Яка техніка допоможе Україні виграти війну

Військова техніка для України і пожвавлення діяльності членів НАТО

«defence24.pl», Польща

Огляд матеріалів польських аналітиків

Два матеріали, що з’явилися нещодавно на надзвичайно популярному польському сайті defence24.pl, поєднуються однією темою: війна в Україні. Хоча хтось з читачів може так не вважати, оскільки у одному з них йдеться про очікувані підсумки саміту НАТО (матеріал з’явився в переддень відкриття саміту, що стає цікаво через можливість порівняти підсумки його роботи), а у другому — про військову техніку, що має допомогти Україні здолати росіян-нападників. Та спробуємо все ж пробігтися по змісту обох, тим більше, що у нас тепер будь-яка тема на вістрі наших подій.

Адам Свєрковський, автор допису «Яка техніка допоможе Україні виграти війну», констатує, що ефективність оборонних операцій України дуже залежить від технічної допомоги її союзників. Але цього, впевнений автор, недостатньо, щоб можна було думати про швидке повернення окупованих росіянами земель цього року, не кажучи вже про втрачені 8 років тому. І розмірковуючи, ставить питання: що таке — підтримка союзників України, якою можна компенсувати частину понесених втрат?

F / A-18C Hornet.
Джерело: «defence24.pl», ілюстративне фото Браян Стівенс / ВМС США.

Процес поповнення техніки і озброєння має свої особливості, йдеться у статті. Його не можна назвати оперативним, оскільки спорядження, що зберігається без перевірки десятиліттями на складах, втрачає свої якості, йому часто бракує деталей, які, можливо, вже не виробляються або їх дуже мало. Іноді просто час зробив свою справу і техніка не придатна для негайного застосування армійцями. Та й під час війни важко налагоджувати випуск якоїсь військової техніки, бо заводи постійно обстрілюються, а постачання комплектуючих дуже обмежене чи неможливе. У росіян же з постачанням не так, як в українців. Бо у них величезна кількість техніки зосереджена на складах або у військових частинах, вона може прибувати з Росії місяцями, до того ж збройні заводи можуть спокійно модернізувати військову техніку або виготовляти нову попри можливі труднощі. Отож, росіяни не дуже залежні від бойових дій, які можуть вестися так, як їм вигідно.

Українські БМП-2 залишають завод.
Джерело: «defence24.pl», фото Укроборонпром

Що ж до величини іноземних ресурсів для українців, тобто, допомоги з боку країн-союзників, то автор подає приблизну оцінку того чи іншого виду зброї, що допоможе Україні перемогти у цій війні. І при цьому вважає за потрібне нагадати: бойові дії в Україні демонструють, що твердження про головну роль у майбутніх війнах легкої піхоти — це є ніщо інше, як міф, вигаданий для потреб певних середовищ та їх концепцій. Бронетанкові та механізовані війська, пише автор, є одним із основних засобів переміщення лінії фронту на карті. Однак для того, щоб виконувати рейд, розбивати або ефективно зупиняти атаки супротивника, необхідно мати достатню кількість техніки на місці, у резерві та в тилу, яку можна в будь-який момент відправити на певну ділянку фронту. «Найчисельнішим видом важкої техніки, що використовується в цьому конфлікті, є всі види бронетранспортерів і бойових машин піхоти», — констатує автор, додаючи, що можливі втрати українською стороною БМП можуть становити до 50%, що дуже непросто замінити постачанням чи іншою технікою (БТР — авт.) для боротьби з механізованими чи моторизованими військами супротивника. Щодо техніки, поставленої​/обіцяної ​​поставити в Україну країнами-союзниками, то можна нарахувати близько 350 бронетранспортерів М113 і похідних від них.

Що стосується колісних бронетранспортерів і колісних бойових машин піхоти, то про постачання такої техніки нічого не відомо. Данія планувала доставити 20 колісних БМП Piranha III, але Швейцарія, як виробник цих машин, заблокувала таку допомогу. Якщо ж скласти до купи кількість техніки, обіцяної західними країнами Україні, то автор підсумовує наступним чином: кількість поставлених/заявлених в Україну БМП-1 наразі коливається в районі 100 одиниць. Наразі до 30 одиниць може надати Греція, якщо уряд Німеччини їх замінить на Marder 1A3/5 BWP. Останніми днями повідомлялося про поставку 35 словенських БМП М-80. «Отже, підсумовуючи, — пише автор, — ми маємо +/- 485 транспортних засобів. Це однозначно недостатня кількість машин такого типу… Найбільший наголос має бути зроблено на забезпеченні України бойовими машинами піхоти, які найбільш потрібні для ведення бойових дій».

Також автор звертає увагу на важливість у сучасних бойових діях самохідної реактивної артилерії, що може здалеку бити по цілях. У випадку з системами БМ-21 «Град» і похідними від них йдеться про дальність стрільби 15-40 км залежно від використовуваних боєприпасів. Це співставне, наприклад, з польським «Крабом» чи німецькою PzH 2000. На день російського вторгнення в українській армії таких систем було близько 300. А це значно більше, ніж у Польщі. Також в Україні не встигли запустити у серію розроблений інший комплекс, який нині поки що замінюється модернізованим «Смерчем», якому бракує боєприпасів. Йдеться в основному про реактивні снаряди калібру 227 і 300 мм. В Європі, окрім Росії, навряд чи хтось використовує БМ-27 чи БМ-30, не кажучи вже про виробництво боєприпасів до них, внаслідок чого «вистрілюють» те, що Україна накопичувала десятиліттями, не маючи можливості виробляти їх на сьогоднішній день.

Морські піхотинці 3/12 морської піхоти (3-я дивізія морської піхоти) готуються до дозаправки системи HIMARS.
Джерело: «defence24.pl», фото Ланс капрал Уджіан Госун, USMC.

Що ж до систем, отриманих Україною від союзників, то відомо про 20 РМ-70, ймовірно, подарованих Чехією зі своїх складів, і про 18-20 БМ-21, швидше за все, з Польщі. Приємною несподіванкою стала інформація, що США передали через Німеччину та Велику Британію дві партії по 4 РСЗВ M142 HIMARS і 3 РСЗВ M270. Сьогодні відомо про отримання Україною ракет з дальністю лише до 70-84 км, а не тих ATACAMS, які перевершують системи «Точки» більше ніж двічі (300 км). Все ж це покращує ключові можливості української реактивної артилерії, але знову ж таки… їх однозначно недостатньо, робить висновок автор.

Ще один важливий у війні вид військової техніки — авіація. З початку російського вторгнення про неї дискутували найбільше, бо вона дає змогу знищувати командні пункти, протиповітряну оборону російських військ і забезпечуючи безпеку військ українських. На погляд автора, оприлюднена кількість літаків не відображала потенціалу такого формування, оскільки багато машин, ймовірно, вийшли з ладу або перебували на модернізації. «І якщо у випадку з Су-27 чи модернізованими МіГ-29 можна говорити про певну якість, що підтверджено кількома перемогами в поєдинках з російськими (новітніми) зразками, то зі штурмовиками ситуація відчутно гірша. Ці машини наразі не вписуються в реалії повномасштабного конфлікту, в якому супротивник має високу насиченість зенітними системами» — пояснює автор, додаючи, що росіяни також намагаються вдосконалювати свою систему ППО.

Що Україні можуть запропонувати країни-союзниці у цьому виді озброєння? Наскільки вони готові це робити і як пояснюватимуть свою затримку з постачанням чи навіть відмову. Відповідаючи на запитання, автор нагадує, що Україна мала отримати від невідомої країни певну кількість машин Су-25 (14 штук), але частинами. З цього приводу згадували Болгарію, але вона спростувала такі чутки. Крім того, Україна мала отримати озброєння та запчастини для своїх МіГ-29 (Польща, Німеччина, США?), що дало б змогу більш ефективно ремонтувати наявні машини і поновлювати несправні. Як воно насправді — авторові не відомо, але якщо і відомо, то він не буде оприлюднювати з зрозумілих причин. Єдине, про що він пише, так це про те, що зараз лише кілька країн можуть передати Україні двомоторні винищувачі (Болгарія — 11, Польща — 28), але невідомо, скільки з них здатні злетіти. Та і пул пострадянської техніки (навіть з урахуванням постійної підтримки) з часом вичерпається, то чим його замінити? Літаками західного виробництва — така відповідь автора допису, який далі нагадує, що адміністрація як США, так і багатьох інших країн не захотіла організувати переліт винищувачів з території НАТО до України, щоб «не спровокувати росіян на ескалацію». Такі занепокоєння зафіксовано в офіційних заявах європейських лідерів, таких як президент Франції. «Це майже офіційна позиція НАТО, — сказав Макрон. — Ми допоможемо Україні захищатися, але не будемо вести війну з Росією, тому було домовлено, що деяке озброєння, таке як літаки і танки, не надаватимуться… І президент Зеленський це знає», — наводить автор слова Макрона в його інтерв’ю The Kyiv Independent.

На погляд автора статті, лише кілька країн можуть дозволити собі пожертвувати літаки вищої якості, ніж ті, які зараз застосовуються в Україні, без особливої ​​шкоди для їхніх ВПС. І потрібні політичні рішення, розроблені саме таким чином, щоб забезпечити боєздатність України і водночас мінімізувати ризик ескалації конфлікту. Розробити їх буде важко, вважає автор, тому і обіцяє далі просто аналізувати військово-технічні спроможності України та можливу допомогу з боку Заходу.

Просто і в той же час складно заперечувати автору такої статті. Це завжди так, коли проблему розглядають з кількох боків, зважаючи при цьому на різні підходи, коли кожен правий по-своєму і має беззаперечні, на його переконання, аргументи. Та зараз йдеться не просто про суперечку, а про війну з росіянами, які знехтували не лише світовим правопорядком, а й людськими цінностями. Тому і Якуб Паловський, колега Адама Свєрковського, напередодні саміту НАТО в Мадриді намагався у своєму огляді «Що дасть і чого не дасть саміт НАТО в Мадриді» просто окреслити коло можливих історичних рішень, що можуть ухвалити поважні політики. Сьогодні ми вже знаємо, на чому наголошували учасники саміту, чули виступи політичних лідерів і можемо тепер порівняти, що саме від них очікувала світова спільнота і наскільки справдилися ці очікування.

Під час саміту НАТО в Мадриді прийняті історичні рішення щодо посилення
колективної оборони Північноатлантичного альянсу.

Джерело: «defence24.pl», фото NATO

Якщо йдеться про майбутню стратегію НАТО, то автор згаданого допису звертав увагу на ухвалення Стратегічної концепції НАТО, називаючи її документом найвищого рангу після самого Північноатлантичного договору. 

Адже попередня Стратегічна концепція 2010 року, як з’ясувалося, вже не відповідає сучасній реальності, оскільки в ній йшлося про стратегічне партнерство між НАТО та Росією, та про загрози з боку Китаю. Та наразі з партнерством якось не вийшло (та коли воно з Росією і «виходило»?), то стратегія потребує корегування з опертям на аналіз російсько-української війни. Тож якщо коли «Росія була партнером», то можна було скорочувати власні збройні сили, то зараз їх потрібно буде розвивати, зокрема — їхні можливості у звичайних військових операціях.

Британський танк Challenger 3 – це величезний потенціал, але 148 таких машин мало.
Джерело: «defence24.pl», фото Rheinmetall Defense

Ще одне, на що звертав увагу автор, так це нове моделювання сил НАТО, які необхідно збільшувати. Як стало згодом відомо, війська НАТО будуть збільшуватися (про що вже повідомлялося і під час саміту, і по його закінченні), як збільшуватимуться і видатки на оборону кожної з країн-членів Альянсу. Багато країн-союзників з Європи, нагадує автор статті, нехтували своїми сухопутними військами в цьому відношенні, а процес відновлення їх готовності після 2014 року хоча і відбувався, але в більшості випадків надто повільно. Відповідні формування здебільшого є в структурах, та суть у тому, щоб підтримувати рівень їхньої готовності, забезпечити належну підтримку протиповітряної оборони, артилерії тощо. Це, звичайно, потребуватиме відповідних витрат. Автор повідомляє, що перший крок до підвищення рівня готовності основних сил НАТО було зроблено кілька років тому через Ініціативу готовності 4×30, яка передбачала 30 бронетанкових і механізованих батальйонів, стільки ж авіаескадрилій і бойових кораблів для розгортання потягом 30 днів з моменту тривоги. Завдяки тому, що його положення вже частково імплементовані, реалізувати нову концепцію буде легше, хоча, звісно, ​​процес не буде позбавлений ризиків, пише автор у своєму матеріалі.

Якщо вести мову про посилення обороноздатності, то воно залежить від зусиль окремих держав. Для прикладу автор наводить принцип ротаційної системи. Після її ухвалення, для того, щоб виставити 5 тисяч військовослужбовців за один раз, це приблизно бригада, необхідно призвати щонайменше 15 тисяч, з урахуванням тих, хто готується до нової ротації, і тих, хто відновлює готовність. Отже, де-факто для збереження присутності ротаційної бригади необхідно залучати всю дивізію, яка не зможе брати участь у інших заходах. Збройні сили більшості європейських країн занадто малі, щоб впоратися з таким нововведенням. Наприклад, німецька армія має три постійні дивізії, у тому числі одну повітряно-десантну, а британська — одну механізовану та одну легку піхотну дивізії. А США мають відтворити потенціал у таких пріоритетних сферах, як війська протиповітряної оборони, тому не дивно, що вони вбачають певну проблему у створенні нових «постійних» підрозділів у Європі.

США потрібно відтворити потенціал у таких пріоритетних сферах, як ППО,
тому не дивно, що вони скептично ставляться до створення нових підрозділів, які «стоять» у Європі.

Джерело: «defence24.pl», фото Армія США

Автор звертає увагу, що зміни стосуватимуться не тільки сухопутної сфери, де у тієї ж Росії найбільший потенціал, але й інших видів збройних сил, спроможних дуже швидко реагувати на загрозу (авіація і протиповітряна оборона, флот, кіберзахист і т. д.), де частково російська «маса» також може загрожувати країнам НАТО. А для цього також необхідні інвестиції у оборонний сектор. Це вимога статті 3 Вашингтонського договору. Автор нагадує, що кілька років тому Польща пропонувала США розгорнути у себе повний штат дивізії в районі Торуня та Бидгоща, але Вашингтон вирішив скористатися ротаційною моделлю, поєднаною з розміщенням техніки — напр. у Повідзі — для того, щоб мати змогу швидко підтримувати підрозділи, які діють у Польщі чи країнах Балтії. А Польща, до речі, планує сформувати ще дві дивізії у структурі власних збройних сил.

Також автор приділив увагу темі вступу Швеції і Фінляндії до НАТО, назвавши його початком офіційного процесу. Вже відомо, що ці країни фактично включені до Альянсу. З таким вступом погодилася і Анкара, що автор назвав «великим досягненням американської адміністрації та генсека Єнса Столтенберга» і «величезним поштовхом для НАТО», бо обидві країни мають сучасні та добре підготовлені збройні сили, і їх розташування має вирішальне значення для всіх видів діяльності в регіоні Балтійського моря, включно з, наприклад, обороною країн Балтії з використанням шведського Готланду.

 З запровадженням правової основи колективної оборони «по-новому», нової системи підготовки сил з’являється можливість використовувати великі сили в короткі терміни в оборонних операціях, застосовувати новітні рішення щодо безпосередньої фізичної присутності на східному фланзі, де підвищується, на погляд автора, роль таких країн, як Польща і її сусідів, які сьогодні найбільше відчувають загрозу зі Сходу. Але у чому автор не сумнівається, так це у тому, що саміт НАТО не гарантуватиме «фальшивого комфорту неінвестування у власну безпеку». Хоча це, зазначає він у дописі, ніколи не було метою Альянсу з моменту підписання Вашингтонського договору 73 роки тому.

Олег Махно

https://defence24.pl/geopolityka/co-da-i-czego-nie-da-szczyt-nato-w-madrycie-4-punkty

https://defence24.pl/polityka-obronna/jaki-sprzet-pomoze-ukrainie-wygrac-wojne-cz1-komentarz

 

Схожі публікації