«Очолюючи Воєнну розвідку України, я доповідав про російську загрозу. Але мене звільнили»

Інтерв’ю президента «Борисфен Інтел» Віктора Гвоздя інформаційно-аналітичному ресурсу Azeri.Today

— Російська агресія проти України продемонструвала кричущу профнепридатність відповідних служб України, які просто прогавили приготування Росії. На ваш погляд, чому так сталося?

— Питання стосується не професіоналізму, хоча і цього не можна не враховувати, питання — в іншому: спеціальні служби — частина системи державного управління і забезпечення національної безпеки. Вони — інструмент реалізації державної політики. Ніколи в демократичному суспільстві структури безпеки не є домінантою над політичними або державними інститутами, не формують самостійно політичний порядок денний. Крім того, в українсько-російських відносинах присутній синдром «старшого брата» і тривалий час була омана про існування «дружніх розвідок» (як наслідок, практично був відсутній «російський напрямок»). А, як відомо, в сучасному глобальному світі «дружніх розвідок» немає і бути не може. Є «розвідки дружніх країн».

Незважаючи на всі складнощі, інформація про наміри, плани і приготування (на т. зв. підготовчому етапі до «гібридної війні») в української розвідки (і зовнішньої, і воєнній, і прикордонної), можу сказати з усією відповідальністю, була і своєчасно доповідалася вищому воєнно-політичному керівництву країни (президенту, міністру оборони, секретарю РНБО). Однак з урахуванням того, що у того керівництва була явно не проукраїнська позиція, інформація виявилася незатребуваною, постійно «ставилася під сумнів» або ігнорувалася. І навіть більше — тих співробітників, які діставали цю інформацію, і тих керівників, хто доповідав її, виганяли (здійснювалася цільова зачистка), а джерела — «засвічувалися»… Сфери оборони, державної безпеки і розвідки руйнувалися цілеспрямовано.

Наведу приклад зі свого особистого досвіду. Навесні 2010 року, будучи керівником Воєнної розвідки України, я доповідав керівництву країни про загрози національній безпеці України, що виходили від Російської Федерації. Яке ж було моє здивування, коли документ мені повернули! На ньому рукою одного з віце-прем’єрів, що відповідав за оборонні питання, було написано: «Не треба нас лякати Росією». Незабаром мене звільнили з посади без пояснення причин… Так що ніякої тотальної «кричущої профнепридатності» не було і немає. Ми знали і знаємо дуже багато. Це підтверджується навіть тим, що в цілому система національної безпеки досить швидко (в стані війни) оговталася і на сьогоднішній день досить ефективна.

Зрозуміло, що з розвідінформацією потрібно вміти працювати, принаймні, її треба враховувати при виробленні політичних, управлінських рішень та їх реалізації. А коли аналітичні зведення зовнішньої розвідки несподівано знаходять в смітті приватного будинку президента (маю на увазі документи, виявлені після втечі Януковича) — очікувати чогось путнього не випадає. Розвідка та її інформація повинні бути затребувані.

І ще кілька слів про професіоналізм. У співробітників української розвідки, навіть з урахуванням того, що багато в чому — це радянська школа (до речі, не найгірша), професіоналізм був, є і буде. Однак, як показали події, він практично не має сенсу без патріотизму і порядності. А ось з інтегральним показником цих якостей серед співробітників проблеми дійсно були…

Нова влада України зробила спробу очистити Міноборони і СБУ від непатріотично налаштованих людей. Чи вдалося повністю очистити найважливіші відомства від «п’ятої колони»?

— Так, проблема «засміченості» Міноборони, СБ і розвідувальних структур України проросійськими агентами, в більшій мірі — прихильниками «русского мира», була і, незважаючи на вжиті заходи, існує. СЗР, ГРУ ГШ ЗС і ФСБ РФ — дуже сильні в операційному плані структури і досить гідний супротивник. Слід зазначити, що розвідка РФ, з урахуванням відродження глобальних амбіцій Росії, також претендує на глобальний статус, багато в чому успадкувала багаторічні напрацювання (в т. ч. агентурні позиції) радянської розвідки. Ця «тріада» спеціальних служб тривалий час (понад 20 років) практично безкарно і активно працювала стосовно України. Можете собі уявити ступінь і глибину інфільтрації… Сьогодні політичним рівнем роботи щодо України відає СЗР. Стратегічний, оперативно-стратегічний та оперативний ділять між собою ФСБ і ГРУ ГШ, а оперативно-тактичний і тактичний відданий ГРУ ГШ. Крім того, ФСБ спільно з т. зв. «МГБ ДНР/ЛНР» забезпечує роботу в Донбасі, а також безпеку в анексованому Криму. Їх співробітники і агентура намагаються діяти нахабно і зухвало, використовуючи напрацювання та «забазованість» попередніх років. Зокрема, активність вербувальної роботи зросла на порядок, в т. ч. на перспективу. Однак і наші спецслужби зміцніли — багато супротивнику вже не вдається. Про це свідчать систематичні затримання і арешти осіб, які працюють на Росію, як в Міністерстві оборони, так і МВС, СБУ та інших спецслужбах. Зокрема, 16 вересня поточного року був затриманий заступник начальника штабу АТО, який працював на Російську Федерацію.

На сьогоднішній день вже вступили в силу вироки суду щодо 22 українських військовослужбовців — агентів РФ. Крім того, ще 13 перебувають під слідством. У той же час даний процес вкрай складний і чутливий за характером, як у зв’язку з глибоким проникненням агентів Росії у силові структури і спецслужби України під час правління режиму В. Януковича, так і внаслідок необхідності уникати помилкових рішень щодо чесних людей і патріотів нашої країни.

Глава Національної поліції України Хатія Деканоїдзе вважає, що всі «злодії в законі», що знаходяться в країні — це агенти російських спецслужб. Ви згодні з нею?

— Безумовно, ні. Те, що до України змушені були переміститися окремі одіозні особистості кримінального світу внаслідок тотальних і досить жорстких «зачисток» криміналітету в Грузії, посилення «тиску» на криміналітет в Росії — це факт. Звичайно, російські спецслужби активно використовують криміналітет для досягнення своїх специфічних цілей, перш за все на одному з фронтів «гібридної війни» — кримінальному. Особливо активно кримінальні елементи використовуються на окупованій частині Донбасу. Ними поповнюють т. зв. «ополчення». За деякими даними, останнім часом спецслужби Росії значно активізували заходи з дестабілізації обстановки на не окупованій території України, в т. ч. у спосіб погіршення криміногенної ситуації. Зокрема, з початку вересня ц. р. співробітники ФСБ РФ проводять масові заходи з вербування засуджених за тяжкі злочини, що відбувають покарання на тимчасово окупованих територіях ОРДЛО. Даний вербувальний контингент зі злочинного оточення поповнює організовані злочинні угруповання, що перебувають на не окупованій території України, керівники яких «підписалися» на співпрацю з ФСБ РФ під впливом ростовських «злодіїв в законі». ФСБ розгорнула свою активну вербувальну діяльність в таких виправних установах, як Калінінська виправна колонія № 27 (Горлівка, близько 1000 засуджених), Микитинська виправна колонія № 87 (Горлівка, близько 700 засуджених), Єнакіївська виправна колонія № 52 (Єнакієве, близько 450 засуджених), Західна виправна колонія № 97 (Макіївка, близько 1100 засуджених). Кримінальникам, котрі погодилися на співпрацю зі спецслужбою Росії, оформляють умовно-дострокове звільнення і вручають українські документи (паспорти, військові квитки), в основному з елементами часткової підробки. Слід зазначити, що нещодавні бунти в ряді виправних колоній України були спровоковані «злодіями в законі», знову ж таки, за вказівкою керівництва ФСБ. Цьому, на жаль, сприяє і криміналізація українського суспільства (зафіксовано зростання злочинності на 40 %).

Однак не можна стверджувати, що «всі, «злодії в законі», які перебувають в країні — це агенти російських спецслужб». Це явне перебільшення. Можливо, це якась спроба уникнути відповідальності за криміногенну ситуацію в країні. Не слід переоцінювати (особисто я б не став цього робити), а тим більше демонізувати супротивника — російські спецслужби. Саме поліція (органи правопорядку) повинна створювати «середовище нетерпимості» для перебування в Україні «злодіїв в законі», і тоді їх не буде.

Ексглава ізраїльської спецслужби «Натів» Яків Кедмі сказав, що вступ України в Євросоюз рано чи пізно призведе до вступу України до НАТО: «Вступ до НАТО України для Росії — смерті подібно. Це смертельна небезпека для держави, оскільки військові бази НАТО на території України перетворюють на купу металу протиракетну оборону країни і ставлять під загрозу навіть ракети середнього радіусу дії і всі життєво важливі центри Росії. Тобто Росія залишається без оборони». Чи справді це так?

— З повагою ставлюся до Якова. Він — визнаний міжнародний експерт і авторитет в сфері безпеки. Взагалі, наші ізраїльські колеги мають величезний досвід роботи, великі операційні можливості, володіють добротною розвідувальною інформацією і здатні її системно аналізувати. Те, що сказав Я. Кедмі, — абсолютно правильно, за винятком висновку: «…Росія залишається без оборони». Це — нагнітання і явне перебільшення. Такий собі прийом залякування, в т. ч. з політичним підтекстом. Нібито не можна допускати інтеграцію України в ЄС, а тим більше — в НАТО, тому що це порушує базисні інтереси РФ у сфері захисту її національних інтересів і гарантування безпеки. При цьому пан Я. Кедмі абсолютно не стурбований безпекою України. Це — однобокий (тенденційний) підхід.

Так, зі звичайних озброєнь РФ об’єктивно поступається НАТО, США та Китаю. Разом з тим стратегічна оборона Росії базується не на паритеті звичайних сил (озброєнь), а на паритеті засобів ядерного нападу (ЗЯН). РФ володіє повноцінною ядерною тріадою, потенціал якої — другий в світі, після США, і більший, ніж у всіх інших членів «ядерного клубу» разом узятих. Очевидно, що як застережний, так і у відповідь удар буде згубним для всієї планети. Крім того, останніми роками здійснюється їх активне переозброєння — РФ озброюється сучасними ЗЯН наземного і морського базування. Згоден, з точки зору воєнного мистецтва, гіпотетичне наближення баз до кордону (можливе розміщення їх на території України) створює для РФ проблеми в підтримці балансу і паритету в сфері обороноздатності. Однак вести мову в ключі: «…Росія залишається без оборони» я б не став. І навіть більше, нам відомі можливі кроки Росії у відповідь за подібного розвитку подій. Так, одним із них стане розміщення російських ЗЯН в Криму, Калінінградській області, можливо, на Сахаліні і Курилах. Також зберігається потенціал військових баз поза межами території РФ. Не виключена мілітаризація космосу. Є й інші заходи…

А наскільки, взагалі, реальний у перспективі вступ України до НАТО, а також розміщення військових баз США на території України?

— Як відомо, на початку 90-х років Україна добровільно відмовилася від ядерного потенціалу (до речі, третього в світі), що був на її території після розпаду СРСР. Будапештський меморандум (1994 р., Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї) закріпив гарантії Україні за її без’ядерного статусу. Гарантами виступили США, Росія і Великобританія. Самостійно надійно гарантувати свою безпеку поруч з таким сусідом, як РФ, Україна об’єктивно не спроможна. Можливий вихід: відродити свій ядерний потенціал стримування (дуже дорого і суперечить всім міжнародним зобов’язанням України) або приєднатися до системи колективної трансатлантичної безпеки (НАТО). Іншого способу просто немає. Залишатися між ЄС (НАТО) і Росією в глобальному протистоянні, тим більше на тлі агресії останньої, — вкрай небезпечно. Думаю, що в коротко– і середньостроковій перспективі (принаймні, до врегулювання питань по Донбасу і Криму) приєднання до НАТО не станеться, а в довгостроковій — це єдино можливий вибір. Альтернативою також може бути система європейської безпеки (в рамках ЄС), яку ініціюють Німеччина і Франція, в разі її створення. Бази НАТО на території України — це вже колективне рішення, в разі приєднання України до НАТО. Позаблокового формату розміщення баз НАТО на території України є малоймовірним.

Ситуація на теренах Донбасу і Луганської області України, як ви знаєте, залишається напруженою — все ще тривають запеклі бої. Існує така думка, що в найближчій перспективі в Україні розпочнеться повномасштабна війна, яку активно підтримують країни-члени НАТО та їх союзники в Азії і на Близькому Сході. Як ви думаєте, чи розв’яжеться велика війна в Україні між Заходом і Росією?

— Протиріччя між Заходом (насамперед США) і Росією помітно загострилися. Дії останньої остаточно зруйнували всю післявоєнну систему глобальної безпеки, весь післявоєнний світовий порядок, закріплений в Ялті (1945 р.) і в Гельсінкі (1975 р.). Це — геополітика. «Велика [гібридна] війна» між Заходом і Росією вже йде і йде досить давно — з початку т. зв. «нульових», коли Росія почала активно намагатися повернути собі статус одного зі світових «центрів сили» (фактично повернути статус СРСР). Далі — більше. Зараз ми навіть спостерігаємо її прагнення повернутися до біполярного світу (РФ-США). Ситуація на Донбасі дійсно складна, проте вона контрольована, а тому — постараюся заспокоїти Вас і вашу аудиторію: «великої війни» (у Вашому питанні, я так розумію «гарячої») в Україні між Заходом і Росією не буде. «Велика [«гаряча»] війна» нікому не потрібна — ні Заходу, ні Росії, ні Україні (тим більше, на її території). «Велика війна» в центрі Європи в XXI столітті? Ви можете собі це уявити? Зверніть увагу: у нас чотири атомні електростанції і 15 ядерних енергоблоків. Ви забуваєте про Чорнобиль, а Захід добре про нього пам’ятає! Конфлікт такого масштабу дуже швидко вийде за рамки регіонального і стане глобальним, а останній — переросте в ядерний, оскільки протистояти звичайними озброєннями НАТО Росія об’єктивно не здатна. Врегулювання ситуації на Донбасі — винятково політико-дипломатичне питання. Звичайно, Росія всіляко підтримує нестабільність, намагаючись заморозити конфлікт, грубо нав’язати свої умови миру на Донбасі і його реінтеграції в Україну (на правах т. зв. «особливого статусу» — автономії, чим створити чергового «троянського коня») і… затягує час: незабаром вибори в США, в наступному році — у Франції і Німеччині, де партія пані А. Меркель втрачає свої позиції. В Європі є країни (віце-президент США Дж. Байден говорив мінімум про п’ять), що готові в наступному році зняти санкції з Росії. Навіть за 1-2-х, що «здригнулися», тут же виникне «ефект доміно»…

Ситуація складна — вікно можливостей для України об’єктивно звужується, проте «великої війни» в Європі, на території України, не буде! І ще: Росія з експозиції своїх можливостей «великої війни» проти України вийшла в 2015 році. «Прогулянка, як до Криму» вже не повториться. А ось масштабна «гібридна війна» Росії проти Заходу, проти України (на дипломатичному, інформаційному, економічному, фінансовому, духовному та ін. фронтах), безумовно, триватиме. Навіть після формального врегулювання питання по Донбасу залишиться проблема Криму, а це — довгострокова перспектива…

Заходу вдалося взяти під свій контроль країни ПівденноСхідної Європи, прибалтійські країни, в тому числі і Грузію, й Україну. На ваш погляд, які країни в майбутньому можуть з’явитися в кільці недружнього «санітарного кордону» навколо Росії?

— Якщо Росія буде продовжувати свою неоімперську політику, то в «кільці» т. зв. «недружнього «санітарного кордону» навколо Росії» з часом можуть з’явитися навіть країни з числа членів СНД. Позиція «старшого брата» — неприйнятна. Іноземна окупація частин території України, Грузії, Молдови, Азербайджану супроводжується вилученням цих зон з нормального економічного і політичного життя, а населення фактично від’єднується від європейських і світових соціальних і економічних процесів. Придністров’я, Крим, Абхазія, Південна Осетія, Нагірний Карабах в умовах іноземної окупації перетворюються в закриті мілітаризовані зони з ухилом на обслуговування потреб збройних сил окупантів. Просування демократичних цінностей в політичному житті цих територій різко призупинено. Навпаки, йде зворотний рух, формуються елементи закритого суспільства і репресивної моделі його побудови. Подивіться на глибину і гостроту суперечностей в Союзній державі Росії і Білорусі. А ще є країни Закавказзя, Середньої Азії. Не все так просто, адже стабільність у багатьох державах СНД залежить від особистих позицій лідерів цих країн, а в Росії — від особистості В. Путіна. Колись такій «персоніфікованій стабільності» настане кінець. А національні інтереси вже сьогодні не завжди співпадають.

Китай обрав свій шлях. Для нього зближення з Росією носить ситуативний характер (в протистоянні зі США) і полягає в отриманні «дивідендів» від «м’якої експансії» російського Далекого Сходу і Сибіру. Афганістан — перманентна загроза тероризму і наркобізнесу, що зберігається. Туреччина та Іран — «попутники» Росії до певного моменту (зокрема, з останнім так і немає згоди щодо обмеження нафтовидобутку). Тимчасова вісь «Москва — Тегеран — Анкара» склалася тільки для врегулювання «сирійської кризи», адже там вузол проблем всього Близького Сходу, а союз БРІКС — вже «дав мікротріщину» (після імпічменту президенту Ділмі Роуссефф). Світ змінюється, і змінюється дуже динамічно.

Російські експерти стверджують, що західні спецслужби руками ІДІЛ і інших терористичних організацій прагнуть організувати «кольорові революції» в Центральній Азії. Є ймовірність, що Захід зможе втілити в життя задумане?

— Міжнародний тероризм, діяльність ІДІЛ, її наслідки для світу — виклик століття. ІДІЛ і Талібан в тому чи іншому вигляді вже «дісталися» території пострадянського простору, до згаданого Вами регіону і навіть на території самої Росії (прим.: в Іраку, Сирії, частково Лівії і на Сінаї (Єгипет) в лавах ІДІЛ воює близько 4000 вихідців з Росії). Гадаєте, немає зворотного руху? Йде активне вербування прихильників. Національні спецслужби намагаються тримати ситуацію під контролем — осередки поки що нечисленні, роз’єднані, діють нелегально, в т. зв. «сплячому режимі», однак, повірте, метастази міжнародного тероризму вже там. До речі, вони вже і в Європі — в потоці нелегальних мігрантів на континент «виведені на осідання» сотні членів та прихильників ІДІЛ. Протидія міжнародному тероризму — це окрема велика тема для розмови. А ось використання міжнародних терористичних організацій в політичних цілях, в т. ч. для провокацій чи навіть для провокування т. зв. «кольорових революцій» — вельми небезпечний шлях, хоча він і не новий. Свого часу і Радянський Союз, і Захід активно вдавалися до їхніх послуг, і навіть більше, вони намагалися «вирощувати» ідеологічно «ручні» терористичні організації. Досить швидко ті виходили з підпорядкування своїх патронів і перед світом поставала нова «терористична чума». Глобалізація істотно інтернаціоналізувала ці процеси (якщо пам’ять мені не зраджує, в ІДІЛ воюють вихідці з 56 чи 57 країн), а свої осередки вона має (принаймні, декларує) в 25 країнах.

Скажу Вам наступне, будь-яка «кольорова революція» неможлива, якщо до цього немає внутрішніх передумов: громадяни задоволені життям, влада авторитетна в народі, чує і піклується про людей. Яскравий тому приклад — Азербайджан. У державах, які Ви перерахували (Туркменістан, Киргизстан, Таджикистан, Казахстан, Узбекистан), ситуація істотно різниться. У ряді країн, безумовно, є досить глибокі внутрішні суперечності (рівень життя, глибина цивільних свобод, етнічні розбіжності і т. д.), на яких гіпотетично можуть зіграти зовнішні сили… Поки що ситуація під контролем. Крім того, Центральна Азія — «зона особливої уваги» Росії, яка усвідомлює міру потенційних для себе загроз в разі дестабілізації цього регіону. І вона дуже активно займається в цьому регіоні «миротворчою діяльністю». Наслідком такого роду «миротворчої діяльності» Росії є подальше обов’язкове збереження своєї військової присутності в цих країнах у вигляді різного роду військових баз, центрів підготовки, оперативних груп та інших військових формувань, як правило, з миротворчими цілями. При цьому така військова присутність спостерігається в країнах, що багаті на рідкоземельні матеріали і енергоносії (нафта або газ), через які проходять трубопроводи для транспортування цих енергоносіїв, що мають стратегічні об’єкти і склади (сховища) або дозволяють контролювати стратегічні транспортні комунікації (сухопутні, повітряні або морські).

Зокрема, найбільш яскравим прикладом таких дій Кремля в Центральній Азії стала підтримка в 1992-1993 роках проросійського режиму тодішнього президента Таджикистану Рахмона Набієва в його протистоянні з «Об’єднаною таджицькою опозицією» національно-демократичного і помірно ісламського характеру. Саме це дозволило Росії залишити свої війська на території Таджикистану у вигляді 201-ї дивізії, а потім — 201-ї військової бази ЗС РФ, а також ряду інших підрозділів збройних сил Росії.

Аналогічним чином Росією були нівельовані і результати «тюльпанової революції» в Киргизстані в березні 2005 року, коли замість проросійського президента країни Аскара Акаєва прийшов до влади опозиційний прозахідний політик Курманбек Бакієв. У 2010 році шляхом підтримки Росією опозиційних до Бакієва кланів, а також організації контрреволюційного перевороту були приведені до влади проросійські президенти — спочатку Роза Отунбаєва (на перехідний період), а потім Асламбек Атамбаєв. Наслідком цього стало фактичне припинення роботи авіабази США в киргизькому аеропорту Манас, яка використовувалася Сполученими Штатами Америки для забезпечення своїх сил стабілізації в Афганістані.

Схожого від Росії можна сподіватися і в разі виникнення конфлікту в Узбекистані після недавньої смерті президента країни Іслама Карімова. Так, Москва може підтримати один із узбецьких кланів, після чого буде диктувати йому свої умови. Перш за все, це буде стосуватися вимог про приєднання до Євразійського економічного союзу, повернення країни в ОДКБ, а також максимального обмеження її співпраці зі США та іншими західними країнами. І навіть більше, не виключаються вимоги Росії про розміщення її військових баз на території Узбекистану під виглядом «гарантування безпеки».

З огляду на принципову важливість даних питань для Росії, вона може використовувати нинішню ситуацію в Узбекистані для спеціального провокування там збройного протистояння за допомогою місцевих узбецьких кланів, або ж ісламських екстремістів і радикалів-націоналістів. На сьогоднішній день Москва вже має достатній досвід таких провокацій в Придністров’ї, Абхазії, Північної Осетії і (так-так!) Нагірному Карабасі, а також в Криму і на Донбасі.

Повертаючись до ісламських фундаменталістів в цьому регіоні, обов’язково необхідно враховувати жорстку позицію Китаю. Дестабілізувати всю Центральну Азію, тим більше ззовні, силами ІДІЛ або інших терористичних організацій теоретично можливо, хоча практично — дуже складно. У цьому, перш за все, не зацікавлені ключові гравці в регіоні (принаймні, поки що), самі громадяни і місцеві національні еліти. Люди можуть бути незадоволені владою, однак їм не потрібен хаос. Крім того, слід пам’ятати, що місцева влада при придушенні буде традиційно діяти вкрай жорстко (такі приклади ми спостерігали), в т. ч. з використанням збройних сил країн-членів ОДКБ.

Яким вам виглядає в перспективі врегулювання Карабахського конфлікту?

— Проблема Нагірного Карабаху — вкрай складна, історична. Це наслідок непродуманої національної політики в СРСР. Протягом всієї історії СРСР проблема зберігалася, але мала латентний характер, а з його розпадом загострилася до збройного конфлікту. Ситуація ускладнилася подальшою окупацією Вірменією частини районів Азербайджану. Напруга, що періодично виникає, свідчать тільки про одне — Карабаський конфлікт не вирішений, а лише заморожений.

Очевидно і те, що цей конфлікт не має воєнного рішення. Як відомо, процес врегулювання Карабаського конфлікту в даний час проходить на основі «мадридських принципів», що висунула Мінська група ОБСЄ (країни-співголови — Франція, США і Росія) в 2007 році в Мадриді і оновлених в 2009 році. Звісно ж, що сторони повинні знайти таке політико-дипломатичне рішення, яке влаштує всіх, і щоб при цьому ніхто не відчував себе переможцем або переможеним — ані Азербайджан, ані Вірменія. У цьому контексті певні перспективи врегулювання створили зустрічі лідерів Азербайджану Ільхама Алієва та Вірменії Сержа Саргсяна у Відні (травень 2016 р.), Санкт-Петербурзі (червень 2016 р.), де були підтверджені раніше викладені і ухвалені базові принципи врегулювання. Безумовно, цей процес передбачає взаємні поступки і компроміс. Разом з тим, я впевнений в мудрості президентів і народів Азербайджану і Вірменії, які вирішать непросте питання Карабаського конфлікту.

Усвідомлюю, що міцний мир в регіоні багато в чому залежить від позиції країн-співголів Мінської групи (США, Росія і Франція), а також Туреччини та Ірану. Ситуативна зближення Росії, Туреччини та Ірану, а також створення консультативної ради глав МЗС Росії, Туреччини та Азербайджану створює сприятливі зовнішні передумови і підґрунтя для врегулювання карабаського конфлікту. Повторюю, війна нікому не потрібна!

Ну а Україна, як ви знаєте, займає незмінну позицію, що ґрунтується на повазі суверенітету і територіальної цілісності Азербайджану в міжнародно-визнаних кордонах.

Наостанок хотілося б подякувати Вам за цікаві запитання і побажати добра і миру народу Азербайджану!

 

Оригінал інтерв’ю: https://azeri.today/articles/818/

 www.reliablecounter.com

Схожі публікації