«Миротворча» діяльність як інструмент зовнішньої агресії Росії

Головним трендом у діяльності керівництва Росії з початку нового 2018 року є підготовка до президентських виборів в країні, які мають відбутися вже через два місяці у четверту річницю російської анексії Криму. За попередніми намірами Кремля, вибір саме цієї дати мав підвищити рейтинг В. Путіна як людини, що «відродила Росію» та «повернула втрачені нею території».

Однак, як завжди неочікувано для Москви, реальність внесла свої корективи. Критичні наслідки західних санкцій для Росії, а також поширення негативного ставлення російського населення до політики Кремля у відношенні України змусили путінський режим змінити спрямованість своєї виборчої кампанії. Відтепер він позиціонує себе як «миротворець» та «найкращий друг України», готовий навіть повернути українські озброєння, захоплені Росією в Криму.

В цьому зв’язку доцільно ще раз нагадати народну українську мудрість — «ніколи і ні в чому не вір москалю». Прикладом цього є практика Кремля зі свідомого маніпулювання миротворчою діяльністю, яка має довгі історичні традиції та починається ще з війни на Корейському півострові.

 

Так, в 1947 році, за згодою Москви, ООН було прийнято рішення про взяття під свій протекторат Корейського півострова, який був розділений між СРСР та США наприкінці Другої Світової війни. В рамках такого рішення передбачалося врегулювання проблеми мирного об’єднання північної та південної частин колишньої єдиної Кореї. Незважаючи на це, Радянський Союз розпочав активні заходи з озброєння Північної Кореї, в 1950 році підштовхнув її до нападу на Південну Корею, що мало на меті встановлення радянського контролю над усім Корейським півостровом.

У такій ситуації 25 червня 1950 року Радою Безпеки ООН була прийнята резолюція № 82, яка засуджувала агресію Північної Кореї та санкціонувала вступ у війну міжнародних сил для захисту Південної Кореї. Засідання РБ ООН бойкотувалося СРСР, який таким чином офіційно зняв з себе відповідальність за розвиток подій на Корейському півострові. Разом з тим, на неофіційному рівні Радянський Союз не тільки продовжував надання військової допомоги Північній Кореї (в т. ч. шляхом направлення до неї військових радників і спеціалістів та надання військової техніки), але і сприяв втручанню у війну Китаю. Наслідком цього стало виникнення затяжного збройного конфлікту на Корейському півострові, який тривав до 1953 року між військами КНР і Північної Кореї та міжнародними силами ООН на чолі зі США.

Радянські та китайські «добровольці» під час війни на Корейському півострові

Подібну ж позицію у відношенні Північної Кореї займає і нинішня Росія. На офіційному рівні Москва підтримує рішення РБ ООН щодо введення санкцій проти КНДР за розробку ракетної та ядерної зброї. В той же час російська сторона продовжує приховану підтримку Північної Кореї, в т. ч. шляхом порушення обмежень РБ ООН на торгівлю з КНДР, а також передачі їй військового обладнання та технологій. Більш того, Росія прямо провокує посилення напруженості в АТР, за рахунок чого намагається відвернути увагу світової спільноти від ситуації довкола України. 18 січня ц. р. факт подібних дій російської сторони був відкрито визнаний президентом США Дональдом Трампом в інтерв’ю інформаційній агенції Reuters.

 

Аналогічним чином у 1967 році Москвою був спровокований збройний конфлікт на Синайському півострові, що мав на меті знищення Держави Ізраїль та затвердження радянської гегемонії на Близькому Сході. Для цього протягом тривалого часу СРСР посилено озброював Єгипет та інші арабські країни, а також здійснював всебічну підготовку їх військ. Водночас проводилася активна антиізраїльська кампанія, яка і створила підґрунтя для військового зіткнення в регіоні.

11 травня 1967 року СРСР передав керівництву Єгипту сфабриковану фальшивку про нібито наміри Ізраїлю скинути правлячий режим в Сирії та зосередження ізраїльських військ поблизу сирійського кордону. Уряд Ізраїлю негайно спростував такі ствердження та запропонував радянському послу в країні особисто переконатися в цьому. Однак ця ізраїльська пропозиція була відкинута, що розв’язало руки Єгипту.

Посилаючись на згадані «докази», Єгипет висунув вимогу ООН негайно вивести миротворчі сили з Синайського півострова, який був оголошений демілітаризованою зоною. Під тиском СРСР в РБ ООН ця вимога була негайно виконана, що дозволило Єгипту перекинути свої війська до кордонів Ізраїлю та розпочати агресію проти нього. І лише абсолютна небоєздатність арабів, незважаючи на радянську зброю, підготовку та радників, не дозволила СРСР реалізувати свої плани.

Радянські військові «радники» в Сирії та Єгипті

Досвід Радянського Союзу з маніпулювання питаннями миротворчої діяльності в повній мірі використовується сучасною Росією для утримання своїх позицій на пострадянському просторі. Суттю такої стратегії є провокування збройних конфліктів в країнах колишнього СРСР з подальшим втручанням у ситуацію під виглядом миротворчої діяльності. За рахунок цього створюються умови для забезпечення постійної військової присутності Росії у колишніх радянських республіках, як потужного важелю впливу на їх зовнішню і внутрішню політику.

Саме такі підходи були застосовані Москвою на початку 1990-х років у відношенні Молдови та Грузії. Так, в 1992 році із застосуванням класичного прийому створення псевдодержавної сепаратистської «республіки» та надання їй прихованої військової допомоги Росією був організований збройний конфлікт в Молдові. В піковий період його активної фази Москва нав’язала Кишиневу угоду про започаткування миротворчої операції силами т. зв. «Спільних миротворчих сил в Зоні безпеки Придністровського регіону Республіки Молдова». Тим самим було узаконено збереження на території Молдови угруповання російських військ під виглядом «миротворців». Російські «миротворці» залишаються в Молдові вже понад 25 років і не тільки не сприяють врегулюванню конфлікту, але і є основним гарантом безпеки сепаратистів та головним джерелом напруженості в регіоні.

В тому ж 1992 році, за рахунок аналогічних дій Росія нав’язала Грузії т. зв. «Змішані сили з підтриманню миру» в зоні грузино-осетинського конфлікту, що дозволило Росії легалізувати присутність своїх військ також і на грузинській території. В серпні 2008 року саме ці сили і стали передовим ешелоном російського військового вторгнення до Грузії.

Російські «миротворці» в Молдові та Грузії

Схожий характер мала і російська «миротворча» діяльність на Балканах, яка по суті була спрямована не на врегулювання збройного конфлікту в регіоні, а на підтримку агресії Сербії проти інших країн колишньої Югославії та сербських сепаратистів на їх територіях. Так, до складу міжнародної миротворчої місії ООН UNPROFOR, заснованої в лютому 1992 року, входили два російських батальйони. Перший із них виконував завдання у Боснії і Герцеговині в районі м. Сараєво, однак не тільки не перешкоджав сербським військами обстрілювати місто, але і фактично прикривав їх. Другий батальйон знаходився у Східній Славонії поблизу Дунаю та контролював кордон між Республікою Хорватією та Сербією. При цьому він жодним чином не перешкоджав діям Сербії з постачання зброї та направлення підкріплень сепаратистам у Сербській Країні на території Хорватії. І тільки після того як місія перейшла до рук НАТО, питання було закрито.

Пізніше, у 1999 році Росія відкрито втрутилась в операцію НАТО «Союзницька сила» в Косово, яка мала на меті припинення репресій Сербії проти албанського населення краю. Приводом для цього стало підписання угоди між Союзною Республікою Югославія (фактично, Сербією) та НАТО про виведення військ і поліції СРЮ з Косова та розміщення на території краю міжнародних збройних сил. Введення таких сил передбачалося через аеродром «Слатіна» у Косово оскільки лише він міг приймати важкі військово-транспортні літаки НАТО.

В ніч на 12 червня 1999 року, напередодні початку реалізації згаданої угоди, Росія перекинула на аеродром підрозділ зі складу миротворчого батальйону в Боснії і Герцеговині та заблокувала його. Після цього планувалося перекинути на аеродром ще до двох полків повітряно-десантних військ з важкою технікою, однак Угорщина та Болгарія відмовили Росії у наданні повітряного простору. Спроби командування НАТО встановити контроль над аеродромом ледве не призвели до військового зіткнення сторін з непередбачуваними наслідками. І лише через декілька днів у результаті переговорів проблему було знято.

Російські «миротворці» в Косово

З урахуванням наведених обставин, цілком очевидними є цілі російської пропозиції щодо розгортання миротворчої місії ООН на Донбасі лише на лінії зіткнення сторін та за участю російських військовослужбовців. Як і в Молдові та Грузії, основними з таких цілей є легітимізація російської військової присутності на українській території, а також гарантування збереження самопроголошений республік як інструментів впливу на Україну.

Дивно, що це не розуміють європейські політики, зокрема канцлер Австрії Себастьян Курц та міністр закордонних справ ФРН Зігмар Габріель, які виступають за «поетапне зняття санкцій з Росії». Саме це і є ще однією з основних цілей Москви в рамках її «миротворчих ініціатив». Нерозуміння цього факту не тільки відкриває шлях для «заморожування» конфлікту на Донбасі на принципах Придністров’я, Абхазії та Південної Осетії, але і розв’язує руки Росії для продовження зовнішньої агресії, як на пострадянському просторі, так на європейському напрямі. До речі, Росією вже створено і спеціальний інструмент для таких дій, а саме — 15-ту «миротворчу» окрему мотострілецьку бригаду (Самарська обл.), яка вже отримала досвід участі у збройному конфлікті на Донбасі.

 

www.reliablecounter.com

Схожі публікації