Енергетичні війни Росії з Україною

Від політики і економіки до ракет та БПЛА

Іван Січень

З початку повномасштабного вторгнення в Україну Російська Федерація здійснила дев’ять хвиль масштабних ракетних атак на об’єкти енергетичної інфраструктури нашої держави. Пошкоджень зазнали 25 теплових електростанцій, сім гідроелектростанцій і два об’єкти відновлюваної енергетики. Було завдано понад 100 ударів по об’єктах розподілу та передачі електроенергії. Повітряні атаки із застосуванням ракет і БПЛА є продовженням енергетичних війн Росії проти України, розпочатих ще у 1990-х роках, які ведуться всіма, у тому числі військовими методами. При цьому наміри Кремля незмінні і включають підрив української економіки та провокування соціальної кризи в Україні, а також примушення Києва до поступок у важливих для Москви питань. Наразі Кремль намагається примусити Україну погодитися з російськими умовами «заморожування» війни. Однак, як колись, так і тепер Україна зриває плани Кремля. Тому розглянемо більш детально український досвід протидії розв’язаним росіянами енергетичним війнам.

Сучасна Російська Федерація розпочала застосовувати енергетичний чинник з метою реалізації своєї зовнішньої політики відразу ж після розпаду СРСР. Насамперед це стосувалося України, якій Кремль відводить особливе місце у своїх планах щодо відродження подоби колишнього Радянського Союзу, оскільки вона цілком залежала від російських енергоносіїв. До того ж на початку 1990-х років Україна не мала конкретних механізмів переходу на альтернативні джерела постачання нафти і газу, а державна влада та приватний бізнес нічого не робили для виправлення ситуації. Це надавало Кремлю потужні важелі впливу на Україну і він активно їх використовував. Тоді Росія фактично змусила Україну відмовитись від європейського курсу та проголосити позаблоковий статус. Практично це означало, що Україна не тільки перетворюється на «сіру зону» між Заходом і Росією, а ще й цілком буде від неї залежати. Відтак у Росії з’явились можливості збільшити свій вплив на українську економіку та вирішувати на свою користь інші питання у двосторонніх відносинах.

Зокрема, у березні 1995 року підконтрольна російському урядові компанія «Газпром» звинуватила Україну у несплаті боргів за газ і пригрозила перекрити газопостачання. Для врегулювання ситуації росіяни запропонували передати «Газпрому» частину майнових прав на українську газотранспортну систему (ГТС). Однак Київ з цим не погодився, пропонуючи узгодити графік сплачення боргів. Слід зазначити, що Україна вміло використовувала у своїх інтересах те, що Росія була залежна від української ГТС для транзиту газу до Європи, а тому не могла повністю припинити його постачання. В подальшому провідна участь України у транзиті російського газу стала її вагомим аргументом на переговорах з Росією з усіх газових суперечностей.

Тим не менш, у 1997 році Росія, маніпулюючи питаннями ціни на газ та відповідних боргів України, домоглася вигідних для себе умов розподілу Чорноморського флоту та його базування в Криму. Так, росіяни отримали право користуватися севастопольськими бухтами, а орендну плату частково покривав український борг за газ. До того ж Київ передав Росії більшість кораблів Чорноморського флоту, які мали належати Україні.

В 1999 році, знову ж таки за рахунок боргів, Україна віддала Росії вісім стратегічних бомбардувальників Ту-160 та три Ту-95МС, а також 19 літаків Ту-22, які вона отримала при розподілі Чорноморського флоту. Разом із ними Росії були передані 575 крилатих ракет Х-55 та запасні авіаційні двигуни. Зараз згадані озброєння Кремль застосовує у російсько-українській війні, у тому числі — для ударів по енергетичній інфраструктурі України.

З 2005 року, після перемоги Помаранчевої революції та обрання Україною чіткого курсу на вступ до ЄС і НАТО, енергетичні війни Росії вийшли на якісно новий рівень. Найбільш резонансним стало провокування Росією газових конфліктів з Україною взимку 2005–2006-го та 2008–2009 років. У такий спосіб Кремль прагнув вплинути на процеси зближення України із Заходом, дестабілізувати соціально-політичну ситуацію в Україні та завдати збитків українській економіці. Також Кремль намагався вплинути на результати чергових президентських виборів в Україні.

Так, у березні 2005 року російський «Газпром», а фактично уряд РФ, зажадали від України сплачувати за газ за ціною, близькою до європейської — 250 доларів США за тисячу кубометрів. Після відмови Києва, з 1 січня 2006 року «Газпром» припинив постачання газу Україні. Крім того, Росія відразу ж звинуватила Україну у «несанкціонованому відборі газу, призначеного для Європи».

Однак Росія все ще залежала від української ГТС, а тому була змушена до певних компромісів з Україною. 4 січня 2006 року сторони уклали договір, згідно з яким закінчувалась практика бартерної торгівлі, а постачання і транзит газу почали розглядатися окремо. Ціна на газ була визначена у 95 доларів за тисячу кубометрів, що стало можливим завдяки змішуванню російського газу за ціною 230 доларів та туркменського за ціною 44 долари.

По суті, досягнуті домовленості стали перемогою України, яка зберегла можливість отримувати газ за відносно прийнятними цінами та продовжувати обраний європейський курс. Водночас Україна розпочала пошук джерел постачання енергоносіїв, альтернативних російським. Також розглядалась можливість видобутку сланцевого газу на українській території.

У ті часи залежна від російських нафти і газу Європа піддалася російським провокаціям в енергетичній сфері. Саме це і стало однією з основних причин відмови надати Україні у 2008 році статус учасника Плану дій щодо членства в НАТО. Було «заморожене» і визначення чітких перспектив членства України в Європейському Союзі. До того ж не були підтримані намагання України домогтися диверсифікації газових постачань. Така позиція Заходу була сприйнята у Москві як його «слабкість» та «згода на повернення України до сфери впливу Росії». Тому Москва посилила тиск на Україну з вищезгаданих питань із використанням енергетичного чинника. При цьому Росія використовувала у своїх інтересах політичну кризу в Україні, що виникла внаслідок загострення суперечностей між президентом країни В. Ющенком та прем’єр-міністром Ю. Тимошенко.

В грудні 2008 року Росія висунула претензії, пов’язані з заборгованістю посередницької компанії «РосУкрЕнерго» перед «Газпромом» в обсязі 2,4 млрд доларів, і почала вимагати погашення такого боргу. Інакше Москва погрожувала відмовитись від укладання договору про постачання газу Україні у наступному, 2009-му, році. Україна не погодилась з такими претензіями і припинила переговори. Своєю чергою Росія заявила про збільшення ціни на газ для України до 450 доларів за тисячу кубометрів (як для інших країн Центрально-Східної Європи), а з 1 січня 2009 року взагалі зупинила його постачання в Україну.

Припинення газопостачань створило критичні проблеми для української економіки. Значно скоротилося постачання газу до країн Центрально-Східної Європи. За таких умов керівництво ЄС зажадало від Росії та України негайно досягти згоди та відновити транзит газу до Європи. Фактично такі вимоги ЄС передбачали і відновлення Росією постачання газу Україні.

З огляду на зацікавленість Росії у збереженні співпраці з ЄС, як основним джерелом її валютних доходів, та на гостру потребу України у газі, договір про газопостачання у 2009 році було таки укладено, хоча й на досить невигідних для України умовах. Документ закріплював монополію «Газпрому» на українському ринку, а базова ціна на газ складала 450 доларів за тисячу кубометрів. Втім, з урахуванням 20 % знижки та вартості транзиту російського газу до Європи, у середньому вона становила 232 долари, що для нашої держави все одно було невигідним.

До того ж спровоковані Росією газові конфлікти призвели до відчутних негативних наслідків для України політичного характеру. Так, вони стали вагомим доповненням інформаційних заходів Росії з підриву стабільності в Україні, розколу українського суспільства та дискредитації національно-демократичного керівництва нашої держави. Як наслідок, президентські вибори в Україні у 2009 році виграв прихильник Москви В. Янукович. Як ми пам’ятаємо, він повністю переорієнтував зовнішню політику України на Росію та відкрив їй доступ до всіх ключових галузей української економіки. В обмін Москва надала режимові Януковича певні преференції в енергетичній сфері, які включали зниження цін на газ та можливість отримувати його у кредит.

Водночас Росія продовжила спроби встановити свій контроль над українською ГТС. Однак знову не змогла цього зробити через бізнесові інтереси В. Януковича та його «клану». Тому Москва відновила тиск на Київ та почала будівництво нових газогонів в обхід України. Основним із них став «Північний потік», який з’єднав Росію із Німеччиною по дну Балтійського моря. Таким чином Росія намагалась вилучити українську ГТС із системи транзиту російського газу до Європи, що дало б їй змогу позбутися залежності від України, позбавити нашу державу доходів від транзиту російського газу та отримати додаткові важелі впливу як на Україну, так і на Європу.

Ситуація та характер російських енергетичних війн набули якісно нових змін після Революції гідності в Україні та нападу Росії на нашу державу в лютому 2014 року. Так, разом із Кримом та частиною Донбасу Росія захопила потужності «Чорноморнафтогазу», нафтогазові родовища на кримському шельфі, а також об’єкти енергетичної інфраструктури в Криму та на сході України. Водночас Росія підвищила ціну на газ для України до 485 доларів за тисячу кубометрів і висунула чергові претензії щодо українських боргів за газ, погрожуючи припинити його постачання. Це стало предметом переговорів між Україною і Росією за посередництва ЄС, а також причиною взаємних позовів у міжнародних судах. Та практичних результатів, які б задовольняли Україну, не було досягнуто. Не мали якогось ефекту і санкції США та ЄС, запроваджені проти енергетичного сектору Росії. Ба більше, аби вплинути на Київ та Брюссель, російський «Газпром» знизив обсяги постачання газу до України та Європи. Врешті-решт згадану проблему було вирішено, однак фактично на користь Росії.

Через загрозу нових провокацій з боку Москви Україна та ЄС активізували практичні заходи зі зниження енергетичної залежності від Росії. В цьому плані головні зусилля Україна зосередила на забезпеченні реверсного постачання газу з Європи, спочатку віртуального, а з 2020-х років — фізичного (через Угорщину, Польщу та Словаччину). Як наслідок, на сьогодні Україна повністю припинила імпорт газу з Росії, хоча й продовжує його транзит до європейських країн.

Своєю чергою, основним напрямом дій ЄС став розвиток інфраструктури отримання скрапленого газу зі США, Катару та інших країн. Крім того, було вжито заходів зі збільшення власного видобутку газу, зокрема, у Північному морі. Важливе значення мало об’єднання газотранспортних мереж країн-членів ЄС, що дало змогу створити єдиний ринок газу та забезпечити можливість його перерозподілу між різними європейськими країнами. Таким чином ЄС відчутно знизив свою залежність від російського газу.

Все це значно підвищило стійкість України та Європи до енергетичного шантажу Москви. Тому з 2022 року, після повномасштабного нападу на Україну, Росія радикально змінила форми та методи своїх енергетичних війн. Так, після остаточного провалу «бліцкригу» в Україні, з осені 2022 року Росія почала завдавати масованих ударів ракетами та БПЛА по українській енергетичній інфраструктурі з метою руйнування економіки України та створення нестерпних побутових умов для українського суспільства. Основними цілями російських повітряних ударів стали тепло- та гідроелектростанції, станції передачі та розподілу електроенергії, об’єкти нафтогазової інфраструктури. Через значні пошкодження українських енергетичних об’єктів по всій країні були введені обмеження на постачання електроенергії споживачам.

На першому етапі частковим успіхам Росії сприяло те, що Україна не мала потужної системи ППО та можливості завдавати ударів у відповідь. Однак до середини весни 2023 року за допомогою західних партнерів Україні вдалося відновити деякі елементи своєї енергетичної інфраструктури та стабільне постачання електроенергії споживачам. Значною мірою це стало можливим завдяки отриманим Україною від західних партнерів ефективним засобам ППО. Крім того, налагодження виробництва власних ракет та БПЛА надало Україні дієві інструменти для відчутних ударів у відповідь по енергетичних об’єктах противника.

Нові потужні атаки Росії на українську енергетичну інфраструктуру у березні та серпні 2024 року призвели до нових обмежень у постачанні електроенергії. У той же час, завдяки наявному досвіду та західній допомозі, стабільне електропостачання вдалося відновити досить швидко. А Росія отримала адекватну відповідь у вигляді нових ударів по її нафтобазах, НПЗ та інших енергетичних об’єктах.

Діям України з підриву енергетичного сектора Росії сприяють введені США та ЄС політико-економічні санкції проти режиму Путіна. Серед іншого, вони включають обмеження цін на російську нафту; заборону на інвестування в енергетичний сектор Росії; передачу технологій та обладнання для видобутку і переробки нафти; імпорт сирої нафти з Росії морським шляхом і трубопроводами до Польщі та Німеччини; імпорт скрапленого газу (СПГ) і вугілля; використання європейських портів для реекспорту російського СПГ.

Попри те, що Росії вдається частково оминати санкції, у 2023 році її чисті бюджетні доходи від експорту нафти і газу впали на 24 %. Через жорстку санкційну політику Заходу нафтогазову галузь Росії чекає сумне майбутнє. США та Європа вже не заперечують проти українських ударів по енергетичних об’єктах Росії, хоча й не дозволяють використовувати для таких ударів західні озброєння. Досвід співпраці України із західними партнерами доводить, що отримання такого дозволу є справою недалекого майбутнього, тому російську енергетику очікує доля зруйнованого у вересні 2022 року газопроводу «Північний потік».

Таким чином, з моменту розпаду СРСР енергетичні війни залишаються одним з основних інструментів Російської Федерації з реалізації своїх інтересів стосовно України та Європи. Протягом цього періоду вони суттєво змінилися, прогресуючи від політико-економічних до військових методів. Разом з тим Україні вдалось напрацювати досить ефективні механізми дій у відповідь, включно з адекватними щодо Росії методами. При цьому головним досягненням України стала остаточна відмова від експорту російських нафти і газу.

Також принципово змінилася позиція Європейського Союзу. Раніше ЄС намагався уникати надмірного загострення відносин з Росією через критичну залежність від російських енергоносіїв. Наразі об’єднана Європа такої залежності фактично позбулася, що дає їй можливість здійснювати більш жорстку політику щодо Російської Федерації.