Україна та вільний світ після 11 місяців війни з Путіним

Чому баланс подій дає підстави сподіватися на краще

 

 

Libertatea.ro, Румунія

Автор цього допису, розміщеного на сторінках румунського видання Libertatea, нам відомий за своїми аналізами геополітичної ситуації, що час від часу ми подавали на нашому сайті. Це — Теодор Баконскі, професійний дипломат, який свого часу офіційно виконував обов’язки повноважного посла, міністра закордонних справ, радника президента Румунії. Його поглядам притаманна об’єктивність, він не прагне бути, як зараз кажуть, «читабельним» на сайтах, де нині свіжоспечені автори переважно «полюють за лайками». Добре, що вдається їм недовго привертати до себе увагу. А ось Баконскі — не такий. Прихильники щоразу вишукують надруковані його думки та погляди, добре знаючи, що витрачений на ознайомлення з ними час того вартий. Ось і нещодавно, він вчергове відзначився своїми оцінками актуальних для Європи подій.

Що він мав цього разу на увазі, щоб поділитися з читачем? І не тільки з пересічним читачем…

З перших рядків автор повідомляє, що не залишається осторонь російсько-української війни і не вважає себе тимчасовим спостерігачем того, що діється на Сході України, бо має своє бачення щодо політики Москви.

Румунський вчений і дипломат Теодор Баконскі

Майже через рік після початку російського вторгнення в Україну, пише Баконскі, ми звернулися до опитування Eurobarometer від 12 січня 2023 року, щоб прослідкувати за позиціонуванням громадської думки в країнах-членах ЄС. «Рівень підтримки Києва продовжує змінюватися по осі Схід-Захід. Колишні комуністичні країни, на чолі з країнами Балтії та Польщею, вимагають запровадження ще жорсткіших санкцій проти Росії, посилення військової підтримки України. І навіть готові збільшити свої бюджетні видатки внаслідок інфляції, якщо сума цих заходів призведе до перемоги Києва без територіальних поступок Росії».

…Колишні комуністичні країни Європи вимагають запровадження ще жорсткіших санкцій проти Росії, посилення військової підтримки України…

А далі автор делікатно звертає увагу на нинішні стосунки Києва і Варшави, очевидно добре знаючи їх історичну особливість, і зазначає, що зараз «…казкова солідарність поляків з українцями вже є частиною будь-якого майбутнього підручника європейської історії: я не був здивований, побачивши, що президента Анджея Дуду приймали у Львові з яскравим народним ентузіазмом після повторної зустрічі у Києві з президентом Зеленським і литовським президентом».

Ось такий момент.

…Німеччина та Франція, навпаки, більш неохочі…

Як і далі автор констатує, що, на його думку, «Німеччина та Франція, навпаки, більш неохочі. У Берліні 42 % дотримуються жорсткої лінії, але 30 % виступають за переговори (між Києвом і Москвою — авт.), навіть якщо мир означатиме втрату Україною територій. 70 % французів стоять за переговори, схвалюють військову допомогу Парижа та ЄС, і лише 30 % сподіваються на повну поразку Росії».

Момент не менш красномовний.

Автор звертає увагу також на те, що держави, приєднані до СРСР після Другої світової війни, є максималістськими, тоді як засновники ЄС, які жили у вільному світі, як мовиться, по інший бік «залізної завіси», — сприймають воєнний конфлікт з релятивістських, прагматичних і дещо егоїстичних позицій. На щастя, ці коливання у ставленні не порушують єдність європейських дій, незважаючи навіть на активну російську пропаганду на фронті дезінформації.

…Держави, приєднані до СРСР після Другої світової війни, є максималістськими, тоді як засновники ЄС, які жили у вільному світі, сприймають воєнний конфлікт з релятивістських, прагматичних і дещо егоїстичних позицій…

Не посперечаєшся і з тим, що автор пише про ключових європейських гравців — Францію і Німеччину, та тих, хто притулився поруч. Чому саме про них? Бо «за часів Наполеона і Гітлера, відповідно, вони нападали на Росію, не зумівши її перемогти, і разом з тими, хто відновився після війни за планом Маршалла, сприймають війну як щось епізодичне, а не обов’язково як геополітичний процес перебудови тектонічних плит в ЄС і НАТО».

За такого стану справ, на погляд автора допису, саме жителям Сходу (Європи — авт.) належить виконати чимало роботи задля того, аби змінити парадигму, від якої вони зможуть отримати довгочасну користь. Як показали численні аналізи стосовно війни в Україні, не лише різна історична пам’ять відіграє роль у ландшафті політичних рішень: не менш важливу роль відіграє ступінь залежності від імпортованих енергоносіїв з Росії, обсяг інвестицій та двосторонніх відносин, домовленостей, укладених на нелетальному етапі правління Путіна. Але надзвичайно важливий твердий тон, обраний адміністрацією Байдена, яка — попри зміни більшості в Сенаті та Палаті представників — підтримує стратегічну єдність НАТО, щоб знищити російський імперіалізм.

…Не лише різна історична пам’ять відіграє роль у ландшафті політичних рішень…

У грудні 2022 року президента В. Зеленського зустріли стоячи у Вашингтоні. Йому, як завжди, вдалося переконати своїх співрозмовників, що їхні прокиївські зусилля насправді є стійкою інвестицією в реальність демократії.

Зі свого боку, Велика Британія, де новий прем’єр-міністр Ріші Сунак менш наполегливий, аніж його попередник Борис Джонсон, залишається життєздатним союзником НАТО, незважаючи на внутрішні економічні та фінансові труднощі (спричинені більше Brexit, ніж вторгненням росіян в Україну). Для того, щоб Україна пережила сувору зиму, змогла піти у рішучий контрнаступ і здобути перемогу без поступок (як вимагає переважна більшість її постраждалого від конфлікту населення), цього року потрібно підтвердити багатовимірне диво «перевинаходження» моральної свідомості Заходу. Це означає надання зброї — дедалі ефективнішої, — але також інтенсивну дипломатію зі зразковим символічним навантаженням.

До останньої категорії подій також включається очікуваний саміт Європейського політичного співтовариства, який призначений на 1 червня 2023 року в столиці Молдови, щоб підтвердити колективне бажання нарешті прийняти всіх жертв російського ревізіонізму в домі євроатлантичних демократій.

А потім автор переходить до розгляду іншої популярної теми не лише у ЄС, а й у інших світових теренах: «Якщо одночасно продовжуватиметься політика зеленого переходу, яка виводить російські ресурси з-під великого енергетичного тиску, і якщо санкції і надалі пробуджуватимуть російську націоналістичну громадськість, наркотизованою ілюзією легкого відновлення імперії, то, ясна річ, ми можемо також розраховувати на поглиблення тріщин усередині режиму Путіна, який і без того уражений кількістю людських втрат на фронті та страхом перед новими хвилями мобілізації.

…Однак глобальна картина приблизно через рік після російського вторгнення досить оптимістична…

Інакше кажучи, глобальна картина приблизно через рік після російського вторгнення досить оптимістична: величезна військова машина Кремля постраждала «від грипу», НАТО не розвалилося під опосередкованим тиском конфлікту (навіть зуміло розширитися), Китай продемонстрував свою стриманість, українці залишаються героїчно налаштованими чинити опір, а побічні зміни, спричинені конфліктом, сприймаються радше позитивно в таборі тих, хто захищає міжнародне право, права людини та цінності свободи.

Якщо «чорний лебідь» має летіти в цій складній рівновазі, то він повинен зробити це радше на музиці Чайковського, а не на музиці Гершвіна…»

Підготував Олег Махно

 

Схожі публікації