Як готуватися до війни у 2023 році

03 жовтня 2022 р., «Укрінформ»

Матеріал публікується за ініціативою віце-президента Незалежного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» Олександра Бєлова.

 

Володимир Горбулін, Валентин Бадрак

Чи можливе припинення війни, а якщо можливе, то яке? Як не дивно, умови припинення війни на початку листопада виглядають доволі безкомпромісно: або Україна перемагає очищенням своєї землі від окупантів або у будь-якому вигляді утримається терористичний режим Путіна. Перше майже напевно означає різке зростання ризиків для подальшого існування Путіна та його поплічників; друге реально загрожує існуванню західної демократії у її у нинішньому вигляді.

Звісно, існує також і ймовірність замороження війни на довготривалий час, скажімо, за корейським сценарієм. Щоправда, досвід свідчить: повна ізоляція РФ є надважкою справою та вдається поки що із сумнівним успіхом. Навіть технологічна блокада може виявитися нерезультативною, особливо, за умов вмілої гри Китаю.

У листопаді стало цілком зрозуміло, що саме внаслідок штучного стримування українського наступу «дотиснути» злочинне окупаційне угруповання РФ у 2022 році навряд чи реально. Незважаючи на очевидні й безперечні успіхи сил оборони України, які були готові до кінця року досягти рубіжів 23 лютого 2022 року. Але не готовим до збільшення ризиків виявився передусім Захід, лідери якого намагаються тиснути на Москву обережно, акуратно й філігранно — майже як хірург, що видаляє ракову пухлину. Ця ракова пухлина на тілі планети вже давно пустила метастази у західний простір, а позбавлення кремлівськими керманичами життя тисяч людей унеможливлює ввічливі перемовини. ЗСУ довели, що український скальпель можна добре застосовувати, але на жаль, точити його на повну партнери поки не наважуються.

Отже, де-факто головним завданням цивілізованого світу на цьому етапі стає не дати терористичному режиму Путіну оговтатися від українських ударів осені. Не втратити української ініціативи на театрі військових дій.

«Управління війною» або чому Захід штучно затягує війну

Про те, що сили оборони України можуть вибити російських окупантів за лінію 23 лютого до грудня 2022 року, вказувала The Times ще 8 жовтня, щоправда, додаючи, що з деокупацією Криму доведеться зачекати до літа. Ця ймовірність зовсім не відкидається, але це питання стосується не тільки підвищення ризиків для ЗСУ. На жаль, війна затягувалася на усіх етапах — відмовою надати необхідну для перемоги зброю. Замість цього Україні надавали таку зброю, щоб їй вдавалося не програти. Це і є управління війною.

Як відомо, ситуація кардинально змінилася з 10 жовтня 2022 року, коли Путін вдався до відвертого тероризму й активізував акти геноциду проти українського народу, щоправда, під прикриттям патологічного «м’ясника» Суровікіна. Темпи втрат на війні в РФ вже нездатні були компенсувати ані загальна мобілізація, ані заохочення в’язнів чи найманців інших держав — рекрутинг дотягнувся в жовтні аж до Афганістану. Жовтень Путіна — це пошук у лихоманці та відчаю шляхів виграти час.

Але показово, що навіть після безглуздих ракетних і дронових атак міст України та цивільного населення адміністрація Байдена не наважилася передати ракети ATACMS дальністю дії до 300 км — начебто через побоювання того, що обстріляна з них російська територія може стати причиною різкої ескалації, яка, в кінцевому підсумку, може втягнути у війну НАТО. Про ракети Precision Strike Missile (PrSM) дальністю дії 500 км — вони були випробувані американською армією, 54 ракети замовлені у вересні, водночас компанія Lockheed Martin отримала завдання збільшити дальність дії ракети до 650 км — навіть не йдеться. Якщо війна — полігон для випробування зброї, то ЗСУ ці ракети охоче застосує, хай навіть задля потужної реклами виробнику.

Нині ж ракетна ситуація виглядає дивною й несправедливою щодо України хоча б тому, що відбувається на тлі завершення перемовин Росії щодо отримання від Ірану балістичних ракет дальністю дії 300 — 700 км, а може й до 1000 км (йдеться про ракети підвищеної точності сімейства Fateh і Zolfaghar). І це, на жаль, також елемент управління війною.

Щоправда, західні партнери «розблокували» одну вагому позицію у «опціоні» підтримки України — щодо засобів ППО середнього радіусу дії. Німеччина передала Україні перший комплекс протиповітряної оборони IRIS-T 11 жовтня — рівно через день після початку обстрілів міст та масового знищення мирного населення. Це, до речі, цілком дозволяє припустити, що передача ЗРК могла б відбутися раніше, адже й глава зовнішньополітичного відомства ФРН Анналена Бербок у серпні анонсувала вересневу передачу IRIS-T. 30 жовтня стало відомо, що Італія має плани спільно із Францією передати Україні сучасні зенітно-ракетні комплекси SAMP-T (з 2006 по 2014 роки обидві країни створили 18 батарей та 1400 ракет, а на початок цієї війни Франція мала 40 ЗРК, тоді як Італія — тільки 20). У листопаді ЗСУ отримають й перші дві складні системи ППО NASAMS американо-норвезької розробки, хоча в цілому розраховують на вісім. Та, нарешті, Іспанія готує для передачі Україні ЗРК Aspide і Hawk, щоправда, не такі нові й трішки меншого радіусу дії, ніж згадані вище. Українська ППО де-факто, діє вражаюче: наприклад, в останній день жовтня над Києвом збили 12 з 16 повітряних цілей ворога. Якщо врахувати, що більшості анонсованих засобів ППО у ЗСУ ще немає, це пристойний результат. Звісно, Києву хотілося б отримати більше засобів ППО, але західні фахівці зауважують, що в самих країнах НАТО систем ППО обмаль. Не в останню чергу, внаслідок того, що протиповітряна оборона країн Заходу передбачає головне навантаження на літаки, а не на наземні ЗРК. А от від передачі літаків Захід утримується. І це знову елемент управління війною.

Крім засобів ППО, Рим заявив про готовність передати ЗСУ шість САУ PzH-2000, два РСЗВ M270 та поки що невизначену кількість 155-мм САУ M109L (неофіційно зазначається про ймовірність передачі до 20–30 установок). Кількість техніки є відображенням загальної картини із військово-технічною допомогою — вона важлива й наближає до перемоги, але видається гомеопатичними дозами, як ліки для важкохворого. Власне, так було і раніше. Жовтень в цілому продемонстрував: партнери обмежуватимуться поставками переважно боєприпасів та такої зброї, що вже надавалася Києву. Так і новий пакет оборонної допомоги на суму 275 млн дол., хоча й міститиме важливі для армії «розумні» високоточні боєприпаси для артилерії, не є пропорційним посиленням ЗСУ.

І все ж наприкінці жовтня стало очевидно, що на більшості ділянок фронту в Україні відбувся чіткий перехід угруповань РФ до довгострокової оборони — Кремлю понад усе потрібен час. На тлі планів таки провести глобальну мобілізацію та підготовити відчутне масштабування війни — замість 200 тис. виставити до мільйона вояків, до того ж, отримати озброєння від таких партнерів як Іран, та не виключено, Північна Корея, можливо, ще від союзників по ОДКБ. Це величезна загроза перспективам військової перемоги, на що Захід поки дивиться як на гіпотетичні ризики. Тому що звик рефлексувати замість дій на випередження. Наприкінці жовтня військовий міністр Шойгу доповів, що з 300 тис. мобілізованих 82 тис. вже направлено до зони проведення «спеціальної воєнної операції», тобто на війну проти України. Це може бути черговою вигадкою від Шойгу — їх вже було чимало. Але потенціал РФ «поставити під рушницю» до березня 2023 року 1,2–1,5 млн осіб є, хоча й належно підготувати — навряд чи. Ознаками фатальної неможливості підготувати війська є й відкриття навчальних центрів в Білорусі, й відкликання найманців з Малі, й бажання найняти вбивць в депресивних країнах. І все ж це також загрозлива сила, яка може стати викликом.

Такий стан речей змушує українських вояків демонструвати дива креативності — як то удар морськими та авіаційними дронами по кораблях ЧФ РФ. Успішна атака дронами є свідченням дієвості «москітних стратегій» як асиметричної зброї. Масове використання сучасних, відносно дешевих технологій проти коштовної, досконалішої за своїми можливостями, зброї противника стає яскравим трендом цієї війни. Хоча для перемоги Україна також потребує більше потужної зброї — літаків, танків, більше важкої артилерії, засобів ППО, оперативно-тактичних ракет і безпілотників великого радіусу дії.

Зростання суміжних впливів

Звісно, під час війни мають місце події, які майже неможливо прорахувати. Так, найбільшим викликом осені для України стала передача Іраном російським терористам великої кількості безпілотників-камікадзе. Іран, який старанно демонстрував перетворення на потужного регіонального гравця, почав усе більше турбувати світ. Якщо казати про суто військовий вимір застосування іранських дронів, то на них було покладене завдання виснаження української ППО. Бо це ті ж самі «москітні стратегії» із масовим використанням відносно дешевих безпілотників, на які українські сили оборони вимушені витрачати мільярди доларів. Вони справді значно дешевші за зенітні ракети, якими ЗСУ доводиться їх збивати. Зокрема, як підрахували аналітики української OSINT-спільноти Molfar, вартість дрону Shahed-136 становить від 20 до 50 тис. євро за машину, то ж загальна вартість для РФ атак становила (станом на 17 жовтня, коли було знищено 161 безпілотник) від $11,66 млн до $17,9 млн. Тоді як Україні і її партнерам захист обійшовся у понад $28,14 млн. Щоправда, результативність збиття дуже висока — до 80 %.

Ключовою проблемою для України виявився неприхований терор проти мирного населення, спрямований Путіним на виснаження нації. Крім того, фахівці переконані, що ціллю самого Ірану є тестування за допомогою терористів Росії можливості оминати системи ППО західного виробництва. Або виявляти та виснажувати сучасні засоби ППО. Це збільшує небезпеку для України, бо наступним викликом можуть стати вже згадані вище іранські балістичні ракети.

Ще одним викликом для України та для західного світу стало безпрецедентне переобрання на третій термін Сі Цзіньпіна. З 23 жовтня цього року  у глави КНР, який закріпив за собою місце найвпливовішого правителя країни з часів Мао Цзедуна, виявилися розв’язані руки. Відтепер він одноосібно вирішуватиме, чи варто допомагати режиму Путіна чинити злочини проти людяності, як вирішуватиме й межу такої підтримки. Водночас, вже анонсована зустріч Сі Цзіньпіна з Джо Байденом, відбулися перемовини  на рівні МЗС КНР — держсекретаря США. Поки що це питання України може бути як частиною проблеми, так і частиною рішення. Але фундаментальний виклик усе ж залишається. Незважаючи на те, що Китай в економічній площині має надзвичайну залежність від Європи та США.

Все ж, здається, виклики ще більш зросли в таборі ворожого кремлівського угруповання. Бо і створення важкої зими для Європи, і мінування Каховської ГЕС, і вигадки про «брудну» радіоактивну бомбу українців, ракетні та дронові обстріли України і, нарешті, нескінченні ядерні погрози на тлі захоплення ЗАЕС — усе це підпорядковано можливості створення готовності західного табору до перемовин. Сам факт перемовин — вже було б перемогою Кремля та де-факто прощенням його звірячих злочинів в Україні. Але далі — або закріплення відрізаних в 2022 році українських територій і вихід з війни у такий спосіб (напевно, на кілька років), або затягування і отримання часу на відновлення військових спроможностей вже на 2023 рік.

Виявилося, що найбільше Путін розраховував на розкол двопартійної підтримки в США допомоги Україні, зокрема, серед республіканців — не виключено, що там ретельно попрацювали спецслужби Кремля. Однак, здається, і тут Путін прорахувався. Незважаючи на критику допомоги українцям, головний республіканець у комітеті із закордонних справ Палати представників Майкл МакКол, потенційний глава комітету у разі перемоги республіканців в листопаді, 18 жовтня неочікувано для російської верхівки виступив за збільшення постачання зброї Україні.

Ситуація напружилася ще більше, коли 25 жовтня стало відомо про лист трьох десятків демократів із закликом до прямих перемовин із Путіним — такий сценарій звів би нанівець загибель тисяч українців, і на полі бою, і від рук російських катів-терористів. На щастя конгресмени відкликали цього, підписаного ще у червні листа — із поясненням, що за час з моменту написання листа відбувся вкрай серйозний поворот на війні. Тобто, натякаючи, що Путін перейшов «червону» лінію, що не дозволяє тепер вести з ним перемовини. Фактично, станом на початок листопада усі гілки влади США підтримали позицію влади України: перемовини з Кремлем можуть бути, але не з Путіним, а з його наступником. Це сильний хід у бік таки зламу цього режиму в РФ.

Таємний візит в Київ директора ЦРУ Вільяма Бернса на початку жовтня 2022 року, здається, відчутно сприяв оперативності отримання партії згаданих боєприпасів (на суму 275 млн дол.). Можливо, це ще й вивчення доцільності розширення «опціону» допомоги, наприклад, до літаків F-16 або ракет ATACMS. Не виключено також, що поступова зміна позиції Вашингтону на користь України збільшить участь у допомозі Франції і Італії. Адже й «прозріння» Німеччини відбулося: 26 жовтня стало відомо, що ФРН передала Україні ще чотири САУ Panzerhaubitze2000 (спільно з нідерландцями німці передали 14 вже таких САУ), ще дві РСЗВ Mars II та два надводних дрони. До того ж, Німеччина звернулась до Швейцарії з проханням про дозвіл передати Україні 35-міліметрові снаряди для зенітних установок Gepard, які вже є на озброєнні ЗСУ.

На тлі поставок сотень іранських дронів допомога не виглядає глобальною підтримкою. Але якщо врахувати поєднання політичних, економічних та технологічних перспектив, Україна може виявитися володаркою значних переваг у протистоянні із противником.

Як виглядають гарантії перемоги

Тобто, питання у тому, як готуватися до означених викликів. Цілком очевидно, що існує кілька рівнів такої підготовки.

На політичному рівні Захід має досягти консенсусу у сприйнятті сучасної РФ, зокрема, визнати, що в Росії править злочинний режим. Щонайменше визнати РФ країною-терористкою. Як це вже зробили парламенти Польщі, Естонії, Литви, а також ПАРЄ. Саме таке визнання світом злочинів Путіна та його кліки унеможливило б не тільки переговори з ним та запрошення на форуми на кшталт G-20, а й стало б запорукою повної ізоляції. Справа не в тому, коли Ердоган зрозуміє токсичність зустрічей з кремлівським бандитом і припинить їх, а в тому, що ланцюгова реакція дозволить оформлення справжньої антипутінської коаліції. А це вже запорука української і світової перемоги, а також фактичне анонсування змін політичного устрою в РФ.

Путін повернув Росію у ту саму імлу, про яку на початку ХХ століття писав Герберт Уеллс. Росіяни існують у темряві, однак саме це дозволяє Путіну сподіватися на перезавантаження військової машини — він розраховує на оновлення глобальної війни у березні-квітні 2023 року. Визнаємо — виходячи з ресурсів та можливостей державної машини Кремля, — це можливо. І це небезпечно для реалізації подальших сценаріїв розгорнутої диктатором, кривавої війни. Але, навіть за умов таки перемоги України, хай в середині 2023 року, Україна стикається із перспективами воєнного протистояння із сусідньою державою — протягом багатьох років, якщо не десятиліть.

Щоб докорінно змінити ситуацію, потрібно не тільки збільшити якість військової допомоги та швидкість перекидання озброєнь і боєприпасів. Але й інтегрувати ОПК України у справу нарощування оборонного потенціалу держави. Про те, що Україна націлена на створення високотехнологічного ОПК, в тому числі завдяки європейським та світовим військовим технологіям, повідомив прем’єр України Денис Шмигаль під час відкриття V українсько-німецького економічного форуму в останні дні жовтня. Самий час нагадати, що через кілька місяців російської війни міністр оборони Великобританії Бен Воллес визнав, що Захід не був готовий до війни такої інтенсивності, і що зброї у майбутньому може не вистачити. Натомість є позитивний досвід залучення Польщі, коли промисловість країни отримувала замовлення на вузли й агрегати до техніки НАТО — як для польської армії, так і для інших країн НАТО. Україна здатна опанувати сучасні виробництва за західними ліцензіями, а може завдяки технологіям Заходу поліпшити характеристики вже розробленої зброї, щоб пропонувати її і країнам НАТО, і на світовому ринку у майбутньому. Наприклад, стати повноцінною учасницею виробництва елементів РСЗВ HIMARS, тих же пускових установок — за умов отримання ліценції від Lockheed Martin. Або разом із Польщею узятися за виробництво корейських РСЗВ K239 Chunmoo (дозвіл на це має передати Hanwha Defense) — це цікавий проєкт, з огляду на ймовірне розгортання ліцензійного виробництва в Польщі, яка вже придбала майже 300 РСЗВ. Не виключено, з огляду на наявність контракту на поставку в ЗСУ 54 польських САУ, варто розглянути локалізацію частини виробництва САУ AHS Krab від оборонного концерну PGZ (САУ Krab має автоматизоване наведення, що робить її більш сучасною за суто українські зразки). Можуть бути різні проєкти, головне визначитися із готовністю передати Україні частину виробництва.

Тобто, завдяки своєму ОПК Україна швидше де-факто стане частиною НАТО, ніж отримає консенсус 30 країн блоку. Так чи інакше, Україна поступово збільшує кількість партнерів, які допомагають їй, РФ так чи інакше кількість прихильників різко зменшила. Наприклад, загальний обсяг австралійської військової допомоги Україні станом на кінець жовтня становить 330 млн дол., що робить її найбільшим контрибутором поза межами НАТО. Тобто, навіть віддалені країни долучаються до допомоги із бажанням зупинити розповсюдження планетою путінської чуми. Не вистачає трішки: щоб увесь світ побажав Україні перемоги, а Росії — зникнення путінізму як небезпечного для людства явища.

До речі, усе перелічене напряму пов’язане із зростанням внутрішніх ризиків для режиму Путіна і особисто кремлівського злочинця. Бо, коли наближений до Путіна Пригожин каже, що організована ним ПВК «Вагнера» краще за підрозділи регулярної російської армії, та ще й прагне створити паралельну «кишенькову» авіацію, це не просто намір посилитися біля Путіна. А ще й кишенькова армія, яка здатна й прибрати самого диктатора замість гарантування йому життя й безпеку в разі заколоту чи суперництва у верхівці російської влади. Пришвидшення їх реалізації можливе — в разі якісних прихованих контактів західних спецслужб з певними колами або особами, що не тільки розчарувалися в нинішньому диктаторові, але й готові діяти.

То ж, як би важко не було Україні та українцям, щось підказує, що для Путіна та його поплічників почався зворотний відлік.

Про авторів:

Володимир Горбулін, голова Наглядової ради Українського інституту безпекових досліджень, перший віце-президент Національної академії наук України, академік

Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння

Джерело: «Укрінформ»

Статья доступна на русском

 

 

Схожі публікації