Ми, українці, й наші сусіди. Хто і кому що винен?

«Те, що ти отримав у спадок від предків —
відбий назад і ніколи нікому не віддай!»

Й. В. Гете. «Фауст»

Україна — це «земля, де живуть українці», так колись сказав видатний український географ-геополітик Степан Рудницький (1877–1937). Вона всюди, де чути нашу рідну українську мову й пісню, всюди там, де люди зберігають давній український звичай, всюди там, де люди пам’ятають про спільну минулу долю й недолю, всюди там, де люди хочуть вільного українського життя. Усе перелічене С. Рудницьким складає національний дім, ХАТУ українського народу: рідна земля, спільна територія мешкання, мова спілкування, сімейно-родинні зв’язки, господарський уклад, національний одяг, житло тощо. Рідна домівка — соціокультурний інститут, «виплеканий народним генієм попри всі злочинно-кримінальні, урбаністично-модерні та інші нищівні напади та знущання над нею».

А митрополитові Андрію Шептицькому належить наступне твердження: «…Ідеалом нашого національного життя є наша рідна національна Хата-Батьківщина. Завдання українського народу в тому, щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відцентрові тенденції внутрішнього розкладу й успішно захищати межі від зовнішніх ворогів. Такою могутньою та запевнюючою щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних і різнорідних частин (не «децентралізованою» — авт.), а подібним до МОНОЛІТУ організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки і з природи є здоровим, сильним, свідомим своїх цілей, не тільки матеріальним, але й моральним тілом… Маючи приступити, як Бог дасть, до будови нашого національного моноліту, треба нам приступити до такого важного діла воруженими в достатнє знання і всі потрібні прикмети».

Геополітичне становище України

Терени, які український народ посідає, мають неабияке геополітичне і стратегічне значення. На думку військового міністра і начальника Генерального штабу армії Української Народної Республіки генерал-хорунжого Всеволода Петріва (1883–1948), «…По-перше, українська територія перехоплює всі шляхи, що йдуть від Петербургу, Москви й Поволжя до всіх придунайських земель, незалежно, чи вони йдуть суходолом, чи водними шляхами. Всі найдоступніші перевали в Карпатах, якими можливо дістатися й до родючої Угорської рівнини й до Моравського поля — цього історичного регіону, на якому не раз вирішувалася доля Європи, лежать у межах українських земель. Тільки через українську територію можливо дістатися до важливих нафтоносних районів по нижній течії Дунаю. Лише маючи міцну базу в Україні, можна вести наступ до Егейського й Адріатичного морів. Той, хто розпоряджається територією України, може базувати військово-морський флот у північних портах Чорного моря і контролювати його південний і західний береги й мати змогу просуватися на Балкани й у Малу Азію, а через них і до Середземного моря. Ті ж північні порти Чорного моря, так вигідні для флоту, дають можливість виходу на Закавказзя й далі у напрямку долини Месопотамії через порти Батумський і Трапезундський. Треба зазначити, що це значення північних портів при сучасному стані техніки й можливості повітряних десантів значно збільшується, бо північна частина Криму з прилеглою до неї частиною Таврії, є вигідна для створення авіабаз, забезпечених від ймовірних ворожих ударів можливістю дальніх спостережень за повітряною обстановкою з гористого південного берега Криму та розміщенням на ньому протиповітряної оборони».

Із огляду на це цінність державних портів північного Причорномор’я для безпеки України важко переоцінити. Тому їх розпродаж, зокрема й іноземним власникам, слід кваліфікувати як злочин. Наш історичний досвід свідчить, що той неукраїнський чинник, який контролює порти Північного Причорномор’я, також контролює левову частку українського експорту. Чи це на користь українського народу і державного бюджету? Відповідь очевидна.

Загальна протяжність державних кордонів України оцінюється майже в 6500 км, з них на морські кордони (по береговій лінії, без урахування довжини чорноморських лиманів) припадає 1050 км. Сучасні державні кордони України не збігаються з етнічними межами українського народу й оконтурюють значно меншу площу. Великі частини української етнічної території перебувають у складі сусідніх держав, куди вони потрапили внаслідок іноземного завоювання.

Видатний український географ і геополітик ХХ століття Володимир Кубійович (1900–1985) на підставі радянського перепису населення 1926 року, польської та чехословацької статистики й інших джерел встановив, що в ХХ ст. українська етнічна територія охоплювала 932 тис. кв. км. Однак вона не увійшла повністю до складу нашої держави. Бо державна територія сучасної України є територією колишньої Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) в складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). А територія УРСР формувалася т. зв. «союзним» урядом у Москві без врахування інтересів українського народу й набула свого остаточного вигляду після Другої світової війни.

У повоєнні роки до складу УРСР не увійшли з політичних причин всі українські етнічні землі. У Польщі залишилося 19,5 тис. кв. км (звідти українське населення в 1947 році під час операції «Вісла» було насильно виселене на німецькі землі, які Польща отримала за рішенням переможців у Другій світовій війні), в колишній Чехо-Словаччині — 3,5 тис. кв. км, у Румунії — 1,7 тис. кв. км, в Білорусі — 27 тис. кв. км.

Після проголошення незалежності України жодна з названих держав не повернула українському народу отриману від т. зв. «Радянського Союзу» (Радянської Росії) «свою» частину української етнічної території. Навіть більше, ці держави у різній, часом у прихованій, а часом і відкритій формі й далі висувають територіальні претензії до України і здійснюють експансію на її землю. Так, наприкінці лютого 2022 року напередодні широкомасштабного вторгнення військ Російської Федерації до України міністр оборони Угорщини Тібор Бенко офіційно заявив, що Збройні сили Угорщини мають бути готові як до захисту своїх кордонів, так і до гуманітарної місії у випадку ескалації конфлікту. «Щоб посилити охорону кордону, я наказав достатній кількості військових сил та техніки розташуватися у східній частині Угорщини. Найближчими днями на дорогах будуть задіяні технічні засоби та похідні колони для створення військового угруповання в східній частині країни», — сказав Т. Бенко.

Нині публічні територіальні претензії Угорщини до України вже звично пов’язують з угорським прем’єром Віктором Орбаном і правим крилом тамтешнього політикуму. Насправді все почалося ще у 1995 році, коли «Всесвітня спілка угорців» запропонувала звести на Верецькому перевалі між Львівщиною та Закарпаттям пам’ятник на честь т. зв. «1100-ліття приходу в Карпатський басейн древніх угрів». Цю ідею угорська сторона, порушуючи українське законодавство, успішно реалізовувала в наступні роки. Хоча фахівець з історії Закарпаття, професор Сергій Федака застерігав: «Історичних передумов для цього немає. Вперше подібний пам’ятник був встановлений наприкінці ХІХ ст. на кордоні між тодішньою Угорщиною й іншими державами, і тоді це сприймалося як позначення кордону Угорщини. І якби його зараз відновити — це б виглядало як територіальна претензія, а це — неприйнятно».

Українсько-російські територіальні проблеми

Найбільше української етнічної території з багатомільйонним автохтонним населенням привласнила Росія — 146,5 тис. кв. км. Це сталося внаслідок збройної агресії Радянської Росії проти Української Народної Республіки в 1917–1920 роках. Визнавши Україну самостійною державою за Брестським мирним договором від 3 березня 1918 року та взявши на себе зобов’язання негайно впорядкувати свої відносини з Україною у спосіб переговорів, зокрема, й у справі державного українсько-російського кордону, Росія порушила міжнародне право договорів. Мирна конференція, яка розпочалася 23 травня 1918 року у Києві, закінчилася безрезультатно з вини російської сторони. Вона всіляко затягувала переговори, сподіваючись на сприятливу для себе зміну воєнно-політичної обстановки в Європі та світі.

Окреслюючи ці межі, українська сторона брала до уваги різні фактори, зокрема й воєнного характеру. Адже, з огляду на історичну агресивність північного сусіда щодо України, майбутній українсько-російський державний кордон мав бути зручним для оборони сухопутними військами Української Держави. Саме ця лінія мала би стати, на нашу думку, основою нового українсько-російського кордону після завершення нинішньої російсько-української війни. Від Російської Федерації до України мали б відійти, зокрема, Білгородська й Ростовська області, Краснодарський і Ставропольський краї. Можливо, й Ногайський і Тарумовський райони Дагестану, чи якась їх частина.

Внаслідок цього Азовське море стало б внутрішнім українським. Також Українська Держава отримала б вихід до Каспійського моря. І це було б актом міжнародної справедливості. Адже взимку 2014 року Російська Федерація окупувала, а згодом анексувала український Крим. Після цього здійснила збройний напад на Україну і силоміць відколола від неї східну частину Донецької та Луганської областей. А взимку 2022 року розпочала повномасштабну війну проти України з метою повної ліквідації незалежної держави українського народу й анексії її території. Україні завдано колосальних матеріальних збитків. І після закінчення війни наші втрати мають бути компенсовані російською стороною у різний спосіб, зокрема й територіальний.

Щодо північних кордонів України

Українсько-білоруський кордон, через який без перешкод з боку силових структур Білорусі перейшли російські війська взимку 2022 року, прямуючи на столицю України місто Київ, міг би в майбутньому пролягти по річці Прип’ять. Республіка Білорусь же взамін своїх земель південніше Прип’яті могла б отримати компенсацію коштом частин Смоленської, Брянської та Псковської областей Російської Федерації. Адже історично й значною мірою етнічно вони — білоруські. Офіційний Мінськ про це знає. Так, на прес-конференції президента Республіки Білорусь журналістам російських регіональних засобів масової інформації 17 жовтня 2014 року Олександр Лукашенко на запитання щодо його позиції в російсько-українському конфлікті, зокрема й територіальних претензій Росії щодо України, сказав наступне: «Коли про це говоримо у вузькому колі, президенти й інші, я кажу (Путіну — ред.): «Володимире Володимировичу, ви не хвилюйтеся, у нас нема напруги в цій частині, це ви, кажу, повинні напружуватися, тому, що частина Псковських, Смоленських і Брянських земель колись належала Білорусі, тому доведеться поділитися…» Хоч сказано це було наче в жартівливому тоні, однак, насправді це не жарт. Бо ще в 1990 році депутатська делегація «Білоруського народного фронту» вела попередні неофіційні переговори з російськими колегами на парламентському рівні про можливість повернення Білорусі східних земель — Смоленщини, Псковщини і Брянщини. Було досягнуто взаємопорозуміння і навіть оприлюднене бажання смоленських колег приєднатися до Білорусі.

Проблемний Чорноморський регіон

У 1993 році Румунія в односторонньому порядку денонсувала договір від 1961 року, а у 1995 році протокол від 1948 року, які після розпаду СРСР і проголошення у серпні 1991 року незалежності України були міжнародно-правовою основою українсько-румунського територіального розмежування. Після цього румунська сторона вимагала змінити чинний кордон між обома державами на свою користь. У вересні 2004 року Румунія звернулася до Міжнародного суду справедливості ООН щодо перегляду статусу українського острова Зміїний і делімітації кордону виняткових економічних зон і континентального шельфу. Причина? На континентальному шельфі о. Зміїний були знайдені поклади нафти й газу, що викликало у румунської сторони значний інтерес. Внаслідок кількарічної судової тяганини Україна втратила майже 80 % площі спірних територій шельфу з покладами вуглеводнів. Після цього Румунія виступила з претензіями на український острів Майкан в гирлі Дунаю, щоб встановити, таким чином, свій контроль над глибоководним виходом з Дунаю у Чорне море через гирло Бистре. Відомі також територіальні проблеми з Румунією і в районі українського Закарпаття.

Нерівноцінним для української сторони, на думку деяких експертів, став також обмін дозволу на вихід Молдови до Дунаю на ділянку автомобільного шляху Одеса — Ізмаїл — Рені, що пролягає по молдовській території біля населеного пункту Паланка.

У 2021 році лідер турецької «Партії націоналістичного руху» Девлет Бахчелі представив на саміті Ради співробітництва тюркомовних держав у Стамбулі карту «Тюркського світу», до якої занесені українські етнічні землі, окуповані й анексовані у різні часи Російською Федерацією: Краснодарський край, Ростовська область і Крим. Цю карту було подаровано президенту Туреччини Реджепу Таїпу Ердогану.

 Учасники саміту, де було представлено таку карту, ухвалили декларацію «Бачення Тюркського світу до 2040 року». Згідно з прогнозом, озвученим тоді турецьким телеканалом TGRT, до зазначеного часу цей світ («Великий Туран») включатиме Балкани, Закавказзя, Близький Схід, Середню Азію, Поволжя, а також Чорноморський регіон з Кримом включно.

Нагадаємо, що древню Тавриду впродовж тисячоліть заселяли предки сучасних українців: таври, скіфи, слов’яни. Тут вони заснували свої перші держави. А татари з’явилися в Криму аж у ХІІІ столітті. У відомому «сурозькому синаксарі» (хронографі) під 27 січня 1223 року написано: «…У цей день вперше прийшли татари, 6731 році». І лише в 1475 році південний берег Криму завоювали турки. Турецький чиновник Евлія Челебі, який займався переписом населення Криму, свідчив, що в 1666–1667 роках українці становили чотири п’ятих населення півострова. Не менше їх було і в першій чверті ХХ століття. Недарма 29 квітня 1918 року Чорноморський флот в Севастополі урочисто підняв прапор Української Народної Республіки і тим долучився до Української Держави.

Українсько-польське прикордоння

 У давні часи українська етнічна територія сягала річки Вісли. І пізніше, тамтешнє населення, відірване політично від українських земель, довго зберігало свою віру і народність, про що свідчать звістки про православні церкви в тих областях, наприклад в Казимирі над Віслою. Навіть у ХVI–XVII ст. Люблін вважався на пів українським містом і Люблінське братство відігравало важливу роль в українському церковному та освітньому житті. Не даремно в козацьких колах вважали Віслу за польсько-українську етнографічну межу. Гетьман України Богдан Хмельницький роз’яснював у 1656 році московському послу В. Кікіну, що історичне розмежування між українцями і поляками має бути таким, «як за давніх князів руських», і «від початку кордон у великих князів руських з польськими королями був по саму Віслу і угорський кордон».

 Ряд українських гетьманів (Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Самойлович) теж порушували питання про західні кордони України з Польщею вздовж Вісли або поблизу неї. Наприклад, І. Самойлович заявляв: «Вся тогобічна сторона Дніпра, Поділля, Волинь, Підляшшя, Підгір’я і вся Червона Русь, де стоять славні міста Галич, Львів, Перемишль, Ярослав, Люблін… від початку існування тутешніх народів належали до руських* монархів».

Українські князі збудували на західних кордонах своїх володінь ряд міст-«гродів»: Червен, Холм, Ярослав, Перемишль та інші. Археологічні пам’ятки засвідчують український характер стародавніх Перемишля і Червена не тільки з 981 року (перша літописна згадка), але й раніше.

 Перемишль був столицею найдалі на Захід висуненого українського князівства, яке межувало з Краківською землею Великоморавської держави. Деякі історики вважають, що в першій половині X ст. Київська Держава приєднала Краківську землю до себе. Із літописів відомо, що деякі тамтешні племена, наприклад, лендзяни (сілезяни), були залежні від Києва і платили йому данину човнами. Але ця, радше формальна, ніж обтяжлива, феодальна залежність мала насправді надзвичайно позитивні цивілізаційні наслідки для Польщі. На думку видатного українського геополітика Юрія Липи, Краківське джерело т. зв. «польськости» — це найбільш вартісне, що в ній є.

 Із огляду на геополітичні реалії, єдиним правильним вектором розвитку польськости мав би стати рух Одра (Одер) – Лаба (Ельба). Цю територію здавна займали полабські слов’янські племена, які наприкінці VIII ст. створили племінні союзи: бодрицький, лютицький і сербський. На схід від полабських слов’ян на узбережжі Балтійського моря жили поморські слов’яни. І полабські, і поморські слов’яни зазнали збройної агресії з боку своїх західних сусідів — германських племен і їх держав. У цій ситуації династія П’ястів мала би підтримати опір полабських і поморських слов’ян німецькому завоюванню. Однак вона вчинила навпаки: присягнула на вірність німцям і допомогла їм підкорити своїх слов’янських родичів. Після чого ляські (етнонім «поляки» виник набагато пізніше — ред.) правителі атакувала ослаблену монголо-татарською навалою цивілізацію України-Руси. У 1339 році король Казімєж III захопив Сяноцьку землю і Ряшівську (від укр. Ряшів, нині пол. Жешув). У 1340 році він захопив і пограбував Львів.

Завойовуючи й грабуючи українські землі, Казімєж III одночасно зрікався прав на західні області Польщі, між іншим Шлеська, на користь німців або чехів. Кульмінаційним пунктом реалізації цієї неприродної і затратної для Польщі геополітичної програми стало перенесення столиці Польщі до Варшави (1633) — центру Мазовії з її бродячо-мисливським субстратом і кількасотлітньою війною проти християнства. Коли Краків був символом південно-християнського світогляду, то Варшава стала символом колонізаційної експансії на Литву й Білорусь і торговельно-економічної на українські придніпрянські землі. Ця експансія, на думку багатьох польських вчених, давши короткочасні користі, насправді виснажила Польщу й створила передумови до занепаду Першої Речі Посполитої і німецько-російських поділів її території. У цій геополітичній грі політичних еліт територіальних втрат зазнав і український народ. Адже польсько-українська етнічна межа здавна перебувала в тісному зв’язку з політичним кордоном між польською та українською державами. А він поступово посувався на Схід внаслідок перманентної збройної агресії польських феодалів, яка завжди посилювалася, коли в Української Держави виникали зовнішньополітичні ускладнення з Москвою.

Теперішній польсько-український державний кордон демонструє територіальні втрати українського народу не тільки щодо його стану в Х–Х ст., але й XIII–XIV ст., а також етнографічної межі першої чверті XX століття.

На жаль, він таким нині не є. І не тільки через несприятливу міжнародну кон’юнктуру в минулому ХХ ст., а передусім тому, що ми зреклися своїх західних етнічних земель на догоду фантазіям «диванних» політиканів на тему «євроінтеграції». Але український народ вже має відповідний історичний досвід. Перший вступ України за посередництва нашого «адвоката в Європі» Польщі до тодішнього, умовно кажучи, «Євросоюзу» відбувся внаслідок укладення у 1569 році відомої Люблінської унії (договору про об’єднання в одну союзну державу) між Польським королівством і Великим князівством Литовським, в якому на той час перебувала на федеративних чи конфедеративних засадах більшість українських земель. Оцінку цієї «євроінтеграції» дав відомий вітчизняний історик і політик Михайло Грушевський: «Прославлений пізніше як акт любови, братерства, пожертвування, — в дійсності Люблінський договір був ланцюгом насильств над чужими переконаннями, чужими правами, насильств, довершених тиском державної влади й тяжких політичних обставин».

 То чи добре чинять ті, які нав’язують українському суспільству ідею миру із сусідами за будь-яку ціну, навіть коштом української землі? Наш історичний досвід свідчить, що формула «Мир в обмін на території» для українського народу неприйнятна.

 Сергій Рудюк