ФРН — стабілізуючий чинник та рушійна сила у становленні і розвитку європейської демократичної України — 3

Юрій Радковець

Роль ФРН у Мінському переговорному процесі в рамках «нормандського» формату: надії, провали та перспективи

 

Короткий перебіг подій у рамках «Мінськ-1»

Незважаючи на декларації режиму В. Путіна щодо «прагнення Росії до миру», роль Москви у подіях на Сході України набувала все більших масштабів і нових форм. Так, Російська Федерація суттєво розширила обсяги постачання зброї на Донбас, включаючи важку військову техніку, а також розпочала формування регулярних угруповань ЗС РФ на окупованих українських територіях з перспективою їх дислокації на постійній основі.

Крім того, російські війська та проросійські збройні формування продовжували систематичні обстріли позицій українських Збройних Сил, а також проводили локальні наступальні дії на окремих напрямках. Після певної перерви було також відновлено і нанесення вогневих ударів по прикордонних районах України, прилеглих до зони конфлікту.

З метою приховування порушень Мінських домовленостей (в рамках Мінськ-1) та агресивних дій проти України керівництвом Російської Федерації були розпочаті заходи зі створення перешкод у роботі місії ОБСЄ в зоні конфлікту на Донбасі. Зокрема, у другій половині жовтня 2014 року Москва заблокувала рішення ОБСЄ щодо розширення мандату місії Організації на українсько-російському кордоні. У результаті цього Рада ОБСЄ була змушена продовжити мандат існуючої місії лише на один місяць у складі 16 спостерігачів тільки на двох пропускних пунктах, що фактично залишало східний кордон України відкритим для Росії.

У такій ситуації, згідно зі своїми міжнародними зобов’язаннями, ФРН взяла на себе основну координуючу роль у здійсненні тиску на Росію щодо виконання нею Мінських угод. Крім того, саме ФРН стала головним модератором економічної та політичної допомоги Україні, а також консолідації зусиль ЄС з урегулювання ситуації довкола нашої Держави. При цьому, Німеччина застосовувала увесь спектр наявних у неї можливостей впливу на Російську Федерацію як власними силами, так і з залученням до цього усього потенціалу Європейського Союзу.

Так, на вимогу ФРН, 6 жовтня 2014 року розвиток ситуації на Сході України був винесений на розгляд спеціального засідання Європейського парламенту. Під час слухань Високий представник ЄС із зовнішньої та безпекової політики Ф. Могеріні визнала невиконання Росією Мінських домовленостей та продовження Москвою збройної агресії проти України. За словами Ф. Могеріні, з моменту укладання Мінського протоколу та Меморандуму, фактично над їх виконанням працювала лише Україна, а верхівка Російської Федерації та керовані нею бойовики показали повний саботаж взятих на себе обов’язків.

Зазначений висновок був підтверджений спеціальним координатором уряду ФРН з питань співпраці з Росією, Центральною Азією та країнами «Східного партнерства» Г. Ерлером. Перебуваючи з візитом у Москві в жовтні 2014 року, він констатував «повне ігнорування Кремлем своїх зобов’язань щодо здійснення впливу на людей, які контролюють Донецьк і Луганськ з метою реальної реалізації Мінських мирних домовленостей».

З урахуванням наведених обставин, ФРН та Франція виступили за необхідність посилення міжнародного моніторингу розвитку подій на Донбасі, насамперед у контексті дотримання Москвою режиму припинення вогню в зоні конфлікту. Зокрема, у цьому зв’язку Берліном була висунута вимога щодо збільшення кількості міжнародних спостерігачів ОБСЄ в зоні конфлікту на Сході України.

За оцінками міжнародних експертів, саме з цього часу ФРН і Франція повністю змінили своє ставлення до Росії та перейшли до жорсткої і безкомпромісної політики у відношенні режиму В. Путіна. Твердість та негативний характер позицій Берліну та Парижу у відношенні Російської Федерації були підтверджені в ході другої зустрічі «Нормандської четвірки» 16-17 жовтня 2014 року в італійському місті Мілан. Жодних конкретних домовленостей досягнуто не було, однак Москві ще раз була доведена марність її сподівань на безкарність російських дій щодо України.

 

Спроби Росії «легітимізувати» самопроголошені ДНР і ЛНР

У ситуації, що склалася, режим В. Путіна також пішов на ряд змін у реалізації тактики та стратегії своїх дій на українському напрямі, а саме — зосередив зусилля на «легітимізації» ДНР і ЛНР при формальному збереженні їх у складі України, однак під повним контролем Москви. Водночас Росія та терористи ДНР/ЛНР підтримували перманентну військову напруженість на Донбасі шляхом продовження локальних бойових дій на лінії зіткнення сторін.

За рахунок цього Кремль намагався отримати потужні та довготривалі важелі впливу на Україну (насамперед, для недопущення вступу України до НАТО і ЄС), виснажити військові та економічні ресурси України, дестабілізувати внутрішню ситуацію в країні та, у кінцевому підсумку — створити передумови для реставрації проросійської влади в Україні.

Після вимог Росії щодо українського та міжнародного визнання ДНР і ЛНР, черговим кроком режиму В. Путіна на цьому шляху стало проведення 2 листопада 2014 року т. зв. «президентських і парламентських виборів» у самопроголошених республіках. «Вибори» проводилися за власними «законами» без урахування виборчого законодавства України, що стало черговим порушенням Росією Мінських домовленостей. За результатами «голосування» цілком прогнозовану перемогу отримали діючі «лідери» ДНР і ЛНР — ставленики Російської Федерації. Тим самим Росія переводила конфлікт на Сході України у затяжну та довготривалу форму боротьби, по суті — боротьбу ресурсів і потенціалів сторін.

Зміни у політиці Росії стосовно України викликали негайну та адекватну реакцію з боку союзників і партнерів нашої Держави. Так, політична оцінка «виборам» на Донбасі була надана Федеральним канцлером Німеччини А. Меркель вже на наступний день після їх проведення. Від імені Європейського Союзу вона визнала незаконність та нелегітимність «голосувань» у ДНР і ЛНР, а також назвала їх суттєвою додатковою перешкодою у відновленні миру в регіоні. За словами А. Меркель, ЄС ніколи не визнає результатів подібних «виборів». Про нелегітимність «голосування» на Донбасі заявили також ООН, ПАРЄ та Рада ЄС.

Водночас ФРН значно розширила обсяги економічної підтримки України. Зокрема, Федеральний уряд ФРН надав Україні допомогу на суму 25 млн євро для забезпечення проживання в осінньо-зимовий період тимчасово переміщених громадян з Донецької і Луганської областей та Криму. У жовтні-грудні 2014 року до України були направлені збірні конструкції модульних будинків, придатних до використання у зимових умовах. Німецькі житлові містечка для біженців були розгорнуті у Дніпропетровській, Запорізькій, Харківській та ряді інших областей і населених пунктів України. Крім того, за ініціативи А. Меркель, ФРН направила гуманітарний конвой на загальну суму 10 млн євро для надання допомоги населенню постраждалих районів Донбасу.

Уряд Німеччини також надав державні гарантії на суму понад 500 млн євро за кредитами на відновлення економічної та соціальної інфраструктури Донецької і Луганської областей. Додаткові грантові кошти у сумі 500 млн євро були виділені також МЗС ФРН на забезпечення соціальних потреб біженців і вимушених переселенців.

Поряд з цим, союзники та партнери України продовжували посилення санкцій проти Росії. 12 листопада 2014 року до санкцій Європейського Союзу стосовно Москви приєдналася Швейцарія. 24 листопада — секторальні санкції у відношенні Російської Федерації ввела Нова Зеландія. Зокрема, були закриті рахунки «Газпромбанку» та ряду інших російських фінансових установ, насамперед нафтогазової сфери. 27 листопада Державний Департамент США заборонив постачання до Росії матеріалів, які використовуються у радіоелектронному та військовому секторах промисловості.оР

Разом з тим, дії Заходу лише частково стримували Москву, яка не збиралася відмовлятись від своїх планів щодо України. Так, Росія лише імітувала виконання Мінських домовленостей в рамках Мінськ-1, а насправді використовувала їх лише з метою отримання додаткового часу для перегрупування своїх сил та поповнення збройних формувань терористів.

При цьому Росія постійно підтримувала напруженість на Донбасі, а в середині січня 2015 року відновила активні бойові дії в зоні конфлікту на Сході України. На цей раз головними напрямками таких дій стали Донецький аеропорт та район міста Дебальцеве. Крім того, російська сторона посилила військову активність поблизу Маріуполя, Волновахи та Горлівки, у північних передмістях Луганська, а також на ряді інших напрямків.

За рахунок чергового загострення збройного протистояння на Донбасі керівництво РФ намагалось досягти декількох стратегічних та оперативно-тактичних цілей, які мали важливе значення для режиму В. Путіна. Насамперед, це стосувалось здійснення тиску на Україну для примушення її до виконання російських умов «врегулювання» конфлікту на Донбасі. Тим самим Росія сподівалась створити передумови для зняття з неї західних санкцій на підґрунті «вирішення української проблеми» та, водночас, зберегти свої позиції в Україні.

Поряд з цим Москва мала намір покращити положення ДНР і ЛНР шляхом захоплення додаткових територій та важливих економічних об’єктів. У цьому зв’язку основні зусилля російсько-терористичних формувань були спрямовані на встановлення контролю над Донецьким аеропортом, який фактично знаходився в межах міста Донецьк, та містом Дебальцеве — основним транспортним вузлом між двома самопроголошеними республіками.

Такі дії Російської Федерації повністю зруйнували всю систему Мінського переговорного процесу, який був започаткований за провідної участі ФРН, а також створили пряму загрозу виникнення широкомасштабного збройного протистояння на Сході України з непередбачуваними наслідками. Так, цілковитої ймовірності набула можливість спроб Москви реалізувати свої плани щодо створення сухопутного коридору до Криму та Придністров’я шляхом захоплення південних (приморських) регіонів України.

Зрив Росією Мінських домовленостей в рамках Мінськ-1 став прямим викликом для ФРН і Франції, які розпочали вжиття негайних заходів у відповідь. 5-6 лютого 2015 року Федеральний канцлер Німеччини А. Меркель та Президент Франції Ф. Олланд відвідали Київ і Москву, де представили свої пропозиції щодо припинення збройного протистояння на Сході України. У ніч на 10 лютого пропозиції були обговорені та узгоджені в ході термінової зустрічі в Берліні заступників міністрів закордонних справ країн «Нормандської четвірки».

 

Мінськ-2: безпідставні очікування та безнадійні реалії

Зазначене дозволило провести переговори на вищому державному рівні, які відбулись 11-12 лютого 2015 року у Мінську за участю А. Меркель, Ф. Олланда, П. Порошенка та В. Путіна. Загалом переговори у форматі глав держав «Нормандської четвірки» тривали близько 17 годин. При цьому лідери ФРН та Франції намагалися переконати В. Путіна у необхідності повернення Москви до миру на Донбасі. Зі своєї сторони, В. Путін продовжував заперечувати причетність Росії до конфлікту в регіоні та вимагав від України визнання самопроголошених республік.

Тим не менше, за результатами цієї зустрічі лідери «Нормандської четвірки» узгодили Комплекс заходів по виконанню Мінських угод з метою деескалації збройного конфлікту на сході України, а також прийняли «Декларацію на підтримку Комплексу заходів з виконання Мінських угод», який включав 13 пунктів і передбачав: негайне та всеосяжне припинення вогню в окремих районах Донецької та Луганської областей України та його суворе виконання з 00:00 15 лютого 2015 року за київським часом; відведення важких озброєнь обома сторонами на рівні відстані з метою створення зони безпеки, а також моніторинг і верифікацію ОБСЄ режиму припинення вогню із застосуванням усіх необхідних технічних систем, включаючи супутники, БПЛА та радіолокаційні системи.

Надалі Комплекс заходів по виконанню Мінських угод з метою деескалації збройного конфлікту на сході України, а також «Декларація на підтримку Комплексу заходів з виконання Мінських угод» отримали неофіційну назву: Мінських домовленостей — Мінськ-2.

Разом з тим, через відмову В. Путіна, досягнуті домовленості не знайшли офіційного ухвалення на вищому державному рівні «нормандського» формату. Замість лідерів чотирьох держав нові Мінські домовленості були підписані в рамках Тристоронньої контактної групи, за участю представників України, Росії, ОБСЄ та ДНР і ЛНР. Тим самим, режимом В. Путіна була зроблена чергова спроба як легітимізувати представників самопроголошених ДНР/ЛНР, так і зняти з себе юридичну відповідальність за вирішення збройного конфлікту на сході Україні зі збереженням усіх можливостей втручання до нього.

Тим більше, що Росія і не збиралася припиняти таке втручання та продовжувала бойові дії на Донбасі, відверто демонструючи зневагу до своїх західних партнерів по переговорному процесу. Так, ще в ході проведення зустрічі «Нормандської четвірки» у Мінську російсько-терористичними формуваннями самопроголошених ДНР/ЛНР, за підтримки російських військ, був активізований наступ на місто Дебальцеве, який тривав і після офіційного оголошення перемир’я.

При цьому як керівництво РФ, так і лідери ДНР/ЛНР продовжували цинічно стверджувати про «відсутність у них можливостей впливу на збройні формування, які беруть участь у бойових діях на Дебальцівському напрямку». Водночас, саме Україна звинувачувалася Росією та її ставлениками на Донбасі у «порушеннях Мінських домовленостей». Базуючись на таких «звинуваченнях», проросійські терористи відверто погрожували Україні захопленням міста Маріуполь, а також усієї території Донецької і Луганської областей.

Чергова демонстрація Росією відкритого нехтування своїми міжнародними зобов’язаннями, а також прямої зневаги до лідерів провідних країн ЄС та в цілому Європейського Союзу і ОБСЄ викликали нову хвилю обурення у всьому цивілізованому світі. З даного моменту США та ЄС майже остаточно впевнились у неможливості будь-яких домовленостей з режимом В. Путіна та фактично підтримали курс на зміну російської влади шляхом цілеспрямованого розвалу російської економіки в рамах міжнародних політико-економічних санкцій та інших обмежувальних заходів.

Так, вже 18 лютого 2015 року, фактично відразу ж після захоплення російсько-терористичними силами м. Дебальцеве, речник А. Меркель — Ш. Зайберт висловив наміри ЄС ввести нові санкції проти режиму В. Путіна. Разом з тим, ФРН та інші провідні країни Європейського Союзу все ще сподівалися спонукати керівництво Російської Федерації до реалізації мирного плану в рамках Мінських домовленостей.

19 лютого 2015 року, за ініціативою А. Меркель, ситуація на Донбасі була обговорена у телефонній розмові глав держав «Нормандської четвірки». Жодних конкретних результатів досягнуто не було. Як і раніше, Росія та терористи продовжували бойові дій в зоні конфлікту на сході України. При цьому були захоплені додаткові українські території, які виходили за межі лінії розмежування сторін, визначених у Мінську.

В той же час, як і в ситуації кінця серпня-початку вересня 2014 року, понесені втрати змусили Росію та терористів знизити інтенсивність нападів на позиції українських військ та тимчасово призупинити проведення наступальних дій практично на всіх напрямках.

Крім того, під тиском Заходу режим В. Путіна пішов на певні поступки щодо виконання Мінських домовленостей або, принаймні, демонстрацію таких намірів. У ході чергових телефонних переговорів «Нормандської четвірки» на вищому рівні в ніч з 2 на 3 березня 2015 року було досягнуто згоди щодо збільшення кількості спостерігачів ОБСЄ та їх розміщення в районах порушення режиму припинення вогню.

Разом з тим, Росія продовжувала ухилятись від реального виконання ключових положень Мінських домовленостей («Мінськ-1» та «Мінськ-2»). Зазначене питання стало основною темою телефонної розмови Федерального канцлера Німеччини А. Меркель та Президента України П. Порошенка 6 березня 2015 року. А. Меркель підтвердила незмінність позицій ЄС щодо збереження та посилення санкцій стосовно Росії у випадку затягування Кремлем процесу реалізації положень Мінського мирного плану.

У цьому зв’язку А. Меркель та Ф. Олланд, за участю Голови Європейської Ради Д. Туска, розпочали узгодження нового пакету санкцій проти Росії, безпосередньо пов’язаних з невиконанням Кремлем Мінських домовленостей. Санкції передбачалось ввести у ході саміту ЄС 19-20 березня 2015 року з подальшим їх переглядом наприкінці того ж року.

Водночас, в рамках демонстрації підтримки міжнародної ізоляції Росії А. Меркель відмовилась від запрошення В. Путіна на заходи Параду перемоги 9 травня у Москві з нагоди 70-ї річниці завершення Другої світової війни. Запрошення Кремля були відхилені і більшістю інших лідерів провідних держав світу, що стало чутливим ударом по міжнародному іміджу В. Путіна, який формував свою зовнішню та внутрішню політику на тезі «вирішальної ролі Росії у перемозі над фашизмом».

Посилену увагу до ситуації довкола України зберігали і Сполучені Штати Америки. Так, 18 березня 2015 року Президент США Б. Обама та Федеральний канцлер Німеччини А. Меркель провели спеціальні переговори, присвячені подіям на Донбасі. Сторони дійшли згоди щодо необхідності збереження санкцій проти Росії до повної імплементації мирних угод, включаючи повернення Україні контролю над її східним кордоном.

Чітка позиція ФРН, а також підтримка А. Меркель з боку Б. Обами, Ф. Олланда, Д. Туска та лідерів інших провідних країн ЄС дозволили зберегти єдність санкційної політики Європейського Союзу у відношенні Росії, незважаючи на заклики окремих європейських країн щодо відновлення економічного співробітництва з Російською Федерацією. 20 березня 2015 року Рада ЄС одноголосно прийняла рішення щодо введення нового пакету політико-економічних санкцій у відношенні Росії.

 

Перші ознаки безпорадності ФРН та Франції перед Росією

Разом з тим, як і у минулому році, після певної перерви на відновлення своїх сил, Росія знову розпочала активізацію збройного протистояння на Донбасі. Протягом квітня 2015 року бойові дії на сході України набували все більших масштабів з ознаками підготовки Росії до проведення комплексної наступальної операції вглибину території України, в тому числі з метою захоплення міста Маріуполь, а також виходу на адміністративні кордони Донецької і Луганської областей.

У відповідь на це, ФРН, Франція та загалом Європейський Союз, посилили тиск на Росію. Так, 27 квітня 2015 року Федеральний канцлер Німеччини А. Меркель виступила з прямим попередженням Кремля про наміри ЄС ввести нові санкції проти Росії вже в червні-липні цього ж року.

Водночас ФРН та США були зроблені спроби й щодо більш рішучих кроків в плані здійснення прямого тиску безпосередньо на В. Путіна. У цьому контексті найбільш резонансний характер мали особисті зустрічі з президентом РФ А. Меркель 10 травня 2015 року у Москві та Державного секретаря США Дж. Керрі 12 травня 2015 року у Сочі.

Лідери ФРН та США вперше прямо та відкрито оцінили дії В. Путіна проти України, як злочин проти людства та загрозу світовій і європейській безпеці. Крім того, президенту Росії був висунутий ультиматум щодо застосування проти Росії заходів «критичної дії» у разі відновлення Москвою повномасштабних наступальних дій на сході України. Серед таких заходів називалися: надання летальної зброї Україні (зокрема протитанкових засобів та засобів ППО); блокування особистих рахунків В. Путіна і його оточення за кордоном, а також оприлюднення фактів причетності владної верхівки Кремля до корупційної діяльності.

Всупереч реальним фактам, візити А. Меркель та Дж. Керрі до Росії були подані російськими ЗМІ, як «дипломатична перемога Москви» в плані «прориву міжнародної ізоляції Росії». При цьому сам В. Путін вдався до ряду відверто провокаційних та непристойних кроків щодо публічного виправдання пакту Молотова-Ріббентропа (передбачав окупацію та розподіл Польщі між сталінською Росією та гітлерівською Німеччиною), а також демонстрації зневажливого ставлення до Дж. Керрі.

Незважаючи на це, зусилля ФРН та США все ж таки змогли утримати Росію від розгортання стратегічного наступу на сході України, однак так і не змогли зупинити Москву у реалізації її планів стосовно нашої Держави. Вже через три тижні — 3 червня 2015 року російсько-терористичними формуваннями ДНР, за підтримки підрозділів Збройних сил Росії, була зроблена спроба захоплення міста Мар’їнка з метою створення передумов для оточення Маріуполя.

Напад на Мар’їнку був успішно відбитий Україною, що засвідчило зростання бойового потенціалу та рівня підготовки українських Збройних Сил, а також здатність протидіяти атакам російських військ із нанесенням відчутних та неприйнятних для них втрат.

Крім того, на стратегічному рівні все більш негативного значення для Росії набували наслідки західних санкцій проти Російської Федерації, які фактично поставили російську економіку на межу масштабної кризи та неухильного розвалу.

У такій ситуації режим В. Путіна вніс нові корективи до стратегії та тактики своїх дій на Донбасі в плані переходу до циклічного (керованого) загострення обстановки в зоні конфлікту з подальшим відновленням мирних переговорів. За рахунок цього Росія імітувала «виконання» положень Мінських домовленостей, а також здійснювала спроби «затягнути час» та виснажити Україну і її союзників.

У свою чергу, ФРН та Франція, як країни, що фактично взяли на себе відповідальність за безпеку України, продовжували посилювати тиск на режим В. Путіна. Так, кожен із нових випадків провокування Росією загострення обстановки на Донбасі супроводжувався зустрічами та переговорами на різних рівнях як у рамках «Нормандської четвірки», так і в інших форматах, які в основному ініціювалися ФРН. Крім того, Німеччина залишалась і одним з основних провідників українських інтересів в Європейському Союзі.

Зокрема, у зв’язку з черговою ескалацією збройного протистояння на Донбасі, за ініціативою німецької сторони, 24 серпня 2015 року у Берліні була проведена зустріч А. Меркель, Ф. Олланда та П. Порошенка без участі В. Путіна. Окрім ситуації на Донбасі та спільних дій сторін із забезпечення реалізації Мінських домовленостей, сторони обговорили також і питання реалізації Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, а також посилення енергетичної безпеки України. Разом з тим, західними партнерами України була відкинута ідея розширення формату «Нормандської четвірки» шляхом підключення до неї інших країн та міжнародних організацій.

Наступним актом демонстрації ФРН підтримки України стала зустріч А. Меркель з П. Порошенко 27 серпня 2015 року у Нью-Йорку в рамках 70-го засідання Генеральної асамблеї ООН. При цьому Федеральний канцлер Німеччини відмовилась від зустрічі з В. Путіним, чим ще раз продемонструвала своє ставлення до нього. Водночас А. Меркель звинуватила Москву у порушенні Мінських домовленостей та підтвердила наміри Євросоюзу продовжити санкції проти Росії.

Разом з тим, ні ФРН, ні Франція, a ні Україна не відмовлялися від продовження діалогу з Кремлем з метою врегулювання ситуації на Донбасі. У цьому зв’язку Німеччиною було запропоновано проведення чергової зустрічі «Нормандської четвірки», вже за участю Росії, для вирішення принципових питань, які стосувалися мінського процесу.

Необхідність такого діалогу розуміло і керівництво РФ, яке намагалося використати його у своїх цілях в плані доказу «конструктивності» позиції Росії та з метою подальшого «затягування у часі» процесу врегулювання конфлікту на сході України.

Для цього Росією був застосований ще один «зовнішньополітичний прийом», а саме — пряме втручання до збройного конфлікту в Сирії. За рахунок таких дій режим В. Путіна сподівався відволікти увагу Заходу від збройного конфлікту на сході України, а також створити передумови для відновлення «на рівних» стосунків зі США та Європейським Союзом на підґрунті «спільної боротьби з міжнародним тероризмом».

З огляду на спільність інтересів сторін на Близькому Сході, США та ЄС пішли на певне співробітництво з Росією стосовно Сирії. В той же час, західні країни повністю відкинули можливість обміну своїх інтересів в Сирії на інтереси Росії в Україні, що змусило Москву піти на демонстрацію чергових поступок США та ЄС.

2 жовтня 2015 року у Парижі була поведена наступна зустріч «Нормандської четвірки» у повномасштабному форматі, за участю А. Меркель, Ф. Олланда, П. Порошенка та В. Путіна, яка формально стала найбільш знаменною подією того часу у врегулюванні ситуації довкола України. Так, у ході переговорів був прийнятий ряд принципово важливих рішень, які здавалося б мали гарантувати мир на Донбасі.

Зокрема, прийняті рішення включали домовленості щодо припинення вогню, відведення військ та важких озброєнь від лінії зіткнення сторін (калібром понад 100 мм), обміну полоненими, розширення повноважень спостережної місії ОБСЄ, а також проведення виборів на окупованих територіях на початку 2016 року за українським законодавством. Крім того, ще раз підтверджувалась необхідність передачі під контроль України її східного кордону. За встановленою практикою, реалізація даних рішень була покладена на Тристоронню контактну групу, яка у цей час фактично працювала у безперервному режимі.

 

Фактичний провал Мінських домовленостей. Що далі?

Разом з тим, жодна з досягнутих Мінських угод та домовленостей так і не була виконана Росією або використовувалась Москвою виключно у власних інтересах. Свідченням цього стало і поточне загострення обстановки на Донбасі, яке відбувається протягом останнього часу.

На жаль, достатньо декларативні заяви Федерального канцлера Німеччини А. Меркель на початку 2016 року щодо можливості вирішальних зрушень у врегулюванні збройного протистояння на сході України вже у найближчій перспективі так і не знайшли практичної реалізації.

Останній перебіг подій, практичних кроків та публікацій як в українських, так і західних ЗМІ окреслює параметри того вибору, відповідальність за який багато в чому лягає на плечі української політичної еліти. Відіграти назад буде дуже складно і практично — майже неможливо.

Наведені обставини засвідчують неефективність існуючого механізму вирішення кризи довкола України, який передбачає прийняття принципових політичних рішень в рамках «Нормандської четвірки» з їх подальшим ухваленням у форматі Тристоронньої контактної групи у Мінську.

Подібний підхід дозволяє Росії й надалі ухилятися від взяття на себе відповідальності за події в України з одночасним збереженням можливостей впливу на ситуацію на Сході нашої Держави. При цьому, західні санкції хоча і завдають економічних збитків Росії, однак все ще не носять критичного характеру для режиму В. Путіна.

Більш того, відмічаються певні ознаки досягнення Росією своїх цілей в контексті поступової «втомленості» Заходу від української проблеми. Свідченням цього є пропозиції окремих європейських політиків щодо врегулювання ситуації довкола України фактично на російських умовах (зокрема щодо проведення «виборів» на окупованих територіях Донецької і Луганської областей до відновлення на них безпекової ситуації та контролю України над східним кордоном держави).

Мова йде про спроби ФРН і Франції, а загалом і Брюсселя схилити Україну до ганебної капітуляції перед Путіним, а також про небезпечні перспективи, які вимальовуються перед нашою країною у наступні 10 місяців, протягом яких Б. Обама все ще буде перебувати у Білому домі.

Фактично, на сьогодні і Париж, і Берлін, і загалом Брюссель вимагають від України просто-напросто погодитись на проведення та визнання так званих «президентських і парламентських виборів» у самопроголошених «автономних» державоутвореннях, які будуть проведені Москвою і бойовиками, після чого взяти цих моральних виродків-терористів на повне утримання. Якість і законність цих «виборів» європейців не дуже то й хвилює, так само як і питання обміну полоненими або передачі східного кордону під контроль України — «…це все потім, може бути, коли-небудь». Головне — ритуал, після якого німці з французами «умивають руки», оголосивши нарешті про свою політико-дипломатичну перемогу, а також позбувшись надоїдливої «української проблеми». У іншому випадку — Україні погрожують скасуванням санкцій проти Росії, а також, що найбільш вірогідно, «заморожуванням» програм інвестиційно-фінансової та матеріально-технічної допомоги нашій країні.

І по суті, це досить легко можна пояснити. Шантажуючи Україну скасуванням санкцій відносно Росії, як Берлін і Париж, так і Брюссель виходять із сьогоднішніх реалій, а саме: криза в Європейському Союзі; певна деградація європейських еліт, а також активна інформаційно-пропагандистська робота Москви — поступово прискорюють у абсолютно різних країнах ЄС прихід до влади політичних сил, які або є відвертими друзями Кремля, або, як мінімум, не є друзями Києва.

Таким чином, до необхідності проведення «виборів» на неконтрольованих територіях Донбасу українську владу європейці на сьогодні «підштовхують» куди жорсткіше, ніж раніше. Найбільш відверто демонструє своє роздратування міністр закордонних справ ФРН ФранкВальтер Штайнмаєр: «Ясно одне: ці вибори не можна далі відкладати… Ситуація з безпекою не повинна бути виправданням того, що ми не працюємо над законом про вибори». Тобто, ухвалення закону про проведення виборів в окремих районах Донецької і Луганської областей (ОРДЛО) керівник МЗС ФРН назвав «першочерговим завданням».

Що ж стосується Барака Обами, то його бачення міжнародного порядку денного виглядає наступним чином: у цілому, «світ лежить у середовищі зла», але США Б. Обами не мають наміру протидіяти цьому злу більше, ніж це необхідно для усунення прямих життєвоважливих загроз для себе. США настільки випередили у розвитку всі інші країни, що їх могутність не може бути «розхитана» тим же неадекватним Путіним.

При цьому, на думку Б. Обами, США не можуть захистити Україну, оскільки вона не є членом НАТО, а Росія завжди матиме можливість посилювати тиск, тому що Україна («країна-клієнт Росії») знаходиться у сфері її життєвих інтересів. Хоча «загалом» Б. Обама вже переміг Путіна і за допомогою своєї бездіяльності — а той, хоч і «не зовсім дурний», руйнує Росію внутрішніми і зовнішніми конфліктами, сировинною економікою і міжнародною ізоляцією. Тому при Обамі (з яким щодо «українського питання» сперечаються його ж власні Держдепартамент і Пентагон) нинішній рівень підтримки України є максимальним. Головне для нас, щоб і він не знижувався.

Все це, беззаперечно, вимагає зміни підходів світової спільноти до вирішення усього комплексу проблем, що стосуються збройної агресії Росії проти України, виходячи з об’єктивних реалій. В першу чергу, такі зміни мають стосуватись розширення формату «Нормандської четвірки» шляхом підключення до неї інших провідних країн світу, які мають реальні важелі впливу на Москву, насамперед країн-підписантів Будапештського меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї — США та Великої Британії. Крім того, до міжнародних переговорів стосовно України можуть бути підключені також й інші країни, зокрема — Польща, яка є стійким та послідовним лобістом українських інтересів у НАТО і ЄС, а також займає найбільш непримиримі позиції перед Російською Федерацією.

При цьому, на відміну від нинішнього, по суті, «рекомендаційного» статусу «Нормандської четвірки», новий формат міжнародних переговорів повинен отримати можливість накладання юридичних зобов’язань на Росію щодо безумовної реалізації прийнятих рішень стосовно України. У даному контексті, спроби Москви ухилитись від взятих на себе зобов’язань або їх чергові порушення мають викликати негайні та жорсткі санкції інших учасників переговорного процесу у найбільш чутливих сферах для Російської Федерації (енергетики, фінансів та військово-промислового комплексу).

Вирішення зазначеного питання дозволить змінити і нинішнє положення Мінської контактної групи, обмеживши її функції виключно організацією практичного виконання рішень, прийнятих на вищому (міжнародному) рівні. Тим самим, Росія та ДНР і ЛНР будуть позбавлені можливостей маніпулювання ситуацією у своїх цілях.

Разом з тим, дійсно стратегічно важливе значення для України — на довготривалу перспективу, мало б розгортання міжнародних миротворчих сил на Сході нашої Держави під егідою НАТО, як найбільш потужної світової організації у сфері колективної безпеки. Це дозволило б не тільки унеможливити подальше військове вторгнення Росії до України, але й створити реальні передумови для інтеграції нашої Держави до складу Північноатлантичного союзу.

Послідовна і цілеспрямована реалізація наведених вище підходів могла б надати можливість радикально змінити ситуацію, забезпечивши як безпеку України, так і безпеку Європейського Союзу і НАТО зі Східного стратегічного напрямку (з боку Росії).

Все це потребує розуміння та принципових політичних рішень лідерів провідних західних країн, насамперед ФРН і США як країн, що взяли на себе головну відповідальність зі стримування Росії та врегулювання конфлікту довкола України. Як показує досвід, жодна із угод та домовленостей з Росією не виконується Москвою, якщо це не відповідає її інтересам.

За умов будь-якого режиму в Росії, стримування неоімперських амбіцій Москви можливе лише за рахунок збройної сили або її еквівалентів у вигляді політико-економічних дій з руйнування (знищення) російської економіки, як це було зроблено з колишнім Радянським Союзом.

За таких обставин Україні слід позиціонувати себе, виходячи зі своїх національних інтересів і національної безпеки, а не з прагнення заслужити похвалу Б. Обами, А. Меркель або Ф. Олланда, по суті безсилих і безпорадних (як показав досвід останніх двох років!) і перед бандитами Путіна, і перед внутрішніми проблемами своїх країн, головні з яких — словесна «занепокоєність», суб’єктивізм і сите бюргерство (міщанство).

Схожі публікації