Війна повернулася до Росії

Бєлгородська область як зона бойових дій

Іван Січень

У травні 2024 року російські війська вдерлися до Харківської області з північного напрямку із Бєлгородської області РФ. Офіційно метою нового наступу було названо створення так званої санітарної зони для недопущення обстрілів прикордонних районів Росії з території України. Разом з тим справжні наміри Москви за своїм характером більш широкі і включали відволікання українських військ з інших важливих напрямків, поширення паніки в Харківському регіоні України, вихід до передмість м. Харків та в тил куп’янського угруповання українських військ.

Певним чином Москва змогла досягти бажаного, хоча й в обмеженому вигляді. Незважаючи на більш ніж дворічний досвід ведення бойових дій, Росія знову переоцінила свої можливості, недооцінивши при цьому спроможність України впоратися з новим російським наступом. Збройні сили Росії так і не змогли прорвати українську оборону та зав’язли на їх позиціях за 5–7 км від кордону. При цьому, як і слід було сподіватися, їх вихідні райони та тили потрапили під вогонь українських військ, що об’єктивно перетворило Бєлгородську область РФ на зону бойових дій.

Щось подібне, хоча і в менших масштабах, спостерігається і в інших суміжних з Україною російських регіонах, які все більше занурюються у війну з усіма її негативними наслідками. Раніше такі наслідки стосувалися лише України, а тепер мають місце і в Російській Федерації як зачинщиці війни. Варто розглянути згадані питання більш детально.

У лютому-березні 2022 року бєлгородські видання разом з іншими російськими засобами масової інформації з ентузіазмом висвітлювали вторгнення російських військ до України. Колони танків, самохідної артилерії, бойових машин піхоти та бронетранспортерів у супроводі вантажівок, які перетинали російсько-український кордон, широко демонструвались на всіх місцевих медіаресурсах. Головною темою коментарів були переможні реляції про успіхи «освободительного похода» збройних сил Російської Федерації. І ніхто не міг передбачити, чим все це закінчиться. Хоча ще тоді лунали «перші дзвінки» невідворотних перспектив повернення війни назад до Росії.

Російська пропаганда залишала їх поза своєю увагою, але інциденти з бронетанковою технікою, яка трощила придорожні садиби у бєлгородських селах і хуторах через недбалість її водіїв, не можна було не бачити. Тоді ж почались і утиски російськими військовими місцевого населення у вигляді крадіжок їхнього майна, пограбувань та зухвалої поведінки. Втім, бєлгородцям такі інциденти ще можна було якось перетерпіти зі сподіванням на їх тимчасовий характер. Але такі інциденти вийшли на якісно новий рівень після того, як російські війська були змушені залишити Харківську область України та розташуватися у прикордонних районах Бєлгородської області на постійній основі. По суті, нахабна поведінка щодо місцевого населення з боку російських військовослужбовців переросла у безчинства, включно з насильницьким виселенням мешканців з їхніх домівок та мародерством. Серед винних — насамперед вихідці з Північного Кавказу (в основному — вояки кадирівських батальйонів «Ахмат»), Бурятії та інших з неслов’янських регіонів, які взагалі не відрізняють бєлгородців від українців.

Однак це знову ж таки ще не було великою бідою. Вона настала тоді, коли російські війська із прикордонної зони розпочали систематичні обстріли суміжних територій України. Розпочалися і постійні удари по м. Харків та інших населених пунктах в глибині Харківської області України із застосуванням реактивних систем залпового вогню великого радіусу дії, безпілотних літальних апаратів та зенітних ракетних систем С-300. Так Росія прагнула підтримувати постійну напруженість у Харківському регіоні, наслідками чого стали жертви серед мирного населення та руйнування цивільної інфраструктури.

Як і слід було очікувати, українські війська не забарилися з належною відповіддю. А оскільки позиції РСЗВ та артилерії російських військ, як правило, розміщувалися у російських поселеннях, то під удари у відповідь потрапляли і вони. Це є звичайною контрбатарейною боротьбою, в якій немає нічого дивного. Але місцевим мешканцям від того не стало легше.

Те ж саме можна казати і про м. Бєлгород. Позиції ЗРК С-300 та оперативно-тактичних ракетних комплексів (ОТРК) «Искандер-М» знаходяться у північних передмістях міста, звідки ведеться вогонь по Україні. При цьому російські ракети пролітають над Бєлгородом, частина з яких падає на місто через технічні несправності. Звичайно, що над Бєлгородом пролягали маршрути польоту і українських ракет чи БПЛА, що націлювалися на російські ЗРК та ОТРК. Ті, які росіянам вдається збити, також падають на місто чи передмістя.

І це ще не все. Широко відомі випадки несанкціонованих падінь авіаційних бомб з російських літаків Су-34 та Су-35 на м. Бєлгород та інші населені пункти області. Саме вони і спричинили найбільші руйнування. Зараз до них додалися ще й промахи керованих авіабомб, які скидаються на дальності до 90 км від лінії фронту та не вважаються високоточною зброєю.

У травні-червні 2023 року ще одним проявом війни у Бєлгородській області стали спроби російських повстанців з «Русского добровольческого корпуса» та «Легиона «Свободная Россия» звільнити її від путінського режиму. Загони російських повстанців взяли під контроль кілька населених пунктів у Грайворонському та Шебекінському міських округах Бєлгородського регіону. Разом з тим їм не вдалося утримати їх внаслідок значної переваги російських сил, які були введені в бій. Російські війська також мали підтримку ствольної та реактивної артилерії, а на додаток до них ще й армійської та тактичної авіації.

Під час бойових дій найвідчутніше постраждали м. Шебекіно та прикордонні селища і села Шебекінського міського округу, звідки була евакуйована або самостійно виїхала значна частина місцевого населення. Це стало першим із таких випадків на території Росії з часу її нападу на Україну. А до цього ніхто не готувався, бо була впевненість у домінуючій перевазі ЗС РФ, як «другої армії світу», над українськими військами, а тим паче — у здатності російської армії захистити кордони країни. І це вже не кажучи про те, що ще восени 2022 року на кордоні Бєлгородської області з Україною розпочалося будівництво потужної оборонної лінії з залізобетонних загороджень (так званих зубів дракона), протитанкових ровів, мінних полів, а також взводних, ротних та батальйонних опорних пунктів. Однак російські повстанці обійшли чи прорвали оборонну лінію, чому сприяли випадки масового шахрайства та зловживань місцевої влади при її будівництві.

Втім, наприкінці весни – початку літа 2023 року кількість біженців із прикордонних районів Бєлгородської області була відносно невеликою — «всього» кілька тисяч осіб. Тому їх вдалося хоч якось облаштувати. Спочатку у наметових таборах для депортованих осіб з України. А згодом у так званих пунктах тимчасового розміщення (ПТР), розгорнутих у різноманітних закладах з великими приміщеннями на зразок спортивних залів чи розважальних центрів.

Як там виживали чи виживають люди — практично ніхто не описував, за винятком деяких бєлгородських ЗМІ. Важко собі навіть уявити таке ставлення до біженців з боку місцевої влади, однак це стало повсякденною реальністю, хоча на їх облаштування виділяються значні кошти.

У типовому ПТР розміщено кілька рядів залізних казармених ліжок. Вони, як правило, двоярусні. Туалети також є, але їх не так багато, щоб забезпечувати людські потреби. Щодо душових, то їх переважно немає. Їжа готується централізовано, однак вона неякісна, а порції досить скромні. Окремого дитячого харчування, в тому числі для малят, не передбачається. А щось приготувати самотужки бажаючі не мають ніякої можливості. У ПТР всі перебувають разом: цілими сім’ями, чоловіки та жінки і діти без розподілу по окремих приміщеннях.

Тим, кому поталанило, вдалось поселитися у готелі, пансіонаті чи на базі відпочинку. Однак ненадовго. Власники закладів почали вимагати, щоб переселенці покинули приміщення, оскільки бажали використовувати їх за призначенням, щоб отримувати прибуток. Такі ж вимоги висувають і власники приміщень, де розташовувались ПТР.

Аби усунути згадані проблеми, адміністрація Бєлгородської області, за узгодженням з Москвою, ухвалила рішення про надання біженцям грошової допомоги для придбання речей першої необхідності, ремонту пошкоджених будинків та квартир, а також орендування житла у м. Бєлгород чи віддалених районах регіону. Але на такі потреби коштів не вистачило, як і гуманітарної допомоги людям, змушеним покинути домівку.

Ба більше, біженці із прикордонних районів зазнали негативного ставленням до себе з боку жителів обласного центру та інших населених пунктів регіону. Їх називають «хохлами», яких «ніхто не звав». По суті, це звичне явище у Росії, де переважна більшість місцевих мешканців переймаються лише власними інтересами і повністю байдужі до будь-кого. А тому вже влітку-восени 2023 року влада почала повертати біженців до місць їх постійного проживання майже у насильницький спосіб. Мовляв, слід «стабілізувати обстановку у прикордонних районах». Хоча обстріли по обидва боки кордону не припиняються. Були складнощі з відновленням роботи промислових підприємств, магазинів, аптек і інших соціальних закладів у м. Шебекіно та з ремонтом пошкодженого житла як в самому місті, так і у селах Шебекінського та Грайворонського районів. Закритими лишились лише населені пункти у безпосередній близькості до кордону, звідки мешканців таки виселили.

Після відносного затишшя, на початку 2024 року обстановка у Бєлгородській області знову помітно ускладнилася. Причиною став наступ ЗС РФ на авдіївському напрямку, що супроводжувалось відволікаючими діями на інших ділянках фронту та на російсько-українському кордоні. Так, російські війська почали активно обстрілювати та атакувати з повітря прикордонні і глибинні території Харківської області України. А відтак українські війська також посилили удари у відповідь.

Загострення ситуації викликало нові хвилі біженців з Бєлгородської області РФ, і набагато більші за масштабом, ніж попереднього разу. Причому не тільки із прикордонних районів, але і із самого м. Бєлгород та інших населених пунктів регіону. Як наслідок, всі місця для розміщення мешканців на його території вичерпалися, тому влада вимушена доправляти їх до інших регіонів країни. Ще у січні-лютому 2024 року за межі області почали вивозити дітей у дитячі табори чи бази відпочинку. А потім настала черга для виїзду дорослих.

Разом з тим, як і Бєлгородська область, віддалені від України регіони Росії також не були готові приймати біженців. Дітей поселяли у літніх таборах, не пристосованих для функціонування взимку. Хоча і без того приміщення були у неналежному стані. Харчування, як і медичне забезпечення, також не задовільні. Тому почалися масові хвороби серед дітей, яких дратували побутові умови. Як тоді почали казати діти: «Краще вдома під бомбами, аніж у таборах».

Дорослих там взагалі ніхто не чекав. За межами області їм навіть не надають фінансової допомоги на оренду житла. А без неї вони просто не можуть дати собі ради. Особливо в умовах, коли населення глибинних регіонів Росії відверто наживається на нещастях бєлгородців. Зокрема, їм погоджуються здати житло лише за завищеними цінами — вдвічі-втричі вищі за звичайні. А на роботу їх, навпаки, беруть лише за меншу зарплатню. І це в кращому випадку, оскільки зазвичай бєлгородцям відмовляють у всьому цьому під приводом «понаїхали, вас тут ніхто не чекає; Бєлгород це українське місто, от з Україною і розбирайтесь». Тобто, якщо раніше таке ставлення відчували на собі жителі прикордонних районів Бєлгородської області у самому м. Бєлгород чи його віддалених районах, то тепер — усі бєлгородці, перебуваючи за межами свого регіону.

Такі проблеми особливо загострилися у травні 2024 року після нового вторгнення ЗС РФ до Харківської області України з території Бєлгородської області. Про причини нового наступу йшлося вище, як і про те, що вони маскувались під необхідність створити так звану санітарну зону. Водночас новий наступ був важливий і з точки зору кремлівської пропаганди: продемонструвати «піклування центральної влади про безпеку населення прикордонних регіонів країни». І ще, Москва, як завжди, сподівалася швидко досягти резонансних успіхів на новому напрямку, Харківському.

Та не так сталося, як бажалося. Бо Москва, як завжди, переоцінила свої можливості та недооцінила бойовий дух українських військ. Єдине, що можна вважати її успіхами під час харківської наступальної операції, — просування російських військ на двох ділянках кордону на глибину 5–7 км, а також захоплення північної частини прикордонного містечка Вовчанськ, після чого вони зав’язли на позиціях українських військ. І це при тому, що регулярним з’єднанням ЗС РФ протистояла лише наша територіальна оборона.

Як наслідок, обстановка у Бєлгородській області не тільки не покращилася, але ще більше загострилася. А чого ж іншого можна було сподіватися, коли прикордонні райони регіону фактично перетворилися на тактичні тили російських військ. А м. Бєлгород та глибинні райони Бєлгородщини — на їх оперативні тили та транспортно-логістичні центри. Всі вони відразу ж стали цілком виправданими та законними об’єктами для українських ударів.

І не вина України у тому, що місця розташування та зосередження російських військ, їх вихідні райони та позиції артилерії, пункти управління і зв’язку, склади та інші об’єкти, як і раніше, розміщуються у населених пунктах чи поблизу від них. Саме це і перетворило їх на пекло, яким завжди буває зона активних бойових дій. По суті, у бєлгородському прикордонні повторилося те, що Росія вчинила в Україні. Через взаємні обстріли у прикордонних селах і селищах Бєлгородської області частково або повністю знищено житлову та іншу інфраструктуру, пошкоджено лінії електроструму і газопроводи, зачинені магазини та припинене надання медичної допомоги.

Втім, різниця все ж таки є. На відміну від України, яка завжди піклується про своїх громадян, люди у прикордонних районах Бєлгородської області практично покинуті напризволяще. Адміністрація регіону закликає людей залишити небезпечні місця, однак не надає їм ані транспорту для евакуації, ані житла, ані належної фінансової підтримки. Мешканці вже привселюдно звертаються по допомогу до президента та міністра оборони РФ, оскільки місцева влада втратила не тільки контроль над ситуацією, але й довіру населення. Однак на всі такі звернення відповіді немає.

Обидві влади — цивільна та військова — змогли створити «санітарну зону», лише навпаки, а саме — закрили в’їзд до низки населених пунктів у чотирьох прикордонних районах Бєлгородської області. Нова «санітарна зона» знаходиться за вже встановленою забороненою зоною безпосередньо на кордоні та має тенденцію до розширення. Зокрема, розглядається питання щодо включення до неї нових населених пунктів, які також потрапляють під українські обстріли. Збройні сили РФ беруть ці населені пункти під контроль, на в’їздах і виїздах встановлюються КПП та припиняється транспортне сполучення. Життєзабезпечення людей, які там залишаються, здійснюється по мінімуму.

Не легше і в самому м. Бєлгород та у глибинних районах області, де розташовуються російські війська і військові об’єкти. Вони також підпадають під інтенсивні українські удари, кількість яких щоразу збільшується. Звичайно, що страждає і цивільне населення. Так, з середини травня 2024 року кількість загиблих та поранених у м. Бєлгород та області зросла майже втричі. Внаслідок цього зростає і кількість людей, які виїжджають із прикордонних районів регіону та поза його межі.

Загострюється ситуація у Курській та Брянській областях РФ, де також перебувають російські війська, які діють проти України, дістаючи при цьому обов’язкову адекватну відповідь. Насамперед йдеться про прикордонні райони Курської області, де відбувається майже те, що і на Бєлгородщині. Вони під щоденними обстрілами, що вже зробило їх непридатними для нормального життя. Звідти також у масовому порядку виїжджають люди.

А українські війська систематично завдають ударів і по важливих цілях в глибині території Росії. Однак це тема для окремої статті…

Отже, розв’язана режимом Путіна війна проти України, яка замислювалась ним у вигляді бліцкригу — «малою кров’ю та на чужій території», стала затяжною за характером та повернулася бумерангом до Російської Федерації. Поки що це здебільшого стосується лише прикордонних районів Росії, де насправді тривають бойові дії. Однак війна все більше охоплює глибинні регіони РФ у вигляді українських ударів по російських військових об’єктах, підприємствах військово-промислового комплексу, енергетичній, транспортній і іншій інфраструктурі. Такі процеси матимуть негативні наслідки для всієї Російської Федерації, бо завдають їй економічних збитків та призводять до посилення напруженості у суспільстві. В той же час підривається авторитет російського керівництва, яке не може гарантувати безпеку населення.

Загалом наведені обставини можна вважати ще одним чинником, який спонукатиме Москву шукати можливості для того, щоб якось призупинити військове протистояння з Україною. Тим паче, що загострення соціально-економічних проблем в Росії небезпечне виникненням збройних конфліктів вже на її власній території із відповідними витоками військових загроз внутрішній стабільності країни.