку рішення про можливе застосування ядерних сил ухвалюватимуть у Вашингтоні, Лондоні та Парижі. Це зведе нанівець вирішення фундаментальних проблем справедливого розподілу ядерної відповідальності та ефективного політичного контролю, напрацьованих в 1960-х роках.

Тому можлива ціна виходу Німеччини з процесу консультацій визначатиметься на основі її права висловлювати свою позицію, зокрема якщо США розглядатимуть можливість застосування ядерної зброї для захисту інтересів окремого союзника. Наразі відмова Європи від свого місця за столом переговорів виглядає нелогічною. Незрозуміло також, чому європейці можуть сподіватися на якесь місце для себе за американським столом ядерного планування, якщо вони відмовляються від своєї частки ядерної відповідальності.

 

Наслідки для репутації Німеччини в НАТО

На можливі наслідки для репутації Німеччини від виходу зі стратегії ядерного стримування НАТО більше зважають за межами ФРН. Коли під час мого перебування в адміністрації Обами з 2009 до 2013 року міністр закордонних справ ФРН Гідо Вестервелле закликав вивести з Європи американську ядерну зброю, були оприлюднені три основні аргументи, які вплинули на позицію та репутацію Німеччини.

Перший аргумент був озвучений давніми союзниками Німеччини, яких дратувало те, що вона хотіла відмовитися від свого зобов’язання щодо забезпечення спільної безпеки та суверенітету після того, як тривалий час вимагала солідарного захисту своїх безпеки та суверенітету.

Другий аргумент — нові союзники Німеччини в Центральній та Східній Європі були стурбовані тим, що вона, очевидно, не зважиться на ядерні ризики під час їх оборони та залишить їх на самоті у кризові часи.

Третій аргумент навели американці, яких дратувало, що Німеччина користується перевагами ядерного захисту з боку Альянсу, але намагається перекласти всі витрати та ризики на США.

Ці аргументи лунають і сьогодні. Невдоволення лишається помітним. Але зараз, коли європейці та американці намагаються зрозуміти причини постійного недофінансування Бундесверу та очевидного дрейфу Німеччини до нейтралітету, додається новий чинник: рішення Німеччини про ядерну участь в Альянсі є частиною більш широкої її відповіді на питання про місце в НАТО у майбутньому.

Багато чого поставлено на карту для Федеративної Республіки Німеччина, коли справа доходить до питання ядерної зброї. Водночас, вихід з участі в ядерному стримуванні НАТО може гарантувати Німеччині і деякі переваги. Такий крок, безумовно, був би привабливим для частини німецького електорату. Але ймовірні вигоди насправді будуть обмеженими. Заощадження коштів буде несуттєвим, оскільки застарілі літаки в будь-якому випадку будуть замінені (під питанням буде наразі лише ядерна сертифікація деяких нових літаків). І навіть якщо таке рішення сприйматиметься однією частиною німецького електорату, його заперечуватиме інша частина. Крім того, таке рішення зашкодить довгостроковим інтересам Німеччини щодо умов європейського порядку, заснованого на принципах спільної безпеки та колективної оборони.

У питанні участі Німеччини у стратегії ядерного стримування також багато що поставлено на карту й для НАТО. Близько десяти років тому, в умовах напруженості з союзниками з приводу ядерного стримування, адміністрація Обами доводила, що «рішення стосовно ядерного стримуючого фактору НАТО слід приймати на рівні НАТО», і виступала проти односторонніх дій, у тому числі власних. Цей принцип все ще добре обґрунтований, так само як і логіка ядерної стратегії НАТО. Він заслуговує на підтримку з боку Німеччини.

Про автора:

Доктор Бред Робертс — директор Центру глобальних досліджень безпеки (Center for Global Security Research) Ліверморської національної лабораторії ім. Ернста Лоуренса (Lawrence Livermore National Laboratory) в Каліфорнії, США. З 2009 до 2013 року був заступником міністра оборони США, відповідав за політику ядерної та протиракетної оборони в адміністрації Обами.

 

 

Схожі публікації