Ультиматуми Росії

Що стоїть за ними і чи треба їх боятись?

 

 

 

Іван Січень

Останніми роками Росія фактично втратила ініціативу на Європейському ТВД, а також програла Заходові «битву» за Україну. Своєю чергою це повністю підірвало плани Москви з перетворення Росії на «велику світову державу» зі своєю винятковою зоною впливу.

І ось тепер режим В. Путіна прагне взяти реванш за таку геополітичну поразку. Причому, не маючи необхідних економічних ресурсів для досягнення своїх цілей, Росія, як завжди, робить ставку на військову силу з тим, щоб залякати своїх супротивників.

Саме це і спостерігається з початку поточного року в рамках посилення Росією військової активності на українському напрямку, а також у Чорноморському та Балтійському регіонах, що супроводжується відкритими погрозами на адресу України та її західних партнерів. А в грудні поточного року Москва почала висувати прямі ультиматуми США і НАТО, внаслідок чого ситуація довкола України стала критичною. Це підтвердилося і під час щорічної прес-конференції президента РФ В. Путіна 23 грудня. Втім, що насправді чинить Росія, і чи досягне вона бажаного?

 

…Москва потрапила в пастку власної неоімперської політики…

Всім відомо, що загнаний у кут звір може кинутись на значно сильнішого супротивника. У такому стані наразі знаходиться Москва, яка, по суті, потрапила в пастку власної неоімперської політики. Так, російська правляча верхівка не тільки не змогла досягти своїх геополітичних цілей щодо відродження «великої Росії», але і зіткнулася із низкою критичних для себе проблем як на міжнародній, так і внутрішній арені. Про це ми вже писали, отож не втомлюватимемо читачів загальновідомими фактами. Тим паче, що такі проблеми фактично підтвердив президент РФ В. Путін на прес-конференції 23 грудня ц. р., (хоча і у звичній для себе манері «перекручування» фактів), де по-своєму трактував будь-які міжнародні, історичні і внутрішньоросійські події. Наведемо лише кілька основних з них.

Щодо внутрішніх проблем Росії.

Зокрема, за словами господаря Кремля, «Росія краще за всіх вийшла з пандемії COVID-19, оскільки її економіка впала лише на 3 %, що менше, ніж в усіх розвинутих країнах світу». Насправді ж у США, ЄС та КНР загальмувалися лише темпи зростання економіки, а не обсяги ВВП, як у Росії. І аби як не намагався В. Путін приховати таку ситуацію, але він змушений визнати, що малий бізнес в країні практично згас. Хоча це і без нього було відомо в Росії всім, оскільки державна підтримка надавалася лише великим бізнесовим структурам, по суті — олігархам, наближеним до російської влади і особисто до президента.

Точно так же В. Путін не зміг приховати факт високої смертності в Росії внаслідок пандемії. Але цинічно надав йому позитивного значення як чинника, що посприяв зниженню рівня безробіття в країні. Такими ж цинічними були твердження президента РФ про збільшення обсягів коштів, які виділяються на медицину, освіту та соціальні потреби, хоча останніми роками бюджетні видатки на такі цілі впали майже на третину.

Зовсім неправдивими були і коментарі В. Путіна стосовно зовнішньої політики Росії, яка нібито миролюбна, включно щодо України. А всі проблеми довкола Росії, вважає російський президент, провокують Захід і Україна, які «розгортають військові бази поблизу російських кордонів», «запроваджують необґрунтовані санкції», «готуються до силового захоплення Донбасу і Криму». При цьому він знову повторив свою мантру про «військовий переворот в Україні», «непричетність Москви до подій на Донбасі» і «вимушене включення Росією до свого складу Криму з тим, щоб уникнути знищення його населення українськими націоналістами».

Саму ж Росію називав чи не «найбільш демократичною країною в світі», де «поважають права людини», «підтримують свободу преси», «вживають всіх можливих заходів для розслідування гучних політичних вбивств».

Втім, не будемо переказувати та коментувати все те, що казав на прес-конференції В. Путін. Який сенс? Все і так зрозуміло. Скажемо лише, що чергова зустріч президента РФ з представниками ЗМІ (як і у всі попередні роки) мала на меті замаскувати провал політики Кремля, що починає усвідомлювати і російське населення. Причому таке усвідомлення поширюється, про що свідчать показники соціологічних досліджень, а також підтверджують масові акції протесту на підтримку О. Навального, арештованого хабаровського губернатора С. Фургала тощо.

Цікавий факт. ВЦВСД попросив росіян обрати три головні проблеми 2021 року. Такими стали: «коронавірус», який обрали 38 % росіян, зростання цін — 34 % і QR-коди — 28 %. До головних міжнародних подій росіянами віднесено пандемію (39%), зростання цін та інфляцію (37 %).

І де тут «войовнича Україна», «хитрий Захід», «агресивні США» тощо?

Недаремно один із головних редакторів російських видань відмовився брати участь у роботі прес-конференції, прокоментувавши це так: «Ми не стали подавати папери на акредитацію, тому що у мене питань немає взагалі. Я на всі запитання знаю відповіді, навіщо мені йти? Для мене прес-конференція вже нецікава».

Підбиваючи підсумки прес-конференції В. Путіна, журналісти відзначили, що він вводив росіян в оману в середньому один раз за 20 хвилин, не відповів на питання, що цікавлять росіян, трактував історичні та міжнародні події на свій розсуд, а небагатьом опозиційним виданням (що виконують функції «іноземних агентів») взагалі не вдалося звернутися до президента.

Тому справжній стан справ в Росії і обличчя російської влади можна характеризувати так:

  • системна криза російської влади та її правлячої еліти загалом (відсутність змінності, судомні спроби продовжити владні повноваження у легітимний та нелегітимний спосіб, «тасування» тих самих осіб у владній картковій колоді);
  • продовження т. зв. проєкту СРСР 2.0 — небезпечної ностальгії за Радянським Союзом (нинішня влада в Росії вже нагадує брежнєвську геронтократію в СРСР);
  • неспроможність російської влади адекватно усвідомити/мінімізувати/подолати виклики і ризики сучасного світу (відтворення геополітичної концепції імперії, насамперед, у територіальному сенсі на кшталт XIX–ХХ століть та «пасків безпеки» часів холодної війни, відновлення стратегії «ізоляціонізму»);
  • використання мілітаристської риторики передвоєнного періоду, конструювання «квазі-нового небезпечного» світу у спосіб масованого застосування дезінформації, орієнтованої як на зовнішню, так і на внутрішню аудиторію, занурення свого населення в «інформаційний вакуум» (реанімація сталінських геополітичних проєктів у контексті «СРСР 2.0», «друга Мюнхенська змова», дестабілізація на Балканах, у країнах Балтії, у Східній та Центральній Європі, підготовка громадської думки до «військових сценаріїв» вирішення проблем);
  • генерація керованого хаосу за зовнішнім периметром Російської Федерації (перетворення країн-лімітрофів, наприклад, Білорусі, на «авіаносець, що не тоне» з ядерною зброєю);
  • деградація територій, як російської, так і анексованих українських (Донбас і Крим — екологічні проблеми, переселення, знищення промисловості та культурної спадщини);
  • зведення гігантських міграційних хабів на кордонах Європи як дестабілізуючого фактору;
  • неможливість упоратися з пандемією (крах «вакцинної дипломатії»/відсутність реєстрації російської вакцини з боку ВОЗ, рекордна смертність; серйозні проблеми з медичним забезпеченням громадян, зокрема, у регіонах);
  • важка економічна ситуація (масштабні військові/геополітичні програми, зростаючий рівень військових видатків, нарощування виробництва дорогих озброєнь, помножене на негативний ефект, санкцій призводить до низького рівня розвитку/відсутності модернізації соціальної сфери, медицини та екології);
  • деградація цілих регіонів, кризові ситуації у базових галузях (аварії на шахтах Кузбасу тощо), відставання у сучасних сферах економіки (наприклад, в електроніці);
  • відтворення атмосфери переслідувань у країні («іноагенти», «тортурний конвеєр» у колоніях, звинувачення у держзраді підприємців, ректорів та викладачів провідних університетів («Вища школа економіки», «шанінка», затримання ректора Казанського федерального університету) тощо.

Все це відбувається на тлі втрачання Росією України, що вже визнають російські політики та експерти. З одного боку, це остаточно руйнує неоімперські плани Москви, а з іншого — зводить нанівець зусилля В. Путіна з підняття свого авторитету способом «остаточного вирішення» українського питання. Вже не кажучи про те, що Україна дійсно стала передовим форпостом США і НАТО у стримуванні Росії.

Все це і стало причиною активних спроб Росії із військового залякування України та її західних партнерів, а також свідомого загострювання відносин з ними. Таким чином Росія, а точніше — її нинішня влада, прагне вирішити кілька принципово важливих для себе питань, а саме:

  • перехопити у Заходу ініціативу з тим, щоб дістати можливості нав’язувати свою волю США і Європі;
  • утвердити свою роль як провідного центра сили у світі на рівні зі Сполученими Штатами Америки;
  • взяти під контроль Україну чи, принаймні, зупинити процес її євроатлантичної інтеграції;
  • відвернути увагу російського населення від внутрішніх проблем країни, відновити авторитет влади РФ як такої, що жорстко відстоює російські інтереси перед Заходом.

Разом з тим до останнього часу всі намагання Москви досягти зазначених цілей були марні. До того ж США, НАТО і ЄС лише посилили жорсткість своїх дій у стримуванні Росії, в тому числі у військовій сфері. При цьому західні країни та міжнародні організації жодним чином не захотіли поступатися Кремлю у питанні України, а навпаки, стали єдиним фронтом на її захист, водночас збільшивши обсяги допомоги Україні, включно з наданням летальної зброї.

Таку позицію Заходу підтвердив президент США Дж. Байден ще 7 грудня ц. р. під час відео-конференції з В. Путіним. Але те, що Дж. Байден погодився на переговори з В. Путіним, російські ЗМІ подавали, як «перемогу» Росії, яка нібито примусила США до діалогу. А відтак — «не тільки показала свою рівність зі США, а й спроможність впливати на політику Вашингтона».

Однак насправді Дж. Байден просто вказав Москві на її справжнє місце у сучасному світі. До речі, це підтверджується і у всіх концептуальних документах США з питань національної безпеки, де Росія розглядається, як ворог Америки, але лише після Китаю.

Саме це і підштовхнуло Кремль до, на перший погляд, більш рішучих кроків, а саме — ультимативних вимог до США і НАТО щодо надання гарантій безпеки Росії. Як відомо, основні із них включають відмову НАТО від: подальшого розширення на Схід за рахунок країн колишнього СРСР; заборону на розміщення ударних озброєнь поблизу російських кордонів; припинення військового та військово-технічного співробітництва з Україною і розгортання інфраструктури Альянсу на її території.

Водночас Росія перейшла і до прямих погроз «перетворити Європу на поле бою» у випадку несприйняття США та НАТО таких вимог. Хоча В. Путін на прес-конференції знову заявив про «відсутність у Росії планів нападу на Україну». І це тоді, коли створюються нові інформаційні приводи для цього, наприклад, про «перебування в зоні конфлікту на Донбасі 150 американських найманців, які готують провокацію із застосуванням хімічної зброї».

Це вкотре демонструє безвідповідальність Москви, непередбачуваність її політики, а також те, що вона дійсно може зважитися на чергову військову авантюру. Тому керівництво США і НАТО погодилось на переговори з Росією у питаннях взаємної безпеки та зниження напруженості довкола України.

Як і у тому випадку, коли Дж. Байден погодився на прямий діалог з В. Путіним на початку грудня поточного року, Росія згадане рішення США і НАТО знову подає як свою «перемогу» над ними. І навіть більше, Росія вже впевнена і в результатах майбутніх переговорів, а саме — в поступках з боку Заходу. Наприклад, це відверто демонструє міністр закордонних справ Росії С. Лавров.

Але ж Москва, як завжди, бажане видає за дійсне. США і НАТО погодились таки на переговори з Росією, однак, як і раніше, — з позиції сили. Це підтвердив генеральний секретар НАТО Є. Столтенберг, який відкинув будь-яку можливість обговорювати з Росією питання розподілу сфер впливу у світі, а також досягнення з нею компромісу щодо України. За словами Є. Столтенберга, Україна є суверенною державою, вона має право на свій захист згідно зі Статутом ООН. Крім того, він підкреслив відкритість НАТО для України.

Непорушність позицій США і НАТО стосовно Росії підкріплюється практичними діями Північноатлантичного союзу. Так, на фоні ультиматумів Москви підвищено бойову готовність Сил швидкого реагування Альянсу — загалом близько 40 тис. військовослужбовців. І це лише передові сили НАТО, які можуть бути розгорнуті проти Російської Федерації. А позаду них лише тільки в Польщі можуть бути оперативно розгорнути два армійських корпуси США та НАТО, які за своїм складом переважають весь Західний військовий округ Росії.

…Подібні ультиматуми є проявом слабкості, а не сили Росії…

Ось це і є причиною суперечливих дій Москви, яка, з одного боку, погрожує застосувати військову силу, а з іншого — висуває ультимативні вимоги щодо гарантування своєї безпеки. До речі, подібні ультиматуми є проявом слабкості, а не сили Росії. Сильний гарантій безпеки не просить і, тим паче, не вимагає, а забезпечує їх самотужки.

 

І на закінчення хотілося б подати кілька думок, які не співпадають з більшістю нинішніх оцінок ситуації довкола України.

Росія дійсно розгорнула на українському напрямку своє потужне угруповання військ чисельністю понад 100 тис. військовослужбовців. Однак, не навесні, чи восени поточного року, а з 2014 року — після нападу на Україну. А зараз всі вони знаходяться там на постійній основі і проводять навчання на своїх полігонах. При цьому переміщення військ з місць постійної дислокації створює враження їх масштабного розгортання поблизу кордонів України.

А як же може бути інакше, коли одна посилена батальйонна тактична група може включати до свого складу від 10 до 30 танків, від 10 до 40 бронетранспортерів (або бойових машин піхоти), до 10 артилерійських систем різного калібру, а також кілька десятків вантажних автомобілів!

Протягом навчального періоду кожна з батальйонних тактичних груп всіх з’єднань ЗС РФ, розгорнутих на українському напрямку, почергово виводиться на полігони як своїм ходом, так і залізничним транспортом на дальність від кількох десятків до понад сто кілометрів. Після цього на полігонах розгортаються польові табори, у такий же спосіб, як і при підготовці до реальних бойових дій.

Саме так чинила Росія в 2014 році. Але на той час її війська дійсно перекидалися на український напрямок та розгорталися в польових таборах безпосередньо біля кордону України. Загалом, по одній бригадній тактичній групі в Орловській, Курській, Білгородській та Воронезькій областях Росії та три бригадні тактичні групи у Ростовській області. Крім того, на українському напрямку повністю розгорталися системи управляння та зв’язку військового часу, польові аеродроми, склади та госпіталі, а також накопичувалися матеріально-технічні запаси.

Навесні та восени поточного року схожі дії відбувалися в обмежених масштабах та здебільшого на стаціонарних полігонах, а не безпосередньо біля кордону з Україною. При цьому на український напрямок додатково перекидалися лише обмежена кількість військ, а саме:

  • до Криму — батальйонна тактична група, артилерійський та зенітний дивізіони (групи) зі складу 7-ї десантно-штурмової дивізії (штаб м. Новоросійськ) та батальйонна тактична група зі складу одного зі з’єднань 58-ї загальновійськової армії (штаб м. Владикавказ) Південного військового округу;
  • до Воронезької області РФ — підрозділ зв’язку та не більше батальйонної тактичної групи зі складу зі складу 41-ї загальновійськової армії (штаб м. Новосибірськ) Центрального військового округу.

Подібні заходи Росія почала виконувати в грудні поточного року в рамках зимового навчального періоду своїх збройних сил. Втім, масштабного перекидання військ на український напрямок з інших регіонів Росії поки що не відбувається. Твердження про це є інформаційною кампанією Москви з метою чинити тиск на Україну та її західних партнерів. Причому така кампанія, свідомо чи несвідомо, підтримується українськими та західними ЗМІ, в тому числі і за сприяння російських агентів впливу.

Про це, зокрема, свідчить повідомлення від міністерства оборони Росії про тренування тисячів танкових екіпажів зі складу 150-ї мотострілецької дивізії на полігонах у Ростовській області в грудні поточного року Хоча насправді згадане з’єднання має не більше 260 танків. Аналогічним чином навесні поточного року міністр оборони РФ С. Шойгу повідомляв про переміщення на чорноморський (а, фактично, — український) напрямок двох армій. Однак, як зазначалося вище, насправді переміщувалися лише їх окремі підрозділи.

Такими же «фейками» є і більшість космічних знімків «пунктів розгортання російських військ поблизу кордонів України», які насправді є фотографіями польових таборів на полігонах чи районів постійної дислокації з’єднань та частин ЗС РФ.

…Росія може розширити масштаби збройної агресії проти України навіть тими силами, які вже знаходяться біля від українських кордонів…

Однак це зовсім не означає, що Москва не готується до нападу на Україну. Росія може розширити масштаби збройної агресії проти нашої держави навіть тими наявними у неї силами, які вже знаходяться неподалік від українських кордонів. Звичайно, треба бути готовим до цього, однак жодним чином не перебільшувати можливостей Росії та не піддаватися на її інформаційні провокації.

 

І ще один цікавий момент, про який не йшлося на прес-конференції В. Путіна. Розвідка США і НАТО, без сумніву, добре знає, що насправді відбувається довкола України. То чому вони фактично підігрують Росії? Відповідь на це запитання досить проста, і ми вже вели мову про це раніше. А саме: що більш агресивну політику проводить Москва, то сильніше вона об’єднує Західний світ і дає привід для посилення санкцій проти Росії та знищення її економіки.

Ніхто також не відміняв і інтереси західних компаній, які працюють в оборонній та енергетичній сферах. Для них усіх загострення відносин між Заходом та Росією є джерелом отримання доходів: так збільшуються обсяги виробництва зброї, вичавлюється російські нафта і газ з європейського ринку.

Втім, це відповідає і інтересам України, оскільки так чи інакше стримує Росію.

 

Схожі публікації