Диверсійно-підривна діяльність під час російсько-української війни

Диверсійно-підривна діяльність під час російсько-української війни

«Defence24.pl», Польща

Бойові дії, тобто російсько-українська війна, ускладнені не лише значним фронтом, що тисячами кілометрів пролягає вздовж кордону з РФ і БР. Не меншої шкоди завдають диверсійні групи, про викриття яких ми щоденно чуємо у наших ЗМІ. Та є один, так би мовити, нюанс: диверсантів не так просто викрити. Тим більше, що у них може бути не лише підроблений український паспорт, але й справжнє українське громадянство, про яке завчасно подбали російські спецслужби, що активно тепер намагаються цим скористатися. Колись, по закінченні війни, про це розповідатимуть наші фахівці, найгучніші операції вивчатимуться у відповідних закладах, виконавці передаватимуть набутий досвід своїм наступникам, що стане основою контртерористичної і контррозвідувальної діяльності наших державних безпекових структур.

Але вже сьогодні маємо можливість дізнатися, як така наша діяльність вивчається і оцінюється західними спеціалістами. Вони не менш цим зацікавлені, якщо брати для прикладу відносно нещодавнє звільнення у Франції директора військової розвідки, як повідомлялося у ЗМІ, «через відсутність наміру передавати попереджувальні сигнали про майбутню агресію Росії щодо України», чи арешт одного зі словацьких генштабістів за співпрацю з російською розвідкою тощо. Достатньо уважно ознайомлюватися з такого роду повідомленнями та аналітичними матеріалами і робити відповідні висновки.

До таких матеріалів можна віднести статтю польського аналітика Яцека Рауба / Jacek Raubo/ «Диверсія і саботаж, або Природний образ війни в Україні», розміщену на популярному у нас сайті defence24.pl. Він аналізує професійність діяльності українських безпекових структур під час російсько-української війни.

Розпочинається матеріал із зауваження автора, що остаточні висновки про такий вид діяльності, як диверсійно-підривна, робити ще передчасно. Хоча простий перелік диверсійних заходів вже сьогодні свідчить про професійність тих, хто цим займається. Нині, разом з динамікою розвитку сил спеціальних операцій у 20–21 століттях, вони стали високопрограмованими. Передусім маються на увазі людські ресурси, оскільки у більшості збройних сил намагаються створити спеціальні підрозділи, що можуть виконувати такі операції на велику глибину підконтрольної ворогу території.

Під час створення таких підрозділів для проведення операцій у багатьох країнах з’явилися доктринальні рішення, що стосуються не тільки цього типу спеціальних операцій. Йдеться не стільки про класичні військові операції, як про фактичні спільні операції, до виконання яких також залучають значні ресурси служб спеціальних. Адже необхідні дані для командос може надати ефективна розвідка.

Своєю чергою, ефективна аналітична робота може виявити ціль, яку потрібно знищити. І навіть більше — можна використати місцевих агентів або власних оперативників, залучених до таємної операції, які допомагатимуть спецназівцям. Це — результат багаторічних рекрутингових та агентських послуг. Сьогодні також є особи, відповідальні за таку співпрацю, особливо коли йдеться про зображення, включно з супутниковим, а також про збір даних із кібер-домену. Так чи інакше, але диверсії та підривна діяльність є важливою бойовою складовою.

Автор резюмує, що коли постає питання, чи під час боїв в Україні можуть виконуватися такі диверсії, то відповідь однозначна — «так».

По-перше, добре відомо про такі російські плани, бо Україна готувалася протидіяти їм адекватно. Тому відповідне місце відводилося діяльності Служби безпеки України (СБУ), яка вже під час зосередження на кордонах російських військ повідомляла про численні арешти працюючих на російські спецслужби. Не дивно, якби у затриманих виявили, наприклад, системи спостереження, обладнання для фотозйомки і, насамперед, пристрої зв’язку. Тоді можна було зробити висновок, що російські спецслужби створили розвідувальні мережі. Однак, у затриманих була і зброя, і боєприпаси та вибухівка, що свідчило про готовність груп до саботажу і диверсій. У тому числі за сприяння місцевої агентури.

По-друге, перед початком війни більша частина таких звітів у певному сенсі розглядалася як приклад інформаційних кампаній і навіть пропаганда успішних дій СБУ. Та російська агресія наочно демонструє, що це були досить ефективні операції прикриття, саме з точки зору можливості великої кількості прикладів диверсійної діяльності. І навіть більше, затримання місцевих і менш підготовлених росіянами груп, ймовірно, згодом надало українським захисникам більшої гнучкості, коли їм довелося протидіяти більш небезпечним загонам найманців і, можливо, деяким спецпідрозділам (спецпідрозділу ФСБ, збройних сил тощо).

Бо стає відомо, констатує автор статті, що диверсійно-підривну діяльність в Києві повинні були здійснювати підконтрольні офіцерам російських спецслужб найманці. І порушує тему про операції зі знищення вищого українського керівництва, про що вже йшлося у повідомленнях ЗМІ. Так, т. зв. вагнерівці проникають до української столиці напередодні суто військової агресії. Та убезпечення політичних лідерів України, а також відсутність хаосу в столиці атакованої країни свідчать про достатній захист VIP. Скоріш за все це нереактивні, а активні контрдиверсійні заходи з точки зору ресурсів української контррозвідки, розвідки та інших державних структур. З високою ймовірністю завдяки аналітиці та обміну даними (наприклад, SIGINT) з партнерами з третіх країн.

По-третє, слід звернути увагу, що для української сторони протидія диверсії та підривній діяльності не була реактивною. Автор нагадує, що саме СБУ організовувала до 2022 року великі національні навчання та налагоджувала співпрацю з іншими формуваннями, насамперед щодо дій у місті. Звісно, системний досвід набутий зі специфічної російської агресії 2014 року. Особливо, якщо зважати на вторгнення до Криму російських військ та інших сил.

Так, у лютому 2022 року в Україні розуміли необхідність боротьби з диверсійно-підривними угрупованнями, і знали, що для цього потрібна міцна взаємодія СБУ та її оперативних ресурсів з іншими формуваннями, у тому числі з резервними. Також слід припустити або навіть підтвердити, що Україна вже намагалася налагодити канали, за якими у разі агресії союзники надаватимуть підтримку. Отже, ліквідацію диверсійно-підривних груп довелося зробити пріоритетною в оборонній системі держави. До речі, якби росіяни мали змогу проводити операції глибоко на території України, наприклад, щодо транспортних шляхів сполучення, то вони розпочали б це робити з перших днів війни.

До чого зараз переважно вдаватимуться російські нападники? На таке запитання автор дає конкретну відповідь: зараз найпоказовішими є ракетний обстріл переважно з території Білорусі та Росії. Це може свідчити, що на своїй території українці помітно знизили підривну діяльність диверсійно-підривних груп, створених з професійних військових і розвідувальних ресурсів російської сторони. Важливим фактором є також перешкоджання безборонній роботі вертолітного парку сил агресора, оскільки цей флот в основному займається закиданням таких диверсійних формувань.

ССО Росії

Автор також застерігає, що не можна недооцінювати спроможність підрозділів сил спеціальних операцій Росії — як за їх військовими ресурсами, так і здатністю діяти у складі інших силових структур. Цілком можливо, що ворог може використати їх як у боях на Донбасі, так і для того, щоб зайти вглиб української території з боку Білорусі.

ССО України

Ще одна не менш важлива тема — підривна діяльність українських спецпризначенців. Її легше оцінити у масштабах неглибоких операцій, у тилах російських військ вторгнення, вважає автор. Йдеться про цілком зрозумілу роботу сил спеціальних операцій, а також тих, що походять із різних сил та оборонних формувань України, які націлені насамперед на тилові ресурси супротивника. Тому російські колони з боєприпасами, а також ті, що рухаються дорогами за лінією фронту, українці обстрілюють не лише з легкого протитанкового озброєння, а й підривають, ймовірно, руками свого спецназу.

Автор також звертає увагу на ефективність артилерійських ударів (ракетно-ствольних систем) по позиціях Росії. Така ефективність зумовлена ​​таємною присутністю українських бійців у тилу агресора. З усього видно, зауважує автор статті, що росіяни не були готові до такого, особливо на київському напрямку. Щоправда, Україна не обмежується цим у своїх диверсійно-підривних операціях. Перш за все тому, що з моменту вторгнення Росії у 2014 році спецназівці та спецслужби мали змогу проникнути на території, зайняті т. зв. сепаратистами, і, ймовірно, також (меншою мірою) на територію Криму, безпосередньо окуповану російськими військами.

Отже, сьогодні ми повинні визнати, вважає автор аналізу, що Україна має можливість виконувати підривну діяльність та розвідку на окупованих територіях. Цьому сприяє військовий хаос в районі бойових дій, значні втрати т. зв. сепаратистів. Сьогодні російські проксі-актори у вигляді штучних народних республік повинні терміново поповнювати людські ресурси на передовій, а це означає, що їх спроможність захищати свою інфраструктуру відчутно знижується. Тому виникає ідеальне середовище для ширшої підривної кампанії. І це дуже важливо для українських розробників військових операцій, зважаючи на виявлені російські слабкості у сфері військового постачання, реорганізації ресурсів техніки тощо.

Частина 2

Підготував О. Махно

 https://defence24.pl/geopolityka/dywersja-i-sabotaz-czyli-naturalny-obraz-wojny-na-ukrainie-opinia

 

Схожі публікації